Особливості відображення народного характеру у творах Тютюнника

Найяскравішим показником народного характеру в літературі є одне із могутніх джерел – фольклор. Проза Григора Тютюнника своїм корінням глибоко сягає народної творчості. Зокрема, великий вплив на його новелістику справила народна пісня. Вражає розмаїття тематичної палітри народних пісень, використанних письменником у новелах, – це і дитячі пісні («Перед грозою» – «Петрику, Петрику, вистав ріжки на чотири доріжки…» [48, с.46]; весільні («Оддавали Катрю» – «Бариня – кицька…» [48, с. 159]; поминальні («Поминай Маркіяна» – «Упокой, спасє», «Плачу і ридаю» [48, с. 109] та інші. Вони виконуються хором або матерями чи батьками («Оддавали Катрю»), хлопцями чи дівчатами («Обнова», «Проти місяця»). «Ущерть налита смутком пісня» звучить з вуст нареченої Катрі з новели «Оддавали Катрю»:

Ой, братіку, сокілоньку,

Ой, братіку, сокілоньку,
Та візьми ж мене на зимоньку… [47, с. 230.]

Через пісню прощається дівчина зі своїм дівуванням. Про її стосунки з Павлом автор говорить дуже скупо, але за допомогою народної пісні натякає на те, що стосунки між молодими не ідеальні. Можливо тому, замислюючись над своїм подружнім майбутнім, Катря заводить не веселу весільну пісню,а «налиту смутком». Та гостям не до вподоби пісня, від якої «у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися» [48, с. 157]. Контрастом до пісні нареченої звучить з легкою іронією пісня Мишка-бубніста:

Є бариня ласа, ласа

До любові удалася,

Бариня – цяцька,

Бариня – кицька.

Що не вечір, то й новий!

Що не вечір, то й другий! [47, с. 229.]

Таким чином, пісні, які співаються за столом, відбивають настрій гостей, їх взаємини, характери.

Також неменш важлива роль народних звичаїв і обрядів у творі. Зокрема, весільний звичай викупу молодої:

“ Молодий – то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, су­ворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив йому дорогу, набичив голову й буркнув:

На могорич давайте!

Що? – не зрозумів той.

На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба ви­купать.

Це, звиняйте, у нас так заведено, – пояснив Федір, при­скалюючи на молодого усміхнені очі. – Ставити могорич за дівчину.

Гм, мигикнув молодий і високо підняв одну брову. – Що ж, пожалуйста. – Дістав з кишені гаманець, повільно пе­ребрав гроші й простяг парубкові новенькі, ще не згинані п'ятдесят карбованців.

От-так! – захоплено видихнули в натовпі, а парубок схо­вав лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:

Тепер заходьте”.

Або ж благословіння батьків:

“ Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хо­тілося подивитися на приїжджих зблизька. Біля порога вже прослали килимок – нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона – трохи згорбившись, а він – струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько вклонилася бать­кам, а молодий лише голову схилив. Степан посипав молодят наїшіицето й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:

– Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, і затулила хусточкою очі” [47, с.230-231].

Григорові Тютюннику вдається майстерно перетворити народну пісню як засіб характеристики. Так, зокрема, з народних пісень у новелі «Поминали Маркіяна» ми дізнаємося про ставлення родини та односельців до померлого. Люди заводять поминальні пісні «Вечная память…», «Плачу і ридаю», тільки тому, що так годиться. Та згодом за померлого швидко забувають і поминки претворюються на банкет, на якому лунають пісні «За лєсом, за дремучим…»:

За лєсом, за дремучим

ізбушка стояла-а-а,

а в єтой, у ізбушкі,

там вдовушка і’жила-а-а… [47, с. 224.]

Також «Скажи,скажи, хозяєчка…»:

Скажи, скажи, хазяєчка,

с каких ти пор вдова-а-а?

вдова я з того года,

як почалась хвойна-а-а… [47, с. 223.]

Лунає пісня і про Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю-гарну молодицю. Ці пісні найвлучніше розкривають характер сосунків померлого з людьми.

Майстерно використана, народна пісня виконує різноманітні функції: стає основою сюжетної лінії твору («Вуточка»), посилює психологізм новели («В сутінки»), переростає в художню деталь («Оддавали Катрю», «Тайна вечеря»:

Ой ти, пташка, коно-ре-гейка-а-а,

Не літай ти г-висо-ко-о-о,

Бо са-г-ма ж я добре зга-га-ю-у,

Що г-мій милий даліко-о-о… [47, с. 52.]

Простежується художня деталь й у творах «Печена картопля», «Смерть кавалера». Майже в кожній новелі Григора Тютюнника зустрічаємо або слова з народних пісень, або згадку про те, що хтось з героїв співає чи мугикає собі під ніс («Дядько Никін» – «У настрої він завжди наспівує те, про що думає» [48, с. 136]; «Три зозулі з поклоном» – «І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку» [48, с. 283]. Рядки з народної пісні можуть вказувати на місце й час подій («Грамотний» – «Червону руту не шукай вечорами…» [21, с. 281].

Також, український народний характер відображається у колядуванні зокрема, у новелі “Кленовий пагін”:

“…А котроїсь зими, на різдво – старі люди точно знають, коли воно буває, – прийшло до Христоні якесь хлоп'я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то – прийшло. Може, люди направи­ли, а мо', з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Вікон­це низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп'ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:

Чи колядувать? – загукало веселенько і вткнулося носом у шибку ” [47, с.80].

Душевний світ людини часто відображається у ставленні її до природи, з-поміж якої можна задуматись і осмислити сенс людського буття, як у творі “Холодна м’ята”:

“Над обрієм дотліла і згасла сонячна заграва. Наступила та передвечірня пора, коли повітря стає джерельно-прозорим і навіть якісь непомітні досі тоненькі дубчики, що там і сям стриміли у заплавах, набрали соковитих контурів і непоруш­но відбилися на воді, створюючи враження бездонної глибо­чини. Роса потягла з вологих трав густий дух вимороженої бодяги, в'ялої бугили і пожухлого мокрого сіна, що позалиша­лося в кущах по торішній косовиці.

Пахла чорна земля на пагорбах між заплавами – пахла весняною жагою родити і вимерлими травами, трухлим сухо­стоєм і молодим пагіллям – пахла вічністю і скороминучою порою...

І серед тих запахів Андрій ніяк не міг упізнати одного, що нагадував йому дитинство, пасьбу на купині з пляшкою холо­дного молока і окрайцем хліба в торбині, перший вечір з Клавою отут, посеред лук, клечані святки в бабусиній хаті, при­мазаній ради празника і струшеній різучою осокою, – запах нагадував йому все життя, крім служби на морі.

Андрій перестав гребти, кілька разів глибоко вдихнув по­вітря, ширшаючи в грудях, і німів, немов прислухаючись до якогось тихого-тихого звуку.

– М'ята... – прошепотіла Леся.— Зійшла холодна м'ята.

Андрієві здалося, що вони з Лесею разом вимовили це сло­во, тільки він – мовчки, а вона – вголос.

Ну от, бачите... – почав був і замовк, так і не довівши до кінця. А він хотів сказати, що не можна, соромно людям ду­мати і говорити отак куцо: "списаний офіцер", "тваринник", "механізатор"... – не можна так мислити і жити, коли земля па­хне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю...

Андрій уперше відверто і сміливо подивився на Лесю, бо відчув, що робить це з чистим серцем, і не впізнав її: вона пе­репнулась по-дівочому і стала враз юною, неторканою, як зе­мля на пагорбах” [47, с. 66-67].

Також велику любов до природи і воз’єднання з нею можна простежити у творі “Деревій”:

“Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видо­линків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кос­ті – сорочка на його плечах розіп'ята, мовби кроляча шкур­ка на граблищі, – лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою пра­вобережною горою, – це кілометрів за шість од села…

…До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: зма­лечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міц­ним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: "Мені воно що мочений дуб, що деревій як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває..."

Душевний потяг до природи автор поєднує з місцем, де перебуває головний герой:

“На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає – неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шнур кле- ночки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружують­ся в бруньках – ось-ось вони луснуть. Край плантації під ста­рою побитою громом вербою тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, і насінниця, і зати­шок для добрих людей у негоду. Торік біленька, вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто- червоними розводами та кружечками, райдугою проти сон­ця виграє.

Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, на­поєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього ака­цієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить... І хоч на нього чекало багато роботи: треба було ви­нести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, гцоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка, – а він сидів на поріжку нерухо­мо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив паль­цями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула вто­ма від довгої, незвичної після зими ходи”.

Народні герої письменика – люди, що просто живуть життям високодуховним і не піддаються оманливим «ідеалам». Він тонко вловлював соціально-психологічні, моральні зміни в житті села, й те, незмінне, що лишалося після всіх лихоліть і насильств в душі селянина, який намагається не піддаватись міському впливові.

Міцним українським народним характером наділений Юхим Кравчина із твору “У Кравчини обідають”. Це людина, яка є незамінним лідером у сім’ї. У творі описана ціла процесія обіду героя, його вимоги і потреби для цього “дійства”. Автор надає Кравчині ковальського ремесла, а як відомо, українські ковалі були сміливими і твердими духом, представниками народного характеру. Також умісно автор вплітає епізод, де описується колядування хлопчика, яке відображає український різдвяний дух у творі “Кленовий пагін”. Українське село – це місцевина, яка розгортається, квітне і буяє на лоні природи. Так, головний герой твору “Деревій” є частинкою природи, яка завжди у його душі, думках, оточенні.

Отже, Григір Тютюнник зумів органічно вплести народну пісню в тканини художнього твору, надати їй ваги художньої деталі, яка допомагає осмилити зміст писемного полотна. Письменник також уміло відобразив у своїх творах духовний світ людини у поєднанні з природою, в оточенні якої вона проникає до глибин своєї душі.

Поиск по сайту: