ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та основи процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:
- державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);
- рівень правової культури у суспільстві;
- ступінь зрілості суспільства.
Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В. В. Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).
1. Інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий) кримінальний процес має такі основні ознаки:
• застосування переважно, а то І винятково, імперативного методу правового регулювання кримінально-процесуальних відносин;
• функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи зосереджено в одному державному органі;
• суд має право досліджувати кримінальну справу повно і всебічно, незважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними діянь ("принцип неподільності обвинувачення, що випливає із завдання суду з'ясувати істину);
• суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;
• джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);
• поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної справи;
• замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх перегляду;
• всі учасники процесу зобов'язуються прагнути встановити матеріальну істину;
• обвинувачений є не суб'єктом, а об'єктом дослідження;
• самостійних сторін немає, тож немає і потреби у змагальності процесу (процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);
• обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від державних органів, які ведуть процес;
• доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;
• визнання обвинуваченим своєї вини — "цариця доказів";
• до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;
• таємність провадження;
• фіксується у письмовій формі.
2. Змагальний процес поділяють на два види.
Обвинувальний процес, для якого притаманними є:
• наявність кримінально-правового спору;
• наявність сторін із різними за змістом інтересами;
• залежність вироку суду від змагання сторін.
Змагання сторін є формальним, оскільки істину встановлюють не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.
Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.
Позовний змагальний процес має два підвиди.
1) приватно-позовний, в якому передбачено:
• пред'явлення обвинувачення приватною особою;
• формальну рівність сторін, що полягає в однакових можливостях;
• розподіл тягаря доказування між сторонами;
• збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту — тільки виправдувальних доказів;
• пасивність суду в доказуванні;
• закінчення процесу в разі визнання обвинуваченим (відповідачем) вини (презумпція істинності визнання).
Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму. В сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного обвинувачення (див. лекцію 3 — принцип публічності);
2) публічно-позовний процес, що має такі ознаки:
• здійснення функції обвинувачення постійно діючим державним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується невласним розсудом, а службовим обов'язком (ех оffiсіо);
• активність публічного позивача — обвинувача;
• диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;
• надання процесуальної допомоги потерпілому, а Іноді й заміна його в процесі (домінування публічних інтересів над приватними);
• рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.
Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджують нині й в Україні.
У змагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач. Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий "принцип подільності обвинувачення".
Питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла першою, до цього часу однозначно не вирішено.
3. Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) кримінальний процес.
У жодній із сучасних держав кримінальний процес у "чистій" історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи "змішуються" в різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати його процесом змішаної форми.
В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримінального процесу.
1. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування побудовано суто на інквізиційних, а судові стадії — на змагальних засадах.
Основні риси:
• в досудовому провадженні не допускається захисник;
• обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінальної справи тільки по завершенні досудового розслідування;
• заборонено судове оскарження учасниками досудового розслідування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.
2.Процес, у досудовому провадженні якого є елементи змагальності, а саме:
• допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред'явлення обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо особи);
• заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх клопотанням ще до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред'явлення обвинувачення);
• всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до суду дій і рішень органів досудового розслідування.
Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:
1. Є три історичні форми кримінального процесу: 1) інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий); 2) змагальний; 3) змішаний (слідчо-судовий, континентальний).
2. В Україні Існує кримінальний процес змішаної форми із наявністю змагальних елементів у досудовому провадженні.

Кримінальне право, як складова системи права України, тісно пов’язане з іншими його галузями. Цей зв’язок полягає, насамперед, у тім, що кримінальне право, як уже було зазначе­но, виконує стосовно інших галузей права охоронну функцію і, тим самим, опосередковано бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що становлять предмет інших галузей права.

Відрізняючись від ряду інших галузей права за основною, притаманною йому функцією, а також за характером врегу­льованих ним відносин, кримінальне право має тісний зв’язок із суміжними галузями права. Найтіснішим цей зв’язок є конституційним, адміністративним, кримінально-процесуаль­ним, кримінально-виконавчим, міжнародним правом.

Кримінальне і конституційне право. Конституційне (дер­жавне) право, норми якого закріплено в Конституції України та інших конституційних законах (наприклад, законі про гро­мадянство), мають основне значення для кримінального пра­ва. Перш за все, норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь нор­ма суперечить положенням Основного Закону, вона не може бути застосована. Далі, нові кримінальні закони повинні бути співвіднесені з приписами Конституції і не можуть їм супере­чити. Мало того, норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть застосовуватися при вирішенні кримінальних справ. Наприклад, ст. 41, що регулює відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути правильно застосована лише на підставі ст. 60 Консти­туції, де передбачено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази і що за віддачу і вико­нання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юри­дична відповідальність.

Для кримінального права мають вирішальне значення по­ложення Конституції про заборону зворотної сили законів та інших нормативних актів; про те, що ніхто не може нести відпо­відальність за діяння, яке на час його вчинення не визнавалося законом як правопорушення; про те, що ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного і того самого виду за те саме правопорушення та ін. (статті 58, 61 тощо).

Кримінальне право покликане охороняти властивими йому методами встановлений Конституцією суспільний і державний лад, законні права і свободи громадян від злочинних на них посягань. У зв’язку з тим, що в ст. 3 Конституції зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, у кримінальному законодавстві встановлено сувору відпові­дальність за злочинні діяння, спрямовані проти цих благ осо­бистості (див. розділи II—IV Особливої частини КК).

Конституція вказує, що захист суверенітету і територіаль­ної цілісності України, забезпечення її економічної та інфор­маційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17). Відповідно до цього в КК передбачається відповідальність за посягання на суверені­тет, територіальну недоторканність і національну безпеку Ук­раїни як найважливіші об’єкти кримінально-правової охоро­ни (див. розд. І Особливої частини КК).

Можна навести ще багато положень Конституції, що визна­чають спрямованість і зміст норм кримінального права. Обме­жимося лише ще одним. У ст. 27 Конституції встановлено, що кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здо­ров’я інших людей від протиправних посягань. Відповідно до цього в КК докладно регулюються права громадянина на не­обхідну оборону, чітко окреслюються її межі, вказується, що такі дії особи, яка захищається, є правомірними і не можуть тягнути кримінальної відповідальності (ст. 36). Отже, кримі­нальне право стосовно права конституційного перебуває в субординаційній залежності та має цілком відповідати Основно­му Закону держави.

Кримінальне та адміністративне право. Тісний зв’язок між ними спостерігається в тій частині адміністративного пра­ва, що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопорушення (так звані адміністративні делікти). У цій своїй частині адміністративне право виконує охоронну функ­цію, захищаючи від адміністративних правопорушень право­порядок. Однак кримінальне право охороняє правопорядок від більш небезпечних посягань – злочинів, а адміністративне пра­во – від менш небезпечних правопорушень – адміністратив­них деліктів. Саме ступінь суспільної небезпеки відрізняє адміністративний делікт від злочину. От чому злочин тягне кримінальне покарання, адміністративний делікт – заходи адмі­ністративного стягнення. Наприклад, дрібне хуліганство – це адміністративний делікт, що тягне адміністративне стягнення, хуліганство ж як злочин є більш суспільно небезпечним: воно грубо порушує суспільний порядок, норми моральності й тому тягне досить суворе кримінальне покарання за ст. 296.

Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримі­нальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є зло­чинами і які покарання можуть бути призначені особам, вину­ватим у вчиненні цих злочинів. Із метою правильного з’ясу­вання питання про винуватість особи в здійсненні злочину і правильного застосування до нього покарання встановлено особливу процесуальну процедуру, яка полягає в розслідуванні та розгляді кримінальних справ. Ця процесуальна процедура (кримінальний процес чи кримінальне судочинство) регу­люється нормами кримінально-процесуального права, зосеред­женими в КПК України. Таким чином, зв’язок між криміналь­ним (матеріальним) правом і кримінально-процесуальним пра­вом виявляється насамперед у тому, що вони співвідносяться між собою як форма і зміст. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій дістає своє застосування кримінальне право. Кримінальне право і кримінальні правовідносини реалізують­ся через право кримінально-процесуальне, через кримінально-процесуальні відносини. Якби не було кримінального права, кримінально-процесуальне право було б безпредметним. Своєю чергою, відсутність кримінально-процесуального пра­ва позбавило б кримінальне право тієї необхідної процесуаль­ної форми, в якій воно лише і може зберегти якості права, не перетворюючись на свавілля.

Кримінальне і кримінально-виконавче право. Криміналь­но-виконавче право (його також називають виправно-трудо­вим, а ще раніше цю галузь права іменували пенітенціарним правом) становить сукупність юридичних норм, які регулю­ють суспільні відносини, що виникають у процесі виконання покарань, визначених у вироку суду. Тісний зв’язок криміналь­но-виконавчого права з кримінальним визначається насампе­ред тим, що воно ґрунтується на нормах кримінального права. Кримінальне право визначає підстави, межі, умови і порядок призначення покарань. Сам же порядок і умови виконання (відбування) таких покарань регулюється нормами криміналь­но-виконавчого права, зосередженими у відповідному Кодексі України — Кримінально-виконавчому (далі — КВК). Мета по­карання, що визначена в ст. 50 КК, а саме кара засудженого, його виправлення, а також запобігання вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, дістають свою подальшу реалізацію в кримінально-виконавчому праві (ст. 1 КВК).

Кримінальне право і міжнародне право. Зв’язок цих галу­зей права визначається тим, що деякі інститути регулюються і в міжнародному, і в кримінальному праві. Наприклад, питан­ня чинності кримінального закону в просторі, його поширення на іноземців і осіб без громадянства, питання про відпові­дальність осіб, які користуються дипломатичною недоторкан­ністю, видача злочинців регулюються як нормами криміналь­ного права, так і міжнародного. Цей зв’язок полягає і в тому, що деякі норми кримінального права введені у кримінальне за­конодавство на підставі міжнародних угод, до яких приєдна­лася Україна. Наприклад, відповідно до Гаазької (1970 р.) і Монреальської (1971 р.) конвенцій про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден у КК встановлено криміналь­ну відповідальність за викрадення повітряного судна (ст. 278). Відповідно до міжнародної конвенції про заборону найманства в КК уведено статтю, що встановлює відповідальність за найманство (ст. 447).

Слід зазначити, що в Україні визнається пріоритет міжна­родного права. Законом України «Про дію міжнародних дого­ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. прямо закрі­плено, що узгоджені та належним чином ратифіковані Украї­ною міжнародні договори є невід’ємною частиною національного законодавства України і застосовуються в по­рядку, передбаченому для норм національного законодавства¹. У статті 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це означає, що положення міжнародних договорів про боротьбу з окремими видами злочинів обов’язково підлягають імплемен­тації (включенню) у КК, а тому застосовується у випадку вчи­нення такого злочину не міжнародний договір, а відповідна стаття КК.

Поиск по сайту: