Проголошення Західно-Української Народної Республіки

ЗУНР

В жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав.
Рішучі заходи зі створення власної держави почали робити й українці на західноукраїнських землях.
Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.
19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття.
Президентом Української Народної Ради, став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляxом. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті.

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13 листопада 1918 р. перетворений на уряд — Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР.

13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб. Був затверджений герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — балакитно-жовтий.

До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є.Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР).

Проте внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.

В січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

В середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.

В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (на вимогу Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.

7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗОУНР окупували польські війська.

Еміграція

З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗОУНР був Кам'янець-Подільський.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920.

На протязі 1920—1923 рр. уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (К. Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліґи Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Проголошення Західно-Української Народної Республіки

Утой час, коли на Великій Україні український народ, не зважаючи на всі перешкоди, став на шлях створення національної державності, західноукраїнські землі продовжували залишатися в складі Австро-Угоршини. Проте події, що відбувалися на Наддніпрянщині, робили вплив і на західноукраїнське населення. Значне враження справив IV Універсал Центральної Ради про проголошення самостійності УНР, а також Брест-Литовський мирний договір з його таємним додатком щодо надання статусу автономії Східної Галичини та Буковини в рамках Австро-Угорської монархії. Коли ж восени 1918р. Австро-Угорщина захиталася, українські партії Галичини почали вживати заходи по взяттю влади. З цією метою 18 жовтня 1918 р. в Народному Домі у Львові відбулася нарада українських послів до австрійського парламенту і галицького сейму, на якій було прийнято рішення про створення української держави у складі земель Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України, а також було сформовано її вищий державний орган - Українську Національну Раду. її президентом було обрано С. Петрушевича. Українська Національна Рада розробила і прийняла постанову, в якій визначались основні положення Української держави. 19 жовтня 1918 р. ця постанова була оголошена Є.Петрушевичем на багатолюдних зборах у Народному Домі у Львові.
Представник від соціал-демократичної партії Галичини М.Ганкевич запропонував доповнити її вимогою негайного об'єднання проголошеної в Галичині Української держави з Великою Україною. 20 жовтня на площі св. Юра у Львові відбулася багатотисячна маніфестація українського населення, яке радо вітало постанову Української Національної Ради про створення Української держави.
Австрійський уряд зволікав з питанням передачі влади в Галичині з рук свого намісника в руки українців. До того ж він прихильно ставився до польських претензій на Східну Галичину і готовий був передати владу на неї польській ліквідаційній комісії, що утворилась у Кракові. Враховуючи все це, Крайова організаційна комісія, що входила до Української Національної Ради на чолі з К.Левицьким, вжила заходів, щоб не допустити захоплення влади в краї поляками. Вона встановила зв'язки з українськими частинами австрійської армії, які перебували в Галичині, а також з легіоном Січових Стрільців в Чернівцях, що став основою збройних сил Української держави. Був створений її штаб - Український Військовий Комітет на чолі з 30-ти річним сотником Д.Вітовським.
31 жовтня 1918 р. члени Національної Ради і Військового Комітету обговорили результати переговорів з намісником Галичини генералом Гуйном. Останній, посилаючись на відсутність вказівок з Відня, відмовився передати владу українцям. У зв'язку з реальною загрозою польської окупації краю і рішучою позицією Вітовського було вирішено негайно розпочати повстання.
Безпосередньо у Львові повстання очолив Д.Вітовський. У його розпорядженні перебувало лише 1400 стрільців. Повстання почалося в ніч на 1 листопада 1918 р. Подібні виступи були підготовлені у Станіславі, Коломиї. Золочеві та інших містах Східної Галичини. Особливо активну роль в їх підготовці брала студентська та учнівська молодь, українські січові стрільці і члени нелегальних військових організацій.
1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада звернулася до населення Львова з відозвою про перемогу збройного виступу і утворення на землях колишньої Австро-Угорської монархії Української держави. В той день була видана відозва до українського народу Галичини. В ній говорилося: «Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави... Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіб'єш ворожі замахи на Українську державу».
5 листопада 1918 р. Національна Рада опублікувала Декларацію про устрій держави. Відповідно до неї Українська Держава проголошувалася демократичною республікою, в якій гарантувалися рівні права всім її громадянам, незалежно від національності і віросповідання, загальне пряме виборче право та 8-ми годинний робочий день. Йшлося про підготовку до проведення справедливої аграрної реформи, яка б ліквідувала земельну власність на користь малоземельних селян. 9 листопада був сформований уряд Української Держави - Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким, 13 листопада Українська Національна Рада затвердила "Тимчасовий Основний Закон" - Конституцію новоствореної держави. Вона стала називатись Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), встановлено державну символіку: герб – золотий лев на синьому полі, прапор блакитно-жовтий. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Отже, в результаті національно-визвольної боротьби українського народу Східної Галичини ним була завойована перша перемога - створення ЗУНР.
Проте молода Українська держава з перших днів свого існування змушена була вести боротьбу з польською агресією, на сторожі якої виступала Антанта. Вже 1-го листопада розпочалися бої за Львів і тривали до 22 листопада. Український уряд та війська під натиском переважаючих сил-ворога змушені були залишити Львів. Тимчасовою столицею ЗУНР став Тернопіль, а з кінця грудня - Станіслав. Війна продовжувалась з перемінним успіхом.
У лютому 1919 р. Українська Галицька Армія перейшла у наступ. Бої зав'язалися в передмістях Львова. Однак, на допомогу Польщі знову прийшла Антанта. Єдиним джерелом допомоги для ЗУНР у боротьбі проти польської агресії була УНР. Ще 1 грудня 1918 р. між представниками ЗУНР і Директорії у Фастові був підписаний договір про злуку обох українських земель в єдину українську державу. Завдяки цьому договору ЗУНР почала отримувати воєнну допомогу. Уже в грудні 1918 р. вона отримала від Директорії 20 тис. гвинтівок, 10 млн. патронів, 300 кулеметів, 80 гармат, 20 літаків. З січня 1919 р. сесія національної Ради у Станіславі прийняла ухвалу про з'єднання (злуку) ЗУНР і УНР. Це рішення радо зустріли всі українські партії. Офіційно акт злуки ЗУНР і УНР відбувся в Києві 22 січня 1919 р. на Софіївській площі. Перед багатотисячним мітингом був зачитаний Універсал уряду Директорії, в якому говорилося про злиття воєдино віками розділених українських земель. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка - проголошувалось в універсалі. В той же день "Трудовий Конгрес" в присутності понад 450 делегатів (з них від Наддніпрянщини - 400 і від ЗУНР - понад 50) майже одностайно схвалив цей історичний акт.
Таким чином, багатовікова боротьба українського народу за відродження і єдність своєї національної держави тактично і юридично завершилась. З того часу ЗУНР ставала Західною областю Української Народної республіки, її президент С.Петрушевич увійшов до складу Директорії.
Проте злука ЗУНР в єдину державу не врятувала її від дальшого розгортання польської агресії. Однією з найважливіших причин поразок військ ЗУНР на фронті було те, що злука обох українських держав значною мірою була формальною. Продовжувало діяти два уряди з окремими арміями, дії яких не завжди були скоординованими. Як писав кілька років пізніше С.Петлюра "обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі. Фактично ідея соборної України була фразою, якою користувалися для святкових промов і декларацій".
У квітні 1918 р. в Польщу перекидається сформована і озброєна Францією армія генерала Галлера. Не маючи сили протистояти сильному і добре озброєному ворогові, УГА відступає на Схід. На початку червня 1919 р. вона зосереджується на останньому клаптику території ЗУНР між р.Збруч - Дністер та залізничною колією Гусятин-Чортків. З метою оперативного керівництва військовими та державними справами Є. Петрушевич оголошується диктатором. 8 червня УГА робить спробу останнього рішучого наступу. Українські війська захоплюють Чортків, Тернопіль, Золочів і підходять до Галича, але із-за нестачі боєприпасів наступ захлинувся. Армія відступила на висхідний рубіж, а 16 липня 1919 р., не маючи змоги продовжувати боротьбу, перейшла за Збруч, де злилася з армією Директорії. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янця-Подільського. Надалі його доля, як і доля армії, були пов'язані з подіями на Великій Україні. Цим переходом фактично існування ЗУНР припинилося. її територія була окупована Польщею.
Таким чином, проіснувавши 257 днів, ЗУНР зазнала поразки, головною причиною якої стала не її внутрішня слабкість, викликана недостатнім розвитком національно-визвольного руху, а, в першу чергу, величезна збройна перевага Польщі, агресію якої проти молодої Української держави підтримали наймогутніші держави Європи.
(за матеріалами навчального посібника: Історія України та її державності. – Львів, 2008. – В-во «Бескид Біт»)

Поиск по сайту: