АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 5 страница

Читайте также:
  1. IV Розділ. Тести на Нью-Йоркську Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень
  2. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  10. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  11. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  12. Августа 1981 года 1 страница

Подекуди по узбережжю спалахували криваві сутички, але швидко згасали: половців було значно менше, і чорні клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.

Русичі здержували руку: полон потрібен живий, а не мертвий. За нього можна буде виміняти не одну сотню руських бранців.

Бачачи, як лютують чорні клобуки, Ігор покликав Ждана.

— Мчи до Кунтувдея і Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще! Хай краще глянуть праворуч — там для них, здається, є діло. Дві чи три сотні половецьких вершників ось-ось вислизнуть із мішка!

Ждан приострожив коня і стрілою помчав у долину.

 

Десятник Аяп із сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за дерев, як унизу, по широкому підгір'ї та по затопленому водою лузі, у відчаї метаються, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.

Їхня сотня стоїть на горі, у невеликому гаю, в засідці, і жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на коні попереду всіх. Його чіпкий погляд окидає всю долину разом. Що там діється? Чи потрібно.вже вводити сотню в діло, чи ні?

Ніщо особливо не трубує його і не привертає уваги: ні ті вежі, яким пощастило перебратися на той бік річки, ні ті, що застряли серед поламаної криги, ні розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти, яких руські воїни тягнуть у полон, ні навіть табуни коней та череди худоби, що розбігаються в різні боки... Привертає його увагу лише чималий загін вершників, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на південь.

Його помічає і десятник Аяп.

— Ого, скільки їх суне! Забагато для нашої сотні! Сотник Аббаз, не повертаючи голови, відповів на це:

— Забагато чи ні, а вдарити мусимо! Бо інакше хан знесе нам голови! — і, вихопивши шаблю, різко крикнув: — Вперед! За мною!

Сотня перевалила через гребінь горба і, набираючи швидкості, понеслася по схилові навперейми половцям.

Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула земля, хрипіли коні, натужно кричали й улюлюкали воїни. Аяп весь вік сидів у сідлі, тримав шаблю в руці і давно звик до всього цього. Та сьогодні він раптом відчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю і опустилася аж до ніг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на світі аж п'ятдесят літ! Рідко кому випадає таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старші два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже саме тут?



Він скосив очі на сина. Кун дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же він гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров'ям, брови чорні, зуби — як сніг... А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинає важке холодне повітря. "Боже! — молиться у думці Аяп. — Якщо тобі потрібно взяти кого-небудь з моєї сім'ї, то візьми мене!"

Обидва ворожі загони зіткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, іржання коней, тупіт копит, брязкіт шабель, хрипи і прокльони поранених та вмираючих... Не встиг він опам'ятатися, як побачив, що чимало його співродичів, обливаючи гарячою кров'ю притоптаний весняний сніг, лежать долі, а його сина два половці зашморгнули арканами і потягли за собою. І, щоб не випасти з сідла, Кун пришпорює свого коня і мчить поряд з ними в поле... Відчай здушив Аяпові горло. Знав він, що половці жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, які зрадили степовій вольниці і заради спокійнішого і ситішого життя піддалися руським князям. "Як же вони познущаються над Куном!.. Бідний хлопчику мій!" — думає Аяп і рве поводи, б'є коня плазом шаблі по крупу і мчить услід за сином, щоб відбити його, визволити. Він не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка — наздогнати Куна, відбити або самому загинути!

А тим часом, коли б він оглянувся, то побачив би, що половці зім'яли сотню Аббаза і мчать слідом за ним. Наздоганяють його. Та він це зрозумів тільки тоді, коли раптом опинився між половецькими кіньми і чиїсь дужі руки підхопили його попід лікті, скрутили правицю так, що шабля випорснула і впала в сніг, коли туловище його обкрутив міцний аркан. Зрозумів і вжахнувся: "Боже, пропали ж ми з Куном навіки обидва!"

‡агрузка...

Він хотів оглянутися, щоб побачити, чи далеко свої, але тут його тріснули списом по голові:

— Не крутися, собако!

Залишки розбитих родів хана Туглія тікали з Хирії до верхів'їв Орелі. У вежах стояв крик і плач: не знайти в них жодної сім'ї, де б не було більших або менших утрат. Суворі, зчорнілі від горя воїни люто поглядали на полонених Аяпа і Куна. Була б їх воля — давно б розтерзали цих зрадливих псів, що переметнулися на службу до київського князя! Та хан Туглій заборонив убивати їх. Везе в дарунок самому Кончакові.

Він злий на всіх: на себе, що необачно відстав від Кончака і залишився дозимовувати на уруському пограниччі, де більше паші для худоби та коней, на урусів, на чорних клобуків, на погоду та на болячки, що почали останнім часом обсідати його немолоде вже тіло. Він зробив велику помилку, що так близько став кошем[29][29] до Руської землі: утратив старшу дружину і зятя. І це ще, порівнюючи з іншими, нічого — його кибиткам пощастило перескочити Хирію, і— майже вся численна сім'я врятувалася. Але ж рід... рід!.. Яких утрат він зазнав! Скільки людей загинуло, а скільки в полон потрапило!.. Що сказати Кончакові!

Туглій поволі йде до своєї халабуди і уявляє, як лаятиме його великий хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених схопили — хай Кончак потішиться: це ж не уруси, яких і в самого великого хана достатньо, а родовичі-степовики!.. З них Кончак уміє шкуру спускати!

Хан відхиляє шкіряний, підбитий повстю полог юрти, що займає весь настил довгих і широких саней, і влазить у її темне і тепле нутро. Сю ніч можна поспати під боком у наймолодшої дружини — вельми красивої і вельми примхливої полонянки — уруски Насті. Сю ніч можна поспати, бо ж, здається, всі біди і всі небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливої для нього річки Хирії, бо вже втекли далеко і немає причин підніматися затемна і стрімголов тікати далі!

Він лягає на м'яке ложе, вимощене уруськими подушками, вкривається кожухом і простягає руку, щоб обняти дружину. Але та гидливо здвигує плечем і скидає її з себе.

— Ось геть-но! Не лізь! — бурчить незадоволено. — Напустив холоду у юрту і сам холодний, мов жаба! Спи собі і мені не заважай спати! Вже три ночі майже не стуляли повік!..

Туглій ображено відсовується. Клята уруска! Що дозволяє собі! Кричить, ніби він не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та відшмагати, щоб знала, чия жінка, щоб не розпускала язика... Щоб не коверзувала над мужем, коверзуха!.. Та він тут же проганяє ці думки, бо знає, що не зніметься у нього рука на Настю, примхливу, але молоду і вродливу, як степова квітка, полонянку. Бо це, може, остання його втіха в житті! Бо на що можна сподіватися, коли тебе буйногриві коні пронесли через цілих п'ятдесят літ? Ой, не довго вже їм гасати по степу, не довго!..

Йому не спиться. Думки снуються і снуються, як бесконечна осіння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей — і мертвих уже, і ще живих; пропливають картини минулих походів і боїв, у яких він був не тільки стороннім споглядачем; зринають краєвиди рідних степових просторів, де минуло його життя. Потім з'являється і довго стоїть перед очима обличчя хана Кончака — міцне, хитре і разом з тим жорстоке. Туглій ніяк не може прогнати його зі своєї уяви. Кончак заглядає йому в вічі, супить криві чорні брови, мовби погрожує чи докоряє, а потім хитро підморгує і беззвучно сміється... "Тьху, прив'язався, клятий!" — думає хан Туглій і перевертається на другий бік.

Йому стає тепло, Кончак нарешті щезає, і міцний сон склеплює важкі ханські повіки.

Прокинувся він від того, що Настя шарпала за плече.

— Що таке?

— Вставай, хане! Уже день надворі! Кончак прибув! Туглій враз схопився. Сон як вітром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

— Кончак? Звідки?

— Хитріший за тебе... Повертався іншим шляхом... Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато днів небо очистилося від хмар і над степом повіяло справжньою весною.

Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум'яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

— Чому не розбудила раніш?

— А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..

— Але ж Кончак...

— Він щойно прибув... Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас... От і приїхав навістити... Та ось і він сам!

Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.

— Чув, чув про твою біду... Сам винен, що відокремився від мене... Князі думали, що я з Дмитрова. піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти — на Оріль і на Тор. Там мене і шукали — біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів'я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося...

Туглій скривився, схлипнув.

— Тобі можна радуватися, хане... А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив...

Кончак підморгнув Насті.

— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.

— Жартуєш, хане? — і визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: — Ану, геть звідси!

Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.

— Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нині не одну — на всіх ханів вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

— То справді даси полонеників на обмін?

— Дам... Повинні ж ми виручати один одного!

— Дякую, хане... А в мене для тебе теж є подарунок.

— Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

— Ось тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько і син... Роби з ними, що хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалиіми!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

— Скільки у тебе синів, старий? нарешті спитав Аяпа.

— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. — Інші загинули...

— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини...

Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.

— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай... В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина... А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя... Я... Мене карай!

— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос: — Але я можу пощадити вас обох...

— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: "Цей заради сина піде на все". А потім повернувся до Туглія.

— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...

— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:

— Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За це вас давно потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих...

Аяп облизнув пошерхлі губи.

— Яка, хане?

— Якщо ви обидва будете служити мені!

— Як саме?

Аяпе, тебе я зараз відпущу — і ти поїдеш додому, в Торчеськ... Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?

Не зовсім, хане.

— Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше — коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш...

— А мій син?

— Кун залишиться заложником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру...

— О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! — вигукнув Аяп.

— Відслужиш вірно три роки — я відпущу його... Але пам'ятай: його життя в твоїх руках!

— Можеш вірити мені, хане! — гаряче запевняв Аяп. — Про одне прошу...

— Ну?

— Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід... А я вже постараюся!

— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!

Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.

 

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.

За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків.

Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.

— Княже Ігорю! Княже Ігорю!..

— Чекайте, не всі гуртом... Звідки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:

— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир...

— Як напав? Що ти говориш? — Ігор сполотнів. — Коли? Де він зараз?

— Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину...

— А Путивль? Що з Путивлем?

— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна – нелегко взяти...

— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю... Прокляття!

Князь Всеволод насупився — не знав, як йому бути. Володимир же — близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?

Юний Володимир Ігорович зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!

Та найбільше лютував Ігор. В душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру з полком піти попереду — і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так... І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!

Серце його клекотало.

— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.

— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла!.. Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той похмуро втупився в землю, насупив густі чорні брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?

— Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! — він безпорадно розвів руками. — Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою...

Ігор усміхнувся... Всеволод і тут залишився вірний собі — чесний, добрий, прямий. Не чіпай його — буде лагідний, мов дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:

— Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.

— Ждане, коня мені!..

Три дні й три ночі Ігор шаленів, не знав спокою — гнав рать все вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!

По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро... Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, — після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я... Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком — князем Глібом, сином Юрія Долгорукого.

 

Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня. Глянув — і серце його завмерло. Це ж Глібів! А там — оселя діда Живосила, там десь Любава...

Ігор зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на город.

— Дружино моя! Вої! Ось перед вами Глібів — отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його! І не жалійте нікого — ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед — і хай тремтить і плаче князь переяславський!

Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на ці слова:

— Вперед, сіверяни! За князя!

В ту ж мить здригнулася і застогнала під кінськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глібів Ігореві сотні, охоплюючи півколом принишклий посад.

На дерев'яній церковці раптом лунко забив на сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск і жіночий зойк.

Нападники промчали до фортеці і, поки варта прийшла до тями, ввірвалися в браму, як вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, і мирні жителі.

Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на одній з вулиць. Що тут робилося! Сіверяни накидалися на глібівців, як на своїх найлютіших ворогів, топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.

А що ж станеться з Любавою? Що з дідусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!

Ждан вибрався з пекла, що кипіло довкіл, і щодуху понісся на околицю посаду. Ось і знайома хатина! Біля двору — пара осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней — свого і княжого, запасного, птахом злетів з сідла, ударив ногою хвіртку.

Вбіг у двір — і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його розкраяної голови тоненькою цівкою стікала кров. Легкий вітерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшої дружини і стягнув з мертвого чоботи.

Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг. Потім ще й копнув ногою під бік.

— Мерзотнику, я уб'ю тебе!

Той було схопився і собі за меча, але, впізнавши княжого конюшого, заблагав:

— Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив опір цей старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його...

В цю мить з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері. По хатині літав білий гусячий пух, а серед нього, як серед метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

— Облиш дівчину! Геть звідси! — шарпнув його за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на несподіваного супротивника. Бачив, що свій, але не впізнав.

— Ти хто? Не заважай! Ця дівка моя!

Міцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Він відступив від Любави, бо бачив тепер нового і далеко небезпечнішого супротивника.

— Ти що, хлопче, не здурів часом? Чи жити набридло? Виходь надвір — там поговоримо, бо тут ніде й мечем замахнутися!

Другий, ще міцніший удар відкинув його в сіни. Там він торохнувся об драбину, звалив собі на голову полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив надвір і підняв меча.

— Ну, виходь! Тут я тебе й порішу!

Але до нього підбіг його товариш і потягнув з двору.

— Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким маємо діло? З княжим конюшим! Дізнається князь — біда буде! Цур йому й пек! Ліпше не зв'язуватися!

— Він же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дівку! Я йому цього не прощу! — кричав розлютовано Степура.

Але більш поміркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сісти на коня, і за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дівчина не впізнала його і, піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:

- Не підходь! Не чіпай мене!

Ждан зупинився.

— Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впізнала мене? Я Ждан... Пам'ятаєш?

Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя. В її розширених від болю і жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм'якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.

— Жданку! Невже це ти?.. Звідки?.. Ти врятував мене від тих бузувірів... Жданку!.. Що ж це робиться? Свої своїх рубають! Як дикі звірі... Дідуся зарубали... А-а-а!..

Вона схитнулася і важко осіла на долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров'ю.

Ждан переніс її на піл, шматком полотна, що висіло на жердині, перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очі і, не розуміючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далі? Куди подітися з пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати і заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цієї хатини над лугом і коли розправлявся з грабіжниками, не думав, що буде потім, як бути з Любавою. Головне було — врятувати. Тепер врятував. А далі? Залишити у Глібові? Взяти з собою? Ні те, ні інше не підходить. Коли б не поранена...

Він розумів, що важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не витримає. В Глібові залишити ні на кого... Відвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?

До Києва? До Києва недалеко. За ніч можна домчати. А там Самуїл, там боярин Славута. Це єдині люди, до яких вш може звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його втечу? Та й коня князівського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?

І все ж єдиний шлях — до Києва! І хай розцінює Ігор цей вчинок, як хоче!

— Що зі мною, Жданку? — спитала Любава, піднімаючи голову.

Ждан допоміг їй підвестися.

— Ти поранена! Той негідник дістав тебе мечем!..

Що мені робити? Дідуся немає, я поранена... Куди ж мені подітися, Жданку?

— Не журися, я тебе не покину Ми зараз поїдемо звідси... В Київ!

— У Київ?

Там у мене є знайомі. Вони допоможуть нам... Чи ти зможеш їхати на коні? Рука дуже болить?

— Болить... Але ж їхати треба?

— Треба, люба... Бо інакше — смерть!.. І то — їхати якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали нас тут!

— Тоді подай мені кожуха і хустку — я одягнуся! Та в суднику хліба візьми на дорогу...

Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць хліба.

— Ходімо!

Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.

— Тримайся міцніше! сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.

Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка...

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське. Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських соборів.

Стомлені коні звернули на широку наіжджену дорогу. Любава ледве трималася в сідлі. Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, ліва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана і верхова їзда зовсім вибили дівчину із сил.

Ждан їхав поруч і підтримував її за стан.

— Потерпи ще трохи, люба, потерпи, — шепотів. — Вже скоро... Ось-ось доберемося!... А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку...

Він страждав разом з нею. У неї боліла рука, у нього — серце.

Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею — і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні... Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір'я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочило сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок...

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.

На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

— Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! — Рум'яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: — Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.

Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував... Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь Ігор узяв його на щит і всіх вирубав...

— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

— Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш — ледве на ногах тримається...

А так, а так, — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроз дягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору.-Ходімо до Славути... Хай він подивиться.

Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:

Вуйку, порятуй цю дівчину... Це Любава, з Глібова... Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.205 сек.)