АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Португальці в Індії

Читайте также:
  1. Агломерації Індії з населенням понад 1 млн. чол., 2002 р., тис. чол.
  2. Архітектура, скульптура, живопис Стародавньої Індії.
  3. Британське володарювання в Індії
  4. Відносини Індії з Індонезією на сучасному етапі
  5. Географічне положення Індії
  6. Етичні вчення Давньої Індії
  7. Історія Індії в 20 столітті.
  8. Культура Індії VI-XII ст
  9. Культура Індії.
  10. Математика, астрономія, медицина Стародавньої Індії.
  11. Релігія Стародавньої Індії.

Португальці, багато років споряджали експедиції, щоб відкрити шлях до Індії, у 1498 р. під керівництвом Васко да Гами досягли Каліката, невеликого князівства і важливого порту Малабарський на узбережжі. Поки португальці пливли уздовж берегів Африки, вони вимінювали золото та слонову кістку у африканських племен на шматки сукна, вино, намиста і подібні дрібнички. Однак, прибувши до Індії, португальці з подивом побачили, що грубо зроблені, на індійське погляд, європейські товари не мають для казково багатій індійської знати ніякої ціни. Виявилося, що торгувати європейцям чим.

З іншого боку, військовою технікою португальці набагато індійців перевершували, особливо невеликі та постійно ворогували між собою князівства Малабарі. Португальські кораблі, обогнувшіе Африку, за своїми розмірами і швидкості руху не йшли ні в яке порівняння з невеликими індійськими судами, розрахованими переважно на каботажне плавання. Дисципліновані португальські загони, озброєні корабельними гарматами і ручним вогнепальною зброєю (аркебузами, а потім мушкетами), легко перемагали численні індійські війська, у яких вся зброя складали «невеликий меч та круглий щит» або «маленьке спис» (за словами одного німецького купця, прибув до Індії з ескадрою Альмейда в 1505 р.). Таким чином, хоча португальцям не було чим торгувати, вони були в стані забирати індійські товари силою. Їх метою було - панування в морях східних, жорстоку розправу з своїми суперниками - східними купці на морі та в портах Індії, Аравії і Африки, скрізь, де велася торгівля товарами індійськими. Роз'єднаність Малабарський князівств дозволила португальцям укріпити свої позиції шляхом нацьковування однієї держави на іншу і заохочення феодальних усобиць в прибережних князівства. На будь-яку спробу опору португальці відповіли обстрілом портових міст та прибережних сіл із корабельних гармат, а потім висаджували солдатів, грабували, спалювали поселення, вбивали людей, вирубували пальмові гаї і знищували все, що не могли захопити із собою.

Обстріл і руйнування портів проводив ще Васко да Гама під час першого відвідування Індії. В результаті подальших військових експедицій - Кабрала (1500 р.), Васко да-Га ми (1502 р.) і д'Альбукеркі (1510-1511 рр..)-Португальцям вдалося захопити опорні пункти і біджапурскій острів Гоа, став центром всіх португальських володінь на Сході. Ці португальські фортеці, розсіяні по узбережжі Перської затоки, починаючи від Ормуза і ще по берегах Африки і Аравії, попід західного і східного узбережжя Індії, на Цейлоні, у Малаккській протоці, Молуккських на островах, у нинішньому Таїланді і навіть в Китаї, служили стоянками для ремонту португальських кораблів, надійно захищеними складами для товарів (у першу чергу прянощів та бавовняних тканин), щорічно що пересилаються до Португалії, та розташування португальських військ. Під внутрішні райони Індії португальці проникнути не змогли. У своїх індійських володіннях вони жорстоко експлуатували індійське населення, хоча в захоплених ними село ч поблизу Гоа прагнули зберегти сільську громаду. Релігійна нетерпимість португальців (португальці індуські руйнували храми, а заснована в 1560 р. в Гоа інквізиція початку жорстокі релігійні переслідування) налаштовувала проти них місцевого населення.

Монополія португальців на морську торгівлю в цьому районі підірвала налагоджені торгові зв'язки Індії з іншими країнами Сходу, відрізала глибинні райони від решти всього світу і затримала їх розвиток. Запеклі війни, руйнування портів та знищення населення Малабарі призвели до того, що це багате узбережжі стало однією з відсталих місцевостей Індії, де ще довго зберігалися примітивні соціально-економічні відносини. Ослаблений був і Гуджарат.

Поки португальці боролися тільки з місцевою арміями, вони завдяки своїй перевазі в озброєнні відстоювали не лише, а й розширювали свої володіння. Однак як тільки їх панування на морі виявилося підірваним в результаті появи в Індійському океані і на південних морях голландських судів, португальці уже не могли протистояти арміям місцевих правителів. Ті стали віднімати у них один опорний пункт за іншим.

Віджаянагар

У період піднесення Бахманідского держави на південь від нього склалося кілька незалежних князівств - Мадурська султанат, князівство Редді та ін Незабаром двом братам, намісникам Мухаммад-шаха Туглака в Кампо, - Харіхаре і Буккі з роду Сан-гама вдалося теж викроїти собі невелике володіння. Вони побудували на березі Тунгабхадри сильну фортецю Віджаяна-гар і стали поступово розширювати свої володіння. До 1346 був підпорядкований держава Хойсалов, на наступний рік - держава Кадамбов з Банавасі, в 1358-1360 рр..- князівство Шамбувараев в Північному Тамілнаді, в 70-х роках - Мадурська султанат. Князівство Редді втратило частину своїх володінь, але остаточно було знищено пізніше, в 1420 р. Таким чином, територія Віджаянагара до 70-х років XIV ст. охоплювала практично весь південь Індії. Надалі Вид-жаянагар зіткнувся з Бахманідскім султанатом, а після його розпаду - з Деканського князівствами. Однак, незважаючи на безперервні війни в протягом майже 200 років, фактично Віджаянагара межі не змінювалися.

У 1486 в результаті феодальних смут н переможного просування на територію Віджаянагара військ Бахманідов і правителя Орісси владу династії Сангама була скинута одним з воєначальників Віджаянагара, що і коронувався під ім'ям: Нарасімхі Салува БМУ вдалося повернути велику частину відторгнутих у Віджаянагара земель, але в правління його синів історія повторилася: полководець Віра Нарасімха скинув правителя в 1505 г., заснувавши династію Тулува.

У прав1еніе його брата Крішнадеварайі (1509-1529 рр.). Імперія Віджаянагар досяг свого розквіту. Крішнадева-райя упорядкував адміністративний поділ країни і фіску тьное справа, а також встановив нову, більш високу оцінку прибутковості земель, що віддають у пожалування. Встановивши дружні стосунки з португальцями, Крішнадеварайя став одержувати з їх допомогою коней з Персії і Аравія, у той час як у Деканського султанати португальська влада обмежували їх ввезення. Це сприяло військовим перемогам Віджаянагара, оскільки кіннота була в той час основною бойовою силою індійських армій. Мусульманські династії Індії перш легко отримували коней з дружніх їм країн, де також сповідався іслам, - Аравії та Персії. Проте встановлення португальського панування в Індійському океані та Перській затоці все змінило: тепер саме португальці розв'язували, в які індійські держави пропустити морський транспорт з кіньми.

Незважаючи на наявність ряду васальних князівств, імперія Віджаянагар була більш централізованою, ніж колишні держави півдня Індії. Хоча главою держави вважався Махараджа, вся повнота влади нерідко зосереджувалася в руках його махапрадхани міністра. При махараджей був широкий державну раду, куди крім придворних входили найбільші феодали представники і купецьких громад. Намісники провінцій підпорядковувалися безпосередньо махапрадхане. Їх змінювали зазвичай кожні два-три роки, щоб запобігти сепаратистські виступи. Вони були зобов'язані збирати і надсилати до скарбниці земельний податок з державних земель, данину з феодальних-амаранаяков власників і васальних князів. Їм надавалося також право збирати невелику подати на свою користь. Провінції ділилися на округи, очолювані урядовими чиновниками.

Державні землі роздавалися в умовне військове дарування - Амара. Від власників ікта амаранаякі відрізнялися тим, що самі встановлювали розмір податків з селян та мали право відчужувати свою землю. Данина, яку амаранаякі платили у скарбницю, не була пов'язана з розміром зібраних податків з селян. Вона залежала від впливу того чи іншого при дворі феодала. Як правило, амаранаякі віддавали в скарбницю близько 1 / 3 доходів з маєтку за вирахуванням встановлених витрат на утримання військового контингенту. Однак амаранаякі «економили» на своїх ватратах і утримували значно менше піхотинців і вершників. Теоретично землі Амара-наяков не передавалися в спадщину, але фактично ці володіння нерідко залишались у того самого роду протягом майже всієї історії Віджаянагара. Командири невеликих загонів, що входили. У армії амаранаяков, також отримували ділянки землі або від амаршнаяжа, або від государя. Ці ділянки завжди переходили в спадщину.

Великими приватними феодальними власниками були храми. Вони зазвичай ставали економічними і культурними центрами великої округи. До храмам стікалися паломники, тут виникали ярмарки, навколо храмів селилися ремісники і купці, самі храми здійснювали торговельні та лихварські операції. Частина ремісників перебувала на службі храму, отримуючи за роботу натурою, а також ділянка храмової землі, що фактично передавався по спадку разом з обов'язками перед храмом. Земельні входили до загальну ієрархію пануючого класу, платили данину вищим феодалам та мали своїх васалів, зобов'язаних захищати храм у разі нападу чужоземних військ або грабіжників.

Значна частина сіл перебувала у володінні брахманських сабха. Нерідко це були дуже дрібні володіння: один село могло належати сотні брахманів. Однак це все ж таки були колективи брахманів ^ феодалів, оскільки землі обробляли неповноправні власники або члени каст недоторканих, що перебували при брахманів на становищі полукре-пісних-напіврабами. Великі громади, характерні для періоду попереднього, розпалися. Тепер громада порядок, як правило, тільки землями одного села. Орні землі були поділені, а необроблені знаходилися в колективному володінні громади, і податок з них не збирався. У Тамілнаді, де було багато зрошуваних земель, став часто практикуватися часткової переділ землі поливної по долі, оскільки в посушливі роки вище лежать землі не отримували достатньої вологи.

Амаранаякі прагнули збільшити подати, і загальна сума їхніх, очевидно, росла. У середині XIV ст. майже всі платежі були перекладені в грошову форму, і платити їх селянину стало важче. Судячи з написами, ряд громад змушені були продати частина сільських земель або просто переселитися у нові місця. Общинники взагалі в цей час стали втрачати свої права. Призначали Амаранаякі старост і писарів. Реальне власницької право общинника (каніятчі) все більше виражалося лише в тому, що він міг повернути собі землю навіть після тривалої перерви в користуванні нею. Значна частина общинників стала перетворюватися в орендарів неповноправних (пайякарі), що обробляють землю із частки врожаю. Пайякарн нерідко перебували у неоплатному боргу у землевласника і при відчуженні землі переходили мак кріпаки до новому власнику. Звичайно, всі ці процеси протести викликали селян. Найчастіше протест виражався у тому, що селяни тікали з сіл, але є згадки і про придушення серйозних повстань у 1379, 1506 і 1551 рр..

Влада феодалів все більше розширювалася не лише в селі, а й у місті. Міські тепер справи вирішувалися призначеними з центру намісниками (замість внекастових зборів попереднього періоду), а збір портових і ринкових мита стали здавати на відкуп (великим феодалам і лихварів. Пануючі феодальні верстви Віджаянагара багатіли. Столиця вражала своїми мандрівників розмірами, родину величезними стінами укріплень, чисельністю мешканців, та багатством, міських ринків та ювелірів кварталів, районом веселощів. Проте селяни, за словами португальця хроніста Нуніша, повинні були платити 9 / +10 врожаю амаранаякам, які у свою чергу віддавали від 1 / 3 до 1 / 2 свого доходу правителю. Мабуть, у Нуніша мова йде про папякарп.

Після смерті Крішнадеварайі знову розгорілися феодальні розбрати між правителем Ачиотой (1530-1542 рр..), Братом Крішнадеварайі, і його вельможею Рама Райей. Фактично це вилилося в міжусобну боротьбу двох феодальних угруповань. Після смерті Ачьюти Рама Райян звів на трон Садашіву, племінника Ачьюти, але правил фактично сам. Відожаянагар укладав союз то за одним, то з іншою з Деканського князівств, вдаючися і грабуючи своїх ворогів землі. Це призвело до об'єднання Деканського султанатів проти Віджаянагара, і в бітее при Талікота в 1565 р. армія Рама райї була розбита. Століща Віджаянагар була зруйнована.

Після бою при Талікота почалося швидке розпад Вид-жаянагара. На початку XVII ст. він перетворився по суті в невелике князівство з центром у Пенуконде. Багато колишніх васали імперії стали незалежними: Мадура, Танджур, Джінджі, Ікер (або Беднур). З'явилося нове князівство-Майсур.

Правителем Віджаянагара проголосив себе брат Рама райї - Тірумала, заснувавши останню віджаянагарскую династію Аравіду. Самим видатним правителем з цієї династії був Вевката II (1586-1614 рр..), Якому вдалося відновити імперію майже в колишніх кордонах. Однак після його смерті почалася тривала боротьба між різними претендентами на престол, в яку втручалися і сусідні держави. Нещодавно відвойовані території знову відкололися. Після довгих усобиць на престолі утвердився Рама II (1614 - 1630 рр..), Яка все життя ворогував з Мадуро і придушував повстання васалів своїх. При Шріранге II (1642 - 1670 рр..) Територія Віджаянагар була поділена між Бід-жапуром і Голконди, а колишній правитель імперії в якість нахлібника проживав то в одного, то в іншого зі своїх колишніх васалів.

Релігія

З встановленням в Індії влади Делійського султанату країна опинилася втягнутою у культурну орбіту так званого мусульманського світу. Ідеї ісламу почали проникати в Сінд ще у VII ст., А в інші частини Північної Індії - з IX ст. Але в делійському державі іслам став насильно насаджуваної державної релігією. У іслам зверталися різноманітні слон індуського населення: одних зробили мусульманами насильно; інші прийняли цю релігію заради привілеїв, оскільки мусульмани тільки могли займати керівні посади; третій - заради звільнення від Джиз;, нарешті, члени нижчих каст - в надії на звільнення від кастової приниження.

Разом з завойовниками до Індії стали переселятися їх родичі та одноплемінники, а до дворах індійських султанів стікалися мусульманські вчені і поети з інших країн. У результаті з'явилося мусульманське населення, і в деяких місцевостях (наприклад, в Бенгалії, де зі зникненням буддизму в іслам переходили значні кола буддистів) мусульмани складали більшість мешканців. Однак на відміну від інших країн ісламу в Індії мусульманство залишалося однією з головних двох релігій, а ніколи не було єдиною. До кінця панування Делійського султанату на більшій частині території Індії мусульмани представляли правлячий клас. Мусульмани є більшість воєначальників і воїнів делійських армій, намісники і чиновники в містах. З іншого боку, збирання податків залишався в руках індусів, вони ж складали основну масу купців і лихварів. Селяни теж, як правило, сповідували індуїзм.

Незважаючи на запеклі сутички між індусами і мусульманами, тривале спільне проживання в одній країні призвело до взаємного проникнення ідей та звичаїв. Індійські мусульмани перейняли кастовий лад, поклоніння місцевим божествам, яке перетворилося на шанування насправді ніколи не існували мусульманських святих, частково взяли практику йогів, стали брати участь в індуських святах, і сам індійський іслам отримав пантеїстичну забарвлення. З іншого боку, на індусів вплинули ідеї мусульманського братерства, практика суфійських орденів і їхнє вчення про наявність різних доріг до єднання з Богом. Уже в першій половині XIV ст. мусульманські заперечували наставники проти злиття в умах народу Рами (одна з аватар Вішну) і Рахіма (милосердний - один з епітетів аллаха). Недарма іслам поширився в Індії головним чином у формі суфізму - містичного вчення, що відкриває дорогу до включення в іслам різних, невластивих ортодоксального мусульманство течій.

Боротьба між улема - мусульманськими богословами, кораніческую що відстоюють непримиренність ісламу, і главами суфійських орденів, здебільшого покладаються не на схоластичну вченість, а на одкровення шейхів, які досягли в ордені ступеня наставника, тривала протягом XIV і XV ст. Серед самих суфіїв були ордени, які чи захищали ідеї та практику, ближчі до індуїзму (наприклад орден і Чіштіе Фірдоусі), або різко заперечували проти проникли до індійського іслам «новації» (орден Шаттаріе, Сухравердпе тощо).

Спори, що відбувалися серед мусульманських теологів в інших країнах ісламу, теж. Мали відгук в Індії. Найбільш відомими тут суфійські шейхами цього періоду були: Нпзам-уд-дін-Аулія (помер у 1325 р.), що відрізнявся віротерпимістю до індусів і вимагав від своїх учнів слідування високим принципам моралі; Ала-уд-Доула Снмнані (1261-1336 рр..), що закликав суфіїв, навпаки, твердо дотримуватися сунізму; Шарафі-уд-днн Ахмад Ма-нері, відомий своїми посланнями, які були написані в середині XIV ст. і в яких він поблажливо ставився до звичаям, що проникли в мусульманську середовище від індуського населення, і виступав проти обмірщенія шейхів, вимагаючи від духовних наставників в першу чергу відмови від мирських благ; Фарід-уд-дін Ганджа-і-Шакар (помер у 1265 р.), що користувався великою популярністю і переклав на гінді містичні висловлювання суфіїв свого ордену, танцем і вигуками доводили себе до екстазу. Фарід-уд-Дін було широко відомий своєю м'якістю і гуманністю (він говарят-ва р. що «голка краще ножа: вона зшиває, а ніж розрізає»), але приписані йому гімни, що збереглися у священній книзі сикхів «Аді Гранта», були, мабуть, значно пізніше складені. Точно так само є легендою біографія та вчення що прибув до Індії з Сейстана Муїну-уд-дина Чішті (1141-1236 рр..).

Зближення ідей індуїзму та ісламу особливо чітко проявилося в так званому пізньому бгакті. У цьому русі пригноблених шарів суспільства феодального (в першу чергу міського торгово-ремісничого населення) в містично-релігійної формі відбилися опозиційні, антифеодальні настрою. Релігійної не т ершімо сті і схоластики як офіційного індуїзму, так і проповідники ісламу бхактн протиставляли ідею єдиного бога, відданість яким вище релігійної доктрини і доступна кожній людині будь-якої касти і віри. У проголошеному вченням бгакті принципі рівності всіх перед богом можна розгледіти ідеал соціального рівності, протест проти можновладців, проти вищого духівництва обох релігій, проти привілейованого положення мусульман і кастової неповноправністю індусів. Природно, що в русі бхакгі найбільше брали участь індуси, але окремі чільні представники бгакті - походили з мусульман, а, головне, бгакті проповідники зверталися як до індусів, так і до мусульман. Своє навчання вони викладали у вигляді гімнів на місцевих мовах. Гімни ці розспівувалися на популярні мелодії. У такій доступній формі ідеї бгакті стали доступними широким верствам населення, і гімни нерідко перетворювалися в народні пісні. Цьому сприяло також і те, що проповідники бгакті виражали релігійні принципи в формі притчі, беручи приклади з природи, народного життя і описуючи прагнення до бога як почуття до коханій. Рух бгакті розвивалося в різних районах Індії та не мало єдиного організаційного центру.

Найбільший вплив на рух бгакті надав ткач мусульманин Кабір (1380-1414 рр..). Свої пісні він співав на брадж (один із розмовних діалектів, що лягли в основу сучасного мови гінді). Бог, проповідував він, ні Рама, ні Аллах, він присутній в серці і потребує не ворожнечі неправдива, а об'єднання. У Махараштрі в XV ст. центром руху бгакті стало місто Пашдхапур. Тут індус Намдо, син кравця, виступив проти кастового безправ'я. На початку XVI ст. оформилася секта сатпантх (правильний шлях), що одержала поширення в містах Гуджарата, Пенджабу і Сінда. Сатлантхі виступали проти багатства, проповідували працьовитість і чесність і приймали до своїх лав будь-якого охочого незалежно від його соціального стану. У Пенджабі серед торговців та ремісників виникла секта сикхів (учнів). Її засновник індус Нанак (1469-1539 рр.). Було торговцем зерном в Лахоре, а його послідовниками крім торговців і ремісників і були селяни з касти Джат. Нанак рішуче виступав проти кастового нерівності і вимагав від своїх послідовників участі у спільній трапези. Відкидаючи ідею відлюдництва та аскетизму, Нанак закликав до активної діяльності на благо людей. Він перейняв організаційну форму суфійського ордена з його повною покірністю учня своєму духовному вчителю і став першим з 10 гуру (т. е. наставників, керівників) сикхів. Нарешті, в Бенг-ща Чайтан'я (1486-1534 рр.). Поєднав ідеї бгакті з виш-іуітскім культом Крішни пастушка. Він брав до числа своїх послідовників людей з будь-яких каст, а також мусульман. Ототожнюючи любов Радгі до Крішни з любов'ю людини до Бога, Чайтан'я прагнув ходою й любовними піснями довести собі і своїх послідовників до екстазу під час якого, відповідно до його навчання, любов до бога досягала вищої точки і наступало одкровення.

Різні релігійно-реформаторські та сектантські течії, повстаючи проти кастовості самі поступово перетворювалися в замкнені касти. Послідовники багатьох з цих навчань згодом стали частина своїх доходів регулярно віддавати наставникам секти, які згодом розглядали ці внески як свої законні феодальні побори. Таким чином, керівники секти починали перетворюватися в дрібних феодалів. Так, зокрема, сталося з сатпантхамі і сикхами.

Література

У зв'язку з розвитком фарсі як державної мови Делійського султанату в Індії з'явилася література, в першу чергу поезія, на цій мові. Фарою дуже вплинув і на виникнення в Північній Індії нової мови з індійською граматикою і переважанням персько-лексики арабської, названого урду (мова табору). Найбільший поет того часу Амір Хосроу (1253-1325 рр..) Тільки писав не на фарсі, але й на мові урду, що він називав хіндаві. До цього часу з'являється поезія на новоіндійскіх мовами - це героїчні і балади на гуджараті, маратхі та панджабі, і поезія бгакті, що писали на гінді (Кабір-XV ст.), Маратхі (Намдо-XV ст), панджабі (Нанак - кінець XV -- початку XVI ст.) і т. д. Бгакті у своїх віршах використовували багато елементів фольклору. Проза на фарою представлена хроіікамі.

Якщо не брати до поетичної хроніки кашмірських правителів "Раджатарангіні» («Ріка раджів»), складеної на санскриті в середині XII в. поетом Калхана, то в Індії мусульманського до завоювання не писали літописних творів. Хорезміец Абу Рейхан Біруні (973-1048 рр.), узятий в полон Мухаммедом, вивезений в Газні і супроводжував його в Пенджаб (очевидно, як астролога), скрупульозно зібрав всі доступні йому відомості про Індію і написав енциклопедичний працю «Індія», що є найціннішим історичним джерелом.

Першою справжньою літописом був працю Мінхадж іранця-уд-дина Джузджані (нар. в 1193 р.), що втік від монгольських завойовників до Індії і назвав свою хроніку «Та-Баката і-Насирі» на честь патрона, делійського султана Наспруд дина-Махмуда. У XIV ст. цінні хроніки мовою фарсі, що є в той же час зразками прози на цій мові, склали Зія-уд-дін Барані та Шамс Сірадж Афіф. Обидва вони назвали свої праці "Таріх-й і Фіруз-шахи» на честь Фіруза Туглака.

Архітектура

У період Делійського султанату в Індії почалося будівництво мусульманських культових будівель - мечеті, мінаретів, мавзолеїв і медресе Це були будівлі незвичайної форми для Індії: позбавлені скульптурного оформлення, але виробляють враження пропорційністю і красою ліній. Мінарет Кутбмінар - потужна, висока, ребриста башта, облицьована червоним піщаником, з різьбленим сплетінням геометричного орнаменту і арабської вязи. Витончений Він і значний. Мавзолей Іл-тутмиша, квадратне купольне будівля з арочними входами з усіх чотирьох боків, став зразком для пізніших мавзолеїв. Його стіни також прикрашені орнаментом і каліграфією. Будівлі Туглаков прості, але роблять враження могутності та величі. Руїни міста Сири, побудованого Ала-уд-Діном, а руїни Туглакабада, вибудованого Мухаммадом Туглаком, нам дають уявлення про кріпосне та міському будівництві Делійського султанату При Лоді в мусульманську архітектуру починають проникати деякі елементи індуського стилю. Будівлі часів Лоді невеликі, але витончені. Мусульманська архітектура розвивалася і при дворах різних Деканського султанів - в Бідаре, Манділ, Ахмадабаде, Гулбарге та ін Разом з тим мусульманське завоювання завдало серйозного удару розвитку індуської архітектури Багато чудові індуські храми були зруйновані, а нових значних споруд не зводилася. Заборона ісламу зображувати живі істоти завдав також шкоди скульптурі та живопису Індії.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)