Політична свідомість

За поглядами суб’єкта політики

Масова - реально діюча політична свідомість масової спільноти людей, яка віддзеркалюється через суспільні думки, настрої, політичні дії мас)

Групова – узагальнена політична свідомість великих груп, пов’язаних з політикою.

Індивідуальна – політична свідомість конкретного індивіда, що скаладається з пізнавальних, мотиваційних і ціннісних компонентів, які забезпечують пізнання політичної сфери та участь у політичній діяльності.

З погляду якості відображення дійсності

Буденна – формується на базі життєвого досвіду людей. Оновні ознаки: несистематичність, фрагментарність, суперечливість, емоційність, інертність. Спосіб віддзеркалювання – суспільна психологія.

Науково-теоретична – формується певними соціальними групами на основі цілеспрямованих досліджень політичної сфери. Основні ознаки: цілісність, систематизованість, прогностичність. Спосіб віддзеркалювання: політична ідеологія.

Свідомість є віддзеркаленням реалій буття: рівня розвитку продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем суспільних відносин, рівня освіти й культури.

Психічну основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, інтелектуальні структури, мислительні операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів. У всіх психічних компонентах політичної свідомості відбивається духовно опанований, засвоєний світ політики.

Політична свідомість є суб’єктивним образом політичного буття. Вона “виробляється”, створюється суб’єктами політики у процесі політичної діяльності, відносин між ними, через залученість до політичної сфери.

Політична діяльність є предметною. Її предметами є відносини, інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла й програми, в яких втілюється й функціонує публічна влада організованого в державу суспільства. Але ця діяльність є похідною політичної свідомості. За психічним механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості політичної сфери суспільства.

Політична свідомість виникає у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми особливої форми соціальної культури станового суспільства — політики. Спосіб організації діяльності у сфері політики (її суб’єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на “анатомію” політичної свідомості.

Політична свідомість виникає з розшарування суспільства на стани, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, політична свідомість — свідомість станова, і це є важливою соціально-історичною ознакою.

Відповідно до цього виокремлюють політичну свідомість рабовласників і рабів, феодалів і селян, буржуазії та робітників. Однак структура політичної свідомості не обмежується таким поділом.

По-перше, політична свідомість станів монолітною. Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних, ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.

По-друге, суспільство поділяється не лише на стани. Його структура набагато складніша і складається з великої кількості різноманітних суспільних груп, які можуть суттєво відрізняється, а відтак мати цілком несхожу політичну свідомість. Отже, крім станів суспільства носіями політичної свідомості є також групи людей, які об’єднуються на професійній, політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій основі.

Беручи до уваги останнє, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна політична свідомість. Співвідношення між політичною свідомістю суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем “загальне — особливе — одиничне” та “ціле — частина”.

Формування політичної свідомості суспільства не є простим, арифметичним процесом складання індивідуальних політичних свідомостей громадян. Під час співвіднесення “одиниць” політичної свідомості такі елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему, що є ядром політичної свідомості суспільства.

Взаємне перетворення множини індивідуальних свідомостей на суспільну свідомість і навпаки здійснюється завдяки політичній комунікації (обміну соціальною інформацією). У такому вимірі політична свідомість відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання інформації про сутність політичної сфери, її законів, зв’язків з іншими царинами життя суспільства.

Пізнання політичного світу відбувається на буденному та науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються одночасно.

Буденний (емпіричний) рівень політичної свідомості фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні суспільного життя (політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий життєвий досвід учасників політичної комунікації та взаємодії.

Буденна, практично-політична свідомість створює інформаційну базу для узагальнень, на основі яких синтезуються політико-теоретичні моделі. Носіями буденної політичної свідомості є члени суспільства, які можуть нормально, раціонально мислити.

Науково-теоретична політична свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління політичною сферою суспільства. Такий рівень політичної свідомості не є загальнодоступним. Він характерний для специфічної, високо­кваліфікованої діяльності політичних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю теоретичної політичної діяльності є дослідження місця політики в суспільстві, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності і т. ін.

Науково-теоретична й буденна політична свідомість співвідносяться не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони пов’язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі теоретичних конструкцій.

Однак науково-теоретична політична свідомість, перебуваючи в залежності від буденної (емпіричної) політичної свідомості, не детермінується останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну, віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.

Розглянувши основні види політичної свідомості, слід навести й два основні типи політичної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну (анархізм).

Етатистський тип політичної свідомості виходить з позиції, що інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і добродійником (найвидатніші представники цієї концепції — Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Г. Гегель).

На відміну від етатистського анархістський тип політичної свідомості характеризується несприйняттям усіх політико-юридичних норм держави й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором і ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін).

Класифікуючи типи політичної свідомості, користуються й такими параметрами, як централізм — децентралізм.

Наведемо централістську типологію політичної свідомості:

• Комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності; крайній ступінь — економічне безправ’я.

• Монархічна — характеризується концентрацією влади, владним авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія.

• Націоналістична — характеризується родовим, вузькогру повим світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.

Децентралістська типологія політичної свідомості:

• ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;

• анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь — повне безвладдя;

• інтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття; крайній ступінь — імперський космополітизм.

2. Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб'єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) було вжито французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб'єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та іде­алів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

3. Термін «політична культура», вперше використаний німецьким філософом XVIII ст. І. Гердером, ввів у науковий обіг наприкінці 50 — на початку 60-х рр. XX ст. американський вчений, політолог Габріель Алмонд. Аналізуючи структуру політичної системи суспільства, Алмонд виділив такі її складові елементи, як політичні інститути (держава, партії, групи інтересів), що реалізують функції влади та управління, і політичні орієнтації (знання, цінності, настанови, ідеали), які характеризують поведінку суб'єктів політики. Останні, у своїй сукупності, й отримали назву «політична культура».

Сучасна наука дає низку трактувань поняття політичної культури. У найзагальнішому визначенні політична культура — це зумовлена історичним досвідом система відносно стійких цінностей, настанов та переконань, що ви­значають поведінку суб'єктів політичних відносин.

До основних функцій політичної культури відносять:

- функцію ідентифікації (формування групової ідентичності, усвідомлення індивідом свого місця в системі політичних зв'язків і відносин);

функцію політичної соціалізації та адаптації (залу­чення людини до політичної сфери, засвоєння інди­відом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей);

функція політичної орієнтації (вироблення знань про політичні явища і процеси);

інтегративна функція (об'єднання індивідів і соці­альних груп на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів);

комунікативна функція (забезпечення збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси);

регулятивна функція (вироблення взаємодії суб'єктів політичних відносин, забезпечення функціонування політичної системи).

У структурі політичної культури можна виділити нор­мативний елемент (накопичений політичний досвід), цін­нісний елемент (політична свідомість) та поведінковий еле­мент (моделі політичної поведінки).

Політичний досвід, накопичений протягом історич­ного розвитку суспільства, містить у собі існуючі соціальні норми — звичаї, традиції, моральні та релігійні норми, а та­кож норми права. Носіями політичного досвіду виступають стереотипи, міфи і символи.

Політичний стереотип (гр. stereos — твердий, і typos — відбиття) — це спрощене, схематичне уявлення про політич­ний об'єкт. Ознаками стереотипу є емоційна забарвленість (окрім інформації, стереотип містить у собі позитивне або негативне ставлення до будь-чого або до будь-кого) та уста­леність (стереотип не пов'язаний із реальною дійсністю, ба­зується на обмеженому політичному досвіді). При цьому, деформуючи реальні знання про політичні об'єк­ти, стереотипи досить часто стають засобом політичного ма­ніпулювання. Під маніпулюванням (лат. manus — рука) в да­ному випадку розуміється визначальний вплив на суспільну думку або політичну поведінку, спонукання до тих або ін­ших політичних дій в умовах зниження критичності свідо­мості. Зниженню критичного осмислення ситуації сприяє відсутність реальної інформації про об'єкт, використання неусвідомлених компонентів сприйняття (зокрема — релі­гійних, політичних, економіч­них та ін. забобонів), групових оцінок того, що відбувається (масових емоцій) та ін.

Політичний міф (гр. mythos — слово) — це стійкий по­милковий, некритичний, емоційно забарвлений образ, уяв­лення про політичні події, явища та процеси. Політичні міфи є наймогутнішим засобом для маніпулювання полі­тичною свідомістю.

Політичний символ (гр. symbolon — знак) представляє собою знак, що виконує комунікативну функцію між суб'єк­тами політичних відносин. Політична символіка може бути представлена як сукупність державних символів і атрибутів влади, національно-держав­них і культурно-історичних форм та образів політичної культури су­спільства, а також символів, що утворюють знакову систему пев­них політичних течій. До основних видів політичної символіки в сучасному суспіль­стві відносять: державну (прапор, герб, гімн, девіз), ритуально-процесуальну (інавгурації, коронації, присяги, пікетування, демонстрації), наочно-агітаційну (гасла, плакати, листівки, політичну рекламу), умовно-гра­фічну (колірну символіку, емблеми, медалі, грамоти), скуль­птурно-архітектурну (архітектурні спорудження, пам'ят­ники, скульптури) та ін.

Особливим символом політичної культури виступає мова як система знаків, наділених певним знаменням, що використовується для збереження, перетворення та пере­дачі інформації. Структура мови, поняття, що в ній іс­нують, відображають характер соціально-політичних зв'яз­ків, структуру конкретного типу політичної системи, а та­кож саму систему розподілу політичної влади.

Зберігаючи спільні для людей політичні знання, досвід та моделі поведінки, мова сприяє формуванню групової політичної ідентичності. Саме тому сучасні держави при­діляють велику увагу мовній єдності. Наявність лінгвіс­тичних підгруп усередині суспільства може спричиняти конфліктність у державі (Квебек — у Канаді, Каліфорнія — в США, східні та західні регіони України).

Політична свідомість визначається як система полі­тичних знань, цінностей і переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні орієнтації та на­станови по відношенню до політичної системи та їх місця в даній системі, складаються відповідні моделі політичної поведінки.

У структурі політичної свідомості можна виділити ста­тичні елементи — політичні знання (знання про політичну систему, інститути і процедури, за допомогою яких забез­печується участь людей в політичному процесі), політичні цінності (певні судження про політичне життя, про полі­тичні цілі та відповідні переваги — законність, порядок тощо), політичні переконання, що формуються на підста­ві знань і цінностей як сукупність уявлень, що характе­ризують певний політичний ідеал (демократія, анархія, авторитаризм та ін.), політичні орієнтації (настанови щодо певної політичної системи і відповідної моделі поведінки в політичному процесі), а також динамічні елементи (гро­мадська думка, масові настрої та ін.).

За суб'єктним складом політична свідомість поділяєть­ся на індивідуальну, групову і масову. Виділяють також повсякденну форму (що характеризується розмитістю, сти­хійністю становлення її компонентів) та теоретико-ідеологізовану форму політичної свідомості (що виходить зі стрункої системи політичних уявлень і поглядів на основі певної ідеологічної концепції).

Політична поведінка — це взаємодія соціальних суб'єк­тів (індивідів, соціальних груп) і політичної системи. Вона безпосередньо зумовлюється існуючим політичним досві­дом та політичною свідомістю. До основних форм політич­ної поведінки відносять політичні участь і політичні не­участь (абсентеїзм).

Політична участь — це вплив соціальних суб'єктів на функціонування політичної системи, формування політич­них інститутів та процес вироблення політичних рішень.

На політичну участь громадян впливають як об'єктивні фактори (тип політичної культури, розклад політичних сил), так і суб'єктивне ставлення до політичної системи, цінностей даної політичної культури, мотиви участі в по­літиці, потреби, знання та інформованість.

Одна з найпоширеніших вітчизняних класифікацій по­літичної поведінки передбачає виділення таких форм по­літичної участі, як активна участь (наприклад, у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях) і пасивна участь (яка передбачає відмову від активних дій у політичній сфе­рі, таку форму поведінки, що обмежується дотриманням встановлених норм).

Згідно з однією з найвідоміших західних класифікацій політичної поведінки, автором якої є англійський учений А. Марш, виділяють три основних типи політичної участі:

Ортодоксальну участь — дії, що забезпечують усталене функціонування політичної системи (участь у голосуванні, лобіювання інтересів, мітинги, демонстрації).

Неортодоксальну участь — несанкціоновані законом дії або дії, спрямовані проти політичної системи (бойкоти, неофіційні страйки тощо).

Політичні злочини — політична діяльність з використан­ням нелегітимної сили (революції, війни, тероризм та ін.).

До найпоширенішого типу політичної участі відносять електоральну поведінку (участь у виборах). На її спрямо­ваність впливає, перш за все, ідентифікація конкретного виборця з певною соціальною групою або партією. Коло виборців, які голосують за певну партію або кандидата, на­зивають електоратом (від лат. elector — виборець).

На електоральну поведінку помітно впливають такі фак­тори, як рівень індивідуальної політичної культури та полі­тичної свідомості, ступінь інформованості населення, стан політичної інфраструктури, соціальна динаміка та ін.

Серед форм політичної участі важливе місце займають протестні форми.

Політичний протест — це прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому або до її окремих елемен­тів, норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі. Виникнення політичного протесту, як правило, пов'язане із неефективністю реалізації політичної влади. До протестних форм відносяться мітинги, демонстрації, обструкції, бунт, тероризм (найнебезпечніша форма політичного про­тесту), а також такі форми, як політичний хеппенінг, полі­тичний анекдот та ін.

Демонстрації (лат. demonstratio— показувати) і мітинги представляють собою масові збори населення з метою об­говорення питань поточного політичного життя, підтримки певних вимог до органів державної влади, висловлення протесту проти її рішень тощо. Дані види політичної по­ведінки характеризуються безпосередньою активною учас­тю громадян у політичному житті, розраховані на прово­кування відповідної реакції конфронтуючої групи або ор­ганів державної влади, привертання суспільної уваги. Демонстрації та мітинги тісно пов'язані з іншими форма­ми політичного протесту, спрямованими на протидію по­літичній системі — бойкотом, пікетуванням, масовими мар­шами та ін.

Страйк (італ. basta — досить) -— форма політичного про­тесту, що виявляється в масовому припиненні праці з ме­тою завдання впливу на процес прийняття певних рішень, задоволення економічних або політичних вимог.

Бунт — нелегальна форма політичного протесту, стихій­не повстання, заколот; як правило — відповідна реакція на певні дії державних органів влади.

Обструкція (лат. obstructio— перешкода) — засіб полі­тичної боротьби, що виявляється в затягуванні ухвалення політичного рішення, законопроекту, у зриві певного захо­ду (засідання парламенту, зборів та ін.).

Бойкот (англ. boycott, від Boycott — ім'я англійського управляючого маєтком Ч. К. Бойкоту, по відношенню до якого вперше у 1880 р. ірландськими орендарями була за­стосована така міра) — форма політичного протесту і ме­тод політичної боротьби, що полягає в повному або част­ковому припиненні відносин з окремою особою, організа­цією, державою з метою примусити задовольнити політичні або соціально-економічні вимоги.

Тероризм (лат. terror— жах, страх) — це здійснення по­літичної боротьби засобами залякування, насильства, фі­зичної розправи з політичними супротивниками. Термін «тероризм» увійшов у політич­ну теорію й практику ще з кін­ця XVIII ст., а з 70-х рр. XX ст. широке поширення одержав тер­мін «тероризм міжнародний».

Однією з нових протестних форм у сучасному політич­ному житті є політичний хеппенінг (англ. happening — ви­падок, подія), який представляє собою своєрідну форму політичної участі, що проявляється в масових театралізо­ваних діях політичного характеру.

Політичний анекдот — лінгвістична форма реакції (відреагування агресії) проти окремих лідерів, діючих інсти­тутів влади або існуючої ідеології. Переказ політичного анекдоту є символічною боротьбою проти певної політич­ної сили (і одночасно символічним актом перемоги над нею). Причиною існування політичного анекдоту є відсут­ність легальних каналів прояву протесту у сфері політики (виборів, демонстрацій тощо).

Політичній участі протистоїть політична неучасть — аб­сентеїзм (лат. absentia — відсутність), під яким розумієть­ся свідоме ухилення від участі в політичному житті, част­кова або повна втрата інтересу до політичного життя.

З метою зменшення рівня аполітичного абсентеїзму в деяких державах введені такі форми участі в політичному житті, як голосування за дорученням, поштою або через Інтернет (Естонія); боротьба з абсентеїзмом можлива та­кож і шляхом введення обов'язкового вотуму — юридич­ного обов'язку виборців брати участь у голосуванні (Іта­лія, Австралія, Бельгія, Греція, Туреччина, Аргентина, Єги­пет), а також шляхом стимулювання виборчої активності, використання методів заохочень (так, в Андоррі громадя­ни, які прийшли на виборчу дільницю, отримують склянку вина або невеличку грошову винагороду).

Типи політичної культури.

У сучасній науці існує декілька класифікацій типів по­літичної культури. Найпоширенішим є розподіл політичної культури на три основних типи, представлений класиками теорії політичної культури — американськими вченими Г. Алмондом та С. Вербою.

Відповідно до запропонованого вче­ними підходу виділяють три різні («ідеальні») моделі, що визначають роль громадян у політичному проце­сі — парафіяни, піддані та учасники, яким відповідають три основні типи політичної культури — патріархаль­ний, підданський та активістський.

Парафіяни мають досить неясні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути сільські жителі, які живуть у віддалених місцевостях, або ж просто люди, що ігнорують політику та її вплив на їхнє життя. Відповідно, внаслідок практично пов­ної відсутності у громадян політичних знань про загально­національну політику, а також навичок політичної участі, для патріархального типу культури (або культури місце­вих громад) є характерною орієнтація на традиційні, общинні цінності, підкорення не існуючій державній владі, а конкретним особистостям (вождям), відсутність очікувань щодо політичної системи.

Піддані, у свою чергу, пасивно підкоряються державним чиновникам і законам, але не голосують і активно не за­лучаються до політичного життя. Таким чином, для під­данського типу політичної культури (або культури підко­рення) характерне пасивне ставлення громадян до політич­ної системи.

Учасники реально або потенційно залучені до політич­ного процесу. Вони інформовані про політичне життя, ви­сувають вимоги до політичної системи й залежно від вико­нання цих вимог підтримують певних політичних лідерів. Відповідно, активістському типу політичної культури (культурі участі) властива орієнтація громадян на актив­ну взаємодію із політичною системою. Ґрунтуючись на результатах порівняльного дослідження політичних культур низки су­часних країн, Г. Алмонд та С. Верба виділили змішаний тип політичної культури — «громадянську культуру», яка ха­рактерна для більшості демократичних систем. В її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші виконують більш пасивну роль — роль підданих.

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Є. Вятр, який поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну. Для тоталітарної політичної культури характерні: заідеологізованість політичної свідомості; відданість лідеру, культ влади; наявність вели­кої кількості політичних стереотипів і міфів; примусова (мобілізаційна) політична участь. Авторитарній політичній культурі, на відміну від тоталітарної, властиві такі ознаки: відсутність обожнення влади, любові до політичних лі­дерів; відсутність єдиної загальнообов'язкової ідеології; відчуженість особистості від політики, пасивне ставлення населення до влади, аполітичність. Для демократичного типу політичної культури характерні: дотримання зако­нів, відкритість і прозорість дій органів влади; активна участь громадян у по­літиці; пріоритет прав людини, орієн­тація на знання і професіоналізм. Представник комунікативного під­ходу до вивчення політичної культури англійський соціолог К. Поппер виді­ляє відкритий і закритий типи полі­тичної культури. Закритий тип харак­теризується орієнтацією на власні цінності та норми, тра­диціоналізмом, нездатністю до комунікації та інновацій. Для відкритого типу політичної культури характерні здат­ність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприй­няття політичного досвіду інших культурних систем, іде­ологічний плюралізм.

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виді­лення різних типів політичних культур, які існують у різ­них цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний ха­рактер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лі­дерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виді­ляють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну. Структурний підхід до вивчення політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем згоди на­селення відносно базових цінностей і форм політичного устрою. Так, за даним критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур, а Г. Алмонд і Дж. Пауелл — консенсусні та конфліктні. Інтегрована (консенсусна) культура характеризується наявністю домінуючої культури — сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин. Для фрагментарної (кон­фліктної) культури характерна відсутність консенсусу щодо головних політичних цінностей, уявлень щодо ефек­тивності функціонування політичних інститутів, визнання прийнятності різних форм політичної участі. Відсутність домінуючої культури позначається на характері політич­ного життя, породжує конфліктність у суспільстві.

Врахування історико-культурних розходжень, традицій у розвитку національних культур дозволив Г. Алмонду та С. Вербі виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільність;

- континентально-європейську культуру, для якої влас­тива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультурних політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

- доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) куль­туру, якій притаманна традиційність та диференціація;

- тоталітарну культуру, для якої характерна інтегра­ція на основі єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Отже, політична культура не може бути абсолютно од­норідною. Різноманітність інтересів різних соціальних груп породжує різні моделі політичної культури — субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище ха­рактерне для поліетнічних, федеративних та багатоконфе­сійних держав.

Політична субкультура

Політична субкультура (від лат. sub— під, і cultura— культура) визначається як сукупність політичних орієнта­цій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Національні, етнічні, мовні, релігійні розходження мо­жуть по-різному поєднуватися між собою. Субкультурні розходження, що систематично впливають на політичні пе­реваги та політичні курси, отримали назву культурних роз­ломів.

Згідно з теорією Г. Алмонда і Дж. Пауелла, існують по­перечні та кумулятивні культурні розломи. Розломи ку­мулятивного характеру характеризують зіткнення людей або соціальних груп одночасно з цілої низки питань, тоді як поперечні розломи визначають протистояння груп з по­дібними культурними показниками тільки з одного питан­ня. Якщо лінії розломів у країні мають кумулятивний ха­рактер (об'єднуючи, наприклад, мову, расову або етнічну приналежність, релігію та історію), особливо, при співпадінні з економічною нерівністю, то вони утворюють під­ґрунтя для насильства та безкомпромісної політичної бо­ротьби. В ситуації, коли окремі соціально-культурні роз­ходження посилюють інші, політичне напруження різко зростає, що може призводити до розгортання політичних конфронтацій.

6Відродження, особливо в посттоталітарних державах, етнічності (етнічної ідентичності), розвиток місцевих, ре­гіональних культур, безумовно, збагачує все світове спів­товариство, сприяє формуванню толерантного ставлення до представників інших культур, до носіїв інших цінностей і культурних норм. Однак, з іншого боку, зіткнення з нор­мами і цінностями інших культур (та субкультур) може стати причиною виникнення політичних конфліктів і криз, призводити до посилення зворотних тенденцій — зростан­ню фундаменталізму та екстремізму.

Екстремізм (лат. extremus— крайній) може бути визна­чений як схильність тих або інших політичних сил до крайніх поглядів, використання нелегальних форм полі­тичної участі (бунти, погроми, тероризм) для досягнення політичних цілей.

Фундаменталізм (лат.fundamentum— підстава) пред­ставляє собою суспільно-політичну течію, ідеологію, що характеризується радикальним неприйняттям змін, модер­нізації соціальної та політичної систем, прихильністю до традицій, відстоювання релігійних, етичних, національних принципів.

В останні десятиліття у світі спостерігається різке зрос­тання релігійного фундаменталізму. Назва даної течії по­ходить від напрямку в протестантизмі, який виник перед першою світовою війною в США і відкидав будь-яку крити­ку Біблії, був спрямований на захист «фундаментальних принципів» релігійних догм від ліберального протестантсь­кого раціоналізму. Пізніше в Європі, на Близькому Сході та в США з'являються інші фундаменталістські — іудейсь­кі та мусульманські — об'єднання, які протистоять релігій­ній модернізації.

У політичній сфері сьогодні найбільш радикальним є ісламський фундаменталізм — через відсутність в ісламській історії та культурі традиції відокремлення церкви від держа­ки — ісламські фундаменталісти ставлять своїм головним завданням створення релігійних (теократичних) держав, виступаючи потужним фактором поляризації та дезінте­грації міжнародних політичних відносин.

4. Рівень політичної культури визначають у процесі політичного становлення особистості. Якщо соціалізація взагалі являє собою процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, то політична соціалізація означає залучення членів товариства до його цінностей і до форм громадської діяльності.

Процес політичної соціалізації має на меті:

— прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

— створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

— якісне перетворення відповідних елементів політичної культури — необхідної умови суспільних змін.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадянських обов´язків.

Гегемоністський тип. Відображає неглтивне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».

Плюралістичний тип. Свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянками, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

Конфліктний тип. Формується на остові міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних Інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Етапи політичної соціалізації особистості:

1-й етап – політизація, під час якого у дітей під впливом оцінок батьків, їхніх стосунків і реакцій формуються перші уявленні про світ політики.

2-й етап – персоналізація. У цей період сприйняття влади персоніфікується. Зразками влади стають, наприклад, фігури президента, прем'єр-міністра або поліцейського.

На 3-му етапі – етапі ідеалізації – найважливішим політичним фігурам приписують певні якості, і на цій основі утворюється стійке емоційне ставлення до політичної системи.

4-й етап, який отримав назву інституціонального, характеризується переходом від персоніфікованого сприйняття політики до більш абстрактного. На цій стадії закладаються уявлення про інститути влади (виконавчої, законодавчої і судової).

Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На мікросоціальному (макро - великий, значимий) рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспіль-стві соціально-економічні стосунки, специфіка етно-національного та релі-гійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст націо-нальної культури. На мезосоціальному (середній рівень)рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територі-альних, статево-вікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному (малий, вузький) рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специ-фіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв?язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, полі-тичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, - рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.

Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впли-вають на конкретних індивидів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей - специфі-ку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної зна-чущості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.

Серед великої кількості акторів політичної соціалізації особлива роль на-лежить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути поз-начаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім?ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об?єднання та орга-нізації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів по-літичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяль-ності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.

Поиск по сайту: