Етика Нікколо Макіавеллі

Італійський політичний діяч, мислитель Н. Макіавеллі вважав, що у світі порівну є доброго і злого, які перекочовують із країни в країну. Добро перебирається до тієї країни, народ якої створює могутню державу, необхідність якої обумовлена егоїстичною природою людини, її прагненням задовольнити власні інтереси, інстинктом самозбереження. Визнаючи єдину і незмінну природу людини, теорію держави він обґрунтовував з точки зору етики, філософії, права. Щоб перебороти егоїзм людей і забезпечити порядок у суспільстві, необхідне насилля, яке і здійснює держава. її Н. Макіавеллі вважав вищим проявом людського духу, а служіння їй -— метою і смислом життя. Величі, на його думку, досягають держави, які турбуються про загальне благо, а не про благо окремих осіб. Будучи прихильником республіканської форми правління, був переконаний, що загальне благо визнає тільки республіка. Але оскільки вона робить відповідальним за долю держави кожного громадянина, стверджував, що така форма правління не завжди можлива. За відсутності в народу громадянських чеснот республіканський лад загрожує великими бідами: «Із усіх... видів рабства найтяжчим є те, в яке тебе перетворює республіка».

Виховання громадян є справою держави, а не церкви, вважав Макіавеллі. Саме державі слід приборкати егоїстичну природу людини, забезпечити порядок в суспільстві, виховувати високі громадянські якості, насамперед почуття свободи. Католицька релігія в її офіційній інтерпретації, на його думку, нездатна виконувати виховну функцію, оскільки вона «прославляє людей радше покірних і споглядальних, ніж діяльних. Вона знаходить вище благо в покорі, самоприниженні і в презирстві до справ людських... Такий спосіб життя зробив, по-моєму, світ слабким і віддав його на поталу негідникам...» Причиною такого способу життя є хибне тлумачення християнської релігії, що насправді допускає і доблесть, і захист Вітчизни.

Відкинувши ідеї фаталізму, Макіавеллі наблизився до ідеї об´єктивної закономірності розвитку суспільства, яку називав фортуною. Вірив у силу людського розуму, вважав, що людина як розумна істота може пізнати фортуну і спрямувати її (закони розвитку суспільства) на благо людства. Щоправда, фортуна дає змогу людині досягати далеко не всього в житті.

Мислителем, який репрезентував Просвітництво і в якому визрів протест проти його ідейних засад, що став духовною предтечею французької революції, був Ж.-Ж. Руссо. Його етична концепція ґрунтується на ідеї рівності людей і свободи особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Та якщо прибічники утопічного соціалізму і "наукового" комунізму були переконані, що громадян необхідно позбавити права на приватну власність (на засоби виробництва), то Ж.-Ж. Руссо мріяв (теж утопічно) про суспільство, в якому кожен громадянин володітиме рівною часткою власності. Проте, на його думку, гуманістично налаштована людина ніколи не погодиться з державним устроєм, за якого одні володіють мільярдами, а інші голодують. Тому вважав, що сучасне йому суспільство необхідно вивести зі стану загальної зіпсованості.

Мораль, стверджував Руссо, взаємопов'язана з політикою, суспільним ладом. Тож, мріючи про досконалу мораль, необхідно з'ясувати, який державний устрій сприятиме формуванню найдобрішого, наймудрішого, найосвіченішого народу. Жодна дитина не має вроджених порочних нахилів і рис, однак у несправедливому суспільстві, в якому панують беззаконня, деспотизм і нерівність, її кращі задатки, нахили пригнічуються.

На його думку, з прогресом культури занепадає моральність, а різноманітні заблуди заглушують голос природи і розуму. У світі все спочатку є добрим, оскільки творить його Всевишній, спотворюється воно внаслідок дій людини. Такі міркування спричинили появу у поглядах Руссо ідей натуралізму, яким властиве недооцінювання суспільних зв'язків між людьми. Проте водночас вважав, що людина не обов'язково є доброю: "...до тих пір римляни задовольнялися тим, що поводилися доброчесно; все пропало, коли вони почали вивчати доброчесність".

Неприйнятним для Руссо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство — це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло.

Критикуючи панівний релігійний світогляд, Руссо перебував водночас під впливом релігії і пантеїзму. За його словами, на душу людини впливають клімат, пори року, стихії, звуки, кольори, їжа, рух і спокій, шум і тиша, темрява і світло, враховуючи які, можна керувати своїми почуттями.

Великого значення в моральному вихованні Руссо надавав формуванню національної самосвідомості. Був переконаним, що любов до людства наділяє людей багатьма чеснотами, зокрема лагідністю, справедливістю, поміркованістю, милосердям, поблажливістю, проте не надає їм мужності, твердості, не наділяє силою, яка породжується любов'ю до батьківщини. Вихованню необхідно надати душам національну форму і так спрямувати думки і смаки громадян, щоб вони були патріотами за схильністю, за пристрастю, за необхідністю. Дитина, народжуючись, повинна бачити батьківщину, і до смерті не має бачити нічого, крім неї.

2. Принципи етики І. Канта
Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи - питання теоретичної свідомості-від питання практичної свідомості: що ми повинні робити. Він спробував показати, що практичний розум, що говорить, в чому наш борг, ширше розуму теоретичного і незалежний від нього.
Етика стоїть в центрі кантівських роздумів, заради вчення про моральність він створює особливого роду онтологію, подвоює світ, і гносеологію, відмітною рисою якої є твердження активності людської свідомості, його діяльнісної суті. Етичні проблеми Кант обговорює в своїх провідних працях: «Критика практичного розуму», «Основи метафізики моральності», «Метафізика вдач». [1, с.137]
Другий період своєї творчості, так званий критичний, Кант починає з дослідження питання про те, чи можлива метафізика як наука. Все наше знаннявідноситься до просторово-часовому світу. Якщо визнати, що простір і час ідеальні, тобто не форми буття речей, а тільки форми їх споглядання нами, то світ розколеться на світ просторово-тимчасових явищ і світ речей у собі, на світ чуттєво сприймається, і пізнаваний наукою, і світ надчуттєвий, науково непізнаваний, а лише мислимий. Ось цей тільки мислимий світ, який недоступний споглядання, і намагається пізнати метафізика, що неможливо, бо питання про існування Бога, душі, свободи для теоретичного пізнання неможливо розв'язати.
Здатність людини надходити морально, т, е. без всякого примусу виконувати свій обов'язок, говорить про реальність волі. Якщо знайти закон, що виражає цю свободу - закон моральної поведінки, то він може бути покладений в основу метафізики нового типу. Кант знаходить такий закон, категоричний імператив, який свідчить: роби так, щоб максимум твоєї волі міг стати основою загального законодавства. У такому формулюванні цей закон придатний для всіх розумних істот, що й говорить про широту практичного розуму. Проте ми потребуємо у формулюванні, відповідає нашому місцем у світі. Для цього 'Кант застосовує телеологічний підхід. З точки зору телеології, людина є остання мета земної природи. Подібним твердженням ми, за Кантом, не розширюємо наші теоретичні знання про людину, а лише рефлективно оцінюємо його. Тому категоричний імператив буде звучати так: роби так, щоб людина і людство завжди були тільки метою, але не засобом.
Отримавши таке формулювання категоричного імперативу, Кант витягує з неї всі метафізично значущі слідства. Ідеї ​​Бога і безсмертя душі, теоретично недовідні, мають практичну значимість, оскільки людина, хоча і є носієм загального розуму, одночасно і земне обмежена істота, потребує підтримки свого вибору на користь моральної поведінки. Кант сміливо змінює місцями божественне і людське: ми не тому моральні, що віримо в Бога, а тому віримо в Бога, що моральні. Хоча ідея Бога практично реальна, це тільки ідея. Тому безглуздо говорити про обов'язки людини перед Богом, так само як і про релігійних принципах побудови держави. Таким чином, Кант виступив з критикою по відношенню до домаганням старої метафізики, яка претендувала на пізнання Бога, душі, свободи. Разом з тим він підтвердив пізнаванності природи - різноманіття явищ у просторі та часі. Критичним дослідженням розуму він обгрунтував і спробував реалізувати ідею нової метафізики, що має в якості підстави моральної поведінки, закон волі.
Таким чином, в трьох пунктах система Канта являє вихідну точку всієї новітньої діалектики: 1) у природничо дослідженнях Канта, 2) у його логічних дослідженнях, що становлять зміст «трансцендентальний аналітики» і «трансцендентальної діалектики» і 3) в аналізі естетичної та телеологічною здатності

Г.-В.-Ф. Гегель вважав сучасну йому епоху втіленням гармонії особистості й суспільства, примирення принципів індивідуалізму і колективізму. Відповідно його етика була моральним виправданням тогочасних грандіозних соціально-історичних змін. У ній історична необхідність ототожнювалася з діяльністю Божественного розуму, який об'єктивує себе у зовнішніх формах суспільного життя. Тому твердження Гегеля, "що розумне, те дійсне, і що дійсне, те розумне" має й етичний смисл. Згідно з ним розум об'єктивував себе у зовнішніх формах суспільного життя, дійсність набула одухотворення, завдяки чому покладено край дуалізму (лат.— двоїстий, подвійний) сущого і належного, дійсного і розумного, світу і Бога. Історія здійснила "план провидіння", і святий дух, за переконаннями філософа, втілився в соціальних закладах тогочасної німецької держави. Об'єктивною основою цього міркування були переваги буржуазного суспільства над феодальним, яке він вважав "варварством і неправовим свавіллям.

Відмовившись від роздумів про абстрактні етичні принципи, чим здебільшого займалися його попередники, Г.-В.-Ф. Гегель сконцентрував увагу на соціальних формах, в яких відбувається моральна діяльність людини. Мораль буржуазного суспільства, на його думку, має конкретно-історичний характер, її визначають практичні відносини "громадянського суспільства": індивідів, сім'ї і держави. На відміну від І. Канта, якому належить ідея абстрактного всезагального служіння людству і категоричного імперативу, він обґрунтував поняття "обов'язки", в якому виявляються моменти всезагального, особливого й одиничного в їх органічній єдності. Держава втілює момент всезагального, "громадянське суспільство" (сфера економічних відносин) — особливого, сім'я — одиничного. Доброчесний громадянин, за переконанням філософа, повинен бути зразковим сім'янином, старанним працівником, законослухняним підданим держави.

У кожній зі своїх праць Г.-В.-Ф. Гегель аналізував моральні проблеми: у ранніх творах та у "Феноменології духу" критикував етичні системи своїх попередників; у працях з логіки доводив ефективність діалектичного методу під час аналізу категорій етики. Крім того, багато уваги приділяв проблемам етики в лекціях з історії філософії. Тільки осмисливши його доробок "Філософія права", можна отримати цілісне уявлення про етичну концепцію Гегеля.

Поиск по сайту: