АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Україна у розвитку

Читайте также:
  1. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.
  2. Аналіз сучасного села як фактора соціального розвитку
  3. Асиметрія стану і розвитку сучасної світової економіки
  4. Асортимент «Вітмарк-Україна»
  5. Важливе значення для розвитку літератури Волині мав
  6. Види бухгалтерського обліку та способи їх розвитку.
  7. Визначення показників ефективності інвестицій у проекти розвитку підприємства в наступному році
  8. Визначте основні шляхи надання допомоги учням з особливостями психофізичного розвитку в адаптації серед здорових людей.
  9. Виникнення та етапи розвитку демократії
  10. Відмінність порушень емоційно-вольової сфери від інших вад психофізичного розвитку
  11. Вісім стадій розвитку по Еріксону
  12. Внутрішні та зовнішні проблеми розвитку

Освіти та мистецтва

Південнослов’янських

Народів

Україна справляла великий духовний вплив на православні слов’янські народи. Це зумовлювалося високим рівнем розвитку освіти і науки в українських землях, здатністю українців сприймати і зберігати, використовувати кращі досягнення різних цивілізацій. До певної міри, визначальним фактором у культурних зв’язках з слов’янськими народами була діяльність Київської академії – найпотужнішого науково-освітнього центру у православному світі, тривалий час єдиного вищого навчального закладу в Східній Європі. Академія була добре відомою в різних країнах, дякуючи творам її викладачів: Симеона Полоцького, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського та інших. Добру репутацію мали й випускники навчального закладу, які працювали в багатьох слов’янських країнах, обіймали відповідальні посади у православній церкві та освітніх закладах.

У Київській академії здобували освіту представники різних народів: українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, чорногорці, валахи, молдавани і, навіть, поляки і греки. Студенти-іноземці за своїм соціальним походженням, як правило, були простолюдинами, знаходилися в чернечому стані, належали до різних вікових категорій. Вони добиралися до Києва довгими шляхами, у кращому випадку – попутними підводами, а частіше подорожували пішки. Матеріальне становища іноземних студентів було жалюгідним. Вони жили, головним чином, за рахунок одержання милостині. Допомогу їм часто надавала церква: розміщувала іноземних православних у монастирях, де також можна було і харчуватися. Помешкання для студентів мала й академія – бурсу. Однак, її можливостей для усіх не вистачало і частина прибулих поселялася на приватних квартирах.

Не всі витримували складні умови життя і завершували повний курс навчання. Випускники академії, як правило, поверталися на батьківщину. Хоча траплялися і винятки. Відомо, що серб Євстафій Скерлетов після завершення в 1742 році навчання був залишений в академії в якості викладача. Випускники, що поверталися додому, в основному, ставали на педагогічну ниву. Відомі імена деяких із них: серб Діонісій Новакович – став префектом школи в Новому Саді, серб Іован Раїч – був префектом школи в Карловці, Темешварі і Новому Саді.

На освітянську роботу у південнослов’янські землі відправлялися й українські педагоги. Першим вчителем-українцем у Сербії вважається Максим Суворов, який привіз із собою 70 примірників „Граматики” Мелетія Смотрицького та 400 примірників праць Феофана Прокоповича і заснував у Карловці школу. У 1733 році до Сербії на педагогічну роботу прибула група випускників Київської академії: Синезій Залуцький, Петро Казуновський, Мануїл Козачинський, Трохим Климовський, Тимофій Левандовський, Іван Минацький, Георгій Шумляк. Згодом до Сербії прибули Василь Крижанівський, Іван Ластовецький, Петро Михайловський, у Трансільванії працював Сильвестр Пчельський.

Серед українських педагогів найбільш відомим є Мануїл Козачинський. Ставши ректором школи в Карловці, він намагався організувати її роботу за зразком Київської академії, допомагав налагодити навчальний процес в інших школах Сербії, проводив навчання священиків у Хорватії. Мануїл Козачинський проявив себе і в літературному житті та започаткуванні театрального мистецтва. Він написав трагедію, присвячену останньому сербському царю Урошу П’ятому, яка була поставлена в шкільному театрі і зайняла поважне місце в історії національної сербської літератури. Після повернення в Україну Мануїл Козачинський став професором Київської академії.

Загалом школи, створені українськими педагогами, повністю відповідали вимогам життя. Вони познайомили місцеву людність з новими стандартами освіти, які раніше були їй невідомі, і дозволяли в подальшому навчатися у вищих навчальних закладах, служили засобом збереження національної самобутності південнослов’янських народів, формували кадри інтелігенції, виступали осередками культурного життя та ідеологічної протидії наступу католицтва.

Україні належить велика заслуга в поширенні в південнослов’янських землях друкованого слова. З кінця ХVІ ст. і до середини ХVІІІ ст. в Сербії і Болгарії не було друкарень. Література православного змісту потрапляла сюди в основному з України і Росії. При цьому найбільше книг поступало з Києва. Східнослов’янські видання, написані церковнослов’янською мовою, в Сербії не сприймалися як інонаціональні. Висока популярність ідей слов’янського єднання зумовлювала ставлення до церковнослов’янської мови як до святині. При цьому іменувалася вона „руською”. Книжну сербську мову називали „русько-слов’янською”, лише згодом – „слов’яно-сербською”. Сербська православна церква дозволяла використання в літературі лише „русько-слов’янської” мови, що до певної міри затримувало формування національної літературної мови сербів. Крім ідеї слов’янської єдності, така ситуація була наслідком розвитку української філологічної науки, високим авторитетом „Граматики” Мелетія Смотрицького, на яку орієнтувалася сербська освічена громадськість. Водночас продукція українського книгодруку та українські вчителі демонстрували і прихильність до народної мови, що також впливало на місцеві мовні традиції і готувало грунт для формування в ХІХ ст. основаній на народному мовленні новітньої літературної мови сербів.

Протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. праці українських авторів потрапляли і в Хорватію. Тут була відома „Граматика” Мелетія Смотрицького, богословські твори І.Галятовського, Л.Барановича, С.Полоцького, Ф.Прокоповича.

З українськими просвітниками пов’язано започаткування в ХVІІІ ст. в Сербії театрального мистецтва. Шкільний театр і вертеп були результатом українських впливів на культурне життя сербського народу. Безпосередньо з України сербська література одержала уявлення про рими і римований виклад у поезії. Велике значення для розвитку поетичного жанру в Сербії мала „Граматика” Мелетія Смотрицького, де були викладені засади віршування. Українські письменники принесли у літературний процес південнослов’янських земель нові смаки і вдосконалення жанрового спектру. Поширилися панегірики, весняні гімни, емблематичні вірші, тією чи іншою мірою, генетично зв’язані з українськими зразками. Пильну увагу діячі сербської культури приділяли українській полемічній літературі, яка служила прикладом ідейно-теоретичної боротьби за православну віру. Ряд сербських полемістів присвячували себе переписуванню та перекладу „руських” полемічних творів (Гаврило Венцлович, Самійло Бакачич, Єротей Рачанин), інші за зразком останніх створювали власні праці на захист православ’я (Діонісій Новакович, Павло Ненадович, Йован Раїч, Макаріє Петрович, Захаріє Орфелін). Вважається, що полемічний жанр української літератури мав вплив і на болгарську культуру. Близька за характером до нього праця „Історія слов’яно-болгарська”, створена в 1762 році ченцем Паїсієм.

Суттєво вплинули українські художники на розвиток художнього мистецтва південнослов’янських народів. При дворі сербського патріарха працювали українські майстри Йов Василевич та Василь Романович. Вони були впливовими постатями культурного життя Сербії, значною мірою визначали норми образотворчого мистецтва країни. Йов Василевич мав школу, у якій велось навчання місцевих художників. Із впливами та безпосередньою участю українських майстрів пов’язуються найвидатніші досягнення сербського монументального мистецтва ХVІІІ ст. – настінні розписи Благовіщенської церкви монастиря Крушедол.

Сербські майстри впродовж другої половини ХVІІІ ст. творили в межах стилів і жанрів, пропонованих українським живописом. Запозичення торкнулися мистецтва книжкової ілюстрації, іконопису та іконографії. З українськими впливами пов’язана заміна в сербських церквах передвівтарної огорожі іконостасом з рослинним орнаментом, виникнення жанру пейзажу та портрету. У руслі українського образотворчого мистецтва працювали відомі сербські художники Дмитріє Бачевич, Никола Нешкович, Васа Остоїч, Стефан Тенецький, Амвросіє Янкович, гравери Христофор Джефарович, Захаріє Орфелін та інші митці.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. спільні тенденції розвивалися в художньому мистецтві України і Болгарії. Подібність стосується відображення в українському та болгарському живопису поширеного сюжету Георгія-змієборця. У Києві в середині 1720-х років навчався відомий болгарський художник Димитр Петрович.

Вагому роль у розвитку образотворчого мистецтва південнослов’янських та інших народів відіграли київські іконописці, які працювали при Києво-Печерському монастирі та літній резиденції митрополита. До них на навчання прибували художники з різних країн світу: Македонії, Сербії, Румунії та інших. До Києва, як правило, приїздили вже професіонали своєї справи. Під керівництвом українських живописців вони займалися вдосконаленням своєї майстерності, підвищували кваліфікацію. Про навчання „малярству” домовлялися у приватному порядку. Однак, з 1763 року усіх, як тоді казали, „молодиків” розпочали вчити в спеціальному приміщенні у Києво-Печерській лаврі – власне, розпочала працювати школа іконопису.

Відзначаючи послідовну роботу українських вчених і педагогів, художників і письменників з розбудови культурно-освітнього життя південнослов’янських народів, слід зазначити, що і представники останніх також намагалися підтримувати український народ. Зокрема, заслуговує на увагу подвижницька діяльність хорватського мислителя ХVІІ ст., активного поборника ідеї слов’янської єдності, католицького священика Юрія Крижанича (бл. 1618-1683). Працюючи в Росії, у своїх політичних трактатах він підняв питання про відносини Російської держави і України. Підкресливши наявність в українців „руського свого королівства”, Крижанич звертав увагу на несправедливість московських властей щодо нього. Вважав, що Москва сама винна в складнощах відносин з ним, бо була покликана „новим підданим ніяких тягот не чинити”, а на практиці робила „всілякий тиск бідних підданих”. „Подніпряни”, як він казав, мають право на розрив з Росією, який не стане з їхнього боку „зрадою”. Щоправда, позиція Юрія Крижанича не була прийнята до уваги московським урядом.

 

Загалом культурні зв’язки з південнослов’янськими народами сприяли утвердженню етнічної самобутності останніх, допомагали їм протистояти національно-релігійному гнобленню з боку іноземних держав та запобігти асиміляції. За безпосередньою участю українців була збережена писемність південних слов’ян, виникла повноцінна середня освіта, формувалися кадри педагогів, православних священнослужителів та митців, нові явища і тенденції мистецького життя. Культурні зв’язки з Україною мали цілеспрямований, сталий, системний характер впродовж цілої епохи. Разом із зразками української культури у південнослов’янські землі приходили західноєвропейські цінності та мистецтво бароко, які не могли запозичуватися із Західної Європи внаслідок релігійного протистояння. Україна, навчившись засвоювати культурні досягнення західноєвропейської цивілізації, зробивши останні надбанням власної національної культури, виступила посередником в їхньому поширенні у православному світі, серед південних слов’ян.

 

Україна


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)