Природа, призначення, структура і властивості систем

1. Природа і сутність систем: природні, закриті, абстрактні (по­няття), статичні (незмінність властивостей у часі), без провідного орга­ну, сумативні (упорядкованість, послідовність), штучні, відкриті, кон­кретні, динамічні (зміни властивостей у часі), централізовані, діяльнісні (взаємодія кількох компонентів).

2. Призначення систем: ціль і цілеспрямований характер (до чого прагне), завдання, які вирішуються (що долає, усуває), функції (для чого призначена), функціонування, розвиток і саморозвиток (як по­винна функціонувати і змінюватись)

3. Структура (організація) систем: об'єкти (суб'єкти), частини і компоненти, атрибути (властивості об'єктів, які її складають), відно­сини і взаємовідносини (об'єднують систему у ціле), наявність двох чи більше видів зв'язку (прямий чи зворотний зв'язок), наявність Р'внів ієрархії та їх ієрархія.

4. Властивості (якості, основні характеристики) систем: цілісність

- 132-

- 133-

(сумативність плюс взаємообумовленість), спільність чи неспільніг з іншими системами, стабільність (стійкість зворотнього зв'язку), _ад_а ^Ь тація (пристосування до навколишнього середовища, реакція на ньп" го та її вплив), навчання, здатність до самовдосконалення, еволюці" (змінність у часі).

Будь-який управлінський вплив є підсумком певного управлінсь кого рішення, що прийнято менеджером певного рівня управління При цьому управлінське рішення повинно задовольняти цілому р_ЯДу вимог. Аналіз теорії менеджменту і вивчення практики показують, щ₀ рішення повинно бути:

• цілеспрямованим;

• обумовленим і адресним (хто буде втілювати у життя і нести відповідальність за його ефективну реалізацію, рішення повин­но бути правомочним);

• прийняте рішення не повинно входити у протиріччя, тобто відоб­ражати єдність і узгодженість даного рішення із загальною си­стемою управлінських рішень;

• прийняте рішення повинно відповідати умові конкретності за часом його реалізації і зумовлювати критерії ефективності його реалізації з урахуванням оптимізації зусиль, засобів, часу;

• рішення повинно відповідати умові актуальності і сучасності, а також бути повним, коротким, чітко викладеним.

Існують різні точки зору (як у термінологічному, так і в змістовно­му аспектах) і стосовно адміністративного керування і менеджменту. Наприклад, американські фахівці вважають, що адміністративне ке­рування і менеджмент — одне ціле. У Західній Європі, навпаки, ме­неджмент використовується як основне поняття, а адміністративне керування відноситься до внутрішніх завдань організації.

У цілому західні соціологи, роблячи висновок про необхідність професіоналізації менеджменту, стверджують, що на зміну власниць­кому менеджменту, метою якого було забезпечення максимального прибутку для підприємця, у бізнес XX століття прийшов професійний менеджмент, що несе визначену соціальну відповідальність перед суспільством.

Розвиток професійного менеджменту привів до зміни специфіки діяльності менеджера. Вона полягає в тому, що менеджер — це не стільки посада, скільки професія, що вимагає комплексу професій­них, управлінських, психологічних, економічних і, звичайно, твор­чих якостей особистості.

Управлінська діяльність за своєю суттю технологічна, вона має визначені стандарти, закономірності, які повинні знати всі керівники, незалежно від сфери своєї діяльності. Для керівника, який працює в

- 134 —

■ _льНій сфері, необхідні і специфічні знання, тому що в першу

rv він вирішує проблеми особистості, сприяє реалізації її життє-^Мих інтересів і потреб.

Керування в рамках окремої організації являє собою сукупність наступних процесів:

і формулювання соціальної політики і ранжирування її у вигляді оперативних цілей;

• розробка програми і керівництво її реалізацією;

Ф організація фінансування і забезпечення матеріальними і кад­ровими ресурсами;

• керівництво діяльністю з налагодження взаємодії між іншими організаціями (по вертикалі і по горизонталі);

• організація і контроль за роботою кадрів;

• виконання представницьких функцій, зв'язок із громадськістю;

• освіта, навчання і виховання;

• оцінка і впровадження інновацій з метою підвищення ефектив­ності роботи.

Теорія соціального керування використовує загальнонаукові, кон­кретно-наукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу й узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб'єкта й об'єкта керування. Ці методи включають спеціалізовані способи анкетування, інтерв'ювання, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур керуван­ня, управлінських груп і соціальної обумовленості їхньої діяльності. Виділяють два поняття керування: методологічне (змістовне) і процесуальне (технологічне). Перше з них показує місце керування в життєдіяльності суспільства, його можливості (обумовлені природно-історичними закономірностями, відносинами і механізмами керуван­ня) і характер суспільних інтересів. Друге поняття характеризується технологічно — у вигляді набору функцій і процедур. Ще на початку XX століття А.А. Богданов (Богданов А. Загальна організаційна на-Ука (тектологія). Л., 1920. — С. 126) виступив з ідеєю створення

загальної організаційної науки" — тектології. її особливість (як за­гальної організаційно-технологічної науки) полягала в тому, що вона Давала загальний опис найрізноманітніших процесів виникнення і роз-£^аДУ організацій. Ідеї А.А. Богданова згодом вплинули на розвиток

^агатьох досліджень цього напрямку. Організаційні методи керування визначаються як способи, прийо-

^и> за допомогою яких створюються різноманітні соціальні системи, ^забезпечують визначений рівень (якість) їх організованості, і

Д'иснюється організаційний вплив як на систему в цілому, так і на її стини й елементи для досягнення поставлених цілей.

- 135-

Менеджмент як система знань розвивався за кількома на. прямками.