Етичні школи доби еллінізму

В епоху еллінізму (кінець IV—І ст. до н. е.) в давньогрець­кому суспільстві особливо посилюється інтерес до моральної проблематики у зв´язку з великими негараздами в житті су­спільства. Політичні перевороти, втрата солідарності в середо­вищі вільних громадян спричиняють локалізацію інтересу нав­коло питань індивідуального виживання. У суспільних настро­ях домінує скептицизм, індиферентність.

Філософська думка цієї епохи зосереджена на питаннях мо­ралі, їх прагнуть розв´язати кініки (IV ст. до н. е., засновник Днтісфен); стоїки (IV—III ст. до н. е., засновник Зенон); епіку­рейці (з кінця IV ст. до н. е., засновник Епікур). (Епікурейська школа набула популярності в Римі й проіснувала до початку VI ст. н. є. Школа стоїків існувала в Римі до II ст. н. є. і дала таких визначних представників, як Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). Етика кініків базується на утвердженні свободи людини, сенс якої вбачається у звільненні від усього, що може спричи­няти несвободу. На цій підставі бідності надавалася перевага перед багатством. Звільнення розуму від будь-яких пристрастей душі і тіла проголошувалося як шлях людини до щастя. Кініки обстоювали принцип "атараксії" — самозвільнення людини від суспільного життя, заперечували необхідність моральних норм. Треба сказати, що вони не лише проповідували своє вчення, але й намагалися діяти згідно з його вимогами. Така ж риса характерна і для етики стоїцизму та евдемонізму. Не випадко­во їх ідеї здобули авторитет у тогочасному грецькому та рим­ському суспільстві, ставши не лише здобутком науки, але й яви­щем в історії культури. Стоїки навчали, що людина — вище і наймудріше створіння природи. Як така, вона володіє добро­чесністю, тобто "практичною мудрістю". їй властива сила духу, що, подібно до Платона, тлумачиться як чотири основні добро­чесності. Однак людина наділена ефектами, що можуть нега­тивно впливати на розум, а отже потрібне викорінення їх з ду­ші. Поняття морального самовдосконалення набуває в етиці стоїків провідного значення і розглядається як основна мораль­на доброчесність. Ідеалом людини бачиться мудрець, що уни­кає плинних задоволень життя. Ідея очищення душі від мину­щих вражень життя пов´язана з космогонічними уявленнями стоїків, запозиченими з натурфілософського вчення Геракліта Ефеського. Увесь космос вони вважали субстанційним цілим. Конкретні речі — лише форми зміни субстанції, або "першої Матерії". Вона вічна і лише переходить з одного стану в інший. Матеріальність охоплює все суще, в тому числі душу і Бога. Увесь космос є світовою державою, що управляється долею. Підпорядкування долі, тобто космічній необхідності, є всезагальний закон, дією якого охоплена і людина як природна істо­та. Мудрець той, хто приймає свою долю і любить її (лат. — " atnorfati"). Та прийняття долі не означає, що людина прире­чена на несвободу. Її свобода покладена не у зовнішньому світі, а в духовному досвіді — у внутрішньому світі. В етиці стоїків поняття внутрішньої свободи набуває значення провідної кате­горії. Свобода здобувається в процесі морального самовдоско­налення шляхом приборкання чуттєвих пристрастей.

Визначним представником етики стоїцизму був Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н. є. — 65 р. н. е.). Його відома праця "Моральні листи до Луцілія" охоплює велику кількість етич­них проблем: роздуми про життя і смерть, багатство й убогість, про дружбу, моральне вдосконалення тощо.

Одне з центральних понять етики Сенеки — virtus (від vii — муж), тобто мужність. Воно передбачає самовдосконалення і близьке до поняття "доброчесність", що конкретизується у по­няттях "хоробрість", "вірність", "поміркованість", "людяність" тощо. Усі названі чесноти розкриваються через співвіднесення їх із добром і злом. "Одна лише річ може вдосконалити душу: стійке знання добра і зла..." [9, с 350].

Велику увагу Сенека приділяє питанням людського щастя та шляхів до нього. "Сам себе зроби щасливим! — говорить він. — А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо — це те, що пов´язане з чеснотами, а що пов´язане зі злом, те ганеб­не" [9, с 123].

Належна увага приділена ролі філософії як шляху до пізнан­ня сутності моралі. Саме філософи-стоїки поділили філософію на моральну, натуральну і раціональну (етика, натурфілософія, логіка).

Етична проблематика є основною у праці одного з останніх римських стоїків Марка Аврелія (121—180). У праці "Наодин­ці з собою" він розмірковує про людське життя, про смертне тіло і безсмертну душу, про зв´язки тіла, душі та духу тощо.

"Час людського життя, — пише він, — мить; його сутність — вічна плинність; відчуття — невизначене; будова всього тіла — тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава недостовірна... Життя — боротьба і мандри по чужині; посмертна слава — за­буття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філо­софії" [1, с 520].

Отже, щастя можна досягти у роздумах над життям, у ро­зумному, виваженому сприйнятті життя. Етичне вчення стої­ків характеризується внутрішньою суперечливістю. З одного боку, воно містить ідею внутрішньої свободи, а з іншого — стверджує про існування у світі фатальної необхідності, якій людина мусить підпорядкуватися.

Байдужість до матеріальних багатств, відмова від чуттєвих пристрастей, уникання зовнішніх зв´язків, що можуть зробити людину внутрішньо несвобідною, — риси етичного вчення стоїків, що згодом будуть запозичені християнством. Ідея стої­ків щодо життя в злагоді з природою відчутно вплинула на етичні ідеї доби Відродження (XV—XVI ст.), а також на етику Шефтсбері, Монтеск´є та Руссо (XVIII ст.). Внесок стоїків у роз­виток етичної теорії пов´язаний із структуруванням філософ­ського знання на логіку, фізику та етику, що зумовило виді­лення її в окрему науку.

Вчення про щастя та шляхи його досягнення, розроблене у працях Епікура, складає основу етики евдемонізму. Етичне вчення Епікура звернене до окремого суб´єкта життєвості, що бачить щастя у задоволенні від здоров´я тіла та душевного спо­кою. Філософ говорить, що для досягнення щастя необхідно за­довольняти здорові потреби тіла та уникати тривог душі. Тобто, щастя досягається сумою корисних задоволень. Мудрий той, хто знає, яким задоволенням слід надавати перевагу, дотриму­ючись при цьому принципу міри. Духовні задоволення Епікур ставить на чільне місце, адже вони дають відчуття повноти життя. Щастя — це свобода від зла. Особливу увагу він звертає на задоволення, що отримуються у пізнанні. Провідне значен­ня має заняття філософією, оскільки вона вчить людину мистец­тву жити, не боячись смерті. "Адже, коли ми існуємо, смерть Ще не присутня, а коли смерть присутня, ми вже не існуємо".

Цікавою є проблема співвіднесення особи, налаштованої на Досягнення щастя, та суспільства. Епікур висловлює думку про суспільство як певне ціле, що тримається "взаємною угодою". Вводяться такі угоди мудрецями і не для того, щоб не вчиняти Несправедливості, а для того, щоб не терпіти її від інших. Ідея суспільного договору згодом була розвинута в етиці раціоналіста Гассенді (XVII ст.) та його учня Гоббса, а також впливала на Лока, Ларошфуко, Мандевіля. У XIX ст. її впливу зазнала філософія Штірнера та Ніцше.

Література

1. Аврелий Марк. Наедине с собой // Антология мировой фило­софии: В 4 т. — М.: Мысль, 1969. — Т. 1. — Ч. 1. — С. 519—525.

2.Антология мировой философии: В 4 т. — М.: Мысль,1969. - Т. 1. — Ч. 1. - 576 с.

3. Аристотель. Никомахова этика: Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — С. 53—293.

4. Демокрит. Фрагменты. — М.: АН СССР, 1935. — 105 с.

5. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях зна­менитых философов. — М.: Мысль, 1979. — 620 с.

6.Платон. Горгий: Соч.: В 3 т. — М.: Мысль, 1968. — Т. 1. —С. 257—365.

7. Платон. Федон. Федр. Теэтет: Соч.: В 3 т. — М.: Мысль, 1970. — Т. 2. — С. 11—94; 157—222; 223—317.

8. Платон. Филеб. Тимей. Государство: Соч.: В 3 т. — М.: Мысль, 1971. - Т. 3. — Ч. 1. - С. 11-87; 455-550; 89-454.

9. Сенека. Моральні листи до Луцілія. — К.: Основи, 1996. — 603 с.

10. Фрагменты ранних греческих философов. - М.: Наука, 1989. — Ч. 1. — 576 с.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

1.Аристотель. Никомахова этика: Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — С. 53—293.

2. Платон. Федон. Федр Теэтет: Соч.: ВЗт.-М., 1970.— Т. 2. — С. 11—94; 157—222; 223—317 (на вибір).

3. Сенека. Моральні листи до Луцилія. — К., 1996. — 503 с.

Навибір

1. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях зна­менитых философов. — М., 1986. — С. 150—181; 205—216.

2. Кессиди Ф. Этические сочинения Аристотеля. — В кн.: Аристотель: Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4. — С. 5—37.

3. Платон. Законы: Соч.: В 3 т. — М., 1972. — Т 3. — Ч. 2. — С. 83—503.

4. Плотин. Эннеады. — К., 1995. — 361 с.

Поиск по сайту: