АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Міжбюджетні трансферти

Відповідно до Бюджетного кодексу України міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно й безповоротно передаються з одного бюджету до Іншого.

Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенцію;

3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) інші дотації.

Дотація вирівнювання - це міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенції - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, що прийняв рішення про надання субвенції.

У державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономно! Республіки Крим та міст обласного значення;

2) субвенція на здійснення програм соціального захисту:

3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

4) субвенція на виконання інвестиційних проектів;.

5) інші субвенції.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Міські (міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

1) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;

2) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань;

3) субвенції на виконання інвестиційних проектів;

4) інші субвенції.

Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства

України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.

Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.

Для визначення розподілу міжбюджетних трансфертів використовують фінансовий норматив бюджетної забезпеченості— гарантований державою в межах наявних бюджетних ресурсів рівень фінансового забезпечення повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування, що використовується для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів.

Він визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців або споживачів соціальних послуг тощо. Загальний обсяг фінансових ресурсів, що спрямовуються на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами видатків відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави. При розрахунку фінансового нормативу бюджетної забезпеченості може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів по яких є недоцільним.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості коригується коефіцієнтами, які враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від кількості населення та споживачів соціальних послуг, а також соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та Інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць. Коригуючі коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України

 

Оскільки потреба в доходах кожного бюджету часто змінюється, держава щороку здійснює бюджетне регулювання, тобто перерозподіляє кошти всередині бюджетної системи з метою збалансування всіх видів бюджетів.

 

Отже, бюджетне регулювання - це надання коштів із загальнодержавних джерел, що закріплені за бюджетом вищих рівнів, бюджетами нижчих рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для здійснення відповідних повноважень, виконання планів економічного й соціального розвитку на певній території. Розмежування доходів у процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням певних чинників, зокрема, соціального та екологічного стану відповідних територій країни.

 

Такий перерозподіл коштів всередині бюджетної системи щороку здійснює кожний представницький орган безпосередньо щодо бюджетів нижчого рівня, тобто обласні ради регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети, районні ради — селищні, сільські, міські (міст районного підпорядкування) бюджети, міські ради - бюджети районів у містах. Верховна Рада України здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні, міські (міст Києва і Севастополя) бюджети, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим регулює бюджети районів, які входять до її складу.

 

У процесі бюджетного регулювання застосовують такі методи: відсоткові відрахування від територіальних надходжень загальнодержавних податків і зборів за нормативами, які щороку встановлює рада вищого рівня; дотації, субвенції, тобто трансферти. їх перелік і розміри щороку закріплюються окремо в законі про Державний бюджет України та рішенні про місцевий бюджет на поточний рік.

 

Дотація (від лат. dotatio — дар) - це виділення коштів з бюджету для покриття запланованих збитків або збалансування бюджетів нижчих органів, підприємств і організацій. Вона має загальний характер, оскільки її сутність полягає саме в нецільовому характері й наданні у разі перевищення витрат над доходами бюджету, а також у тому, що вона не підлягає поверненню до бюджету, з якого була надана.

 

Субвенція - форма фінансової допомоги держави місцевим органам. Надається на проведення цими органами конкретних заходів (програм) за умови часткового фінансування.

 

Субсидія - форма цільової фінансової допомоги, яку надає держава, юридична особа чи приватна особа іншим особам (юридичним чи фізичним), а також іншим державам. На відміну від дотації, субвенції й субсидії мають цільовий характер і це передбачають, що у разі використання їх не за цільовим призначенням вони мають бути повернені до бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвенція має частковий характер (тобто частину коштів на певну мету надає вищий суб’єкт, а частину —той, хто її отримує) і передбачає обов’язкове повернення виділених у такий спосіб грошей у разі їх невикористання протягом бюджетного року1.

 

У бюджетному кодексі закріплено дещо інші поняття субвенції й дотації, а також порівняно нові категорії "трансферт" і "міжбюджетний трансферт", терміна "субсидія" немає.

 

Так, у ст. 9 Бюджетного кодексу трансферт визначено як кошти, отримані від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав чи міжнародних організацій на безоплатній

 

1 Раніше українське законодавство не давало визначенні таких понять, як дотації, субсидії, субвенції, хоча активно застосовувало їх.

 

і безповоротній основі. Згідно зі ст. 2 кодексу, міжбюджетні трансферти - це кошти, що безповоротно й безоплатно передаються з одного бюджету в інший. Є такі види між бюджетних трансфертів: 1) дотація вирівнювання; 2) субвенція; 3) кошти, що передаються в Державний бюджет України і місцеві бюджети з інших місцевих бюджетів; 4) інші дотації (ст. 96 Бюджетного кодексу).

 

Дотація вирівнювання - це міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, що його отримує; субвенція - міжбюджетний трансферт для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, що прийняв рішення про її надання (ст. 2 Бюджетного кодексу України).

 

Методи трансфертів, міжбюджетних трансфертів застосовуються в багатьох країнах світу. Щоправда, в законодавстві України ці терміни, як бачимо, закріплені без розкриття їх суті, а категорія "офіційний трансферт" взагалі з’явилася недавно. Вперше її було закріплено в бюджетній класифікації постановою Верховної Ради України від 12.07.1996 р "Про структуру бюджетної класифікації України", а згодом її стали використовувати в текстах законів про державний бюджет (наприклад, уперше в ст. 6 Закону України від 30.12.1997 р. "Про державний бюджет України на 1998 рік"). Фактично "офіційний трансфер" - збірне поняття, яке охоплює дотації і субвенції з бюджетів вищих рівнів нижчим, а також надходження з бюджетів нижчих рівнів вищим.

 

У Державному бюджеті України можуть бути передбачені такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

 

1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам і бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;

 

2) субвенція на здійснення програм соціального захисту;

 

3) субвенція на компенсацію витрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, установлених державою;

 

4) субвенція на виконання інвестиційних проектів;

 

5) інші субвенції.

 

У Державному бюджеті України визначено обсяг дотації вирівнювання та субвенції окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

 

Місцеві бюджети можуть також передбачати міжбюджетні трансферти у вигляді дотацій вирівнювання, субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування; субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань; субвенції на виконання інвестиційних проектів тощо.

 

Отже, система міжбюджетних трансфертів реалізується в бюджетній системі України в такий спосіб. З Державного бюджету України в бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети областей та районів, районів у містах та бюджети місцевого самоврядування передається частина доходів у вигляді дотацій і субвенцій. Крім того, застосовується зворотне передавання коштів, а саме - до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих бюджетів з бюджетів нижчого рівня. Якщо доходи від закріплених за місцевими бюджетами податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про державний бюджет.

 

місцеве запозичення - операції з отримання до бюджету
Автономної Республіки Крим чи міського бюджету кредитів (позик) на
умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування
бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету;

Державні внутрішні та зовнішні запозичення здійснюються в
межах граничного обсягу державного боргу.

Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх
запозичень у межах, визначених законом про Державний бюджет
України, належить державі в особі Міністра фінансів України або
особі, яка виконує його обов'язки (далі - Міністр фінансів
України), за дорученням Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України визначає умови здійснення державних
запозичень, у тому числі вид, валюту, строк та відсоткову ставку
державного запозичення.

У разі зменшення обсягу коштів від державних внутрішніх
(зовнішніх) запозичень порівняно з обсягом, визначеним законом про
Державний бюджет України, у зв'язку з погіршенням умов таких
запозичень та/або кон'юнктури фінансового ринку збільшується обсяг
коштів від державних зовнішніх (внутрішніх) запозичень з
дотриманням граничного обсягу держав ного боргу.

У разі зменшення (збільшення) обсягу платежів з погашення
державного боргу у зв'язку з поліпшенням (погіршенням) умов на
фінансовому ринку порівняно з обсягом, визначеним законом про
Державний бюджет України, зменшується (збільшується) обсяг
державних запозичень з дотриманням визначеного законом про
Державний бюджет України обсягу фінансування державного бюджету за
борговими операціями.

2. Кредити (позики), що залучаються державою від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації
інвестиційних програм (проектів), відносяться до державних
зовнішніх запозичень. Відповідно до укладених кредитних договорів
кошти для реалізації таких інвестиційних програм (проектів), а
також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів
(позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України
протягом усього строку дії кредитних договорів. Такі кредитні
договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено
законом.

3. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради
мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення (за винятком
випадків, передбачених статтею 73 цього Кодексу).

Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські
ради міст з чисельністю населення понад п'ятсот тисяч жителів за
офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення
рішення про здійснення місцевих запозичень. При цьому місцеві
зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від
міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські
ради.

Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених
рішенням про місцевий бюджет, з урахуванням статті 74 цього
Кодексу належить Автономній Республіці Крим, територіальній
громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за
дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської
ради.

4. Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у
будь-якій формі (крім випадків, передбачених цією статтею) або
надавати юридичним чи фізичним особам кредити з бюджету (якщо не
встановлено відповідні бюджетні призначення на надання кредитів з
бюджету).

5. При здійсненні державних запозичень та наданні державних
гарантій Міністр фінансів України за рішенням Кабінету Міністрів
України має право брати зобов'язання від імені України, пов'язані
із здійсненням таких запозичень, у тому числі щодо відмови від
суверенного імунітету в можливих судових справах, пов'язаних з
поверненням кредитів (позик), протягом часу дії зобов'язання з
повернення запозичених коштів.

6. Витрати на обслуговування та погашення державного
(місцевого) боргу здійснюються Міністерством фінансів України
(місцевим фінансовим органом) відповідно до кредитних договорів, а
також нормативно-правових актів, за якими виникають державні
боргові зобов'язання (боргові зобов'язання Автономної Республіки
Крим чи територіальних громад), незалежно від обсягу коштів,
визначеного на таку мету законом про Державний бюджет України
(рішенням про місцевий бюджет).

Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення
державного боргу перевищить обсяг коштів, визначений законом про
Державний бюджет України на таку мету, Міністерство фінансів
України невідкладно інформує про це Кабінет Міністрів України.
Кабінет Міністрів України невідкладно інформує про очікуване
перевищення таких витрат Верховну Раду України та подає у
двотижневий строк пропозиції про внесення змін до закону про
Державний бюджет України.

Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення
місцевого боргу перевищить обсяг коштів, визначений рішенням про
місцевий бюджет на таку мету, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, міська рада вносять відповідні зміни до рішення про місцевий
бюджет.

7. З метою економії бюджетних коштів Міністерство фінансів
України (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міська рада або
за їх рішенням місцевий фінансовий орган) має право здійснювати
правочини з державним (місцевим) боргом, включаючи обмін, випуск,
купівлю, викуп та продаж державних боргових зобов'язань (боргових
зобов'язань Автономної Республіки Крим, територіальної громади
міста), за умови дотримання граничного обсягу державного
(місцевого) боргу на кінець бюджетного періоду.

8. Міністр фінансів України за погодженням з Національним
банком України має право в межах поточного бюджетного періоду
здійснювати на конкурсних засадах та/або шляхом проведення
аукціонів розміщення тимчасово вільних коштів єдиного
казначейського рахунку та коштів валютних рахунків державного
бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів
з подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного
періоду.

Керівник місцевого фінансового органу має право за рішенням
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради в межах поточного бюджетного періоду здійснювати на
конкурсних засадах розміщення тимчасово вільних коштів місцевих
бюджетів на депозитах або шляхом придбання державних цінних
паперів, цінних паперів, емітованих Автономною Республікою Крим,
відповідною міською радою, з подальшим поверненням таких коштів до
кінця поточного бюджетного періоду.

Порядок (6-2011-п, 65-2011-п) здійснення операцій,
передбачених цією частиною статті, визначається Кабінетом
Міністрів України з дотриманням таких вимог:

встановлення мінімальної ставки дохідності придбання цінних
паперів, укладання договорів придбання цінних паперів - при
придбанні цінних паперів;

укладання договору банківського вкладу (депозиту) з установою
банку - при розміщенні на депозитах.

Договір про придбання державних цінних паперів, цінних
паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною
міською радою, згідно з цією частиною статті має містити положення
про виконання особами, що уклали цей договір, зобов'язання щодо
зворотного продажу/купівлі таких цінних паперів до кінця поточного
бюджетного періоду.

 

Місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування
бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки Крим, міських
бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення
стратегічних об'єктів довготривалого користування або об'єктів,
які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення
інтересів населення Автономної Республіки Крим і територіальних
громад міст.

2. Обсяг та умови здійснення місцевих запозичень погоджуються
з Міністерством фінансів України.

3. Міністерство фінансів України здійснює реєстрацію місцевих
запозичень та місцевих гарантій. Усі договори про місцеві
запозичення, договори, виконання зобов'язань за якими забезпечено
місцевими гарантіями, та договори про відшкодування витрат
місцевого бюджету, а також зміни істотних умов таких договорів
реєструються у Реєстрі місцевих запозичень та місцевих гарантій.

4. Держава не несе відповідальності за борговими
зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.

5. Видатки на обслуговування місцевого боргу здійснюються за
рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету.

6. Видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого
боргу не можуть перевищувати 10 відсотків видатків загального
фонду місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду,
коли планується обслуговування місцевого боргу.

7. Якщо у процесі погашення місцевого боргу та платежів з
його обслуговування, обумовлених договором між кредитором та
позичальником, порушується графік погашення з вини позичальника,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада
не мають права здійснювати нові місцеві запозичення протягом п'яти
наступних років.

8. Порядок здійснення місцевих запозичень (110-2011-п)
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до умов,
визначених цим Кодексом.

 

 

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО І МУНІЦИПАЛЬНОГО БОРГУ ТА ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

 

13.1. Поняття запозичення.

 

13.2. Державний та муніципальний кредит.

 

13.3. Правові основи державного кредитування. Відносини з іноземними інвесторами.

 

13.1 Поняття запозичення

 

У ст. 95 Конституції України сказано: "Держава прагне до збалансованості бюджету". Проте дуже часто державі та місцевим органам не вистачає коштів, які вони отримують у відповідні бюджети шляхом їх мобілізації, оскільки видатки держави зростають швидше, ніж доходи. Тому застосовуються позики.

 

До позик постійно звертаються як підприємці, так і окремі громадяни, які, як правило, отримують їх у банках. Держава також на публічні видатки залучає кошти на засадах добровільності, зворотності, строковості та відплатності — такі запозичення називають державним і муніципальним кредитом.

 

Кошти, які запозичує держава і муніципальні органи та сплачує за ними відсотки, становлять державний і муніципальний борг. Такі кошти виплачуються кредиторам із відповідних бюджетів, тому відносини між державою (муніципальними органами) регулюються виключно нормами законів, які встановлюють:

 

• порядок утворення та погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу;

 

• порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види й типи.

 

Суспільні відносини в галузі державного і муніципального кредиту є публічними. Вони завжди мають грошовий розподільний характер, регулюються фінансово-правовими нормами, оскільки позичальникам потрібні кошти для покриття потреб публічного характеру. Ці відносини виникають за волевиявленням кредиторів, які: укладають кредитні угоди; придбавають цінні папери, емітовані державою, або одержують гарантії від держави, що надається за одержувача кредиту. Вони мають специфічні особливості, чим відрізняються від інших видів фінансових відносин.

 

Правовідносини між державою та муніципальними органами при запозиченні коштів у юридичних і фізичних осіб шляхом продажу їм цінних паперів, нагадують кредитні правовідносини між банками і позичальниками. Основними принципами, покладеними в державне і банківське кредитування є: добровільність, зворотність, строковість, відплатність.

 

Інститут державних та муніципальних запозичень — врегульовані правовими нормами відносини, що виникають під час запозичення коштів від резидентів — юридичних та фізичних осіб, а також від інших держав та фінансових організацій.

 

Відносини в галузі державного та муніципального запозичення виникають тільки на добровільних засадах, тобто кредитори купують цінні папери за власним бажанням за свої вільні кошти. Ця сторона відносин регулюється цивільним правом. У цілому відносини в галузі державних і муніципальних запозичень специфічні. Ознаки, їм притаманні, для цивільно-правових відносин не характерні. Держава і муніципальні органи — позичальники в однобічному порядку встановлюють умови відносин і змінюють їх, як показує практика, дуже часто. Друга сторона — кредитор, вступаючи у відносини добровільно, повністю підкоряється цим умовам, тимчасово віддаючи кошти в розпорядження держави або муніципального органу. У цих правовідносинах приписи держави або органу місцевого самоврядування не змінюються другою стороною. Потенційні кредитори можуть і не купувати цінних паперів, а якщо купують, то тільки за умовами, встановленими позичальником. Відносини в галузі запозичень держави і муніципальних органів, як і в усіх інших галузях фінансової діяльності, існують тільки у вигляді правовідносин.

 

Незважаючи на добровільний характер відносин за державними і муніципальними запозиченнями, вони мають фінансово-правовий характер і регулюються виключно методом владних приписів. А держава і муніципальний орган, позичаючи кошти, в односторонньому порядку встановлюють умови цих відносин, не надаючи суб'єктам, які виявили бажання придбати цінні папери, ніяких прав, крім права на купівлю цих цінних паперів і одержання в установлений державою строк відсотків, розмір яких установлено в постанові КМУ про випуск цього виду паперів, а також отримати номінальну вартість, незалежно від курсової вартості, за якою вони куплені, після закінчення строку цих відносин. Держатель цінних паперів не може отримати назад витрачені на придбання цінних паперів кошти, якщо держава змінить умови запозичення.

 

Державні запозичення дають можливість одержати вільні кошти юридичних (вітчизняних та іноземних) і фізичних осіб, причому не безвідплатно, а з відсотками, і відстрочити необхідність використання завжди обмежених бюджетних коштів. Кредитори надають позички державі й муніципальним органам цілком добровільно за будь-якої форми запозичення. Причому державні й муніципальні запозичення отримуються тільки за цільовим призначенням — з метою скорочення дефіциту бюджету.

 

Державний або муніципальний борг — врегульовані фінансово-правовими нормами відносини суб'єктів держави й органів місцевого самоврядування щодо одержання кредитів (позик) у грошовій формі від юридичних і фізичних осіб, як резидентів, так і нерезидентів, на умовах зворотності, відплатності, строковості та добровільності.

 

Внутрішній державний борг — заборгованість держави громадянам та юридичним особам, які придбали цінні папери.

 

Внутрішній державний борг виникає у зв'язку із залученням коштів від вітчизняних кредиторів у національній валюті. Відносини державного внутрішнього боргу регулюються Законом України "Про державний внутрішній борг України" від 1 вересня 1992 р. Держава запозичує кошти щороку, тому її борг складається із сум запозичень минулих років, за які держава ще не розрахувалася, і нових запозичень.

 

Зовнішній державний борг — сукупність заборгованості держави за позичками на зовнішньому ринку. Він складається з:

 

• позик на фінансування Державного бюджету України та погашення зовнішнього державного боргу;

 

• позик на підтримку національної валюти;

 

• позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

 

• гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками;

 

• державних гарантій, які надаються КМУ щодо кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України. Щоб запозичити кошти, необхідно знайти кредитора, домовитись з ним, в якій формі він зможе дати кредит, на який строк, під які відсотки, як йому треба їх сплачувати, а потім обслужити борг, який виникне через одержаний кредит, тобто державним боргом треба управляти.

 

Управління державним боргом — сукупність відносин, урегульованих фінансово-правовими нормами, що виникають у зв'язку із запозиченням, визначенням кредиторів, умов розміщення, обслуговування та погашення внутрішніх і зовнішніх запозичень.

 

Таким чином, управління державним боргом, як і будь-яке управління, є процесом, що поділяється на три стадії, або етапи діяльності уповноважених державою органів із державним боргом:

 

1) визначення внутрішнього або зовнішнього кредитора й залучення державних запозичень;

 

2) використання коштів;

 

3) обслуговування боргу та його погашення.

 

Перша стадія управління державним боргом ґрунтується на ст. 92 Конституції України, яка встановила, що порядок утворення й погашення внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи визначаються виключно законами.

 

В управлінні державним боргом беруть участь: КМУ, Міністерство фінансів України, НБУ, Державне казначейство України.

 

КМУ визначає порядок та умови здійснення державного запозичення та надання державних гарантій. Він може змінювати умови угод щодо державного запозичення та державних гарантій.

 

МФУ розробляє програму державного запозичення, яка розглядається Кабінетом Міністрів і затверджується Верховною Радою України. В МФУ питаннями державного боргу займається Департамент фінансової політики та управління державним боргом, який згідно з наказом Міністерства фінансів "Про порядок ведення Міністерством фінансів України державного боргу та операцій, пов'язаних з ним" від 22 січня 2001 р. № 42 відповідає за оперативний облік та надання оперативної звітності щодо стану державного боргу; підготовку та обґрунтування розрахунків до проекту Державного бюджету України за операціями, пов'язаними з державним боргом. Цей наказ дає визначення державного боргу та класифікацію державних боргових зобов'язань.

 

Державний борг складається з державного внутрішнього та державного зовнішнього боргу і не включає борг місцевих органів влади та державних підприємств. Розмір державного боргу розраховується у грошовій формі — як непогашена основна сума прямих боргових зобов'язань.

 

Державні боргові зобов'язання розподіляються на прямі та умовні.

 

Прямі боргові зобов'язання — такі зобов'язання, в яких держава є безпосереднім позичальником шляхом випуску державних цінних паперів, укладення угод про позику або іншими шляхами, передбаченими законодавством України, включаючи кредити під гарантію держави, отримані розпорядниками коштів Державного бюджету України.

 

Умовні боргові зобов'язання беруться безпосередньо юридичними особами та гарантуються державою, в т. ч. за кредитами МВФ, крім тих, коли кредити спрямовуються до Державного бюджету України. Ці зобов'язання не враховуються у складі державного боргу до вступу в силу гарантії, а операції з ними не відображаються в показниках Державного бюджету України. У випадках невиконання боргових зобов'язань безпосередніми позичальниками вступає в силу державна гарантія. Боргове зобов'язання позичальника включається в державний борг.

 

Граничний розмір внутрішнього державного боргу України встановлюється щороку в Законі про Державний бюджет України. Так, ст. 14 цього закону на 31 грудня 2006 р. визначила межу внутрішнього боргу у розмірі 18 689 481,2 тис. грн та в сумі 1 083 911,9 тис. дол. США, а зовнішнього — в сумі, еквівалентній 9 172 389,7 тис. дол. США.

 

БКУ (ст. 15) надає право КМУ брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України.

 

Міністр фінансів України з метою економії коштів та ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики, валюту запозичення.

 

Принципи управління державним боргом:

 

• безумовності, тобто забезпечення режиму виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава взяла на себе під час підписання угоди про позику;

 

• зниження ризиків — відшукувати такі позики, щоб максимально знижувати вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів;

 

• оптимальності структури — підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань за строками обертання і погашення;

 

• зберігання фінансової незалежності — підтримка оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами й інвесторами-нерезидентами;

 

• прозорості — дотримання відкритості під час випуску позик, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічний стан у державі.

 

На стан державного боргу впливає економічна та політична ситуація в країні, ділова активність суб'єктів підприємницької діяльності. Перед державою завжди стоїть питання скорочення її як внутрішнього, так і зовнішнього боргу.

 

Лімітом загальної суми боргу є максимальний розмір державного боргу на певну дату.

 

Для управління внутрішнім державним боргом Міністерство фінансів може залучати банківські установи для надання банківських, посередницьких, юридичних та інших послуг шляхом укладення угод.

 

У межах закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України має право здійснювати операції на первинному і вторинному ринку, в т. ч. викуповувати державні боргові зобов'язання.

 

Зовнішній державний борг може бути у формі:

 

• державних боргових цінних паперів, що розміщуються серед нерезидентів за межами України;

 

• кредитів від урядів або представництв урядів;

 

• кредитів від іноземних фінансових установ, міжнародних фінансових організацій;

 

• інших дво- або багатосторонніх кредитів.

 

Україна має найбільш тісні зв'язки з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ) та Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР).

 

Кредити МВФ спрямовувалися НБУ на формування резервів та покриття дефіциту платіжного балансу. Міністерство фінансів одержувало допомогу на покриття бюджетного дефіциту та обслуговування зовнішнього боргу в іноземній валюті.

 

Світовий банк надає системні позики під реформування окремих секторів економіки зі спрямуванням їх траншами до Державного бюджету України, оплату за енергоносії, покриття дефіциту торгового балансу країни. Україна отримала позички від Світового банку на строк до 17 років із відсотковою ставкою близько 7 % річних, тобто строк погашення довший, відсоткова ставка нижча порівняно з традиційними позиками на міжнародному ринку капіталу.

 

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) здійснює зовнішнє пряме та спільне фінансування інвестиційних проектів. Основні об'єкти кредитування ЄБРР — приватний сектор та об'єкти ключової інфраструктури (малий та середній бізнес, енергетичний сектор, телекомунікації, система водопостачання, агропромисловий комплекс, готельна інфраструктура тощо).

 

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

 

Розрізняють зовнішні та внутрішні запозичення:

 

• державне і муніципальне внутрішнє запозичення, коли держава або орган місцевого самоврядування випускають державні або муніципальні цінні папери, що розміщуються на внутрішньому ринку;

 

• державне і муніципальне зовнішнє запозичення, коли держава або міська рада з населенням понад 800 тис. жителів укладають угоди про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

 

Державне запозичення дозволяється тільки для фінансування дефіциту Державного бюджету України, підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів, а також інших цілей, кожного разу встановлених у законодавстві України.

 

Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу АРК або місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій визначається на кожний бюджетний період відповідно до закону про Державний бюджет України чи рішення про місцевий бюджет. У разі перевищення граничної величини боргу (60 % ВВП) Кабінет Міністрів зобов'язаний вжити заходи для приведення цієї величини у відповідність до положень Бюджетного кодексу. КМУ невідкладно інформує про це Верховну Раду України та подає у двотижневий строк пропозиції про внесення змін до закону про Державний бюджет України. БКУ забороняє використовувати емісійні кошти НБУ як джерело фінансування дефіциту Державного бюджету України.

Державний та муніципальний кредит

 

Запозичення державою або органами місцевого самоврядування коштів у фізичних та юридичних осіб — резидентів та нерезидентів — це державний кредит. Ці відносини мають особливе значення для держави й органів місцевого самоврядування, тому кожна держава регулює їх фінансово-правовими нормами. А державний або муніципальний кредит — урегульовані правовими нормами відносини, в яких позичальником є держава або муніципальний орган, а кредитором — фізична або юридична особа.

 

Державі або місцевому органу самоврядування кредити надають на певний строк, а за його настання ці кошти треба повернути. Як і будь-який кредит, позичка державі або місцевому органу самоврядування не надається безоплатно.

 

Основною особливістю відносин за державним кредитом є те, що позичальник в однобічному порядку встановлює свої умови кредиту і може навіть їх змінити за особливих умов.

 

Правда, укладаючи кредитні угоди, держава не завжди може диктувати свої умови, особливо, коли кредиторами є нерезиденти або міжнародні фінансово-кредитні організації. Але принципи кредитування залишаються такими самими: добровільність, зворотність, строковість, відплатність і забезпеченість державою всім своїм майном.

 

Під час отримання державних позик забезпеченням виступає державне майно, під кредити МВФ — валютні резерви.

 

Цільовим призначенням державного кредиту часто е покриття дефіциту державного бюджету. Найкраще запозичені кошти спрямовувати до виробничої сфери. Залежно від того, які галузі народного господарства фінансуватимуться за рахунок запозичених коштів, визначаються строки запозичень, щоб сплата відсотків та повернення здійснювалися за рахунок одержаних доходів від інвестицій до відповідних галузей.

 

Використання позик на погашення заборгованості із заробітної плати, погашення раніше випущених позик не вирішує проблему боргу і навіть збільшує її.

 

Функції державного кредиту:

 

• розподільча — здійснюється формування централізованих грошових фондів держави та їх використання;

 

• регулююча — держава впливає на стан грошового обігу, рівень відсоткових ставок, на виробництво та зайнятість;

 

• контрольна — контроль за рухом вартості в обидві сторони здійснюється фінансовими структурами та кредитними інститутами.

 

Оскільки обов'язковим суб'єктом правовідносин державного кредиту є держава, ці відносини мають владний характер — їх природа фінансово-правова.

 

Види державного кредиту:

 

1) залежно від статусу позичальника:

 

• централізований — цінні папери випускає уряд;

 

• децентралізований — місцеві органи влади;

 

2) залежно від сфери розміщення боргових зобов'язань:

 

• внутрішні позики — розміщуються в державі;

 

• зовнішні позики — розміщуються за кордоном;

 

3) залежно від строків погашення державою боргових зобов'язань:

 

• короткострокові позики — поточні, до 1 року;

 

• середньострокові — 1—5 років;

 

• довгострокові — понад 5 років. З одного боку, такі позики є недоцільними, бо обтяжуються наступні покоління. Але, з іншого боку, чим коротший строк позики, тим складніше систематизувати управління і досягти економічного й соціального ефекту від неї;

 

4) за видами дохідності:

 

• відсоткові — власники цінних паперів отримують дохід, як правило, з розрахунку фіксованих процентів;

 

• безвідсоткові (дисконтні) — цінні папери реалізуються за ціною, нижчою від їх номіналу, різниця між ціною придбання і номінальною відшкодовується в момент погашення, складаючи дохід;

 

• виграшні — власники цінних паперів отримують дохід за умови включення цього номера цінного наперу у виграшний тираж погашення.

 

Право на здійснення внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням КМУ, Таке право міністру фінансів надається ст. 16 БКУ.

 

Межі запозичення коштів державою встановлює закон про Державний бюджет України. Міністр фінансів з метою економії коштів та ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення. КМУ приймає рішення про взяття позики в межах, встановлених у законі про Державний бюджет України.

 

Відносини, що виникають із державного внутрішнього боргу, регулюються Законом України "Про державний внутрішній борг України" від 1 вересня 1992 р. № 2604-ХІІ. Основною формою запозичення коштів державою є випуск цінних паперів, які придбавають за вільні кошти юридичні й фізичні особи.

 

Рішення про випуск цінних паперів ухвалює КМУ, у ньому визначаються умови випуску (загальна сума випуску, номінальна вартість однієї облігації, валюта, строк виплати, розмір доходу, строк погашення тощо).

 

Державні запозичення здійснюються, в основному, у формі емітування: облігацій та казначейських зобов'язань.

 

Облігація — цінний папір, що свідчить про внесення її власником коштів і стверджує обов'язок відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у передбачений у ньому строк із виплатою фіксованого відсотка. Дохід за облігаціями відсоткової внутрішньої позики сплачується шляхом оплати купонів або під час погашення позик шляхом нарахування відсотків до номіналу без щорічних виплат.

 

Державні позики класифікуються за різними ознаками:

 

1. За строками дії боргові зобов'язання України можуть бути короткостроковими (до 1 року), середньостроковими (5 років) і довгостроковими (понад 5 років).

 

2. За ознакою суб'єктів — держателів цінних паперів бувають такими, що:

 

• реалізуються тільки фізичним особам;

 

• реалізуються тільки серед юридичних осіб;

 

• реалізуються і фізичним, і юридичним особам.

 

3. За формою виплати дохідності позики поділяються на: відсоткові, виграшні й цільові. За відсотковими цінними паперами дохід сплачується за купонами. Купонний лист додається до цінного паперу, після настання строку відповідний купон відрізається. За виграшними, які були в основному в СРСР, дохід сплачувався тільки тим держателям, облігація яких потрапляла в тираж виграшів. Коли держатель отримував виграш і номінальну вартість облігації, тоді борг держави погашався.

 

За цільовими позиками держатель облігації отримує певний дефіцитний (попит на який не задовольняється) товар.

 

Довгострокові позики бувають зі змінною ставкою доходу на купонний період. Це передбачено п. 6 Основних умов випуску та порядку розміщення довгострокових державних облігацій зі змінною ставкою доходу.

 

Так, на виконання постанови КМУ "Про випуски облігацій внутрішніх позик" від 31 січня 2001 р. № 80 міністр фінансів України підписав наказ Міністерства фінансів України "Про встановлення розміру річної відсоткової ставки доходу", яким установлено розмір річної відсоткової ставки доходу за довгостроковими облігаціями зі змінною ставкою доходу на купонний період з 1 серпня 2004 р. до 31 січня 2005 р. у 10,03 %. Розмір річної відсоткової ставки доходу за довгостроковими облігаціями зі змінною ставкою доходу розраховується відповідно до індексу споживчих цін за дванадцять місяців, що передують місяцеві, в якому відбувається визначення відсоткового доходу за довгостроковими державними облігаціями зі змінною ставкою доходу.

 

За метолами розповсюдження позики можуть бути добровільними та обов'язковими. У сучасний період запозичення буває тільки добровільним. Практика, яка застосовувалася в СРСР (позика за підпискою) була також обов'язковою, тобто це було схоже на сплату податку — обов'язково щомісяця по 1/12 місячної заробітної плати протягом року. Відрізнялися ці сплати від податків тільки зобов'язанням держави повернути позичені кошти після закінчення строку позики; деякі громадяни, які вигравали, отримували виграші.

 

За формою позики бувають облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики передбачають випуск облігацій. Безоблігаційні позики оформлюються угодами, а також записом у книгах боргових зобов'язань.

 

Обов'язок виготовлення, зберігання і розсипки облігацій покладено на Міністерство фінансів України.

 

Казначейські зобов'язання — вид державних цінних паперів, які добровільно розповсюджуються серед населення, свідчать про внесення їх держателем коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу протягом усього часу володіння цими цінними паперами.

 

Казначейські зобов'язання є:

 

• довгостроковими (5—25 років), вони мають купонний лист і відсотки сплачуються щороку;

 

• середньостроковими (1—5) випускаються без купонів і оголошуються тиражі погашення;

 

• короткостроковими — випускаються на 3, 6 та 12 місяців (безкупонні, погашаються викупом, включаючи відсотки).

 

Дохід за казначейськими зобов'язаннями виплачується у наступному році після придбання.

 

Усі види цінних паперів, що випускаються емітентами, реєструє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України (ДКЦПФР).

 

Реалізація державних цінних паперів в Україні покладається на банківську систему. Первинну реалізацію провадить Ощадний банк, вторинну — акціонерні комерційні банки. Витрати з обслуговування запозичень, тобто з розміщення, виплати доходу, погашення боргових державних зобов'язань, провадяться за рахунок коштів Державного бюджету України.

 

Випуск цінних паперів пов'язаний з поняттями:

 

• номінальної вартості, тобто вартості, означеної на цінному папері;

 

• емісійної вартості — вартості, за якою емітент передає цінні папери на первинному ринку;

 

• різниці між емісійною та номінальною вартістю — прибутку банку.

 

Банк за виконання функцій інкасації, розміщення, обслуговування обігу, погашення та знищення казначейських зобов'язань отримує винагороду у розмірі 1 % номінальної вартості казначейських зобов'язань, за які надійшли кошти до Державного бюджету України. Банк має також додаткову фіксовану плату на покриття витрат Банку за доставку бланків казначейських зобов'язань у розмірі 0,2 % номінальної вартості казначейських зобов'язань, що мають бути розміщені.

 

Курсова вартість — вартість, за якою кредитор придбаває цінний папір на ринку. Ціну продажу державних цінних паперів встановлює Мінфін України відповідно до часу їх продажу. Розміщення казначейських зобов'язань припиняється за три робочих дні до настання строку їх погашення та дати купонної виплати. Вартість продажу (курсова вартість) повідомляється покупцеві під час продажу цінного паперу. Після завершення купонного періоду (коли сплачується дохід за цінним папером) казначейські зобов'язання подаються з відокремленими купонами, які відповідають купонним періодам, що минули.

 

Курсова вартість, як правило, не збігається з номінальною. Вона може бути нижчою, якщо немає попиту на цінні папери (курс — дизажіо), вищою від номіналу (курс — ажіо), або дорівнювати номіналу (курс al pari — порівну).

 

Номінальна дохідність — дохідність, яка вказана на цінному папері, але реальна дохідність дорівнюватиме номінальній, якщо цінний папір придбаний за номінальною вартістю; вища від номінальної, якщо курс, за яким придбавався папір, був нижчий від номіналу; і нижча, якщо цінні папери придбавалися тоді, коли курсова вартість на них була високою.

 

Є така форма державного кредиту, як гарантія КМУ.

 

КМУ, Рада міністрів АРК та міські ради в особі керівників їхніх виконавчих органів можуть надавати гарантії щодо виконання боргових зобов'язань юридичним особам в межах повноважень, наданих посадовим особам законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет.

 

Гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів, тобто гарантія як форма державного кредиту засновується на принципах банківського кредитування.

 

Державна гарантія (франц. — засіб забезпечення виконання зобов'язань) надається юридичним особам, які можуть отримати кредити від іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій. Надійною є гарантія, яка дається за рахунок бюджетних коштів. Ці гарантії може надавати держава і місцеві органи самоврядування за рахунок відповідних бюджетів. Після виникнення простроченої заборгованості суб'єктів господарської діяльності, яку погашала держава, включаючи суми заборгованості у державний борг за рахунок коштів Державного бюджету України, Верховна Рада України в законах про Державний бюджет України забороняє надавати такі гарантії. Так, у ст. 16 Закону "Про Державний бюджет України на 2006 р." встановлено, що у 2006 р. не здійснюється надання державних гарантій, гарантій Ради міністрів АРК та гарантій органів місцевого самоврядування. Гарантії можуть надаватися за кредитами, які надаються міжнародними фінансовими організаціями або на умовах співфінансування з міжнародними фінансовими організаціями, а також повернення яких передбачається здійснювати за рахунок коштів Державного бюджету України, та за кредитами, які спрямовуються на реалізацію інфраструктурних проектів, що мають загальнодержавне значення.

 

За угодою, яку укладає позичальник з МФУ, КМУ зобов'язується перед юридичною особою — кредитором погасити заборгованість юридичної особи — позичальника, якщо вона не зможе зробити цього сама. Лімітом загальної суми боргу є максимальний розмір державного боргу на певну дату, включаючи реструктуризовані борги.

 

Суб'єкти підприємницької діяльності, щодо яких прийнято рішення надати державні гарантії, зобов'язані подати зустрічні безвідзивні та безумовні гарантії банків, фінансові показники яких відповідають вимогам, визначеним Нацбанком, та сплачують до Державного бюджету України плату за їх отримання, розмір якої встановлюється КМУ.

 

Платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань, належать до платежів за боргом. А в разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань органи Державної податкової служби за поданням Міністерства фінансів України та банку-агента, який обслуговує борг, здійснюють утримання на заставлене майно або порушують справу про банкрутство. З 2001 р. до боржників за зобов'язаннями за іноземними кредитами, за якими видана державна гарантія, застосовується механізм правового впливу, передбачений Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 р.

 

Така сама норма є й у БКУ у ч. 4 ст. 17: "у разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та утримання заборгованості перед державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із Державного бюджету України, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи утримання застосовують механізм утримання цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для утримання не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників".

 

З покращенням економічних умов у країні можна розраховуватися з кредиторами достроково. Так, постановою КМУ "Про достроковий викуп облігацій внутрішніх і зовнішніх державних позик" від 20 листопада 2000 р. № 1720 була дана згода із пропозицією Мінфіну України про достроковий викуп державних облігацій у межах коштів, передбачених у державному бюджеті. Але право на достроковий викуп отримували суб'єкти господарювання, які погасили заборгованість по сплаті податків та усіх обов'язкових платежів і за позиками, наданими за рахунок іноземних кредитів, залучених під державні гарантії. У постанові визначено види облігацій, порядок викупу і розміри дохідності, яку сплачують за облігаціями, що викуповуються достроково. Вартість облігацій, які підлягають достроковому викупу, розраховується Мінфіном України та Державним казначейством України.

 

Згідно із затвердженою раніше домовленістю, Україна зобов'язана була розрахуватися з МВФ до 2009 р. Але НБУ прийняв рішення та повернув МВФ державний борг у розмірі 1,8 млрд дол. США до кінця 2003 р. Дострокове повернення боргу дало змогу Україні заощадити 40 млн дол. США за рахунок відсотків, які мусила б виплачувати держава.

 

Міністерство фінансів України з метою скорішого повернення запозичень і більш ефективного використання одержаних кредитів працює над змінами умов діючих запозичень і розробкою умов для здійснення нових. До основних методів управління боргом належать:

 

• рефінансування — погашення старої заборгованості шляхом випуску нових позик;

 

• конверсія — зміна розміру дохідності позики: зниження або підвищення відсоткової ставки позики (як правило, ставка знижується);

 

• консолідація — продовження строку її випущених позик;

 

• уніфікація — об'єднання кількох випущених позик в одну;

 

• відстрочка погашення позики, коли діяльність із випуску стає невигідною і неефективною;

 

• анулювання, тобто відмова держави від своїх боргових зобов'язань.

 

Наказом міністра фінансів України від 5 травня 2004 р. № 308 затверджено "Порядок здійснення дострокового погашення довгострокових державних облігацій із достроковим погашенням".

 

Дострокове погашення облігацій здійснюється емітентом після здійснення п'яти купонних платежів за ними. Погашення відбувається на дату здійснення купонного платежу за ними у межах коштів, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для погашення та обслуговування державного боргу. Дострокове погашення здійснюється за номінальною вартістю.

Правові основи державного кредитування. Відносини з іноземними інвесторами

 

Державний кредит. Держава виступає кредитором і надає позички за рахунок бюджетних коштів. Особливість цих правовідносин полягає в тому, що вони належать скоріше до бюджетних правовідносин. Держава та органи місцевого самоврядування на умовах добровільності, зворотності, строковості та відплатності надають позички на:

 

1) житлове будівництво молодим сім'ям;

 

2) одержання освіти.

 

Такі кредитні відносини можна визначити як урегульовані фінансово-правовими нормами, суспільні (економічні) відносини, в яких суб'єкти держави й органів місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі юридичним та фізичним особам на умовах зворотності, строковості, відплатності і добровільності за рахунок державного або місцевих бюджетів.

 

До прийняття БКУ в юридичній літературі українських авторів окремо розглядалися питання державного і муніципального кредиту та державного і муніципального боргу. БКУ не вміщує поняття державного або місцевого кредиту. Держава і муніципальні органи можуть бути (як правило) позичальниками, але можуть бути і кредиторами. В останньому випадку змінюється поняття і сутність державного кредиту. Ці відносини скоріше можна назвати державним або муніципальним кредитуванням.

 

Державне або муніципальне кредитування — врегульовані фінансово-правовими нормами економічні відносини, в яких суб'єкти держави й органів місцевого самоврядування надають кредити в грошовій формі з державного і місцевих бюджетів юридичним особам і громадянам на умовах зворотності, відплатності, строковості, добровільності й обов'язкової забезпеченості.

 

Відносини, які виникають у зв'язку з кредитуванням за рахунок бюджетних коштів, є складними. У них беруть участь багато суб'єктів. Міністерство фінансів України після затвердження закону про Державний бюджет України, в якому визначається сума коштів, що можна витратити на надання кредитів молодим сім'ям на будівництво чи на здобуття освіти, вступає у відносини з центральними виконавчими органами, банківськими установами, з якими одержувачі кредитів укладають кредитні угоди після представлення необхідних документів. Кредити, які виділяються з Державного бюджету України на будівництво житла, є дійсно пільгові під малі відсотки, на багато років. Оскільки кошти на державне кредитування відпускаються з державного та місцевих бюджетів, сутність відносин та їх види, розглянуті нижче, — у видатках бюджетів.

 

Кошти для кредитування індивідуального житлового будівництва і кошти, що повертаються позичальниками, та відсотки за кредит перераховуються на реєстраційні рахунки в територіальних органах Державного казначейства.

 

Інституційна система міжнародних і валютно-фінансових відносин включає численні міжнародні організації. Ці організації об'єднує спільна мета — розвиток співробітництва і забезпечення цілісності та стабілізації складного і суперечливого всесвітнього господарства. До організацій, що мають всесвітнє значення, належать спеціалізовані інститути ООН:

 

• Міжнародний валютний фонд;

 

• Міжнародний банк реконструкції та розвитку;

 

• Міжнародна асоціація розвитку;

 

• Світовий банк.

 

Відносини України з міжнародними фінансовими організаціями юридично опосередковуються Законом України "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій" та угодами між Україною та цими організаціями.

 

Програми кредитування Світового банку передбачають операції, які стосуються конкретних вимог, пов'язаних із перебудовою і капіталовкладеннями.

 

З Європейським банком реконструкції і розвитку Україна співпрацює за такими напрямами, як енергетика і телекомунікації.

 

Співробітництво з Міжнародним валютним фондом пов'язане з регулюванням валютно-кредитних відносин і наданням Україні допомоги за валютних ускладнень шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів.

 

Головним призначенням кредитів "стенд-бай" є кредитування макроекономічних програм країнам — членам МВФ. Кошти видаються певними порціями (траншами) через установлені проміжки часу. Хід виконання кредитної угоди контролюється з допомогою цільових критеріїв. З їх досягненням позичальник отримує наступну порцію кредиту.

 

Стабілізаційні програми розробляє МВФ спільно з країною-позичальником. Програми, спрямовані на використання переважно ринкового регулювання економіки, мають дефляційний характер. Вони включають: скорочення державних витрат, особливо на соціальні потреби; збільшення податків на особисті доходи; відміну або зменшення державних субсидій на продовольство і товари широкого вжитку; підвищення облікових ставок, обмеження обсягу кредиту; девальвацію національної валюти, запровадження єдиного валютного курсу, регулювання зовнішньої заборгованості.

 

Для успішного функціонування бюджетної системи держави, погашення бюджетного дефіциту, втілення у життя програм розвитку економіки України потрібно вдосконалити юридичну базу, що регламентує бюджетний процес, розробити гнучку систему оподаткування, юридичні та економічні концепції і програми з урахуванням світового досвіду, що дасть змогу вирішити проблему дефіциту державного бюджету, відшукати належні шляхи та способи правового регулювання в області державного кредиту з урахуванням національних довгострокових інтересів і безпеки країни.

 

 

Державний кредит виступає, як правило, у двох формах: державні позики та ощадна справа.Найпоширенішою формою державного кредиту є позики.Державні позики — це кредитні відносини між державою і фізичними та юридичними особами, в результаті яких держава отримує обумовлену суму коштів на обумовлений термін за встановлену плату. За 'допомогою їх мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб для фінансування потреб держави. Кошти держава отримує шляхом випуску і розміщення цінних паперів — облігацій і казначейських зобов'язань. Ці цінні папери являють собою боргове зобов'язання держави, за яким їх власникам у встановлені строки повертається борг і виплачується доход у формі процента чи виграшу.
Акумульовані облігаційними позиками кошти юридичних та фізичних осіб суттєво полегшують і прискорюють вирішення багатьох проблем структурної перебудови економіки держави, розвитку регіонів, освоєння нових родовищ природних ресурсів, на які у державному бюджеті не вистачало коштів. Тому доцільність і корисність випуску облігацій для оформлення державного кредиту спеціалістами не ставиться під сумнів.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.097 сек.)