Соціально-політичне протиборство в українському суспільстві доби “Руїни” і проблема національного визволення

. Україна в період "Руїни"

Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, котрий очолив її народ на визвольну боротьбу проти пансько-шляхетського ладу і заклав основи нової держави.
Відчуваючи близьку смерть, Б.Хмельницький турбувався про свого спадкоємця. Всупереч суспільно-політичному устрою молодої держави він мріяв передати гетьманську булаву у спадок старшому синові, здібному й хороброму воїнові, Тимошеві. Але той загинув у 1653 р. в Молдавії. Заручившись підтримкою царського уряду на обрання гетьманом його другого сина Юрія, Б.Хмельницький зібрав старшинську раду, яка одностайно висловилась за обрання Юрія, котрому, на той час виповнилось лише 16 років.

Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 р. Лише один місяць після смерті батька, тримав булаву його син. "Слабий духом і тілом", він відмовився від гетьманства й відправився на навчання до Києво-Могилянського колегіуму. Гетьманом став генеральний писар і дорадник Юрія Іван Виговський. Це відбулося в жовтні 1657 р. на Корсунській генеральній раді, на яку до речі, не запросили запорожців.
Шляхтич за походженням він навчався в Києво-Могилянському колегіумі, служив при королівському дворі. Під час гетьманства Б.Хмельницького був генеральним писарем, брав участь у багатьох посольствах і переговорах І.Вигонський в основному продовжував державну програму гетьмана Б.Хмельницького, намагаючись утримати всі українські землі під гетьманським управлінням. І жовтні 1657 р. він завершив розпочаті Б.Хмельницьким переговори зі Швецією і уклав з нею союз, що мав оборонний характер.
І.Виговський відновив союз із Кримом, почав переговори з Польщею. Він не хотів розривати союзу і з Московією, але вважав, що союз повинен бути рівноправним. Гетьман І.Виговський хотів, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України – військові фінансові суспільний устрій, щоб воєводи в українській містах не привласнювати собі цивільної влади. Він вимагав визнання гетьмана єдиним представникам держави, тобто, щоб царський уряд у разі його відсутності не вів переговори з групами старшини, духовенством та запорожцями. Це було важливим, оскільки Запоріжжя, яке ігнорували на виборах гетьмана і старшина південних полків, котра звинувачувала гетьмана в симпатіях до Польщі, створили опозицію, яку царський уряд вміло використовував.
Період правління І.Виговського був дуже складним: погіршилося міжнародне і внутрішнє становище України, царські воєводи в українських містах поводилися свавільно, тривала війна розоряла народні маси, які в цій ситуації особливо гостро сприймали зростаюче посилення позицій козацької старшини, посилювалися суперечності між правобережними і лівобережними козацькими полками. І.Виговський на відміну від Б.Хмельницького, не зміг враховувати напруження ситуації й стати на захист покозачених і озброєних народних мас. Більше того, деструктивну позицію щодо молодої держави зайняла Запорозька Січ, яку Б.Хмельницький міг тримати в покорі. Почалася боротьба за гетьманську булаву.
Опозиція І.Виговському в 1658 р. розв'язала громадянську війну. Спочатку опозиційні сили вжили дипломатичних заходів, пославши посольство до Москви, яке звинуватило І.Виговського в тому, що він був оборонний гетьманом на вузькій Корсунській раді. Проте царській уряд визнав повноваження гетьмана, хоча й не припинив зносин з опозицією. Тоді запорожці очолювали кошовим отаманом Яковом Барабашем і полтавським полковником Мартином Пушкарем, перейшли до активних дій. Навесні 1658 р. вони підняли повстання проти І.Виговського. Головні воєнні дії відбувалися на Полтавщині. Опозиція вміло використала незадоволення народних мас. Як не намагався Виговський умовити керівників повстання припинити воєнні дії, однак ті були настроєні на рішучу боротьбу. Та все ж І.Виговському вдалося придушити повстання. М.Трикар довго оборонявся в Полтаві і був убитий в бою. Я.Барабаш втік під захист царських військ, але незабаром потрапив у полон і був страчений Виговським.
Взявши Полтаву, гетьман спустошив місто за участь у повстанні цій громадській бойні обидві сторони втратили майже 50 тисяч чоловік.
Опозиція не припинила боротьби, вона діяла по прикладу царському як наголошували керівники, у своїх відозвах. На противагу їй невелика група освячених осіб, прихильників Виговського, розробила план збереження незалежності України. до цієї групи, крім гетьмана та його родичів, належали генеральний суддя С.Зарудний, генеральний писар І.Груша, генеральний обозний Т.Косач, а також полковники Г.Лисницький, П.Тетеря, П.Дорошенко, І.Богук, М.Ханенко, Ідейним, натхненником групи, був видатний правник і дипломат Юрія Немирич, котрий мав європейську освіту й добре знав устрій багатьох держав.
16 вересня 1658 р. у м. Гадячі скликали козацьку раду для обговорення питання про заключення союзного договору з Польщею. Після досить емоційного виступу польського посла Беньовського з посиланням на тяжке становище українського народу в союзі з Московією козацька рада ухвалила укласти союз з Польщею. Зміст Гадяцького договору був такий. Україна стає незалежною державою і на рівноправних засадах входить до федерації з Польщею і Литвою під назвою Велике князівство Руське. Законодавча влада належала Раді, що складається з представників від усіх полків, сотень та міст, а виконавча влада – гетьманові, що обирається "доживотно" і затверджується, королем. Україна повинна була мати свою власну судову систему з українською мовою в діловодстві, свою казну і монету своє військо. Всі найвищі посади повинні були обійняти українці. Польське військо не мало право переходити кордони України, а якщо траплялося так, то ним мав командувати гетьман. Гетьман отримував право подавати королеві списки козаків на шляхетське звання.
В Україні на той час стояло 100-тисячне московське військо під командуванням князя О.Трубецького, а окремими підрозділами керував князі Г.Ромодановський, С.Потарський, Є.Львов, Ф.Куракін. Серед воєноначальників гетьмана були полковники І.Негай, Г.Гуляницький, П.Дорошенко, П.Іманець, Ф.Гаркуша, Самійло і Данило Виговські та ін.
Наприкінці 1658 р. Виговський зібрав козацьку раду і узгодив з нею план розгрому опозиції та царських військ. Він закликав також на допомогу кримського хана Магомет-Гірея ІV. Бойові дії розпочалися на різних фронтах у грудні того ж року. Війна набрала все більшого розмаху втягуючи нові сили й резерви з обох сторін. У травні 1659 р. Варшавський сейм затвердив Гадянський трактат, але практичної допомоги Виговському Польща не надавала.
У травні 1659 р. величезна московська армія взяла в облогу місто Конотоп, де зосередилось 4-5 тисяч гетьманців на чолі з Г.Гуляницьким. Понад 2 місяці тривала облога Конотопа. Тимчасом Виговський зібрав козацьке військо і наймані загони, а також татарське 60-ти тисяч військо на чолі з ханом. Вони й рушили на допомогу обласним гетьманцям у Конотопі. Неподалік міста, біля р. Соснівка, відбулася грандіозна битва у якій загинуло 40 тисяч і потрапила в полон 15 тисяч воїнів московської армії. Князь С.Пожарський також потрапив у полон. Виговський втратив 4 тисячі козаків, а хан – 6 тисяч ординців. О.Трубецькой із залишками війська втік до Путивля. У Московії почався переполох і боялися наступу гетьмана.
Гетьман І.Виговський потрапив у дуже скрутне становище. Повстання, яке було в Переяславі 1659 року перекинулось на Правобережну Україну, де його очолив Іван Богун. Іван сірко активно діяв проти татар, і тому сподіватися на допомогу хана гетьман не міг. Ю.Хмельницький вирішив скористатися складною ситуацією. Він послав у Січ свого слугу Івана Брюховецького зі скаргою на Виговського, нібито той "силаніць видер з його рук гетьманство, на яке його обрало військо і благословив батько". А невдовзі антипольські настроєні запорожці проголосили гетьманом Ю.Хмельницького.
Виговський скликав у с. Германівка поблизу Василькова на Київщині генеральну раду й склав перед нею генеральські клейноди. Кількох родичів Виговського заарештували і відправили на заслання до Сибіру, де вони і закінчили своє життя. І.Виговський втік, під захист польського короля. Деякий час жив у м. Барі на Поділлі. Коли ж на Правобережній України вибухнуло повстання проти шляхтецької Польщі та гетьмана П.Тетері. І.Виговського звинуватили у зв'язках із повстанцями, а отже у державній зраді. За показом П.Тетері І. Виговський був заарештований і розстріляний в березні 1664 р.

23.Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України і реакція українського суспільства у ІІ половині ХVШ ст.;

ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску.

Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню

гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа».

Терор «Таємної канцелярії». Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.

ІV етап – (1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».

V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. Румянцевим.

Взято курс на жорстку централізацію та русифікацію:

1765 р. – знищення полкової системи на Слобожанщині.

1775 р. – ліквідація Запорізької Січі.

1781 р. – ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворено намісництво.

1783 р. – юридично оформлене кріпацтво.

1785 р. – видано «Жалувану грамоту дворянству».

Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Соціально-економічний розвиток українських земель.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство.

Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній.

У 30-х роках ХVІІІ ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини.

Збільшується земельна власність російських поміщиків: О. Меншиков (20 тис. господарств), Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин). З’являється мануфактурне виробництво. Ярмарки. Торги. Базари.

Характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель наприкінці ХVII – XVIII ст. були:

- зростання великого феодального землеволодіння;

- обезземелення селян, їх закріпачення;

- розбудова та відокремлення міст від сіл;

- поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури;

- збільшення товарності виробництва;

- зростання паростків капіталістичного укладу в економіці

- формування національного ринку.

Так Україна крок за кроком втрачала свої права, незалежність, свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє ім’я, що його офіційно заступило «Малоросія». Хоча, при цьому і збереглася ідея незалежності, суверенності України, ця ідея не згасала і в найтяжчі часи, її успадкували діячі ХІХ ст., вона лягла підвалиною відродження України ХХ ст.

24.Виступ Івана Мазепи, його роль в українському історичному процесі;

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з Коломацькими статтями (1687р.) новому гетьману – І.Мазепі довелося погодитись на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорізького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати гетьманській адміністрації права зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього. Соціальна політика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москві він зажадав від царя дозволу на здійснення перепису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. У 1701 р. гетьманським універсалом офіційно було підтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових протиріч.

Уніфікація всіх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишила в ній місця для автономії України з її традиціями козацького демократизму і прагнення до незалежності.

Ця тенденція посилилася з початком Північної війни, яку почала Росія у 1700 р. прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря. Україна виявилась втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Уніфікафійна політика російського царизму спричинила усвідомлення Мазепою необхідності зміни свого ставлення до російського уряду і його політики щодо України. Гетьман був речником насамперед устремлінь старшинських кіл, які рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, зазіхань з боку російського уряду на політичну автономію України. Керуючись цими загальними інтересами, Мазепа виступив на боці Карла ХІІ.

24 жовтня 1708 р. козацькі полки гетьмана І.Мазепи з’єдналися з військом шведського короля Карла ХІІ біля міста Макошина на правому березі Десни. 2 листопада 1708 р. за наказом Петра І царськими військами було зруйновано резиденцію І.Мазепи – місто Батурин. 14 травня 1709 р. царські війська взяли штурмом і зруйнували Запорізьку Січ.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка завершилася поразкою шведів та козацьких полків. Перехід І.Мазепи та сторону шведів був використаний царизмом для повної ліквідації державності України.

Після укладання між Росією та Р.Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосередився на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створені в ході Української національної революції 1648 – 1676 рр. – виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо.

Початок ХVІІІ ст. став переломним у житті Гетьманщини. Зазнали краху спроби І.Мазепи і П.Орлика зберегти козацьку автономію і відновити українську державність. За цих обставин розпочинається форсований наступ російського царату на права України.

25.Перша і друга малоросійські колегії. Форми протидії російському пануванню в Україні ХVШ ст.;

Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Ро-сійської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року й проіснував до 1727. Вона був створена наказом Петра І із метою контролю за діяльностю українського гетьмани та генеральної старшини й підкорення їхнього загальноросійському управлінню. Малоросійська колегія створювалась як заміна Малоросійському наказу (який перебував у Москві) под годину загальноімперської реформи органів управління (були створені 12 колегій із різних питань замість приказів й були засновані «...Канцелярии, Губернії і Провінції». 1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та усі інші Канцелярії, був своєрідним апеляційним органом (пункт 1, з. 51).

2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську скарбницю хлібних, грошових та інших зборів, «...смотреть щоб у зборі робили правду... і зажадав від описів щось брали» (пункт 2, с.51-52).

3. З зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам й Компанійцям «...по їх окладів... безволокитно і утримуючи ничего». Також одним з обов`язків колегії було б вести прибуткові й видаткові книжки, надсилати відомості про прибутки й витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книжки із Прокурором в Сенат.

4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину й полковників через ті, що смердоті «...козаков і посполитих людей надалі обтяжувати стануть роботами й іншими трудностями», то колегії слід було б «пристойным чином відвертати, а поспольству у цьому допомагати по истине» (пункт 4, с.52).

5. Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось із цих військових, то повноваженнях колегії було б чинити суд «...сносяся з командиром тих полків, як те регламенты та військові артикули повелевают» (пункти 5, 6 с.52-53).

6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входила участь у повноваження Малоросійської колегії, як й перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші (пункт 7, с.53). Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенатові, якому вон підпорядковувалась.

У повноваженнях Малоросійської колегії:

1. З малоросійських старшин, знатних козаків, монастирських та церковних власників, котрі мають казані, бджіл, тютюн, млини та інше «...с таких від усіх брати належні збори одно від вищих і по нижніх чинів, не вимикаючи никого»

2. З малоросійських жителів, котрі продають вино потрібно брати податок «равно як і з вышинкованых куф» (до цого оподатковувалися лише шинки.

3. Якщо люди посполиті скаржилися тих, що смердоті були виписані з списку козаків, тоді як смердоті чи їхнього батьки та діди служили в козаках та брали доля в походах, колегії слід було б віднайти давні й сучасні козацькі реєстрові списки, яких не коли що опитати місцевих жителів й якщо по будь-якому із цих джерел з`ясується що й справді скаржники чи їхні пращури були на козацькій службі, то їхнього знову слід було б записати в козацьких стан

4. Якщо генеральна старшина та полковник Полуботок будуть заважати одержанню інформації про малоросійських зборах, іменних списків козаків тощо, цю інформацію колегії слід було б здобувати «..мимо генеральної старшины»

5. Всі накази та універсали полковника Полуботка й генеральної старшини не можуть бути надіслані нікуди без колезького підпису, за винятком тихий, котрі «не стосуються до якого генерального визначення, але тільки у тому партикулярних делах». Всі дії й зміни на територї Малоросії Перша Малоросійська колегія виправдовувала піклуванням про благо «малоросійського народу», козаків, які нібито існуюча судова система кривдила, але й де-факто єдиним, про що піклувалась колегія було б благо імперської влади. Отже, головною функцією Першої Малоросійської колегії був повний контроль над діями генеральної старшини й гетьмани та забезпечення найбільш корисного для царьскої влади упорядкування й використання малоросійських земель. У 1727 у зв " язку із загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити зважується на власну бік козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію (указ Петра II від 29.9.1727) й поновив гетьманство.

Друга Малоросійська колегія. Указом Катерини ІІ від 15 листопаду 1764 року на Україні було б ліквідоване гетьманство й створено Другу Малоросійську колегію (котра стала головним органом управління на українських землях) на чолі із генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, до рук якого зосередилася вся влада й перед яким російський уряд ставив заподіяння якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. Колегія складалась з 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина й українця). Метою створення цієї колегії було б прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, поширення загальноімперських порядків й на укра-їнські землі. У адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). У «Секретній інструкції генерал-губернатору президенту Малоросійської колегії П.Рум`янцеву» (листопад 1764) (с.110-113) Катерина ІІ описала становище українських земель. Контроль всього і передача у державну власність. позиція Першої Малоросійської Колегії та її бригадира С.Вельямінова був значно ліберальнішою за політику Другої Колегії та її президента П.Рум`янцева. Якщо Перші ще виправдовували свою діяльність піклуванням про користь українців, то другі були лише інструментом для найскорішого перетворення України на сировинний додаток до Ро-сійської Імперії. І можна сказати що турботами обох цих організацій це вдалося зробити.

Форма протидії – Гайдамацький рух

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав в Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26. Українська еліта та імперська інтеграція (ХVШ ст. – ХІХ ст.);

Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники. Козацька еліта належала до ключової групи суспільства Гетьманщини, яка визначала внутрішнє життя української автономії і взаємовідносини між останньою та російською центральною владою. Закономірності центральноєвропейського суспільного розвитку та час «палацових» переворотів вплинув на трансформацію козацької еліти та зміну політичної свідомості її найбільш освіченіших представників – світських інтелектуалів

Гетьманщини. Метою розвідки є окреслення особливостей розвитку козацької еліти в період між Петровськими реформами та розбудовою «добре впорядкованої» держави Катерини ІІ. Стаття є дослідженням одного з аспектів зацікавленості автора – багатовекторного розвитку козацької еліти, який включав поряд з інституційним занепадом Гетьманщини еволюцію політичної свідомості українських інтелектуалів раннього нового часу. До методологічних підстав дослідження належать: міждисциплінарний підхід до

побудови моделі світської інтелектуальної еліти Гетьманщини XVIII ст., історіософський погляд на історію козацької еліти на засадах поєднання стадіально-модернізаційної та

цивілізаційних концепцій. Маючи багатство, яке давало

реальну владу, козацька старшина прагнула легітимізувати свій статус. Нова українська еліта ще за часів Івана Мазепи отримала офіційну назву ｫЗначне військове товариствоｻ.

Усіх значних військових товаришів було внесено до реєстру. Представники значного військового товариства долучалися до влади наступним чином: товариш виконував різні

обов’язки (кур’єрська служба, судові розслідування тощо), коли займав військову або адміністративну посаду, його викреслювали з списку. Таким чином існувала верства

долучених до влади людей18. У 1710–1720-ті рр. Значне (Знатне) військове товариство19, що складалася з значкових, військових та бунчукових товаришів починає перетворюватися на ієрархічну трирівневу структуру. За представниками найзаможніших та найвпливовіших родин Гетьманщини закріпилася назва ｫбунчукові товаришіｻ. Після смерті Івана Скоропадського, коли ｫпід бунчукｻ почала брати Генеральна військова канцелярія, статус бунчукових товаришів став найвищим у Значному військовому товаристві. Вони підпорядковувалися безпосередньо гетьману і не підлягали місцевій адміністрації. Переважна більшість найвищих службовців (генеральна старшина, полковники, полкова старшина) діставали дані посади з лав бунчукових товаришів. Бунчукові товариші були потенційними претендентами на посаду полковника та були звільненими від виконання військових повинностей. На середньому щаблі ієрархії перебували військові товариші, які підкорялися Генеральній військовій канцелярії. Військові товариші – ті, хто побував на урядах полкових старшин, сотників, сотенної старшини. Вони займали другу позицію в Значному військовому товаристві після бунчукових товаришів. До іншого шляху здобуття рангу

військового товариша належали зв’язки в козацькій адміністрації, освіта та особисті якості кандидата. Саме цим шляхом вихідці з низів досягали чинів сотника та службовців

Генеральної військової канцелярії, яких набирали з середовища військових товаришів. Найчисельніший щабель становили значкові товариші, які підлягали владі полковника

і займали посади нижчої полкової старшини та канцеляристів. Значкові товариші з диференціацією Значного військового товариства зайняли найнижчий ранг в структурі

останнього. Значковими товаришами ставали через успадкування цього рангу Значного військового товариства. Але суспільство Гетьманщини до набуття українською елітою

статусу російського дворянства було відкритим. Тому гарні відносини з вищими представниками козацької старшини, високий освітній рівень, тривала та сумлінна служба

давали можливість здобути цей ранг представникам низів козацького суспільства. Значкові товариші відігравали помітну, а інколи виключну роль на сотенному рівні.

Кожен з перелічених рангів надавав права та обов’язки. В обмін за різні види державних служб Знатне військове товариство мало певні привілеї. Найбільшим з них

було право володіти маєтками на яких селяни несли ｫтяглостьｻ, ｫпослушенствоｻ. Ця еліта мала судові прерогативи. Справи бунчукових та військових товаришів розглядалися у найвищому судовому органу – Генеральному Військовому Суді. Всі представники еліти мали імунітет від будь-яких позовів судів нижчого рангу. Крім того бунчукові та військові товариші могли впливати на політичні рішення через Раду старшин. Характерно, що будь-яка група, яка виконувала певну функцію в управління Гетьманщиною набувала пільг стосовно оподаткування та певний судовий імунітет. У

період гетьманства Д. Апостола (1727–1734 рр.) набула поширення практика отримання військовими канцеляристами гетьманської протекції, що піднімало цю освічену групу в

соціальній ієрархії на вищий щабель.

27.Національно-визвольна боротьба на українських землях в Польщі у ХVШ ст.;

Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки. Очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості — панування одного народу над іншим. Нова хвиля гайдамацького руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. То була Коліївщина.

Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту — полковником. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

Опришківський рух. Загони опришків збиралися навесні, переховуючись у малодоступних гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

Поиск по сайту: