Норми конституційного права

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма (від лат. погта — «керівний початок», «правило», «зразок»). Норми конституційного права, будучи складовими системи конституційного права, відоб­ражають у своїй сукупності зміст і сутність цієї галузі в цілому.

Одним із перших у незалежній Україні на монографічному рівні дослідив норми конституційного права О. І. Степанюк. Ана­лізуючи юридичну природу конституційно-правових норм, вче­ний прийшов до висновку, що під цією категорією слід розуміти прийняте установчою, законодавчою, а іноді судовою і виконав­чою владою правило, що опосередковано через поведінку люди­ни регулює політичні відносини, які виникають у процесі органі­зації та здійснення публічної влади, а також відносини цієї влади з громадянином¹. В. Ф. Мелащенко розумів під конституційно-правовими нормами встановлені чи санкціоновані українською державою правила, які визначають поведінку учасників консти­туційно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя на­роду України². На думку Ю. М. Тодики, конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою для охорони і регулювання держав­но-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави³. Схожої точки зору притримуються й інші правознавці.

Тривалий час категорія «норма права» існувала в конститу­ційному праві під впливом загальної теорії радянського права, що визначало єдиним і виключним суб'єктом нормотворення державу. Досвід конституційного будівництва в незалежній Україні довів невиправданість такого підходу. На сьогодні пріо­ритетними суб'єктами конституційної нормотворчості в Україні також визнаються народ України, українська держава та суб'єк­ти місцевого самоврядування.

Український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні вдало реалізував свої нормотворчі функції через всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому громадяни України проголосували за підтвердження вищої юридичної сили Акта проголошення незалежності України, раніше прийнятого Верховною Радою Української РСР. Цей приклад довів ефективність солідарної конституційної нормотворчості з боку українсь­кого народу та законодавчого органу держави. Держава реалізує свої нормотворчі функції через уповноважених суб'єктів, наділе­них відповідною компетенцією. Учасниками конституційної нор­мотворчості є суб'єкти місцевого самоврядування, уповноважені видавати нормативні конституційно-правові акти місцевого зна­чення. Наведені положення слід враховувати при визначенні по­няття норми конституційного права.

¹ Степанюк О. І. Норми конституційного права України: проблеми теорії: Автореф. дис.... к.ю.н. — К., 1993. — С. 11.

² Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка; 2-е доопр. видання. — К., 2000. — С. 27.

³ Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 24-25.

Отже, норма конституційного права — це формально ви­значене, встановлене чи санкціоноване українським народом, або державою, або суб'єктами місцевого самоврядування прави­ло поведінки чи діяльності, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права і забезпечується систе­мою конституційних гарантій.

Водночас, існуючі на сьогодні визначення поняття норми конституційного права України не враховують причинно-наслідкових підходів до детермінації правових явищ. Норма конститу­ційного права визначає не тільки правило цілеспрямованої во­льової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права України, а й перебування цих суб'єктів у певному стані чи стату­сі (режимі), незалежно від їх волі.

Тобто під нормою конституційного права України слід ро­зуміти формально визначене, встановлене чи санкціоноване ук­раїнським народом або державою, або суб'єктами місцевого са­моврядування загальнообов'язкове правило поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права, або умови перебу­вання цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), неза­лежно від їх волі.

До загальних ознак норми конституційного права слід віднести такі: по-перше, загальнообов'язковий характер конституційно-правових норм, тобто норма конституційного права є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційного права без винятку. По-друге, норми конституційного права є регулятивними, оскільки встанов­люють чи санкціонують правило поведінки, що регулює суспільні відносини. По-третє, вони мають формально-визначений характер, тобто, будучи виданою народом, чи державою, чи суб'єктами місце­вого самоврядування конкретним приписом мають письмову, доку­ментальну форму, яка надає можливості всім суб'єктам конститу­ційного права ясно і точно розуміти її зміст і сутність. По-четверте, норма конституційного права має загальний характер, тобто поши­рюється на всіх суб'єктів, що стають учасниками правовідносин, передбачених цією нормою. Вона не припиняє свої дії в разі її викори­стання в кожному окремо взятому випадку. По-п'яте, норми конс­титуційного права, на відміну від інших соціальних норм, охороня­ються державою від порушень, а в разі правопорушення держава має виключну компетенцію застосовувати передбачені чинним за­конодавством заходи заохочення та примусу.

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між собою і можуть бути класифікова­ними за такими критеріями:

• предмет правового регулювання;

• метод правового регулювання; призначення у механізмі пра­вового регулювання;

• юридична сила;

• ступінь конкретизації правового припису;

• характер диспозиції; характер санкції;

• суб'єкти нормотворення;

• походження (джерело) норми;

• дія за колом суб'єктів;

• територія дії;

• час дії;

• гарантованість дії.

Перш за все, норми конституційного права класифікуються за предметом правового регулювання. Відповідно до основних складових елементів предмета конституційно-правового регулю­вання можна виділити групи норм конституційного права, які ре­гулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інсти­тути конституційного права. Тобто класифікація норм конституційного права в цілому збігається з класифікацією інс­титутів конституційного права.

За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи кон­ституційного ладу України, громадянство в Україні, права, сво­боди та обов'язки людини й громадянина в Україні, форми без­посередньої демократії в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут су­дової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контроль­но-наглядової влади, інститут територіального устрою України та інститут місцевого самоврядування в Україні. Особливим зміс­том наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

За методом правового регулювання розрізняють імператив­ні та диспозитивні конституційно-правові норми. Імперативні норми — це абсолютно визначені норми конституційного пра­ва, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конституційного права. Прикладом такої норми мо­же бути ст. 74 Конституції України «Референдум не допускаєть­ся щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії». Диспозитивні норми — це норми, що визначають можли­вість вибору правомірного варіанта поведінки суб'єктами кон­ституційного права. Наприклад: «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених цією Конс­титуцією» (ч. 1 ст. 72).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділя­ють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. Матеріальні норми — це норми, що містять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів конституційного права. Ці норми визначають принципи конституційного права, основні дефініції конституційного права, правовий статус суб'єк­тів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституційного права може бути ст. 7 Конституції України: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування».

Процесуальні норми — це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою ре­алізації ними матеріальних норм. Процесуальні норми, на відміну від матеріальних, містять виключно конкретні правила поведінки для чітко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Зок­рема, ст. 79 Конституції України регламентує процедуру складен­ня присяги перед вступом на посаду народного депутата України.

Норми конституційного права класифікуються за їх юридич­ною силою. Найвищу юридичну силу мають норми, виражені, на­самперед, в Конституції України, вищу юридичну силу мають норми законів, а також акти, безпосередньо наділені силою зако­ну: конституційні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Конституційного Суду України. Інші акти є підзаконними: нормативні акти Президента України, органів виконавчої влади, органів судової влади та місцевого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. При­писи, що містяться в нормах загального змісту, поширюються на всіх суб'єктів конституційного права. До норм конституційного права за­гального змісту, у першу чергу, відносяться норми-принципи і норми-визначення (дефніції). Наприклад, ст. 1 Конституції України визначає: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто ця норма конституційного права містить нормативний припис, що має загальний установчий характер для всього чинного конституційного законодавства України.

Конкретні за змістом норми права, а це більшість конститу­ційних норм, безпосередньо визначають права й обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідаль­ність за їх порушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного при­пису, наприклад: «Контроль за використанням коштів Держав­ного бюджету України від імені Верховної Ради України здійс­нює Рахункова палата» (ст. 98 Конституції України).

Норми конституційного права також можна класифікувати за властивостями їх складових елементів. Так, за формою ви­раження характеру диспозиції норми конституційного права ви­діляють уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права — це нор­ми, що визначають права суб’єктів конституційного права, на­дані їм для здійснення можливих визначених дій. Наприклад: «Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради Украї­ни, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності» (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми ви­значають обов'язки людини і громадянина України: «Кожен зо­бов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України»).

Забороняючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки суб’єктів конституційного права що­до категоричної необхідності утриматися від визначених дій. Наприклад, «Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату чи бути на державній службі» (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти три основні суб'єкти конституційного нормотворення: український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Конс­титуції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює своє повновладдя безпосеред­ньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря­дування. Отже, в широкому значенні український народ має всю повноту влади в державі, в тому числі й виключне право визнача­ти і змінювати конституційний лад в Україні. Це право ні в яко­му разі не може бути узурповане державою, її органами або по­садовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Наступним суб'єктом нормотворчості в галузі конституційно­го права є держава та її органи. Цей суб'єкт представлений сукуп­ністю державних органів, що уповноважені від ім'я держави вида­вати норми конституційного права відповідно до передбаченої законом процедури. До таких органів слід віднести Верховну Раду України, Конституційний Суд України, Президента України, орга­ни виконавчої влади, органи правосуддя та органи прокуратури.

Учасниками конституційної нормотворчості також виступа­ють і суб'єкти місцевого самоврядування в особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Особливий конституційно-правовий статус у системі суб'єктів місцевого самоврядування мають Верховна Рада Автономної Республіки Крим і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Територія дії норми за­лежить від предмета правового регулювання, суб'єкта нормот­ворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на яких поши­рюється дія норми.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключ­ні норми конституційного права. Час дії норми конституційного права визначається безпосередньо в самому правовому приписі. Однією з ознак норми конституційного права є її стабіль­ність, тож цілком логічно, що більшість цих норм є постійними. Із врахуванням особливої значущості норм конституційного пра­ва, що закріплені в розділах І, III, XII Конституції України, в ст.ст. 155-156 передбачено жорстку процедуру внесення змін і доповнень до зазначених розділів.

Тимчасові норми конституційного права діють певний період у чітко визначених хронологічних межах, після чого їх дія припи­няється. Такі норми знайшли своє концентроване вираження у Розділі XV Конституції України — «Перехідні положення». Зокрема, п. 13 Положень зазначає, що протягом п'яти років пі­сля набуття чинності Конституцією України зберігається існую­чий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, пі­дозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

Наведена класифікація видів норм конституційного права може бути доповнена й іншими, другорядними критеріями, що дозволять поглибити основні знання про різноманітність їх юри­дичної природи.

Для виявлення інших юридичних властивостей норми конс­титуційного права необхідно вивчити їх структуру та особливос­ті складових елементів норми конституційного права — гіпотези, диспозиції та санкції.

Під структурою конституційно-правової норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в їх трьох модифікаціях: «гіпотеза — диспо­зиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція».

Гіпотеза норми конституційного права — це елемент структури норми, що визначає умови, правила вольової поведін­ки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права, або умови перебу­вання цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), неза­лежно від їх волі. Через гіпотезу норми конституційного права аб­страктне правило поведінки конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів, на які поширюється дія норми конститу­ційного права. Гіпотези конституційно-правової норми містяться в ст.ст. 29, 80, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визначає, що Президент Украї­ни може бути усунений з поста парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Тобто ця конституційна норма діє лише по відношенню до Президента України за умови здійснення ним державного або іншого злочину.

Диспозиція норми конституційного права — це елемент її структури, що визначає саму модель правил вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права, незалежно від їх волі, і містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, ч. 2 ст. 117 визначає: «Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України».

Санкція норми конституційного права — це елемент її структури, що містить правовий припис про міру конститу­ційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного

права. Санкції норм конституційного права містяться в ст.ст. 56, 60, 62,81,111 та ін. Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційно­го права мають санкції.

Особливістю структури конституційно-правової норми є те, що вона має три модифікації, «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпо­теза — диспозиція», «диспозиція». Не кожна конституційно-правова норма може бути об'єктивно тричленною, а, насамперед, регулятив­ні й охоронні норми, тоді як більшість норм конституційного права мають установчий характер і не мають санкції або гіпотези; елемен­ти конституційно-правової норми дуже важко вичленити в конкрет­но об’єктивованій нормі права, оскільки гіпотеза та диспозиція пере­плітаються і «зливаються» в єдине ціле; санкціям конституційного права притаманне профілактичне, організуюче та виховне призна­чення, вони застосовуються як прямі, банкетні та солідарні санкції; нормам конституційного права не завжди тотожна стаття конститу­ційного нормативно-правового акта: одна конституційна норма мо­же бути об’єктивованою в кількох статтях, тоді як одна стаття може вміщувати кілька конституційно-правових норм.

Поиск по сайту: