Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини... бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст

бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону України «Про міжна-родні договори України»). Це положення грунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., учасни-цею якої є Україна: «...учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Тому, якщо нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість міжна­родного договору, встановлює інші правила, ніж передбачені в міжна-родному договорі, слід застосовувати правила, передбачені цим дого­вором.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосу-ються прав та свобод людини і громадянина, та міжнародно-правових актів про права людини.

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Отже, міжнародні стандарти прав люди­ни — це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних доку­ментах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави. Йдеться про своєрідні взірці (зразки, «еталони»), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя¹. Показово, що у преам-булі Загальної декларації прав людини 1948 р., яка є найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця декларація приинята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави».

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини, крім Загальної декларації прав людини, належать:

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (підписаний Україною 20 березня 1968 р.; ратифікований Україною 19жовтня 1973 р.; набрав чинності для України 3 січня 1976 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. (відповідно — 20 березня 1968 р.; 19 жовтня 1973 р.; 23 березня 1976 р.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права 1966 р. (набрав чинності 23 березня 1976 р.; Україна приєдналася 25 грудня 1990 р.);

— Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (підписана Україною 16 грудня 1949 р.; ратифікована

¹ Рабінович П. М., Хавронюк М. I. Цит. праця. — С. 250.

Розділ 11

Україною 22 липня 1954 р.; набрала чинності для України 15 лютого 1955 р.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дис-кримінації 1966 р. (підписана Україною 7 березня 1966 р.; ратифіко-вана Україною 21 січня 1969 р.; набрала чинності для України 7 квітня 1969 р.);

— Європейська конвенція про захист прав людини і основополож-них свобод 1950 р. (підписана Україною 9 грудня 1995 р.; ратифікова-на Україною 17 липня 1996 р.) (далі — Європейська конвенція з прав людини);

— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. (підписана Україною 20 лютого 1974 р.; ратифікована Україною 15 жовтня 1975 р.; набрала чинності для України 18 липня 1976 р.);

— Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979р. (підписана Україною 17липня 1980р.; ратифікована Україною 24 грудня 1980 р.; набрала чинності для України 3 вересня 1981 р.);

— Конвенція про права дитини 1989 р. (підписана Україною
14 лютого 1990 р.; ратифікована Україною 28 лютого 1991 р.; набрала
чинності для України 27 вересня 1991 р.) та ін.

Аналіз змісту статей розділу II Конституції України, в яких закріплені права та свободи людини і громадянина, та основні міжна-родно-правові акти у галузі прав людини, свідчить, що найхарак-тернішими ознаками їх співвідношення є такі:

— статті розділу II Конституції України загоном відтворюють норми основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини. Більшість прав і свобод, закріплених у Загальній декларації прав людини, Міжнародно-му пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права знайшли свое відображення в Основному Законі України. Зокрема, з приблизно 70-ти конкретних громадянських прав і свобод людини, проголошених у зазначених міжнародно-правових актах, у Конституції України сприйнято більше 40. 3 політичних прав і свобод, закріплених у Загальній декларації та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (їх близько 10), усі втілені й конкретизовані у Конституції України;

— у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність з відповідними статтями міжнародно-правових актів. Прикладом слугує частина друга ст. 28 Конституції України, в якій йдеться, що «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме тек-стуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права містить ст. 48 Основного Закону України: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Консти­туції України і основних міжнародно-правових актів про права люди­ни є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній галузі;

— у деяких випадках положення Конституції України істотно
відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародно-
правових актів. Наприклад, у ст. 58 Основного Закону України запи­
сано: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної
дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи». Виникає запитання: чи стосується це кон-
ституційне положення сфери цивільно-правового регулювання?
Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках
йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного
пакту про громадянські і політичні права);

— розділ II Конституції України та основні міжнародно-правові ак­
ти різні за юридичним інструментарієм, використаним при їх укладенні.
Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Прикладом цього може слугувати положення міжнародно-право­вих актів про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Європейської конвенції з прав людини). В Основному Законі України ці права «розведені»: у ст. 34 йдеться про «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переко-нань», що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а у ст. 35 — про «право на свободу світогляду і віросповідання» Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом є положення міжнародно-правових актів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної дек­ларації, ст. 11 Європейської конвенції з прав людини). Таке поєднан-ня можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свобо­ди — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реаль­ному державно-політичному житті. У Конституції України вони

Розділ 11

зафіксовані відповідно у статтях 36 і 39, що також є традиційним з по-зицій конституційного права. Відокремлення відповідних прав у Конституції дає змогу докладніше регламентувати їх. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначено у статтях 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у розділі II Конституції України;

— деякі конституційні положення про права та свободи людини порівняно з відповідними положеннями міжнародно-правових актів сформульовано юридично точніше, як-от ст.38 Конституції України (право брати участь в управлінні державними справами, всеук-раїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обра-ним), яку можна порівняти зі ст. 21 Загальної декларації;

— деякі конституційні положення про права людини не мають відповідних аналогів у основних міжнародно-правових актах у галузі прав людини, що пояснюється в науковій літературі дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на без-печне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону України;

— розділ II Конституції України здебільшого містить ті ж підстави
обмеження прав та свобод людини і громадянина, що й основні міжна-
родно-правові акти в галузі прав людини. Що ж до обмежень кожного
окремого права, то вони мають певні особливості. Так, ст. 39 Консти­
туції України встановлює, що підставами обмеження права громадян
збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й де-
монстрації є інтереси національної безпеки, громадського порядку,
запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення
або захисту прав і свобод інших людей. Відповідна за змістом цій
статті ст. 11 Європейської конвенції з прав людини даний перелік до-
повнює обмеженнями, пов'язаними зі здійсненням зазначених прав
особами, які входять до складу збройних сил, поліції або органів дер­
жавного управління, а також для охорони моралі.

Така ж ситуація спостерігається і з обмеженням права на захист від втручання в особисте та сімейне життя. Стаття 8 Європейської кон­венції з прав людини, крім підстав обмеження, передбачених у ст. 32 Конституції України, містить і такі підстави, як захист здоров'я чи моралі.

Порівняння Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль-турні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

з Конституцією України свідчить про те, що вони містять однакові підстави обмеження прав людини. Винятком є лише ст. 8 Міжнарод-ного пакту про економічні, соціальні і культурні права, де, крім дер-жавної безпеки, громадського порядку, захисту прав і свобод інших, немає перешкод запровадженню законних обмежень для осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави, при користуванні правом створювати професійні спілки і вступати до них для здійснення та захисту своїх економічних та соціальних інте-ресів.

Порівняння засвідчує, що Конституція України містить не більше, а навіть дещо менше підстав обмеження прав людини і громадянина, ніж згадані міжнародно-правові акти.

Незважаючи на те що конкретні статті міжнародно-правових актів використовуються у Конституції України по-різному (тексту-альне повторення, ширші за змістом, вужчі за змістом і т.п.), вони відіграють одну із головних ролей у галузі забезпечення прав та сво­бод людини і громадянина.

Україна, проголошуючи пріоритет загальновизнаних норм міжна-родного права перед нормами внутрішньодержавного права, сприй-няла ідею взаємозв'язку та взаємозалежності міжнародного і внутрішньодержавного права, їх обопільного впливу на права та сво-боди людини і громадянина.

За-8152

/

Розділ 12 Громадянство України і статус іноземців