Періодизація, історіографія, джерела історії України

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:

I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.

Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;

– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

- усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.

Походження східних слов'ян

Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ – автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. на початку першого тисячоліття до н.е. зустрічаємо перший історично відомий народ не українській території – кіммерійців, що належали до одного з фракійських племен. Близько VIIст. до н.е. на зміну кіммерійцям приходять скити, або скіфи. А вже у IVст. до н.е. скіфів починають витісняти споріднені з ними сармати, народ безперечно вже іранського походження. Їх панування в наших степах тривало до ІІст. н.е. Ці племена лишили після себе назву для всього нашого краю – Сарматія або Савроматія. На зміну савроматам на проукраїнських землях з'являються роксолани, або алани, кочові племена, що не знали ні хат, ні хліборобства, жили на возах, мали багато коней і рогатої худоби. Можна думати, що вони мали під своєю владою якесь місцеве хліборобське населення, з якого збирали данину. Загалом, перші два століття після Різдва Христового виявляють присутність на різних частинах української території цілого ряду окремих племен і народів. Наприкінці ІІст. н.е. або й на початку ІІІ ст. н.е. германське плем'я готів, яке сиділо на півночі між Одрою і Віслою, рушає на південь, переходить через Полісся і в ІІІ ст. розселюється на півдні України від Дністра до Дунаю й до Карпат. А вже в IV ст... зі сходу починається рух гунів, народу урало-алтайського або турко-фіно-монгольського походження. Наприкінці V ст. на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, а за ними авари. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього уписьмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ": поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називаютьязичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне землеробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окремих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ді-
лянку.
У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для «відпочинку», а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хороші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням кліматичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство. Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.
Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.
Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяльності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає четверте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підтверджує розвиток птахівництва.
Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство відігравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.
Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту. У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збільшуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.
Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархальних зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
У ІV—VІІ ст. у східнослов’янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час на найвищому рівні були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургійне виробництво одним з перших виділилося в окрему галузь. Значення його дедалі зростає, а сам процес виробництва вдосконалюється. З середини І тисячоліття металургія відокремлюється від ковальства, виникають невеликі виробничі осередки, які забезпечували металевими виробами вже певний ареал (одну або декілька громад і навіть ціле плем’я). Так, наприклад, значним спеціалізованим центром з виробництва заліза було поселення в Гайвороні на Південному Бузі, виробничі потужності якого могли задовольнити потреби в залізі цілого племінного союзу. Помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), серед яких — землеробські знаряддя, ремісничі інструменти та предмети озброєння. Удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою. Для підвищення якості залізних виробів почали застосовувати цементацію заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці, техніку пластичної обробки металу. І хоча в цей час ремісники виготовляють свою продукцію на замовлення, а не на продаж, загальна тенденція розвитку металургії поступово наближувала її до ринку.
Кольорова металургія на території України була представлена лише виробництвом прикрас, кінського спорядження, а також дуже зрідка — посуду, виробництво якого потребувало значної кількості сировини, а власних запасів її в українських землях не було, мідь та бронза в основному використо-
вувалася у повторній обробці. Зрозуміло, що прикраси мали досить обмежений попит, отож і виробництво їх було обмеженим. Але з часом ускладнюються та вдосконалюються технологічні прийоми створення ювелірних виробів, з’являються прикраси з дорогоцінних металів, а також виготовлені з використанням складних технологічних прийомів (наприклад, виїмчаста емаль). Продукування таких виробів вимагало досить високої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм такого ажурного, високохудожнього вигляду, що він вражає нас і нині. Дуже поширеним було виробництво так званих пальчастих фібул, які мали попит не лише на слов’янських ринках. Східнослов’янські ювеліри виробляли також браслети, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню; скроневі кільця, бляшки для поясів, різні підвіски, нашийні гривні та ін. Асортимент ювелірних виробів перевищував сотню. Технологія виробництва була дуже складною, секрети деяких виробництв і на сьогодні є не з’ясованими.
Уже у другій половині І тисячоліття поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів, а також простих общинників. Це все створює певний стиль, притаманний представникам різних племен східного слов’янства. Досить високого рівня досягло у східних слов’ян виробництво глиняного (керамічного) посуду. Відомо, що виробництво посуду розпочалося ручним способом, переважно жінками, для своєї родини. З появою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло статусу ремесла. І хоча І тисячоліття застає слов’ян на рівні ручного виготовлення глиняного посуду, але навіть такий ручний спосіб, як це підтверджують археологічні знахідки, дозволяв виробляти його на продаж. З появою ж гончарного круга виробництво кераміки значно зростає. Говорячи про ремесло у давніх слов’ян, не можна не зупинитися на деревообробці, яка досягла значного рівня. В. Д. Баран стверджує, що вже у першій половині I тисячоліття давні слов’яни знали токарний верстат для деревообробки, який використовували для виробництва посуду. «Очевидно, — пише він,— деревообробка досягла рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва».
Зберігається й виробництво прикрас або речей повсякденного вжитку з кістки, рогу, а також каменю. При цьому слід зауважити, що досить велика кількість згаданих речей серед археологічних знахідок дозволяє зробити висновок, що й вони вироблялися вже не для власного споживання, а на продаж. Стосовно ж прядіння, ткацтва, пошиття одягу та взуття, то ці виробництва продовжують залишатися на рівні домашніх промислів.
Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині її, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін,— «градів», які поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зростання товарного виробництва у VІІ—Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов’янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Крім того, торгівля обумовлювала також об’єднання слов’янських земель у перші протодержавні утворення — племінні союзи — полян, деревлян, сіверян, волинян та ін.

Релігійна міфологія східних слов’ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Порівнюючи міфи, що належать цим культурам, В. Іванов, Ю. Канигін, М. Попович, М. Толстой, В. Топоров знайшли чимало спільних мотивів.

Дослідники давньослов’янської релігійногміфології відстоюють думку про існування чотирьох рівнів міфології східних слов’ян.

Перший з них характеризується найбільш абстрактними функціями богів. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, котрий ототожнювався з вогнем і посилав блискавку. Він фігурує під іменем Перуна – бога грому та блискавок. Поклонялися слов’яни також Хорсу – богу сонця; Сварогу – богу вогню; Велесу (Волосові) – богу достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогу – богу вітрів.

Перун. У X ст. слов’янська міфологія визнавала найголовнішим бога родючості, грому та блискавки, володаря неба Перуна. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше – і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У Києві на одному з пагорбів стояло його дерев’яне зображення (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями слов’ян, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогняними кіньми. На зиму він замикав небо та засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, й він одмикав небо, пускав на землю тепло – і все знову оживало.

Перун, як вважалося, на всіх наводить страх, жбурляючи свої вогняні стріли в демонів і недобрих людей. Злі сили бояться грому та шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі та був перенесений на святого Іллю, що їздить небом на вогняному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками.

Сварог – бог неба, сонця, небесного вогню. Його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Сварога вважали опікуном ковальства та ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб і родинне щастя.

Хорc як бог Сонця належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. У “Слові про Ігорів похід” він зветься Великим.

Велес (Волос) – був одним з найважливіших слов’янських богів і вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем череди на землі та пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном. у договорах з греками. У “Слові про Ігорів похід” поета та співця Бояна названо Велесовим онуком: “Віщий Бояне, Велесов внуче”. Це свідчить, що Велеса вважали й богом поезії, музики, богом мистецтв.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани в Києві, Велеса не було, але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі.

Стрибог вважався богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам’ятках. У “Слові про Ігорів похід” ідеться про “вітри Стрибожі”. У 980 р. князь Володимир поставив у Києві Стрибогові статую для поклоніння.

До другого рівня належали божества, що уособлювали сезонні господарські цикли та втілювали цілісність замкнених соціальних угрупувань. До них належали Род і Чур.

Третій рівень становлять персоніфіковані поняття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо.

Четвертий рівень – це різноманітні групи неіндивідуалізованих істот – домовики, русалки, вії тощо.

Окрема група складається з героїв міфологізованої історії східних слов’ян – це Кий, Щек, Хорив, Либідь, Аскольд, Дір та ін.

На думку М. Грушевського, ясними та веселими очима дивилися східні слов’яни на світ божий, вони не знали темних сил і суворих богів, які заважають щастю людей. Вони понад усе славили та шанували світло і тепло, що давало сонце, завдяки чому розквітала та буяла рослинність і все життя природи.

Не було у східних слов’ян храмів або інших культових споруд і касти жреців, щоби служити богам. Кожен сам приносив жертву чи молився богам за себе та свою сім’ю. Молилися десь в тихому місці над водою, де людина найбільш глибоко відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли (статуї богів) були рідкістю, мабуть, тільки по великих містах. До нас дійшли слова молитви того часу: “Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер по достатку”.

Щодо людського життя, то слов’яни вірили, що воно не закінчується зі смертю. Померлі, за їхніми уявленнями, продовжували жити далі та могли з’являтися між людьми, тому слід добрим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив після смерті. На могилах справляли поминки (“тризну”) – пили, гуляли. Небіжчикам залишали їжу на могилі, а при домашніх обідах залишали їм страви.

Давні вірування східних слов’ян (праукраїнців) не встигли розвинутися в завершену систему, бо прийшло християнство. Однак релігійно-міфологічна культура праукраїнців не зникла, а дійшла до наших днів у формі православно-язичницького синкретизму – поєднання, переплетіння язичництва та православ’я.

Як бачимо зі змісту двох останніх питань, первісні вірування були неоднорідними в процесі їхнього розвитку та використовувалися для послаблення морального тиску на життя людей у складних природних умовах. Поступово ці вірування стали використовуватися для зміцнення впливу родової верхівки – вождів і старійшин – на пересічних членів роду. Згодом складається інститут жреців – професійних служителів культу, що стали керувати релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювати жертвопринесення на честь богів. Однак ранні релігії не могли перетворитися на довершену систему. На зміну їм прийшли етнічні та регіональні релігії.

Монотеї́зм (від грец. μόνος monos — «єдиний» + θεός theos — «бог»; єдинобо́жжя) — віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму, виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.

Політеї́зм (від грец. πολύς — численний та θεός — бог) — багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне поняття — монотеїзм.

Поиск по сайту: