Сепаратизм в Україні та досвід Ірану

Сепаратизм як явище був характерним для багатонаціональних держав протягом всієї світової історії. З розвитком глобалізації, тобто усуненням бар’єрів для руху інформації, людей та фінансів сепаратистські рухи отримали можливості для нарощування ефективності своєї діяльності. Разом з тим ці ж процеси використовуються і державами агресорами для досягнення своїх поточних цілей, що знайшло вираження в концепції гібридної війни. Беручи до уваги те, що в силу вкрай неоднорідного соціально-економічного становища в регіоні Центрально-Східної Європи та військового, економічного та інформаційного впливу Росії в окремих регіонах України сепаратизм також є однією з головних загроз національній безпеці нашої держави.

Оксфордський словник визначає сепаратизм як: прагнення або діяльність певної групи людей спрямовану на від’єднання від державного утворення на основі етнічної, релігійної, гендерної чи іншої ідентичності.

На основі цього визначення в Україні можна було б виділити кілька десятків меншин в яких присутні умовно сепаратистські тенденції. Тим не менш, майже у всі вони або не є організаційно оформленими, або надто роздробленими. Таким чином реальну загрозу територіальній цілісності України несе сепаратизм на Донбасі (нижче ми для зручності використовуватимемо для позначення цього явища загальний термін – сепаратизм).

В основі сепаратизму в Україні лежить поєднання кількох факторів: етнічна неоднорідність, мовна неоднорідність, нерівномірність соціально-економічного розвитку різних регіонів України, особливості ментальних характеристик населення Донбасу, неефективна та недалекоглядна політика попередніх органів державної влади та вплив російської пропаганди. Розглянемо їх докладніше.

Етнічна неоднорідність. За результатами перепису населення 2001 р. Представники титульної нації становлять 77,8 % населення. Україні проживають представники близько 100 національних меншин, серед яких найчисельнішими є росіяни – 17,3 %, при цьому вони лише в Криму українці не становлять більшості, загрозу для національної безпеки України становлять лише сепаратистські прагнення російськомовних громадян нашої держави, в місцях їх компактного проживання: 58,3 % населення Криму та 39% Донбасу.

Мовна неоднорідність. Українську мову вважають рідною 67,5% населення, для 29,6% рідною є російська, 2,5% – інші мови. В сільській місцевості питома вага населення, яке вважає рідною мовою українську, досягає 85,8% (російську – 9,5%), у міських поселеннях становить 58,5% (відповідно 39,5%). Лише у 4 з 27 регіонів України респонденти вважають рідною переважно російську мову (Севастопольська міськрада, Автономна Республіка Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.

Нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів України. Окремі регіони України значно розрізняються як за рівнем урбанізації, так і за структурою економіки. Якщо ж в середньому по Україні рівень урбанізації становить 55-60 %, то в на в Донецькій і Луганській областях – 85-90 %. З цим також пов’язана і структура економіки: індустріально-аграрна в західних, центральних та південних регіонах, та індустріальна в на сході України. В цьому контексті Донбас варто розглядати не як історичне, адміністративне чи економічне поняття, а радше як урбаністичне, адже південь Донеччина і північна Луганщина істотно відрізняються від індустріалізованого центру, який складається з поясу великих і малих міст, що тягнеться від Павлограда до Каменськ-Шахтинська в Ростовській області Росії. Варто зазначити що саме в індустріальних суспільствах складаються найсприятливіші умови для люмпенізації та криміналізації населення.

Особливості ментальних характеристик населення Донбасу. Характерною особливістю Донбасу в тому значенні яке було витлумачене вище, є домінування патерналістсько-колективістських цінностей. Значна частина населення регіону жила і живе у великих колективах: величезні школи, університети, заводи. На думку заступника декана Історичного факультету ДонНУ Юрія Темірова[1] При Радянському Союзі ці колективи були в належній мірі керованими, створювали хорошу соціальну основу для відтворення соціалістичної влади, але ще більше привели до культивування безпорадності. швидкий і ефективний перехід від партійно-номенклатурної до олігархічної системи можна пояснити домінуванням колективістських цінностей.

Неефективна політика органів державної влади. Після отримання незалежності України двома основними компонентами політичної еліти стали колишня номенклатурна еліта, підкріплена так званими “червоними директорами” та кримінальні структури, які з’явилися і заявили про себе в 90-х підчас первинного накопичення капіталу. В силу описаних вище ментальних особливостей місцевого населення зміна структури влади в регіоні пройшла відносно легко, що в кінцевому підсумку призвело до того, що саме ці дві групи і склали кістяк Партії регіонів. В силу зазначених вище соціально-економічних особливостей Донбасу, ці дві групи не були розбавлені представниками громадянського суспільства, як це сталося в інших регіонах України. Як наслідок. Відповідно, жодної модернізації ні в економічній, ні в соціальній сфері не відбувалося.

Вкрай сприятливою для росту сепаратизму в регіоні була також і риторика домінуючої Партії Регіонів, яка постійно проштовхувала тези:

· Донбас – локомотив української економіки;

· Особливість Донбасу;

· “Вистачить годувати Україну” і т.д.

З іншого боку, партії з основним електоратом в західних і центральних областях підтримували образ Донбасу як найбільш соціально неблагополучного, криміналізованого та антиукраїнського регіону.

Вплив російської пропаганди. Протягом 23 років які минули після розпаду Радянського союзу в російському керівництві спостерігається зростання реваншистських настроїв, яке було підкріплено надприбутками від високих цін на нафту в 2000-х. Як наслідок, російське керівництво запустило потужну програму переозброєння збройних сил. Разом з тим протягом цього часу РФ не вдалося досягти незалежності від України у військово-промисловій сфері. Враховуючи все ще критичну залежність в транзиті енергоносіїв та стратегічною важливість Севастополя як бази Чорноморського флоту, європейська орієнтація нашої держави і як наслідок регрес у згаданих сферах після майдану 2004 р., і особливо 2013-2014 рр., на яку крім всього цього наклались і особисті фобії В. Путіна змусила РФ розпочати агресію проти України. Основними тезами, якими оперує російська пропагандивна машина є

· Концепція “русского мира”, ідеологічного базису для народів, які входили до Російської імперії;

· Обраність російського народу;

· Поширення в Україні фашизму/нацизму;

· Демонізація вищих органів державної влади України;

· Демонізація краї ЄС та США;

В силу специфіки окупаційного режиму на зайнятих РФ територіях АР Крим та окремих районах Донецької та Луганської областей досить важко визначити динаміку зміни громадської думки стосовно сепаратистських прагнень. Разом з цим на контрольованих Україною територіях з переважаючим російськомовним населенням завдяки заходам української влади спостерігається позитивна динаміка.

За результатами дослідження фонду “Демократичні ініціативи” в вересні 2014 р. 16 відсотків донеччан і луганчан – за приєднання до Росії (27 % в квітні 2014 р.) Зазначимо, що 42 відсотки опитаних жителів регіону вважають найкращим варіантом, щоб Донбас залишався частиною України з отриманням більшої незалежності від Києва. Лише сім відсотків опитаних згодні залишити статус регіону таким, яким він був до початку конфлікту. Натомість бажання, щоб Донбас (ДНР та ЛНР) став незалежною державою висловили близько чверті опитаних - 26 відсотків.

Таким чином виключно силове вирішення конфлікту може бути ефективним лише в короткостроковій перспективі. Для остаточного вирішення проблеми сепаратизму необхідним є застосування цілого комплексу заходів.

Таким чином, Україна зіткнулася з ситуацією, коли на родючий ґрунт багатошарових внутрішньодержавних протиріч впало зерно ворожої пропаганди у найбільш невдалий для нашої держави момент – короткостроковий організаційний хаос викликаний зміною керівництва країни. Чи були вже подібні ситуації в новітній історії людства? Так, були. Найбільш близьким аналогом є Ісламська республіка Іран після революції 1979 р. Як і Україна, Іран будучи багатонаціональною державою, зіткнувся з зростанням сепаратистських настроїв етнічних меншин, як були активно підтримані іноземними державами. Більше того, одночасно з вирішенням внутрішньодержавних конфліктів ІРІ, як і Україна, була змушена вести війну з зовнішнім ворогом. Враховуючи вищезазначене, корисним видається розглянути досвід Ірану у врегулюванні внутрішньодержавних конфліктів, зокрема у вирішенні проблеми курдського сепаратизму, оскільки саме цей конфлікт має найбільше спільних рис з ситуацією, що склалася в Україні.

Іран є поліетнічною державою. Головними меншинами, становили загрозу територіальній цілісності Ірану є азербайджанці, курди, араби та белуджі. Офіційна статистика про етнічний склад населення відсутня.[2] більшість населення Ірану − етнічні перси (за різними оцінками від 36% до 61%. Друга за чисельністю етнічна група − азербайджанці (від 16% до 40%), які проживають головним чином на північному-заході країни, в так званому Іранському Азербайджані. Азербайджанці є єдиною великою національною меншиною, що не належить до іранської мовної сім'ї, говорять на азербайджанською мовою. Курди складають близько 7%-10% населення Ірану. Вони проживають на заході країни, в провінціях Курдистан, Західний Азербайджан. Белуджі − 2% і займають південно-східну частину країни (остан Сістан і Белуджистан). Араби, які складають близько 2 % населення проживають на південному заході країни.[3] На всю цю етнічну неоднорідність накладаться і релігійна. 89 % населення країни є шиїтами, 10 % − суніти.

В Ірані курди є однією з найбільших національних меншин загальною чисельністю, за різними оцінками, від 4 до 7 мільйонів чоловік. Крім свого “хартланду” в остані Курдистан вони складають більшість населення в Західному Азербайджані і Керманшаху, північній частині остану Ілам і західних районах остану Хамадан. Значна кількість курдів проживає також в недавно утворених провінціях Північний Хорасан і Хорасан-Резаві. У Північному Хорасані вони є найбільшою етнічною групою і становлять 37% населення, в той час як перси складають лише 29%. Чимало курдів також проживає Гиляні, Тегерані і Ельбурсі. Іранський Курдистан в порівнянні з рештою Ірану відрізняється більш низьким рівнем розвитку економіки, соціальних відносин і соціальної організації суспільства, а також культури. соціальна організація курдського суспільства частково зберігає архаїчні риси з пережитками родоплемінних відносин. Традиційна еліта формується з релігійних і племінних кіл. Сепаратизм курдів був головною біллю для Тегерану протягом усього минулого століття. У 1918-1922 рр. на території їх проживання існувала “Вільна курдська держава”. В 1946 р. кілька місяців існувала прорадянська Курдська Махабадська республіка.[4]

Як і в Україні, вище окреслений комплекс протирічь вийшов на поверхню після ісламської революції 1979 р. Курди підтримали її, вважаючи, що лідери революції не заперечуватимуть проти створення курдської держави та порушення, таким чином, територіальної цілісності Ірану. Це умовивід було підтверджено дією - влада в іранському Курдистані опинилася в руках Демократичної партії Курдистану. Головними їх вимогами були: адміністративна автономія іранського Курдистану, контроль над доходами від нафти, що видобувається в населених курдами районі(в українському варіанті – вимоги припинити годувати західні регіони), створення власних поліцейських сил, виведення з території автономії гарнізонів іранської армії, курдський мову як державну, а також бажання, щоб офіційні документи, що направляються з Тегерану на адресу уряду автономії були написані курдською. У компетенції центрального уряду Ірану курди були згодні залишити зовнішню політику та зберегти єдину грошову систему. Але вже в березні починаються збройні сутички між загонами Демократичної партії Іранського Курдистану і посланими з Тегерану “вартових ісламської революції”, а 17 серпня 1979 р. аятолла Хомейні заявив, що вимоги курдів про створення моноетнічної автономії суперечать нормам ісламу, тим самим ще більше загостривши ситуацію. Після чого на територію регіону для стабілізації ситуації були введені загони Корпусу Вартових Ісламської Революції на чолі з аятоллою Халхалі. Після недовготривалих бойових дій, в ході яких загинуло близько 10 тис. осіб, збройні загони курдів були розбиті і більшість лідерів сепаратистів були змушені тікати до Іраку.[5] Звідки, опираючись на ресурси всієї державної машини цієї держави, поряд з проіракською пропагандою організували активну терористичну і диверсійну роботу. в курдських районах.[6] Таким чином, військова сила виявилася ефективною лише в кооткостроковій перспективі. Для комплексного вирішення проблеми сепаратизму в Ірані поряд з силовими методами спрямованими на ліквідацію як окремих лідерів сепаратистів, так і цілих збройних угруповань була розгорнута широкомасштабна програма щодо соціально-економічного розвитку Іранського Курдистану (в першу чергу - провінцій Курдистан, Керманшах, Ілам і Західного Азербайджану) і включення курдів в політичне життя країни. Ініціатором цього процесу був президент ІРІ Моххамед Хатамі, в рамках проголошеного ним курсу “діалог цивілізацій”. Курдам були надані певні політичні свободи, що дозволило їм обрати від Курдистану в меджліс 40 з 290 депутатів. Губернатором Іранського Курдистану був призначений курд Абдалла Рамезанзаде, кілька етнічних курдів стали радниками президента і уряду. Крім того, курдам дозволено було вести навчання в початкових школах курдською мовою, а також випускати на ньому друковані видання.

Конституція Ірану дозволяє свободу об’єднань, хоча і з певними винятками. Стаття 26[7] говорить, що свобода асоціації надається у всіх випадках за винятком тих, які “порушують принципи незалежності, свободи, національної єдності, основи ісламу, або базиси Ісламської Республіки”. Для регулювання свободи об’єднань влада, насамперед, спирається на набір “законів про безпеку" Ісламського кримінального кодексу Ірану[8]. Зокрема, Стаття 498 забороняє створення групи з метою “створення загрози національній безпеці”. Стаття 499 встановлює терміни тюремного ув'язнення від трьох до п'яти місяців для осіб, які бере участь в таких групах, якщо людина не може довести, що він або вона нічого не знала по цілі групи. Стаття 500 встановлює терміни тюремного ув'язнення від трьох місяців до одного року для тих, хто в “який-небудь спосіб веде пропаганду проти Ісламської Республіки Іран або веде пропаганду на користь групи або установи яка несе загрозу Ісламській республіці Іран”.

Виходячи з необхідності протистояти ворожій пропаганді, в Ірані досить детально регулюється діяльність засобів масової інформації. Закон “про пресу”[9] і ряд законів у сфері безпеки довільно обмежують свободу слова Стаття 6 закону “про пресу”, ратифікованого в 1986 році, повторює записану в Конституції заборону на публікації, які "порушують ісламські принципи і громадські права”. У 2000 році Меджліс (парламент) вніс зміни до статті 6 включивши до неї "право на приватність", тим самим розширюючи перелік матеріалів, які уряд може заборонити. (Частина права керувати ділових і сімейних відносин фізичних осіб). В 2000 р. парламент прийняв закон, за яким всі електронні видання регулюються законом “про пресу”, тим самим дозволяючи уряду розширити свої обмеження включивши онлайн-контент.

У книговидавничій сфері з метою мінімізувати вплив сепаратистських ідей серед етнічних меншин на видавців та письменників урядом також накладено певні обмеження. Іранське законодавство вимагає, щоб всі книги отримали на публікацію Міністерства культури та ісламської орієнтації. Видавці повинні подати запит на отримання дозволу в місцеве управління міністерства, яке потім надсилає матеріали і заявки до штаб-квартири міністерства в Тегерані, в якій власне і приймають рішення про те чи видавати дозвіл чи ні.[10] Звичайно, така практика з одного боку обмежу свободу слова, з іншого – це досить дієвий спосіб зупинити пропаганду недружніх сил в середині держави, особливо в сфері історії, яка як для Ірану, так і для України є базисом для створення національної ідеї.

Також в ІРІ досить жорстко обмежено діяльність неурядових організацій. Хоча стаття 26 конституції Ірану[11] гарантує право на утворення "партій, товариств, політичних чи професійних асоціацій, а також релігійних громад, ісламських або таких що відносяться до однієї з визнаних релігійних меншин." Підчас президентства Хатамі, уряд відігравав ключову роль у сприянні громадської дискусії щодо формування та діяльності неурядових організацій (НУО). 29 липня 2004, ближче до кінця перебування Хатамі на посаді президента, в якості кроку щодо інституціоналізації НУО та полегшення їх функціонування, Міністерство Інформації, представило проект низки підзаконних актів, що стосуються створення та діяльності НУО. Уряд ратифікував це в липні 2005 року.

Щоб мати можливість працювати в Ірані НУО повинні отримати дозвіл від Міністерства внутрішніх справ і Міністерства інформації. На місцевому рівні створені ради для контролю та сприяння формуванню неурядових організацій. Така практика з одного боку дозволяє з одного боку ефективно підтримувати і координувати легальну діяльність НУО, з іншого – стежити, щоб під їх егідою не здійснювалась протизаконна діяльність як то тренування збройних загонів, поширення пропаганди серед молоді і т.д.

У нових умовах відбувається падіння авторитету і впливу курдської племінної еліти, формується торгова і промислова буржуазія, курдська молодь, отримавши доступ до освіти, починає інтегруватися в багатонаціональне іранське суспільство.

Поряд з досить жорстким регулюванням регулюванням суспільного життя, яке покликане обмежити сепаратистські рухи та діяльність недружніх держав, спрямовану на зміну державного устрою, в державі створена законодавча база для недопущення дискримінації будь-яких етнічних чи релігійних спільнот. Зокрема, Іранська конституція містить положення, спрямовані на захист прав мовних, етнічних, і релігійних меншин. Стаття 12 проголошує іслам, зокрема двонадесятницький шиїзм, як офіційну релігію країни, разом з тим гарантуючи іншим ісламським школам “повну повагу”, а їх “послідовники можуть вільно діяти відповідно до їх власних судових практик у виконанні своїх релігійних обрядів”. Стаття 13 надає свободу віросповідання тільки офіційно “визнаним релігійним меншинам", до яких належать зороастристи, іудеї та християни, які мають право в межах, встановлених законом, вільно виконувати свої релігійні обряди і діяти відповідно до їх власної канону в цивільних питаннях і релігійній освіті”. Стаття 15 не тільки говорить, що перська мова є офіційною мовою в країні, а й передбачає, що “Використання регіональних і племінних мов в пресі та засобах масової інформації, а також для вивчення їхньої літератури в школах, допускається на додаток до перської.” Стаття 19 проголошує, що "всі громадяни Ірану, незалежно від етнічної групи або племені, до яких вони належать, користуються рівними правами”. Стаття 20 підтверджує рівний захист закону: “Всі громадяни країни, як чоловіки, так і жінки, в рівній мірі користуються захистом pаконe і користуютьсся всіма правами людини, політичними, економічними, соціальними та культурними правами, в відповідності з ісламськими нормами.

Архаїка соціальних відносин, яка панує в курдському суспільстві і обумовлює таку ж малопродуктивну економіку. В занепалому стані знаходиться відгінне скотарство, яке становить основу традиційної економіки сільського населення, а інтенсивні методи ведення сільського сподарства запроваджуються надто повільно. Промисловість і інфраструктура, незважаючи на зусилля центральної влади, розвинені в Іранському Курдистані недостатньо і нездатні створити необхідну кількість робочих місць. Як наслідок, курдські райони поки є відсталою периферією Ірану. У центральної влади часто не вистачає коштів на реалізацію всіх планів розвитку Іранського Курдистану. Одним із способів залучення коштів стало створення в провінції Курдистан особливої економічної зони та пільгового режиму інвестицій по всьому Іранському Курдистану. Тим не менше, процес соціально-економічного перетворення в Курдистані іранському керівництву вдалося запустити і підтримувати. Що поки виконує свою основну функцію: нових умовах відбувається падіння авторитету і впливу курдської племінної еліти, формується торгова і промислова буржуазія, курдська молодь, отримавши доступ до освіти, починає інтегруватися в багатонаціональне іранське суспільство.

Поиск по сайту: