Стратегії соціальної підтримки особистості

илосердя завжди було одним із шляхетніших, високоморальних якостей суспільства. У багатьох країнах існували різні суспільні j релігійні організації, які займалися благочинною діяльністю, подаючи допомогу людям, які знаходились у важкій життєвій ситуації: інвалі­дам, дітям, людям похилого віку.

Етичні вчення минулого завжди приділяли велику увагу милосер­дю як етичній категорії. Давньогрецькі мислителі Геракліт, Демокріт, Епікур обґрунтували поняття добра реальними потребами людини. Концепції стоїків визначили ранньохристиянську концепцію його. В етиці Гегеля добро розгядається як абсолютна мета світу, до якої необхідно прагнути: "Добро в собі і для себе є тому абсолютна мета світу і обов'язок для суб'єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати у своїй діяльності".

Основи милосердного, добродійного ставлення до особистості виявлялися не тільки в благочинній, благодійній, добровільній допо­мозі особистості, але і у створенні державної системи надання соці­альної, суспільної підтримки. У кожній державі під впливом націо­нальних особливостей, культурного досвіду народу, соціальної сис­теми, релігійних поглядів формувалася власна система просоціаль-ної, суспільної поведінки, що спиралася на позитивні якості окремих особистостей, їхнє бажання допомогти іншим. Мотивація, обумов­леність такої спрямованості поведінки людини є важливою умовою не тільки її самореалізації, але і забезпечення благополуччя всіх, на кого вона спрямована.

У численних працях вітчизняних і зарубіжних науковців, письмен­ників, діячів культури і мистецтва зустрічаються спроби знайти пояс­нення цій унікальній характеристиці особистості, що виявляється в її соціальному оптимізмі, продуктивній життєтворчості, альтруїзмі. Яс­кравим прикладом безвідплатної допомоги є притча про доброго самарянина: "Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону і попався розбійникам, що обдерли його і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, проминув. Так само і Левит надійшов ^на те місце, поглянув, — теж проминув. Проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього, і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і перев'язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому по­садив його на худобину власну, і приставив його до готелю, та й клопотався про нього. А наступного дня, від'їжджавши, вийняв він Два динарі!', та й дав їх господареві й проказав: "Заопікуйся ним, а як

- 35 -

більше витратиш, — заплачу тобі, як вернуся". Котрий же з цих трьох — на думку твою — був ближній тому, хто попався розбійни­кам?" А він відказав: "Той, хто вчинив йому милість". Ісус же сказав йому: "Іди, — і роби так і ти!" (Лука, 10,30).

Протягом віків із покоління в покоління передавалися основи хри­стиянської мудрості, досвід допомоги ближньому: "Був нагий — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був — і прийшли ви до Мене" (Матф. 25, 36), "Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога, Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть" (Матф., 5).

У працях Василя Великого, Іоана Златоуста, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Дамаскіна на основі коментарів євангелічних текстів широко трактуються питання милосердя, співчуття і любові до ближнього. Зокрема, в християнській ідеології Григорія Богосло­ва звучить настанова: "Заслужи перевагу перед ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього". Об'єднуючою парадигмою для всіх людей служить усвідомлення загальних ймовірностей буття: нещастя, неміч, хвороба можуть спіткати будь-кого. На відміну від давньо­грецького уявлення про допомогу, де філантропія розглядається як якесь божественне одкровення, в християнській концепції проглядає певний дуалізм в підходах до феномену допомоги, коли в ньому бачать не тільки божественний початок, але й природну детермінацію процесу.

У творах антиохського проповідника І. Златоуста суспільна нерівність пояснюється божественним задумом, принципом корис­ності, взаємодоповнюваності існування: бідний має потребу в багато­му, багатий — у бідному. Розглядаючи милосердя як акт діяльності, який реалізується через конкретні вчинки, він виділяє два рівні допо­моги: милості тілесні (нагодувати, одягнути нужденних, відвідати хво­рих і засуджених, прийняти подорожуючих, поховати померлих) і милості духовні (навернути грішника, вчити істині й добру, дати ближ­ньому добру пораду, молитися за нього, втішити, прощати образи, не відплачувати за зло).

На Русі благодійна діяльність розпочалась одразу після прий­няття християнства. Великий князь Володимир наказав, щоб кож­ному бідному, який приходить до княжого двору, видавалося не­обхідне: одяг, напої, гроші, а для тих, хто був не в змозі сам прийти за милостинею, великий князь наказував розвозити по місту хліб, рибу, різні овочі, мед, квас. Крім того, князь викупляв борж­ників, звільняв рабів, був помічником вдовам, любив приймати подорожніх. Володимир Мономах у своєму повчанні ставив мило­сердя понад усі моральні вимоги: "Найбільше, убогих не забувай-

-36-

те, але по змозі своїй годуйте їх, турбуйтеся про сироту, вдови­цю виправдовуйте".

Розвиток суспільства, зміни в політичній, економічній, соціально-культурній сферах викликають до життя нові форми суспільних відно­син, що відображаються в різноманітних видах освітньої, правової, соціальної діяльності. У рамках традиційних галузей знань, таких, як педагогіка, психологія, філософія, соціологія, на основі емпіричного досвіду і практичної діяльності формуються нові підходи до соціаль­ної допомоги, підтримки і захисту особистості. На зміну філантропії прийшов новий підхід соціальної допомоги, заснований на "агапе", тобто любов до ближнього, яка відрізнялась від чуттєвого кохання, еросу. В основі її лежали мотиви участі в долі людини, уваги до її потреб і проблем.

Нові умови життя створюють підстави для зосередження соціаль­них впливів на особистісно орієнтованому підході, необхідності гу­манного ставлення до особистості, врахування в соціальній роботі індивідуальних можливостей особистості, її потреб, цінностей, упо­добань, всієї сукупності впливів на різних рівнях суспільного життя.

В різних країнах світу склалась власна система державної і гро­мадської допомоги різним цільовим групам і категоріям населення, які опинилися у важкій життєвій ситуації внаслідок зубожіння, інвалід­ності, сирітства, різних форм алкогольної та інших форм залеж­ності, людям похилого віку та інш. Кожна культура виробляє певні норми, цінності, специфіку опікування тими, кому потрібна допомо­га; створюються специфічні моделі соціального обслуговування, на­дання соціальних послуг конкретній людині і сім'ї.

Так, відомий німецький дослідник Мюнстерберг у практичному керівництві із соціальної допомоги виділяє такі її види, як: тимчасова і постійна допомога; відкрита і закрита допомога (поза закладами підтримки чи в закладах підтримки); натуральна допомога; грошова допомога.

Стратегії допомагаючої поведінки висвітлюються в науковій літе­ратурі у таких аспектах: соціально-психологічному (мотивація до про-соціальної, альтруїстичної поведінки), соціально-політичному (систе­ми соціальної підтримки) і психологічному (допомога особистості в складні періоди життя).

В соціальній психології для пояснення мотивації поведінки особи­стості, що обумовлює її допомогу іншим, визначаються теорії соці­ального обміну, соціальних норм і еволюційна.

Відповідно до теорії соціального обміну поведінка людей, взає­модія між ними являють собою своєрідну угоду, що ставить за мету підвищити "винагороди" і зменшити "витрати". Тобто одне з пояс-

-37-

нень такої теорії в тому, що взаємодія людей зумовлюється "соці­альною економікою". Люди обмінюються не тільки матеріальними благами і грошима, але і "соціальними товарами" — послугами, інфор­мацією, статусом. Діючи таким чином, людина використовує страте­гію "міні-максі" — мінімізує (зменшує) витрати, максимізує (підви­щує) заслуги. Теорія соціального обміну зовсім не стверджує, що люди свідомо розраховують на винагороду, однак вона припускає, що такі явища зумовлюють поведінку людини.

У тих випадках, коли людина відчуває прихильність до кого-не-будь, вона відчуває емпатію (співчуття) і тому звертає увагу не стільки на власні переживання, скільки на страждання інших.

Дослідники, які працюють у руслі теорії соціальних норм, виді­лили дві соціальні (громадські) норми, що мотивують безкорисливу допомогу. Соціолог А. Булонер стверджує, що моральним кодом є норма взаємності: людині не слід завдавати шкоди, а треба надавати допомогу тим, хто здійснює допомогу ("немає більшого обов'язку, який не допускає винятків, ніж обов'язок відповідати добром на добро"), взаємостосунки рівних з рівними. Ті, хто не вважає себе залежними від будь-кого, чи тих, хто нижче їх за своїм статусом, особливо відчувають необхідність відповідати взаємністю.

Що стосується людей, які знаходяться в залежному становищі і не можуть відповісти взаємністю, — дітей, бідних, інвалідів, тих, хто не в змозі віддати стільки ж, скільки вони отримують, — їхню пове­дінку мотивує інша соціальна норма — норма соціальної відпові­дальності. Це означає також надання допомоги тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди і не тільки людям, які стали жерт­вами певних обставин, але тим, хто став жертвою власних особисті-сних проблем. Сенс такої допомоги в тому, щоб не звинувачувати особистість у її власних проблемах, а сприяти їх розв'язанню.

Еволюційна теорія стверджує, що сутністю життя є збереження роду. Гени примушують людину діяти так, щоб максимально підви­щити можливість виживання. Еволюційна теорія представляє образ людини, який психолог Дональд Кампбелл назвав біологічним під­твердженням думки про наявність в людини "першородного гріха", який примушує її переживати тільки власні інтереси (Річард Докінз "Ген егоїзму"). Генетичний егоїзм настроює людину тільки на два шляхи безкорисливого, стимулюючого до самопожертви альтруїзму: захист роду і пошук взаємної вигоди. Родинні зв'язки примушують індивідів турбуватися про тих, з ким мають кровне родство. Так, однією із форм самопожертви, яка дійсно сприяє збереженню роду, є віддана любов до своїх дітей.

Окремі представники еволюційної теорії переконані, що люди по-

-38-

винні враховувати етнічний внутрішньогруповий фаворитизм — дже-пело безкінечних історичних і сучасних конфліктів. Так, Уілсон стверд­жує, ЩО відбір за принципом родової приналежності є противником цивілізації, тому що поведінка живих істот, яка визначається знач­ною мірою перевагами на користь своїх родичів і свого племені, унеможливлює всесвітню гармонію.

Накопичений століттями досвід соціальної підтримки населення пав змогу сучасним дослідникам проаналізувати і виявити спільне і відмінне в практиці соціальної діяльності різних країн. Найбільш по­пулярною є типологія, розроблена американським дослідником Річар-дом Тітмусом і його послідовниками Пінкером і Еспінг-Андерсоном в 70-80-х роках XX ст. Соціальна практика дала три базові моделі соціального розвитку: патерналістську (від лат. paternus — бать­ківський), корпоративістську (від лат. corporatio — спілка) та ета-тистську (від etat — держава).

Для патерналістської моделі соціальної політики і соціальної прак­тики характерна спрямованість на низький рівень участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основний тягар соціального забезпе­чення несе сім'я і приватні благодійники (США, Японія). Корпора-тивістській моделі властива законодавчо закріплена співучасть дер­жавних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини, характеризується субсидіарністю (англ. Subsidiarity — до­поміжний, доповнюючий). Етатистська модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну і коштовну систему соці­ального забезпечення. Контроль за реалізацію державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними цент­ральному уряду.

В сучасний період розвитку суспільства спостерігаються наступні основні напрями суспільної і наукової думки про сутність суспільної допомоги: теологічний, конфесіональний; правовий, теорія законо­давства в соціальних питаннях; суспільна благочинність і опікування як культурно-історичний і соціально-політичний процес, суспільна і ^пР°фесійна гігієна; виховання і виправне виховання; система органі­зацій допомоги; теорія страхування; теоретичні проблеми допомоги інвалідам; навчання спеціалістів; опікування морально падших і пат­ронат над звільненими із місць позбавлення волі.

Стратегії підтримки особистості в соціальній роботі у кризові пе­ріоди життя, складній життєвій ситуації чи в індивідуальному випадку РУнтуються на провідних психологічних теоріях і концепціях осо-истості: психоаналізі, аналітичній психології, індивідуальній психо-

^гіі, когнітивній психології, гуманістичній психології.

Ьрік Еріксон писав, що досвідчений психотерапевт інтуїтивно

-39-

відчуває потенціал осооистісного росту і розвитку пацієнта. Робота психотерапевта постає в тому, щоб заохочувати цей ріст, а не нав'я­зувати пацієнту свій власний минулий досвід чи бачення майбутньо­го. Юнг говорив, що життя кожного пацієнта знаходиться у його власних руках, на що Еріксон додавав, що пацієнт прийшов саме до нього, а не до когось іншого, і тому він вже не стане тією самою людиною, якою був і він.

У світлі сучасного психологічного розуміння Еріксон дає нове формулювання "Золотому правилу" — "Golden Ru\e"(aH3M.), яке по­стає в тому, що з іншими треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою. Він пише, що моральні вчинки роблять сильні­шими того, хто їх здійснює (психотерапевта), укріплюють пацієнта і розширюють взаємовідносини між особистостями. Тобто психотера­певт повинен розвиватися як практик і як особистість пропорційно видужанню пацієнта як пацієнта і особистості. У пацієнта повинна бути можливість розвиватися далі і передавати оточенню розумне і здорове ставлення до світу, яке є суттєвою частиною етичного по­гляду на речі. Теми цінності і моралі — головні в психотерапії.

Карл Густав Юнг, яскравий представник аналітичної психології, стверджував, що терапія є місцем поєднання зусиль аналітика і паці­єнта, які працюють разом. Психотерапевт може досягти успіху тільки тоді, коли дотримується головної умови — розуміти пацієнта як психологічне ціле, знайти до нього підхід як до людини, залишивши осторонь теорію, і уважно послухати те, що він скаже. Терапевт не повинен лікувати окремі частини психіки, подібно тому, як механік латає стару машину, яка потребує нового карбюратора чи глушника. Метою терапії є підхід до пацієнта як до цілісної людини через вста­новлення довірливих відносин з нею.

Юнг розподіляв терапевтичний процес на дві головні стадії, кож­на з яких має дві частини. Спочатку йде аналітична стадія. її перша частина — сповідь, під час якої індивід починає розкривати матеріал підсвідомого. Тут виявляється і залежність пацієнта від терапевта. У другій частині першої стадії йде роз'яснення матеріалу сповіді, в якій підвищується обізнаність і розуміння психічних процесів. Пацієнт за­лишається залежним від аналітика. Друга стадія є синтетичною. Першим тут йде навчання, в якому Юнг підкреслював необхідність рухатися від психологічного інсайту до актуально нового досвіду, який є результатом індивідуального росту і формування нових звичок. Заключною частиною є трансформація. Зв'язок пацієнт-аналітик є інтегрованим, і залежність редукується по мірі змін зв'язку. Це стадія саморозвитку, на якій людина стає все більш і більш відповідальною за свій власний розвиток. Кожна людина

-40-

повина виграти свою битву, писав Юнг, і ніхто інший не зможе це

зробити за неї.

Альфред Адлер, основоположник індивідуальної психології, зав­дання психотерапії вбачав у допомозі людині перебудувати свої пе-педбачення і цілі, щоб вони набули найбільшої суспільної користі. Адлер визначає три основні аспекти терапії: дослідження специфіч­ного життєвого стилю пацієнта, допомога пацієнту у розумінні само­го себе і посилення його соціального інтересу. Він вважав, що ре­альні зміни у стані пацієнта можуть бути досягнуті тільки його влас­ною працею. На лікування і одужання завжди слід дивитись не як на успіх консультанта, але як на успіх пацієнта. Консультант може тільки вказати на помилки, пацієнт повинен сам обрати правильне життя. Психотерапія — це вправи у співробітництві, якщо існує по-спражньо-му зацікавленість іншою людиною. Як зазначав Адлер, у багатьох випадках терапевт повинен надати пацієнту турботу, підтримку і мож­ливість співпрацювати, тобто все те, що він не отримав від своїх батьків. Адлер був упевнений в тому, що ядром багатьох психоло­гічних проблем є турбота тільки про себе, а не про інших. Тому він вважав, що головне завдання терапевта постає в тому, щоб посту­пово відволікти пацієнта від виняткової зосередженості на собі са­мому і сприяти його конструктивній роботі для інших в якості ко­рисного члена суспільства. Турбуючись про пацієнта, терапевт слугує ролевою моделлю для формування у останнього соціального інтересу.

Як терапевт Адлер намагався встановити відносини рівності між пацієнтом і лікарем. Він спілкувався з людиною обличчям до облич­чя, а не сидів позаду лежачого пацієнта, як це практикував 3. Фрейд. До того ж, Адлер використовував у процесі лікування вільне обго­ворення, а не вільні асоціації. Він говорив пацієнтам, що вони мо­жуть одужати за чотирнадцять днів, якщо будуть дотримуватися одного рецепта: намагатися кожний день думати про те, щоб пора­дувати чим-небудь своїх ближніх. Він вважав, що пацієнт повинен працювати, щоб змінити себе. Терапевт може надати йому лише своє розуміння і підтримку. Адлер пише в одній із своїх праць: "Пацієнт схожий на людину в темній кімнаті. Він звертається до терапевта "Я ^нє можу вийти". Я включаю світло і показую йому ручку на дверях. Якщо він і тоді говорить, що не може вийти, я розумію, що він не хоче виходити!"

Важливою для соціальної роботи як системи соціально-психоло-пчного впливу на особистість є позиція Адлера щодо співробітницт-^Ва У ході терапії. Якщо людина взаємодіє з іншими, говорив Адлер, приносить користь суспільству, збагачує інших, рухається вперед по шляху, який приносить користь іншим, вона ніколи не стане невроти-

-41 -

ком. Психотиропію він газивав вправами у співробітництві і пере-

віркою співробітництва. Люди по-справжньому можуть досягти успі­ху тільки тоді, коли по-справжньому цікавляться іншою людиною.

В психології Адлера розрізняють психотерапію і консультування] Психотерапія намагається досягти фундаментальних змін у нездоро­вому життєвому стилі індивідуума. Консультування націлене на зміни поведінки в рамках існуючого життєвого стилю.

Подружжя Перлсів, які є представниками постфрейдистів, пра-і цювали у напрямі гештальт-терапії. Слово гештальт, як його викори­стовували Перлси, має відношення до роботи, яка була проведена спочатку в психології сприйняття, розпочатої наприкінці XIX ст. в Німеччині і Австрії. Хоча не існує точного англійського еквіваленту німецького слова Gestalt, загальний смил такий: паттерн чи конфігурація, тобто певна організація частин, яка утворює щось ціле. Головний принцип гештальт-підходу в тому, що аналіз частин ніколи не може дати ро­зуміння цілого, оскільки ціле складається із частин, які доповнюють­ся взаємодією і взаємозалежністю частин.

Перлси вважали, що психотерапевт є по суті екраном, на якомад пацієнт бачить свій нереалізований потенціал. Терапевт — це пере­дусім фрустратор. Пацієнт домагається уваги і схвалення терапевта. В той же час терапевт повинен фруструвати пацієнта, відмовляю­чись надавати підтримку, якої пацієнту внутрішньо не вистачає. Те­рапевт діє у якості каталізатора, допомагаючи пацієнту відійти від чогось і вийти з тупикових станів.

Відповідно до Фріца Перлса, індивідуальна терапія застаріла, ви­явившись як нераціональною, так і неефективною. Він вважав, щоі робота у групах може дати значно більше, незалежно від того, чи зумовлює вона участь усієї групи чи являє собою лише взаємодію між терапевтом і одним із учасників групи.

Гуманістичний психоаналіз Карен Хорні відображає психоаналн тичний процес як спільну справу, в якій і аналітик, і пацієнт намага­ються досягти однієї і тієї самої мети. Якщо аналітик приймає "авто­ритарну установку", у пацієнта може виникнути паралізуюче відчуття безпомічності, в той час як мета психоаналізу — заохотити "ініціати­ву і винахідливість" пацієнта. В моделі Хорні і пацієнт, і психоаналі-тик мають свої обов'язки. Три головні завдання пацієнтів — це, пе­редусім, якомога повніше виявити себе за допомогою вільних асоці­ацій, виявити неусвідомлені сили та імпульси і вплив цих сил на своє життя, змінити поведінкові паттерни, які порушують їх відносини із собою та іншими. Психоаналіз складається із п'яти компонентів: спо-| стереження, розуміння, інтерпретація, допомога при опорі і "проста людяна допомога". Під простою людяною допомогою мається наі

-42-

поугові: емоційну підтримку, підбадьорювання, зацікавленість у щасті чншого. Аналітик може робити різні припущення, може дати пацієнту уявлення про речі, він може стимулювати бажання пацієнта бути са­мим собою, однак рости і розвиватися пацієнт повинен сам.

Людей слід мотивувати для напруженої роботи в напрямку змін їх самих не тільки для того, щоб вони змогли позбавитися страждань, але також і для того, щоб надати можливість виявитися конструк­тивним силам реального "я". Аналітик повинен бути безумовним со­юзником "я", яке знаходиться у небезпеці.

З точки зору психосоматики Вільгельма Райха, крім постійного вдосконалення в оволодінні терапевтичною технікою, психотерапевт повинен обов'язково турбуватися про власне духовне удосконален­ня. Елсуорт Бейкер, один із провідних послідовників терапії Райха у США, застерігає, що терапевт не повинен намагатися лікувати пацієнтів, у яких є такі проблеми, з якими він не може справитися сам, як не повинен він і очікувати, що пацієнт буде робити щось таке, чого б лікар не зміг чи не зможе зробити сам. Райх був широко відомий як яскравий і наполегливий у досягненні своїх цілей терапевт. Навіть будучи ортодоксальним аналітиком, зі своїми пацієнтами він був на-диво чесним і до жорсткості прямолінійним.

Б.Ф. Скінер, представник радикального біхевіоризму, розгля­дав терапію як сферу контролю, який володіє необмеженою вла­дою. У зв'язку з тим, що терапевт характеризується в очах оточен­ня як той, хто з більшою часткою вірогідності полегшує страждання і болі, то будь-яка допомога (пропонована чи реальна) діє як пози­тивне підкріплення, посилюючи вплив терапії. З позиції біхевіоризму, метою терапії повинні бути зміни чи формування нових шаблонів поведінки, тобто викорінення небажаної поведінки і створення умов, за яких бажана поведінка виявлялась би частіше. Хоча існує кілька підходів до поведінкової терапії, загальноприйнятим є те, що тера-певт-біхевіорист в основному цікавиться реальною поведінкою, а не внутрішнім станом людини чи причинами, які її зумовлюють. З точки зору біхевіоризму симптом є самою хворобою.

Скінер вважав, що краще модифікувати обставини, в яких індивід ^існУє, ніж звинувачувати чи карати його за дії, які відхиляються від нормальної поведінки. Якщо поведінка насправді є результатом ви­біркового підкріплення, то поведінка, яка відхиляється від норми, — Функція обставин, що оточують. У прикладному біхевіоральному аналізі особлива увага приділяється загальному оточенню пацієнта, не психодинаміці девіантної поведінки. В модифікації поведінки ояовним є "знищення" тих поведінкових шаблонів, які самі по собі є

-43-

Відхилинням від норми чи можуть призводити до наслідків, які відхиляються від норми.

Когнітивна психологія Дхорджа Келлі базується на теорії особистісних конструктів. Келлі розробів навітні способи використання своєї теорії особистісних конструктів на практиці, щоб допомогти ідентифікувати існуючуі ролі і створити більш адаптивні і творчі форми конструювання себе та інших. Терапія фіксованих ролей (fixed-role therapy) – це підхід, заснований на уявленні, що перегляд чи зміна рольових конструктів, які не є оптимальними, може сприяти появі почуття благополуччя у клієнта і поліпшення його відносин з іншими людьми. Мета терапії – допомогти створити кращі рольові конструкти і забезпечити безпечне середовище для їх апробації.

Важливим елементом терапії є скетч фіксованих ролей. Він являє собою сценарій короткої п’єстиЮ в якій є опис персонажу, якого клієнитповинен зіграти, приміряючи на ньому свою роль. До того, як терапевт придствляє опис, клієнта просять дати зарисовку персонажу, яка написана у третій особі. Потім терапевт уважно аналізує зарисовку персонажу і, виходячи із аналізу, створює скетч фіксованих ролей.

Напис скетчу фіксованих ролей, за власним визнанням Келлі, вимагає від терапевта значно більшої винахідливості, ніж проведення бесіди. Після того, як клієнти схвалюють написану роль, їх просять програти ії в повсякденному житті протягом кількох тижнів підряд.Сеанси терапії плануються такм чином, щоб можна було слідкувати за роботою клієнта, стимулювати її і зайнятися питаннями, які виникають у ході гри за цією роллю.

У парадигмі Келлі вимоги, які висуваться до терапевта, обумовлені в деталях. Вони включать в себе прийняття і клієнта, і гіпотетичної ролі, яку він буде відігравати. Роль терапевта – це не роль окремої владної персони, яка оцінює дії клієнта; це скріш за все роль радника, який допомагає клієнту поновити процеси природного розвитку, на які він здатний. Терапевт ніколи не повинен вказувати клієнтам, що вони повинні бути подібними персонажу, який оозначено в ролі. Відповідно до Келлі, повідомлення такого роду може в одну мить перекреслити терапевтичний ефект вприви із прикиданням. Замість цього терапевт повинен стимулювати клієнта тільки робити вигляд, що він є цим персонажем. Додаткові вимоги до терапевта включають в себе достатньо гарне володіння мовою і певні акторські навички, здатність перетворювати узагальнені твердження в конкретні ілюстрації і великий ентузіазм.

Метою терапії Еріха Фромма, представника гуманістичного псизоаналізц, є встановлення довірливих і відвертих відносин з пацієнтоми з метою відновлення у них втраченої єдності із світом. Незва-

жаючи на те, що Фромм навчався в епоху панування ортодоксального психоаналізу, йому швидко набридла стандартна техніка, яку застосував Фрейд. З часом він зрозумів, що невдоволеність виникає через те, що терапевт не стикається з життям своїх пацієнтів, не бере участі в ньому. Тому Фромм розробив власну систему психотерапії, якій дав назву «гуманістичний психоаналіз», в основі якої – міжособистісні аспекти терапевтичних сеансів. Він вважав, що метою терапії є самопізнання пацієнта, оскільки без знання самих себе люди не здатні пізнати іншу людину.

Терапія повинна бути побудована на міжособистісних взаємовідносинах психотерапевта і пацієнта. Лікар має ставитися до пацієнта як людина до людини, з великою увагою і відвертістю. В результаті таких взаємовідносин пацієнт відсуває, що він спілкується з людиною, а не проводить курс лікування. Незважаючи на те, що в середині цих відносин може мати місце ефект переносу (transference) і навіть контр переносу (conter transference), важливе інше – те, що обидві людини залучені у процес спілкування одна з одною. Фромм був упевнений: для того, щоб зрозуміти пацієнта, психотерапевт не повинен занадто заглиблюватися у науку. Особистість можна по-справжньому зрозуміти лише за умови людяного ставлення до неї і прояву відвертого інтересу до її життєвих проблем.

Більшу частину своєї професійної кар’єри Карл Роджерс, автор терапії, центрованої на особистості, працював практикуючим психотерапевтом. Його теорія особистості заснована на практичному досвіді ф інтегрована х його терапевтичних методів та ідей. Його підхід заснований на потязі особистості до вдосконалення, здоров’я і пристосуваня. Терапія слугувала одним із способів визволення особистості і відновлення її нормального розвитку. Терапія спирається скоріш на почуття, ніж на інтелект, і торкається в основному безпосередньої життєвої ситуації, а не минулого.

Спочатку Роджерс користувався словом клієнт, а пізніше словом людина, замість традиційного пацієнт. – це хвора людина, яка потребує допомоги спеціально підготовлених професіоналів, тоді як клієнту треба надати послугу, яку він сам собі надати не може. Клієнти розглядаються як люди, потенційно здатні зрозуміти свою власну ситуацію. Рівність відносин зумовлює центровану на особистості модель, яка є відсутньою у відносинах доктор – пацієнт.

Терапія допомагає людині розібратися у своїх власних проблемах з мінімумом стороннього втручання. Роджерс визначив психотерапію як визволення вже існуючої здатності у потенційно компетентної особистості, а не маніпуляцію експерта з більш чи менш пасив

ною людиною. Така терапія називається центрованою на особис тості, тому що в ній необхідна активна участь людини, яка рухається у певному напрямку. Роджерс вважав, що будь-які інтервенції вкрай шкідливі для росту особистості.

Ключі до одужання знаходяться у клієнта, однак терапевт, крім) професійних навичок, повинен володіти рядом особистісних якос­тей, які допоможуть клієнту навчитися користуватися цими ключами. Ці сили, на думку Роджерса, будуть більш ефективні, якщо терапевт зможе встановити з клієнтом достатньо теплі стосунки прийняття й розуміння. Під розумінням Роджерс вважав бажання і здатність po^j зуміти думки, почуття і внутрішні протиріччя клієнта з його точки; зору; це здібність на все дивитися очима клієнта, враховуючи його досвід. Для того, щоб працювати з клієнтом, терапевт повинен бути аутентичним і відвертим.

Важливим для терапії є безумовно позитивне ставлення до клієнта! яке постає у позитивному, безоціночному, доброму ставленні до нього. Щоб продемонструвати його, терапевт повинен постійно три­мати у фокусі сутність самоактуалізації клієнта, водночас намагаю­чись ігнорувати його деструктивну поведінку, яка завдає шкоду чи образи. Терапевт, який зуміє сконцентруватись на позитивній сут-(ності людини, може реагувати конструктивно, запобігаючи негатив­ним емоціям: нудоті, роздратованості, гніву тощо. Клієнтцентрова-ний терапевт зберігає впевненість в тому, що клієнт зможе усвідо­мити свою внутрішню і, можливо, нерозвинену сутність. Роджерсівські терапевти визнають, однак, що часто вони виявляються нездатними підтримувати в своїй роботі таку якість розуміння.

Більшість психологічних теорій створюють наукову, науково-ме­тодичну і практичну базу для розробки допоміжних концепцій і стра­тегій у соціальній роботі, таких як: соціальна робота з індивідуаль­ним випадком, цільовою групою, фостерними сім'ями та інш.

Визначення стратегій підтримки особистості по своїй суті зумов­лює методологічну основу соціальної роботи з боку з'ясування сут­ності об'єкта: "пацієнт", "клієнт", "споживач соціальних послуг", "осо­ба, що потребує соціальних послуг"; переведення суб'єкт-об'єктних взаємовідносин у суб'єкт-суб'єктні, коли у ході соціальної роботи людина включається у систему само- і взаємодопомоги, стає волон­тером тощо; напрямків і змісту соціальної роботи — фінансування, соціальна допомога, соціальний захист, соціально-психологічна підтримка, правовий захист тощо.

Стратегії підтримки особистості спираються на різні актуальні для певного етапу розвитку суспільства соціальні норми, цінності, уста-

з точки зору розуміння соціальної роботи як певного соціаль­ного замовлення суспільства.

Питання і завдання до семінарського заняття.

1 Розкрийте традиції суспільної допомоги особистості.

2. Які підходи у поясненні альтруїстичної поведінки висвітлює соціальна психологія?

3. Охарактеризуйте сутність теорії соціального обміну, со­ціальних норм.

4. Порівняйте, співставте погляди різних психологічних напрямів і теорій щодо стратегій допомоги особистості; визначте їх важ­ливість для соціальної робота.

Цр Рекомендована література:

/. Грандо А.А., Грандо С.А. Врачебная зтика. — К.:Триумф, 1994. 2 Майерс Д. Социальная психология. / Перев. с англ. — СПб: Питер Ком, 1998. - 688 с.

3. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. — Ужгород, 2000.

4. Станчиц М.А. Зтика милосердия. — Минск, 1996.

5. Роджерс К. Змпатия / В кн.: Психология змоций. Текстьі. — М., 1984.

6. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работьі: Учеб. пособие для студентов вьісш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. Центр ВЛАДОС, 2001.— С. 5-68.

7. Фромм 3. Душа человека.- М.: Республика, 1992. — 430 с. — (мьіслители XX века).

о. Фрейджер P., фейдимен Д. Личность: теории, експериментьі, упражне-ния. — СПб: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. — 864. (Психологическая знциклопедия).

Поиск по сайту: