Співвідношення соціології та соціології міжнародних відносин. Об’єкт та предмет соціології міжнародних відносин. Соціологія міжнародних відносин у структурі соціологічного знання

Соціологія як наука. Центральні поняття соціології: соціальний інститут, соціальна система, соціальна спільнота

"Соціологія" - "наука про закони становлення, функціонування, розвитку суспільства вцілому, соціальних відносин і соціальних спільнот. Соціологія вивчає соціальну сферу життя суспільства – область соціальних відносин як відносин між більш чи менш широкими спільнотами людей та самим людьми, що є частинами тих спільнот. У центрі соціального життя – взаємодія людей, а індивід і група – сукупність соціальних зв’язків, що породжують складні соціальні структури: особистість, індивід, суспільство, культура, держава, право, мораль, наука, мистецтво, родина тощо. Об’єкт та предмет соціології. Вони є взаємопов’язаними, але не тотожні. В кожній з суспільних наук людина є об*єктом, але кожна наука має свій предмет. Об’єктом соціології є певна соціальна реальність.

Соціальні інститути — це певні форми організації і регулювання суспільного життя, що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних установ, систему контролю. Інституційна діяльність є формою людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об’єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві і утворюють соціальну систему. Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний.

Соціа́льна систе́ма — сукупність соціальних явищ і процесів, що знаходяться у відносинах і зв'язках між собою і створюють деякий цілісний соціальний об'єкт.

Соціальні системи можна умовно підрозділити на три види: соціально-політичні (політичні партії, громадські рухи, урядові угруповання і т. ін.), соціально-культурні (наукові, творчі і т. ін), соціально-економічні (суспільне виробництво, галузі економіки, організації, підприємства і т. ін). Соціальна спільнота — сукупність людей, об'єднаних відносно стійкими соціальними зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування — від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами — від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчастих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці).

Співвідношення соціології та соціології міжнародних відносин. Об’єкт та предмет соціології міжнародних відносин. Соціологія міжнародних відносин у структурі соціологічного знання

Перехід від трактування міжнародних відносин як державних до їх розуміння як взаємодії набагато більш широкого кола учасників, які можуть розглядатися як суб'єкти та об'єкти міжнародних відносин, і означати по суті один з вирішальних кроків до формування соціології міжнародних відносин.На відміну від держав як суб'єктів міжнародної політики в правовій науці, міждержавних подій як основного об'єкта історії дипломатії, соціологію міжнародних відносин цікавлять не тільки держави, але будь-які соціальні спільності, що взаємодіють на світовій арені.Як соціологічна дисципліна вона виходить насамперед з розгляду суспільства в його цілісності, виділення головних аспектів предметної галузі соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних процесів і змін, соціальних систем, а також соціальних взаємодій і взаємозв'язків.

СМВ – поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень із використанням методики процедур, вироблених чи розвинених у галузі одержання та обробки інформації. Ідеться про: 1) широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі МВ; 2) використання статистичного матеріалу щодо залежностей між певними факторами; 3) використання соціологічного методу аналізу пропаганди для інтерпретації ролі пропаганди в МВ; 4) застосування соціологічних методів дослідження для аналізу функціонування і впливу на МВ як великих МО так і національних організацій. Соціологія міжнародних відносин грунтується на основних принципах сучасної міжнародної політики та міжнародного права, в яких закладено фундаментальні норми міжнародних взаємовідносин. До них належать: принцип мирного співіснування, принцип суверенної рівності держав, принцип непорушності державних кордонів, принцип територіальної цілісності держав, принцип мирного врегулювання суперечок, принцип невтручання у внутрішні справи.

Об'єкт соціологічного дослідження — певна соціальна дійсність, яка потребує вивчення відповідно до мети дослідження та його аналізу. Предмет соціології міжнародних відносин становить поведінка суб'єктів міжнародної політики, їхні ролі, очікування, цінності, якими вони керуються.

Соціологія міжнародних відносин є приватно соціологічною дисципліною, складаючи, поряд з соціологією праці, соціологією освіти, соціологією сім'ї тощо, одну з галузей соціологічної науки.Найближче вона примикає до політичної соціології: ці дві галузі взаємопроникають і взаємодоповнюють один одного. Сучасний стан соціології міжнародних відносин не дозволяє говорити про те, що дана дисципліна повністю належить або до соціологічних, або до політичних наук.

3. Системний підхід до суспільства в соціології: органістичний, механістичний та інтегрований напрямки

Системний підхід до аналізу суспільства з'явився в результаті застосування до соціального життя теорії систем. Одним з перших це здійснив Т. Парсонс (1902-1979). У 1951 р. він опублікував книгу «Соціальна система», в якій виклав свої погляди на суспільство. його системний аналіз суспільства не суперечив, а, навпаки, розвивав функціоналізм. Суспільство як система, вважав Парсонс, функціонує за рахунок соціальних дій індивідів. Соціальну структуру суспільства, по Парсонсу, становлять особи, які відіграють об'єктивні ролі, і групи зі своїми груповими ролями. Соціальна система Парсонса - це суспільство в розвитку, одночасно його статика і динаміка. Щоб таке динамічне суспільство було стійким, необхідні цінності, які приймаються більшістю систем єдина мотивація поведінки людей. Системний підхід до аналізу суспільства надав плідний вплив на розвиток сучасної соціологічної теорії, допоміг глибше зрозуміти соціальні процеси і сутність соціальних криз.
Недоліком системного аналізу є втрата «живої людини».

4. Історія становлення компаративістики. Компаративні дослідження у протосоціології

Компаративні дослідження розглядають явища або процеси в широкому соціально-історичному та соціально-культурному контекстах, припускають всебічний аналіз передумов і наслідків, залучення історичних аналогій. Традиція компаративних досліджень в соціології започаткована працею М. Вебера „Протестантська етика та дух капіталізму”.

Традиція компаративного аналізу в соціології, в основному, розглядає подібності та відмінності між суспільствами, а не міжнародні процеси. Мета порівняльної соціології – в прагненні придбати більше пояснювальний, ніж писовий характер - з тим, щоб включити кожне конкретне дослідження у більш широкий контекст. Компаративні дослідження є областю де ризики і вигоди дуже часто присутні. Протосоціологія – зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінної від соц.філософії.Розвиток компаративістики пов'язаний з такими працями: Арістотель “Політика” – розмежування хороших і поганих типів правління.

Ш.Л.Монтеск`є “Дух законів” – аналіз причин, які визначають характер урядування. Завдяки систематичному вивченню Монтеск’є хотів подивитись як попереднє суспільство несподівано формує з людей соціальних істот. У той же час він не розглядає суспільство з точки зору прогресивного розвитку але з досягнень та невдач на шляху до свободи і з усього що було добрим. Переваги належать до того факту що тільки компаративне дослідження могло б сподіватися щоб визначити чинники які специфічні для нац. Систем охорони здоров*я, на відміну від загальних. Компаративна перспектива може розширити національні ідеї про те, що можливо і в той же час забезпечити розуміння того, що повинно передувати. А. де Токвіль “Демократія в Америці” – вивчення американського випадку становлення і стабільного функціонування демократичних інститутів. Б. Мур “ Соціальне походження диктатури та демократії” – розглядає випадки англійської, російської та японської революцій і їхні політичні та соціальні наслідки. Дж. Сарторі “Порівняльна конституційна інженерія” – політологічний аналіз особливостей інституційного дизайну різних демократичних суспільств. Цікавим зразком компаративного дослідження у межах соціології політики є праця Зеди Скокпол (Theda Skocpol) „Держави та соціальні революції” (1979). Скокпол представляє так звану немарксистську теорію революцій.

На основі порівняння французької, російської та китайської революцій Скокпол приходить до висновку про те, що у всіх з цих випадків спрацьовує подібний механізм – наявна одна і та ж сукупність умов, які і створюють „революційний момент”. Основним соціальним актором на якого звернена увага є держава. Держава, на думку Скокпол, це не стільки організація створена та маніпульована домінуючим класом.

Скокпол на підставі порівняння трьох кейсів розробляє теорію революції – перелік необхідних для революції умов:
1) зовнішня загроза для Франції, Росії та Китаю від Британії, Німеччини та Японії відповідно,2) негнучкість та слабкість держави,3) наявність порівняно незалежних та незадоволених соціальних спільнот,4) селянські повстання

Прихильники компаративної соціології наголошують на тому, що логіка експерименту та порівняння подібні. Відмінність, полягає у специфіці об’єктів, які досліджуються. Якщо вони унікальні і не піддаються відтворенню в лабораторних умовах то єдиним адекватним шляхом дослідження таких унікальних макросистем є порівняння. Якщо ж об’єкти аналізу достатньо багаточисельні та достатньо точно можуть бути відтворені в лабораторних умовах – виникають умови для експерименту.

Британський компаративіст А. Тойнбі деталізує порівняльний метод та виділяє такі етапи-методи порівняльного дослідження: перший полягає у тому, щоби зафіксувати „факти”, другий полягає у виявленні загальних „законів” шляхом порівняння „фактів”, третій полягає в художньому відтворенні фактів у формі „фантазії”. Згадаймо Чарлза Райта Міллза та його слова про необхідність соціологічної уяви. Щодо типів порівняльних досліджень то російський компаративіст Л.В.Сморгунов пропонує таку типологію порівняльних досліджень: 1) “case-studies”; 2) бінарні; 3) регіональні; 4) глобальні; 5) крос-темпоральні. [Сморгунов Л.В. 1999. Сравнительная политология: Теория и методология измерения демократии.

Серйозною проблемою компаративних соціологічних досліджень є відсутність адекватних статистичних даних по окремих країнах, регіонах чи сферах діяльності. З ініціативи науковців-компаративістів ЮНЕСКО та інші спеціалізовані установи ООН опрацювали міжнародні стандарти збору та узагальнення статистичних даних. Ці стандарти дедалі більше вдосконалюються і все більше використовуються в діяльності національних статистичних служб.

5. Типи та методичні проблеми компаративних досліджень (М. Доган, Д. Пеласі)

Головним механізмом отримання наукових знань про політичне життя та процеси стали порівняльні дослідження.

М. Доган та Д. Пелассі в своїй праці, присвяченій порівняльним методам у політичній науці, пишуть про те, що монографічне дослідження може бути включено в серію порівняльних досліджень і „монографічне дослідження має стати достеменним вивченням окремого випадку. Метод, що розглядається звичайно розрахований на подальший розвиток теорії. Він призначений для ілюстрації стійких рис деяких загальнозначимих ситуацій та процесів. М. Доган та Д. Пеласі стверджують, що політичні науки повинні бути порівняльними. Оскільки не має сенсу аналізувати окремо взяті явища політичної сфери життєдіяльності суспільства без конкретного соціально-політичного контексту, всезагального аналізу його передумов та наслідків, без проведення історичної аналогії та врахування досвіду інших держав. Г. Алмонд та Г Пауелл, вважають, що "...логіка та мета порівняльного методу використовується політичними науками подібно до того, як експеримент використовується точними науками. Порівняльний метод створює можливості описати та кваліфікувати, організувати та пояснити різноманітні комбінації подій, які відбуваються у політиці різних країн». Поширеність порівняльного методу в зумовлює актуальність досліджень, що стосуються порівняльної методології.

М. Доган і Д. Пелассі класифікують порівняльні дослідження, виходячи з двох

параметрів – простору та часу, поділяючи їх на: окремий випадок, бінарні (порівняння двох країн), регіональні (порівняння більше двох країн), глобальні, крос-темпоральні (синхронні чи асинхронні, секторальні і лонгітюдні).

Французькі соціологи Матея Доган і Домінік Пелассі у своїй книзі «Порівняльна політична соціологія» застерігають дослідника-компаративіста від етноцентричного бачення розглянутого політичного і соціального об’єкта. Вони вважають, що «при проведенні порівняння цілком природною є небезпека

потрапити в пастку етноцентризму, але водночас порівняння – найкращий засіб проти цієї небезпеки. Сприйняття наявних відмінностей неминуче приводить дослідників до усвідомлення відносності знання і, отже, допомагає їм звільнитися від культурних нашарувань». Проводячи дослідження, необхідно враховувати режимну характеристику, але при цьому уникати застосування в роботі загальних моделей розвитку і шаблонності. Це особливо важливо при вивченні країн з перехідними режимами або країн, що не відносяться до демократій.

6. Неомарксистський напрям у соціології міжнародних відносин. Відмінність від марксизму. Представники. Критика неомарксистського напряму.

Представників неомарксизму (П. Баран, П. Суізі, С. Амін, А. Імманюель, І. Уоллерстейн та ін) - течії настільки ж неоднорідної, як і транснаціоналізм, так само об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства і певна утопічність в оцінці його майбутнього. Разом з тим вихідним пунктом і основою їх концептуальних побудов виступає думка про несиметричності взаємозалежності сучасного світу, і більш того - про реальну залежність економічно слаборозвинених країн від індустріальних держав, про експлуатацію і пограбування перших останніми. Грунтуючись на деяких тезах класичного марксизму, неомарксисти представляють простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під гнітом центру і після здобуття раніше колоніальними країнами своєї політичної незалежності. Основна методологічна відміна марксистського підходу від немарксистських - це аналіз способу виробництва, розуміння форми і динаміки розвитку расових і етнічних відносин у сучасному світі. Хоча в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса міститься чимало зауважень про важливе значення, яке грають етнічні та расові відносини в різних суспільствах, зокрема - вказівка ​​на роль раси як економічного фактора, аналіз положення ірландських робітників-мігрантів у Британії, - основоположники марксизму не займалися спеціально вивченням расових і етнічних проблем в контексті дослідження сучасного капіталізму. Маркс не розробляв свою теорію з точки зору впливу капіталізму на процес становлення націй у Європі. Теорією і практикою національного питання стосовно Росії багато займався В. І. Ленін.

Сьогодні марксизм в цілому і більш спеціальні марксистські підходи зазнають критики з боку багатьох дослідників, які сповідують інші соціологічні парадигми. Є два напрямки такої критики.
Перше з них взагалі заперечує будь-яку значимість марксистської соціології на тій підставі, що оскільки Марксове передбачення соціалістичної революції в розвинених капіталістичних країнах не збулося, то і загальна теорія марксизму в цілому є неспроможною. Порочність такого критицизму очевидна. Теорія Маркса не тільки не є позитивістською за своєю суттю, але, навпаки, вона протистоїть позитивізму, який доводить можливість існування пророкує соціальні теорії, змодельовані за аналогією з природничими науками. Марксизм є прикладом соціальної концепції зовсім іншого типу: він є насамперед критичною соціальною теорією. Другий напрямок критики: Мова йде про критику з боку тих напрямків, які, подібно марксизму, трактують расизм і «етнізм» як форми соціальної нерівності та придушення і визнають важливість капіталістичних відносин виробництва для розуміння цих форм. Але, тим не менш, вони розглядають марксистський підхід як принципово недостатній через те, що останній наполягає на первинності способу виробництва як основі аналізу. Слід підкреслити, що марксистська традиція стосується головним образом соціології расових, а не етнічних відносин.

Категорія раси, означала сукупність успадкованих природних характеристик, виникла в Західній Європі в ХУ1-Х1Х ст. як виключно біологічна категорія. Заснований марксизм К.Марксом і Ф.Енгельсом.У Марксистському вченні характеризуються 5 суспільно-економічних формацій:

Первісна; Рабовласницька; Феодальна; Капіталвстична; Комуністична.

Поппер крититикує Маркса: він був лжепророком, пророцтва котрого не збулися,він ввів у оману багато людей, які повірили йому; він несе за це моральну відповідальність. Відверте обстоювання інтересів лише одного класу призвело до того, що теоретичні побудови Маркса не були по справжньому обєктивними. Він свідомо чи підсвідомо закривав очі на ті явища, які суперечили його ідеологічним і політичним переконання, а значить, позбавляли його теорію справжньої науковості.

7. Ціннісне коло Ш. Шварца як інструмент компаративного дослідження

Цінності позначають бажані цілі і спосіб поведінки, який сприяє досягненню цілі. Шолом Шварц описує 10 мотиваційних типів, які, на його думку, відображають універсальні людські потреби.

1. Влада (Power). Соціальний статус і престиж, контроль або домінування над людьми й ресурсами.

2. Досягнення (Achievement). Особистий успіх і його демонстрація через досягнення й можливості, які відповідають соціальним стандартам.

3. Гедонізм (Hedonism). Власне задоволення й чуттєва насолода.

4. Стимуляція (Stimulation). Життя, насичене гострими відчуттями, новизною та складними завданнями.

5. Самостійність (Self-direction). Незалежність у мисленні та прийнятті рішень, творчість, пізнання.

6. Універсалізм (Universalism). Розуміння, висока оцінка й захист благополуччя всіх людей, а також природи; толерантність.

7. Доброзичливість (Benevolence). Збереження й покращення благополуччя осіб, із якими людина часто спілкується.

8. Традиція (Tradition). Повага й згода із звичаями та ідеями, які походять від традиційної культури й релігії, прихильність до них.

9. Конформність (Conformity). Уникання дій, схильностей і спонук, які могли б засмутити інших людей або заподіяти їм шкоду, а також порушити соціальні вимоги й норми.

10. Безпека (Security). Безпека, гармонія й стабільність суспільства, відносин із людьми й самої людини.

У трактуванні Шварца всі перераховані потреби, за винятком двох, відображаються як у термінальних, так й в інструментальних цінностях. Мотиваційних типи (досягнення й доброзичливість) представлені в методиці Шварца винятково інструментальними цінностями. Розглядаючи динаміку цінностей, Шварц показує, що всі цінності організовані у дві опозиції: відкритість змінам – консерватизм і само піднесення / само трансцендентність.

Ціннісне ставлення до природи Шварц відносить до цінностей універсалізму, що утворюють полюс само трансцендентності. При цьому значення природи як цінності зв’язується з естетичним переживанням і можливістю емоційного злиття зі світом природи. При складанні свого набору цінностей Шварц провів аналіз нормативних вимог у різних світових релігіях і врахував зміст ціннісних методик, розроблених дослідниками самих різних країн. Відсутність у підсумковому списку цінності “екологічна безпека” є не випадковим і вказує на те, що на рівні буденної свідомості критерій екологічної доцільності поведінки не є нормативним.

На думку Шварца, близькість секторів відображає смислову близькість відповідних їм цінностей. пари розташованих один напроти одного ціннісних категорій пов'язані взаємно зворотними співвідношеннями: зі зростанням значимості однієї категорії цінностей значимість розташованої навпроти категорії знижується.

Більш сучасне обґрунтування пропонує альтернативний спосіб осмислення тієї ж самої двовимірної структури. Цей спосіб групує цінності за критерієм вираження персональних характеристик і інтересів (особистісно-центровані: самостійність, стимуляція, гедонізм, досягнення, і влада) на противагу тим, які регулюють відносини з оточенням й впливами на них (соціально-центрований: універсалізм, доброта, традиція, конформність і безпека). Одночасно, це групує цінності в такі, що виражають само розширення без занепокоєння (цінності росту: самостійність, універсалізм, доброта, стимуляція і гедонізм) проти тих, які виражають самозахист, що базується на занепокоєнні (цінності захисту: безпека, влада, досягнення, конформність, і традиція). Оскільки теорія вважає, що сфера цінностей - це мотиваційний континуум, тому двовимірні уявлення є змінними й сумісними з оригінальним формулюванням теорії цінностей.

Для діагностики респондентів за цими типами цінностей Шварц створив інструментарій. Респондентам пропонуються описи людей, які характеризують ті чи інші цінності. Кожен з цих портретів має бути оцінений за шкалою від «дуже подібний на мене» (6 балів), «подібний на мене» (5), «досить подібний» (4), «трохи подібний» (3), «не подібний» (2), «зовсім не подібний» (1). Універсальні результати показують, що Жінки надають перевагу цінностям Доброзичливості та Універсалізму, а чоловіки – Самостійності, Стимуляції, Гедонізму та Влади.

М.Вах і Б.Хаммер доповнили цю модель, показуючи, що істотно було б додати ще два типи відносної цінності заради знання: раціональна, або логічна правда й нераціональна правда (віра в долю, у надприродне).

9. Барометер толерантності у кроснаціональних дослідженнях (Р. Інглегарт, П. Норріс)

Часопис Foreign Policy склав «Барометр толерантності». Країни світу було відрейтинговано на підставі одного критерію: який відсоток населення в тій або іншій країні схвалює ідею, що чоловіки стають кращими політичними лідерами, ніж жінки. Як виявилося, в Ірані та Нігерії прихильників рівності чоловіків і жінок більше, ніж у Вірменії та Грузії. Пакистан та Індонезія випереджають за цим показником не тільки Україну та Румунію, але й Естонію, Латвію, Словаччину, які вважаються цілком «західними». Жителі Бангладеш толерантніші, ніж росіяни, югослави та болгари.

На думку Піппи Норріс, викладача Гарвардського Університету, рівень толерантності залежить не тільки від домінуючої у тій або іншій країні релігії та форми правління. Розвиток економіки неминуче змінює і ставлення до жінок, оскільки кардинально змінює їхню роль у суспільстві. Жінки починають працювати, зростає рівень їхньої освіти. Це призводить до підвищення їхнього суспільного статусу, зростання впливу в бізнесі та політиці. Подібні процеси відбуваються і в ісламському світі. Наприклад, Туреччина — ісламська держава, але за рахунок того, що в цій країні жінки соціально й політично активні, рівень толерантності досить високий. Аналогічні процеси відбувалися на Заході — у протестантських державах вони розпочалися в 20-і роки, у країнах, де домінувала католицька церква — після закінчення Другої світової війни. У 1945 році жінки займали лише 3% місць у парламентах країн світу. У 1965 році — 8%, в 1985 році — 12%. У 2002 році — 15%.

Поиск по сайту: