АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

А. Українська демократична партія

Читайте также:
  1. А. Революційна українська партія (РУП)
  2. Б. Українськії народна партія (УНП)
  3. В. Укриїнська соціалістична партія (УСП)
  4. ВГО Всеукраїнська федерація «Спас»
  5. Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні.
  6. Глава 7 Українська РСР — союзна республіка в складі СРСР
  7. ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО
  8. ДРУГА ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ
  9. Європейське Відродження та українська культура ХІV–ХVІ ст.
  10. ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)
  11. Західноукраїнська Народна Республіка

Крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій в Наддніпрян­щині на початку XX століття йшов активний процес формування національних ліберально-демократичних партій.

Робітничі страйки, селянські виступи, які відбулись в 1901-1903рр., а також утворення партій радикальною частиною молодшої української інтелігенції, яка висувала політичні гасла, призвели до нового загострення "конфлікту поколінь” в Загальній українській безпартійній організації. Зокрема, гостра дискусія розіорнулась в Раді з питання про необхідність вироблення політичної платформи чи програми. Старші члени Ради Науменко і Берештам вважали, що ніякої платформи чи програми виробляти не слід, а дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів наполегливої праці для національного відродження. На їх думку, політична програма всіх не задовольнить і може викликати розбрат та ліквідацію Загальної української організації.109 Але з ініціативи молодих членів українських громад БХ]унчен-, ка, С.Єфремова, І.Стешенка та інших почала виділятися група, яка обгрунто­вувала необхідність вироблення платформи. Вони переконували членів Загаль­ної української організації, в тому, що настав час українським громадам, крім культурної роботи проявляти й політичну активність “тоді вже ставити своєю задачею скасування чи обхід закону 1876 року, як було досі, а треба поглибити й поширити свою діяльність, бо інакше ми будемо завмирати, а серед громадянства нашого будуть брати перевагу крайні соціалістичні елементи”,110 зазначав у своїх “Спогадах” С.Чикаленко.

Проект платформи було розіслано по всіх громадах для ознайомлення. Він був надрукований на цигарковому папері для зручності пересилки і розпов­сюдження. “Організація вимагає автономії для України (національно-терито­ріальної-) та для інших складових частин Росії: Росія повинна бути збудована на основі федерації цих складових частин (країв), вимагає парламенту для загальноросійських справ та краєвих сеймів і повної волі національного життя, української мови по всіх школах, в суді, адміністрації і т.д.”111— такими були головні ідеї платформи. Як бачимо, вони зводилися до двох вимог: проголо­шення автономії України та інших національних частин Росії, широкого запро­вадження української мови в усіх школах, у судочинстві, адміністративних справах тощо. Соціально-економічні питання в проекті ігнорувалися, що дало привід І.М.Стешенкові заявити, що його громада вийде з організації, якщо до програми не увійдуть соціально-економічні питання. Це був початок того роз­колу, який пророкували Науменко та Берештам.



Проект платформи був винесений на з’їзд ЗБУО, на якому розгорнулися бурхливі дискусії. Молодші громадівці палко захищали ідеї платформи. “Старі ж члени організації,— зазначає Г.Касьянов, звиклі до зручного, хоча і в нових формах культурництва, до того ж, обтяжені родинами, посадами і побу­том, були вкрай налякані політичними вимогами”.112

Після тривалих обговорень проект програми з політичними вимогами було ухвалено. Гарячі дискусії точилися навколо питання про назву партії. Пропонува­лося декілька варіантів: “національно-демократична”, “українська національна”, “демократична” і “радикальна.” Учасники не дійшли єдиної думки і вирішили відкласти це питання до наступного з’їзду. В організаційному плані відбулися певні зрушення — вдалося омолодити склад Ради. До неї увійшли Б.Грінченко,

С.Єфремов, Ю.Квасницький, М.Левицький, В.Чеховський, Є.Чикаленко. Старші члени Загальної безпартійної української організації Науменко і Берештам, соціал-демокра т І.Стешенко відмовились брати участь у роботі Ради.113

Лише через рік, восени 1904 наступний з’їзд ухвалив назву партії (“Українська демократична партія”) та її програму. Саме з ухваленням прог­рами партії і була утворена нова партія національно-ліберального напрямку. Це потрібно підкреслити в зв’язку з тим, що н українській радянській історіо­графії зустрічаються помилкові твердження про те, що датою заснування УДП потрібно вважати 1903 рік.114 Виникнення Української демократичної партії стало закономірним наслідком прагнення частини українських ліберально- демократичних, поступових сил до політично-організаційного об’єднання.

‡агрузка...

Разом з тим, як зазначає О. Субтельний, “зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпоряд­кувавши собі український рух, спрямовують його в таке річище, де буде важко плисти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям”.115 Отже, РУП і деякі інші українські соціалістичні партії змусили поміркованих українців, об’єднаних в Загальну безпартійну українську організацію, приско­рити процес їх політично-організаційного оформлення. Утворення УДП, як і формування інших політичних структур національно-ліберальної орієнтації було закономірним наслідком розвитку українського політичного руху і свід­чило про розширення його рамок. Важливо в зв’язку з цим підкреслити, що процес формування ряду партій національно-ліберальної орієнтації (тобто УДП, а потім УРП і УДРП), був обумовлений не лише виключно зростанням місця і ролі буржуазії у вітчизняному визвольному русі, як це в категоричній формі стверджувалося в радянській історіографії, але й в значній мірі був викликаний політичною активністю національно-радикальної інтелігенції.

Програма Української демократичної партії була опублікована у “Літературно-науковому віснику” і в бере з н П905j>o к у схвалена на партійному з’їзді.


Програма УДП включала такі завдання:

1) знищення політичного абсолютизму й встановлення парламентарного ладу, забезпечення участі народу в державних справах на підставі загального безпосереднього, рівного, пропорціонального і таємного голосування;

2) свобода слова, особи й віри, свобода зборів, спілок, організацій, страйків;

3) впровадження народної мови в школах, судах, адміністрації та всіх громадських інституціях;

4) побудова державного ладу Росії на принципах якнайширшої національної місцевої автономії, заведення українського сейму.

У сфері економічного життя партія вимагала проведення соціальних реформ:

1) встановлення 8-годинного робочого дня;

2) забезпечення державною пенсією немічних і всіх робітників, які дожили до 60 років;

3) впроваджевня прогресивно-доходного податку;

4) знищення прав спадщини на фабриках і заводах;

5) вивласнення державних, монастирських, удільних та кабінетних земель па території України і передачу їх за оплату в користування селянства.116

З цим варіантом програми новонародженої політичної партії не погодились старші члени українських громад, які вважали окремі її пункти досить радикальними. Д. Дорошенко пізніше згадував: “Ця програма, як і передбачав дехто, внесла розлом в організацію. Старі громадівці не хотіли її приймати... Причиною були головні пункти програми, що стосувалися питань соціально- економічних: вони відштовхували громадян своїм соціалістичним характе­ром”.117 Проте в дійсності програма УДП своїм змістом і політичвою спрямованістю нагадувала програмні положення “Союзу визволення”— за­родка майбутньої партії кадетів. В. Дорошенко стверджував, що Українська демократична партія, на чолі якої стояли В. Чеховський, А. Лотоцький, Є. Чи- каленко відрізнялась від російських кадетів лише тим, що вимагала автономії не тільки Польщі, Фінляндії, а й України.118

Не випадково в одному документі особливого відділу департаменту поліції вона була віднесена до “типу каде.” Свідченням більш радикальної позиції УДП в порівнянні з російською конституційною партією стало визнання соціа­лістичної перспективи. Цю тезу ілюструє витяг із “Звернення Полтавської


“громади” УДП”: “Стоючи на обороні інтересів українського народу,— говори­лось в ній,— ми закликаємо в наші ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідомленні його культурних, соціальних і економіч-. них особливостей з метою його політичного вивільнення і подальшого куль­турного розвитку в напрямку загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу, що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас”.119

Як бачимо соціалізм ця партія розуміла як гуманний, демократичний лад, який мало схожий на суспільство, збудоване за рецептами так званого “наукового соціалізму.” Водночас Київська, Петербурзька і Одеська громади відмовилися сплачувати внески. Старші члени партії сподівалися, що зміна вивіски з безпартійної на партійну та прийняття політичної програми задовольнять радикальну частину колишньої ЗЬУО, в той час як партія буде і надалі займатися культурницькою діяльністю. Але вони прорахувалися. Мо­лодші громадівці не пішли на компроміс. Українське питання, незалежно від бажань колишніх культурників, вийшло за межі національно-культурного. Воно було тісно пов’язане з політичними і соціально-економічними проблема­ми. В безплідних дискусіях з очевидних питань члени УДП втрачали темп, Залишалися аморфним у політичному плані об’єднанням і не спромоглися до активних дій на політичному терені. Єдиною дійсно корисною справою,на яку спромоглася УДП, було скасування обмежень на українське друковане слово, встановлених Емським указом Олександра II в 1876 р. Наприкінці 1904р. на ювілеї І.С.Левицького з ініціативи членів УДП була складена петиція до царського уряду про відміну закону 1876 р. Згодом до Петербурга вирушила делегація, до складу якої увійшли І.Л.Шраг, В.П.Науменко, О.П.Косач та М.А.Дмитрієв. Члени делегації зустрілися з головою кабінету міністрів

С.Ю.Вітте і дістали від нього усні запевнення про те, що незабаром обмеження на український друк будуть скасовані.120 Незважаючи на те, що ці заходи Української демократичної партії зустріли підтримку з боку російської, переважно академічної інтелігенції, в кінцевому підсумку вони виявилися безрезультатними.

Фактично царські укази 1876 р. і цензурні правила 1881р. не були скасовані. УДП не проіснувавши і року розкололася. Молодші й енергійніші члени Київської Старої Громади, як С.Єфремов, М.Левицький, Й.Юркевич вийшли з неї, вважаючи партію недостатньо революційною. Одночасно старші члени громади зайняли пасивну позицію щодо партійних справ, вважаючи програму занадто радикальною.121

Отже, напередодні буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. український визвольний рух піднявся на якіснішу сходинку. На терені Наддні­прянщини виникла ціла низка українських партій, які пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економі­чних проблем України. їх створення засвідчило, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

 

1. Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905рр.).— Нарис з історії української соціал-демократичної партії.— Льнів-Київ, 1921.— с. 3.

2. Субтельний О. Україна. Історія.— К., 1991.— с 261.

3. Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУР).— (1900-1905 pp.).Нарис з історії української соціал-демократичної партії.— Львів-Київ, 1921.— с. 7.

4. Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок XX сторіччя)// Політологічні читання.—1992. N0 2.— с. 104.

5. ЦДАВОВУ.ф 3807. on. 2, спр. 16, арк. 13. об.

6. Волковинський В. Микола Міхновський //Історія Україви в особах: ХІХ-ХХ ст.— К., 1995,— с. 263.

7. Дорошенко У. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905 pp.).— Нарис З історії української соціал-демократичної партії. — Львів-Київ, 1921.— с. 20-21.

8. Міхновський М. Самостійна Україна.З передмовою Ю. Колларда Б. м., 1948.— с. 25.

9. Там же, с. 30.

10. Курас 1., Турченко Ф., Геращенко Т. М.1.Міхновський: постать на тлі епохи//Укр. іст. журн.— 1992. № 9.— с. 80.

11. Павко А. Історія України (1900— лютий 1917).— К., 1997.— с. 30.

12. Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905 pp.).— Нарис З історії української соціал-демократичної партії.— Львів-Київ, 1921.— с. 28.

13. Мірчук П. Микола Міхвовський. Апостол украївської державвості.—

Філадельфія, 1960.— с. 28.

14. Українська суспільно-політична думка н 20 столітті. Документи і матеріали Т.І. Б.м., 1983.— с. 74.

15. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996.— с. 20-21.

16. ЦДАВОВУ. ф 3807. оп. 2. спр. 16. арк. 18.

17. Антоїшвич Д. Карл Маркс і українці//Дзвін.—1913. NQ 3.— с. 189.

18. ЦД1АУ. ф. 245.on. 1. спр. 1434. арк. 5.

19. Від редакції/,Гасло.—1902.— Ч І — с. 2.

20. Левснець Ю Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого переворо- ту//Укр. іст. журн.—1992. N0 3.— С. 25.

21. ЦДАВОВУ. ф. 3807. on 1. спр. 10. ч.І. арк. 7.

22. ЦДАВОВУ. ф. 3807.on. 1 спр. 10. ч. 1. арк.15

23. Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905 pp.).— Нарис з історії української соціал-демократичної партії.— Львін-Київ, 1921.— с. 14.

24. ЦД1АУ. ф. 275. on. 1. спр. 9. арк. 3.

25. ЦДАВОВУ. ф. 3807. оп.2. спр. 16. арк. 13.

26. Короткий нарис партійної програми // Наш голос.—1911. NQ 6-8.— с. 279.

27. ЦДАВОВУ ф. 3807. оп. 2. спр. 43 арк. 9.

28. Гасло —1902. Ч.1.— с. 1.

29. Там же.

30. Курас І. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал- демократичної робітничої партії).— К., 1986.— с. 25.

31. Там же, с. 26.

32. Гсрмай.чс О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т І. Революційна Українська Партія (РУП).— К., 1926.— с. 76.

33. ЦД1АУ. ф. 275. оп.1. спр. 2. арк. 390.

34. Центральний державний архін громадських об’єднань України. м.Київ. ф. 266. оп. 1. спр. 1. арк .1-2.

35. Там же

36. Там же, арк. 305.

37. Там же

38. Там же

39. Там же, арк. 4.

40. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.— К„ 1993.— с. 38.


41. Від редакції // Гасло —1903. 4.1.— с. 4.

42. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії.—

К„ 1993,— с. 39

43. ЦД1АУ. ф. 245. on. 1. cnp. 2. арк. 390.

44. Феденко П. Історична дата: вісімдесяті роковини Революційної Української Пар­тії— РУП//Свобода,— 1980. Ч. 48.—29 лютого.

45. Селянин.—1903. Ч. 8.— с. 3-4.

46. ЦДАВОВУ. ф. 3807. on. 1. cnp. 10. ч. 1. арк. 22.

47. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст.— Харків, 1996.— с. 34.

48. Автобіографія Дмитра Антоноиича//Сучасність.—1961. № 1— с. 107.

49. ЦДАВОВУ. ф. 3807. on. 1. cnp. 10. арк 171.au.

50. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1. Революційна

Українська партія (РУП) — К., 1926.— с. 105.

51. Галаган Г. З моїх споминів (80-ті роки до світової війни). 4.1.— Львів, 1930.— с. 126-127.

52. ЦДАВОВУ. ф. 3807. on. 2. cnp. 16. арк. 8.

53. ЦДАВОВУ. ф. 3807. оп. 2. спр. 42. арк. 2.

54. ЦДІАУ. ф274. on. 1. cnp. 2082. арк. 8-9.

55. Галаган М. З моїх споминів (80-ті роки до світової війни). 4.1.— Львів, 1930.— с. 122.

56. Жук А. З матеріалів про невідбутий з’їзд РУП. 1904 рік, к.1.— Відень, 1924.— с.82.

57. Жук А. З матеріалів про невідбутий з’їзд РУП. 1904 рік, к. 1.— Відень, 1924.— с. 82.

58. Телешун С. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці 19— на початку 20 століття.— К., 1996.— с. 45.

59. ЦДАВОВУ. ф. 3083. on. 1. ч. 1. спр. 10. арк. 39-40.

60. ЦДАВОВУ. ф. 3083. on. 1. ч. 1. спр. 10. арк. 22.

61. ЦДІАУ. ф. 275. on. 1. спр. 450. арк. 18.

62. ЦДАВОВУ. ф. 3870. on. 2. спр. 17. арк. 58.

63. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX століття.— Харків, 1996.— с. 50.

64. Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни.— Прага, 1936.— с. 40.

65. Курас 1. Повчальний урок історії. (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії).— К., 1986.— с. 37.

66. ЦДАВОВУ. ф. 4000. on. 1. спр. 1. арк. 8.

67. Марганець В. Микола Міхновський — піонер українського націоналізму/ЯІоліто- логічні читання.—1995. № 2.— с. 256.

68. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 33.

69. Мірчук П. Микола Міхноиський: Апостол української державності.— Філадель­фія —1960,— с.36

70. Там же, с. 38.

71. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності.— Філадель­фія —1960.— с. 40.

72. Там же, с. 41

73. ЦД1АУ. ф. 304. on. 1. арк. 589.

74. Курас 1., Турченко Ф., Геращенко Т. М.1.Міхновський: постать на тлі епохи// Укр. іст. журн. — 1992.NO 9.— с. 76-91.

75. Міхновський М. Самостійна Україна. З передмовою Ю.Колларда,— Ь.м , 1^48.— с. 46.

76. Українські політичні партії кінця XIX— початку XX столвтгя: Програмові і

‘ довідкові матеріали.— К.. 1993.— с. 46.

77. Там же.

78. Там же.

79. Там же, с. 63.

80. Там же, с. 46.

81. Там же, с. 45-51.

82. Там же, с .54.

83. Там же, с. 55.

84. Там же, с. 55,

85. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності.— Філадель­фія, 1960.— с. 47.

86. Косташук В. До замаху на пам'ятник Пушкіну в Харкові в 1904 році//Україна —

1927. N0 6,- с. 127.

87. ЦД1АУ. ф. 127. on. 1. спр. 794. арк. 1.

88. Українська партія самостійникін-соціалістів (УНП) — Відень-Київ, 1920.— с. 50.

89. Гайдалемівський П. Українські політичні партії: їх розвиток і програми.— Зальцведель, 1919. — с. 8.

90. Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку XX століття.— Тернопіль, 1991.— с. 4.

91. Феденко П. Український рух у XX столітті.— Лондон, 1959.— с. 31.

92. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1. Революційна

Українська Партія (РУП).— К, 1926.— с. 78.

93. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. Т. 1.— Б.м., 1983.— с. 89.

94. Там же, с.89-90.

95. Там же, с.91.

96. Там же.

97. Оцінка нарису програми Української партії соціалістичної//Слово і час — 1990. N0 5,— с. 8.

98. Там же, с. 9.

99. Там же.

100.1 'ермайзс О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1. Революційна Українська Партія (РУП).— К, 1926.— с. 79.

101. ЦДІАУ. ф. 274. on. 1. спр. 16. арк. 6836; ф. 336. on. 1 спр. 85. арк. 174.

102. ЦДАВОВУ. ф. 3807. ои.1. спр. 11. арк. 26.66.

103. Гермайне О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1. Революційна Українська Партія (РУП).— К.,1926.— с. 82.

104. ЦДАВОВУ ф. 3807. on. 1. спр. 10. ч. 1. арк. 16.

105. ДорошенкоВ. Революційна Українська Партія (РУП) (1900-1905 pp.)— Нарис з історії української соціал-демократичної партії.— Львів-Київ, 1921.— с. 19.

106. Политические партии Росии. Конец XIX— первая треть XX века. Энциклопедия.— М., 1996,- с. 647.

107. Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.— К., 1978.— с. 48.

108. Там же.

109. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907).— Львів, 1925.— с. 3.

110. Там же.

111. Там же.

112. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально- політичний портрет.— К., 1993.— с. 5.

113.Чикаленко Є. Спогади (1861-1907).— Львів, 1925.— с. 118.

114. Лось Ф. Передмова//Революція 1905-1907 pp. на Україні. Збірка документів та матеріалів.— К., 1949.— С XVIII; Иванов А. Революция 1905-1907 гг. на Украине // Революция в 1905-1907 гг. в национальных районах России. Сб. статей.— М., 1955.— с. 60.

115. Субтельний О. Україна. Історія.— К., 1991.— с. 263.

116. Українські політичні партії кінця XIX—початку XX століття: Програмові і довідкові матеріали.— К., 1993.— с. 81.

117. Дорошенко Д. Євген Чикаленко: його життя і громадська діяльність.— Прага, 1934,— с. 44.

118. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи.— Відень, 1916.— с. 41.

119. Сборник программ политических партий н России. Вып.З.— СПБ., 1906. Вып. 3.— с. 33.

120. Лотоцький О. Сторінки минулого.Ч. 2,— Варшава, 1933.— с. 292.

121. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII—початок ХХст.).— Львів, 1996,— с. 323.

 


Розділ IV


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.03 сек.)