АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Кончак скликав ханів усього Дешт-і-Кипчака[40][40] на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзників на Орелі похитнула і підірвала силу Половецької землі.

Кіш Кончака на Торі, неподалік від злиття його з Дінцем, вирував у той день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному місці, на високому березі річки, похідну юрту, охоронці ставили поряд ще одну — для себе. В коші лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали вершники, снували між дорослими всюдисущі чорноголові хлопчаки, іржали коні, палали багаття, в казанах кипіла, пінячись, конина, стікали смальцем над вогнем жирні баранячі туші, пахло смаженим м'ясом, часником і лавровим листом.

На горбі, навколо великої білої юрти Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На корогвах майоріли під вітром вишиті кнітеллю і шовком лебеді, вовки, собаки, тури — захисники половецьких родів, а ще — бичачі роги, довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашів вогонь, степові беркути та коршуни. Біля входу до юрти розвівався золотистий стяг з головою собаки та кольчужним наколінником — кончаком, від якого й пішло ім’я великого хана.

Тут зібралися найвпливовіші хани донських, лукоморських, поморських та "диких" половців: Кза, Туглій, брати Токсобичі, Колобичі, Єтебичі, Терьтробичі, Бурчевичі, Улашевичі, Торголовичі. Прибули навіть Кулобичі з Куль-Оби — Керченського півострова.

Після ситого обіду, влаштованого на мальовничому пагорбі над Тором, звідки видно було далеко довкіл, всі перейшли до білої ханської юрти. Сіли кружка на вовняних подушках. Молоді гарні рабині-уруски внесли кумис та айран, поставили на дерев’яних тацях перед кожним гостем і, покірні, слухняні, мовчки вийшли.

Поки гості всідалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, він підносився над усіма на цілу голову. Його розшитий золотом та сріблом візантійський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв самоцвітами, мов сонце, і коштував кількох кінських табунів. Дорога, дамаської роботи шабля висіла на барвистому шовковому поясі і теж яскріла коштовними камінцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок золота гривня з прокресленими двома паралельними лініями — знаком кипчакських родів. А позад нього, на стіні, висіла ханська зброя — залізний позолочений шолом, кольчуга, зібрана з багатьох тисяч крицевих кілець київськими зброярами, круглий щит з зображенням собачої голови посередині, великий лук і шкіряний тул, начинений стрілами.



Коли останній з гостей усівся на своє місце в почесному крузі ханів, Кончак теж сів — на тор. Діждавшись тиші, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвів усіх важким поглядом.

— Достославні хани, володарі великого і вільного, як вітер, Дешт-і-Кипчака! — пророкотав басовитим голосом. — Настала для нас година печалі, невтішних сліз і лютого горя: наша братія, придніпровські хани, самочинно зібралися походом на урусів і, зазнавши страшної поразки, опинилися в полоні в уруських князів, а все військо хана Коб'яка, який не послухався мене, не приєднався до всіх нас, до великої об'єднаної половецької сили, наклало головами або теж пішло безславною дорогою

рабів в уруський полон... Кобяк захотів суперничати зі мною, захотів тільки для себе слави і багатства. От і доскочив! Осиротив свої роди, підірвав могутність Дешт-і-Кипчака, а сам, як останній раб, плететься десь у Святославовому обозі в ганебний уруський полон!.. Та не будемо нині осуджувати його — він сам себе покарав. Подумаймо, достославні хани, як вивернутися з тяжкого становища. Князі уруські Святослав і Рюрик зажадали великого викупу. Якщо піти на це, то все срібло і золото Половецького степу попливе до Києва... Вай-пай!

Хани, що досі слухали мовчки, враз стрепенулися.

— Йок, йок[41][41]! — почулися вигуки. — Тільки не викуп!

— Дешт-і-Кипчак збіднів! З року в рік страшна весняна посуха випалює наші степи, худоба гине від безкорм'я, а люті зими довели наші роди до крайнього зубожіння! Де наберемо стільки золота, щоб викупити сім тисяч воїв і сімнадцять ханів? Якщо повириваємо з ушей наших жон і дочок сережки, познімаємо з їхніх рук персні, то й тоді не нашкрябаємо стільки, щоб викупити таку силу людей!

‡агрузка...

— Війною треба йти на урусів! — вигукнув войовничий, запальний хан Кза. — Зібрати все військо, яке у нас є, промчати по землі урусів, потрощити їхні села та городи і обложити Київ! Князі відпустять тоді ханів, і беїв, і всіх половецьких джигітів, та ще й заплатять нам, щоб ми відступили від стін їхньої столиці!

— Правильно, правильно! Провчити урусів! Піти на них війною! Виручити наших побратимів! Веди нас, хане Кончак!

Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася для нього перемогою! Тепер усі половецькі роди об'єднаються під його рукою, як колись об'єдналися було під рукою його діда Шарукана, і він уже не випустить влади, а використає її для звершення своїх давніх задумів — об'єднати Дешт-і-Кипчак і стати його самовладним володарем.

— Достославні хани, — довірливо понизив він голос, — я цілком поділяю вашу думку, що урусам не викуп платити, а треба зібратися з силами і погромити їх, як ще ніхто ніколи не громив. Хтось тут сказав, що наші південні степи страждають останнім часом від жорстоких посух... Правильно. А в уруських землях посух немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави — аж до Сейму та Десни, плинуть повноводі ріки, шумлять безкраї ліси та гаї. Багата земля! То чому б нам не зробити її своєю? Чому уруси псують її, копирсаючись у ній ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на ній своїх табунів? Га?

Думка була не нова. Вона давно жила серед половецької знаті — урвати цей ласий шмат руських земель і зробити їх частиною Дешт-і-Кипчака. Тільки як це зробити? Може, Кончак знає?

— Сил малувато, — сказав молодий хан Єльдечук із Вобурчевичів. — Одне діло — пограбувати, а друге — утримати ці землі за собою!

— Коли об'єднаємося, то сил вистачить, — заперечив Кончак. — Та й приготуватися треба як слід, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у вічі ворожим коням і воям. Хто може устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо ми вирішимо йти на урусів, то треба нам її мати. Я пошлю своїх людей за нею. Ось на що ні срібла, ні золота не шкода!

-Це буде хтозна-коли, — розчаровано протягнув Кзаків син Роман Кзич. — А серце просить помсти зараз!

Кончак усміхнувся.

— Молодість нетерпляча... А в військовому ділі потрібне терпіння. У похід ми все одно не підемо раніше зими. На той час і живий вогонь роздобудемо...

— Яким же шляхом іти? Кого першого воюватимемо? — запитав старий Туглій, відсапуючись від випитого кумису і витираючи рукавом рідкі вуса. — На Переяслав, на Київ, на Чернігів чи на Посем'я?

Кончак давно все обдумав.

— Першого треба бити того, хто найслабший. А зараз найслабша Переяславська земля — все Посулля мною вже знесене, залоги залишилися тільки в небагатьох городках — у Воїні, Римові, Сліпороді, Лубні, Лохвиці, Ромні. Та вони для нас не перепона. Пройдемо непомітно між Лубном і Лохвицею прямо до Переяслава і з ходу візьмемо його. Князя Володимира, якщо залишиться живий, притягнемо на аркані до Орелі, де він бився з Коб'яком, і там скараємо. Погромимо всю Переяславську землю і залишимося там на літо, а потім — і назавжди... Чи правильно я міркую?

— Ойє, ойє! Правильно! — закричали хани. — Слава ханові Кончаку! Слава внукові Шарукана!

Кончак і оком не повів, хоча радість розпирала йому груди. Нарешті досягнув він верховної влади! Довгий і нелегкий це був шлях — і ось сьогодні все Половецьке поле кричить "славу" на його честь, віддає свої військові загони йому в руки.

Він розуміє, що завдячує Коб'якові, його нерозважливості сьогоднішню перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тільки йому і більше нікому! І вона зміцнить і утвердить владу над Дешт-і-Кипчаком за ним, а може, і за його нащадками.

Він подякував ханам за довір'я, за добровільно вручену верховну владу і на радощах звелів подати п'янке червоне вино, привезене сугдейськими купцями з далекої Куль-Оби.

В юрті ставало душно. Настя відкинула вовняну ковдру, провела рукою по обличчю, мовби відганяла сон, і позіхнула, роздумуючи — вставати чи ні. Вставати не хотілося.

Надворі давно вже буяв сонячний літній день, а в юрті прохолодно, стоять густі сутінки, коливаються похмурі тіні. Сюди крізь подвійну повсть проникає зовсім небагато приглушених звуків гамірливого половецького стійбища — хіба що плач дитини чи далекий тупіт кінських копит, і коханій жоні хана Туглія не хочеться вставати і поринати в безладну і безглузду метушню чужого і ненависного життя.

За три роки неволі Настя звикла до розкошів, до ситості й неробства, бо була не рабинею, як інші її співвітчизниці, а катуною[42][42] хана, однак до чужини так і не звикла. Дітей від хана не мала і жила тільки для себе, ні в гріш не ставлячи ні свого старого чоловіка, який упадав біля неї і мало не носив на руках, ні його рід, ні всю половецьку орду. Користуючись сліпою любов'ю Туглія, вона робила, що хотіла, — ні в чому він їй не перечив. Мала гарний одяг, золоті прикраси, смачну їжу і вдосталь часу для спання, видивляння у бронзове дзеркальце чи для теревень зі своїми рабинями-землячками.

Вона подумала, вставати чи ні, — і не встала. Прислухалася до сюрчання степового цвіркуна, що вів свою без-

конечну пісню десь під килимом. Тут і цвіркуни не такі, як дома. Домашні жили під піччю і тихо заколисували — сюр-сюр... А тут голосисті, як півні, заведуть спів — не заснеш.

Не зацікавив її і приїзд багатьох ханів, про що вночі розповів їй Туглій, не змусив засвіт вилізти з теплого м'якого ложа, притьмом вискочити із затишної юрти. Чи й не диво — хани! Мало вона їх перебачила за ці роки! Такі ж кочовики, що кохаються в конях, вівцях, худобині, як і всі інші, хіба що ситіші та одягнуті краще.

Вона повернулася на другий бік і заплющила очі.

Та подрімати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жіночий крик і змусив її схопитися. По голосу впізнала — кричала тітка Рута, невільниця з Переяславщини, сорокарічна дружина Туглієвого наймита-пастуха Торіата, або по-простому Трата, як звали його всі родовичі, тобто Гнідого Коня, бо саме так він прозивався.

Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила кричати, бідна, бо навіжений Трат, коли йому щось входило в голову, частенько хапався за віжки чи обротьку і ганявся за нею довкола юрти, а траплялося — бив смертним боєм. Бив за те, що був бідний і не бачив просвітку в своєму нужденному житті, бив, що взяв у жони уруску, бо за половчанку не мав змоги заплатити калим, бив за те, що народила йому тільки одного сина Овлура, якому, отже, теж потрібно, коли захоче женитися, готувати калим, і не народила жодної дівчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила заміж.

Хтозна, яка була причина сьогодні, але Рута кричала, ніби її вбивають до смерті. Тож причина, мабуть, була з поважних.

Настя поспіхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвір.

Біля Тратової юрти юрмився натовп. Однак ніхто й пальцем не повів, щоб порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю і періщив гарапником нещадно, ніби тварину.

Настя розштовхала людей і прожогом кинулася наперед, щоб припинити це бузувірство.

Та тут з протилежного боку вискочив задиханий від швидкого бігу вродливий кремезний юнак і повиснув на Тратовій руці.

— Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матері.

Це був син Трата і Рути — Овлур. Йшов йому вісімнадцятий рік, і ставав він дужим вродливим парубком. Від матері успадкував густе, злегка кучеряве волосся, прямий ніс, білу шкіру, а від батька — чорні брови та виразні карі очі. Настя давно запримітила хлопця, але він не звертав на неї ніякої уваги.

Трат заверещав:

— Геть! Відпусти мене! Як смієш перечити батькові!

Овлур не відпускав. Трат лівою рукою ударив сина в обличчя.

— Геть-но, щеня!

Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, підняв над собою і щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю і заскиглив від болю. А Овлур, не глянувши в його бік, узяв матір на руки і зник за пологом юрти.

Все це трапилося так швидко, що ні Настя, ні родовичі-половці не встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син підняв руку на батька?! Щоб посмів перечити йому?! Щоб порушив стародавній звичай степовиків — покорятися батькові, покорятися старшому, покорятися беєві та ханові?! Ні, такого, достеменно, ще не бувало!

Всі чекали — що ж буде далі?

Трат тим часом підвівся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрів сміх і глум, бо вони глумилися з нього все життя, відколи він себе пам'ятає, з самого малку, і, не тямлячи себе, кинувся вслід за Овлуром до юрти.

— Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! — заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла широколезого ножа.

У юрті враз зчинився крик. Стіни із старенької повсті задвигтіли, затріщали. Вслід за тим з неї вискочили обоє — батько й син. Власне, вискочив один Овлур з піднятим над головою Тратом і двигонув батька ще далі, ніж перший раз.

Трат покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на світі — і жінку, і сина, і самого себе, — пошкутильгав до білої Кончакової юрти.

— Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш більше батька! Начувайся! — помахав він кулаком.

Настя отерпла. Бути біді! Хани розправляються з непокірними безпощадно.

Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала. Сорочка на ній порвана, закривавлена. Овлур сидів поряд і гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений і блукав десь далеко-далеко.

Настя доторкнулася до юнакової руки.

— Овлуре, тікай! Трат побіг до хана! Коли б не схопили тебе...

Рута переполошилася теж, підвела голову.

— Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!

Але Овлур мов задерев'янів.

— Ну і хай! — махнув рукою. — Ліпше смерть, ніж та ке життя!

— Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться — і знову засяє сонечко! Батько пробачить тобі... На те ж він батько! — переконувала Настя.

— Авжеж! Батько! Крім батога, я нічого не зазнав від нього гарного! А матір катує, мов звірюка! Він мені, може, й пробачить, та я йому не пробачу ніколи!

Настя зрозуміла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невільником і названий при хрещенні Лавром. З розповідей матері багато знав про її батьківщину — Русь, про її села і городи, про вишневі садочки і повноводі ріки, про зелені діброви і родючі ниви, а найбільше — про її людей, яких і тут, у Половецькій землі, було немало. Вивчив від матері їхню мову, їхні звичаї, пісні і почувався серед них як свій. Знав, що жінка там, у порівнянні з жінками кочовиків, живе вільніше, їй легше дихається, вона там часто вершить всіма господарчими ділами сім'ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в орді, навіть жінки-половчанки — безправні і безсловесні істоти, а про невільниць нічого й казати. Рута ж натерпілася, мабуть, за всіх, — таке важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промінчиком, що манив її до себе серед безпросвітного мороку і тримав на світі. А син платив їй взаємною любов'ю. За неї він був ладен на все. Навіть на батька руку підняв через неї...

І це було найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не прощали.

— Овлуре, тікай! — мало не закричала Настя. — Ти краще за мене знаєш, що тебе чекає, як розправляються хани з непокірними!

Овлур стиснув рукою лоба і мовчав. Рута теж то благала його тікати, то раптом ставала безтямною і безсловесною.

Настя не знала, що робити.

— Божевільний, тікай! Сідай на коня — і в степ!

Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог — і до юрти ввалилося троє ханських нукерів-охоронців.

— Де Овлур?

Його схопили, потягли — аж сорочка затріщала. Рута закричала, Настя кинулася вслід за ними.

На майдані зібралися всі — від старого до малого.

Окремо, посередині, стоять хани. Над ними височіє могутня постать Кончака. Біля його ніг, розтираючи кулаком по обличчю сльози, зігнувся старий змиршавілий Трат.

— Ведіть-но поганця сюди! — загримав Кончак. — Хочу глянути на нечестивця, що підняв руку на батька!

Овлура кинули йому до ніг, силоміць поставили на коліна. Кончак носком чобота ткнув його в груди.

— За віщо батька бив?

— За матір, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смерті!

— Жона — пил на чоловікових підошвах! Що чоловік хоче, те й робить з нею — милує або лупцює... Та не в тім, зрештою, річ. Річ у тім, що ти виступив супроти освячених цілими поколіннями звичаїв — зняв руку на старшого! Сьогодні — на батька, завтра — на хана! Тебе мало висікти канчуками — тебе треба прив'язати коневі до хвоста і пустити в степ! Хай звірі зжеруть там твоє м'ясо, хай вітер і сонце висушать твої кості!

— Ойє, ойє! — закивали головами хани. — Він потоптав наш предковічний закон — хай поплатиться за це!

Настя обімліла. Прив'язати коневі до хвоста! Це ж вірна смерть! Який жорстокий степовий звичай!

Вона кинулася до ніг Кончакові. Плутаючи половецькі і свої рідні слова, заблагала:

— Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смерті — так скатував її ні за що Трат... А Овлур вступився за неї... Не бив він батька, а тільки відтрутив від матері, коли той ввірвався, щоб зарізати обох — матір і сина! Я цьому свідок!

Кончак насупився. А хан Туглій, що загубився в натовпі ханів, витріщився на дружину і не знав, що робити, — схопити непутящу за коси та відтягти до своєї юрти чи промовчати, щоб не стати посміховиськом перед усім родом. Вирішив промовчати.

Тим часом Кончак упізнав Настю. Його вразила її свіжа жіноча краса — пишне русяве волосся, ще не заплетене після пізнього сну, рожеві щоки, білі руки, що не знали чорної роботи, великі голубі очі, в яких, здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало.

— А чому ханша вступається за цього чабана?

— Бо його мати, Рута, — моя землячка... Мені жаль її. Настя ще більше зашарілася і сміливо глянула прямо в вічі грізному ханові. Сказала вона, звичайно, тільки півправди. Руту їй жаль, безперечно. Та ще більше жаль самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав їй у серце. То дарма, що він молодший. А хіба вона стара? От тільки він, дурненький, не помічає її почуттів чи вдає, що не помічає, бо боїться хана Туглія... Але ж коли-небудь помітить! Прийде час!

Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї і відчував, що її погляд обеззброює його.

— Гм, — буркнув він незлобливо. — Я не можу відступитися від щойно сказаних слів, жінко!

Зрозумівши, що її чари подіяли і тут, як діяли вони безвідмовно завжди, коли потрібно було полонити тверде чоловіче серце, Настя повела новий наступ:

— Я не прошу великого хана відступитися від власного слова. Я прошу лише зберегти життя цьому хлопцеві. А як — то вже турбота самого великого хана.

Дві пари очей: хижі, брунатно-коричневі — ханові і великі, ясно-голубі — Настині, — якусь мить мовчки змагалися між собою. І це змагання було явно не на користь Кончакові, і його сувора, вовча натура почала поволі танути, м'якшати, поступатися перед вродою і волею цієї незвичайної уруски. "І треба ж, — подумав Кончак, — щоб така красуня дісталася отому старому бовдурові Туглію! Яка несправедливість! Ой-бой!"

А вголос промовив:

— Буде так, як уже сказано, — треба провчити непослуха. Та й іншим наука!.. Але пустимо коня не в степ, а проженемо по стійбищу, щоб усі бачили, що чекає того, хто не поважає старших!

Настя зрозуміла, що на більше розраховувати не можна. Однак і це була значна уступка з боку хана. Її потрібно було розширити і узаконити прямою згодою Кончака.

— Дякую, ханочку, — сяйнула білками Настя. — Звичайно, по стійбищу хай протягнуть — в науку іншим... Про одне прошу — дозволь принести йому одяг, який я захочу.

Кончак засміявся.

— Одяг? Він і так не голий... Але коли вже тобі так хочеться, то неси.

Поки ханські охоронці лаштували коня, шлею на нього та вірьовку, щоб прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напівзабутті лежала Рута, шепнула їй, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб урятувати його, схопила Тратового старого, але досить міцного кожуха і валянки, заячого малахая і вибігла надвір. За нею виповзла з юрти Рута.

Настя схилилася до Овлура.

— Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки ті бузувіри не потрощили тобі кості!

Здивований Кончак спочатку хотів заборонити юнакові так одягатися, та, згадавши, що він сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою — е-е, хай!

Ханські охоронці підвели коня, запряженого в шлею, накинули попід руки Овлурові міцну вірьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневі на спину, вйокнув:

— Вйо!

Юрба розступилася. Кінь рвонув з копита і пішов чвалом. Овлур ухопився за натягнуту, мов струна, вірьовку, підтягнувся на руках, щоб уберегти голову від ударів об землю. Кожух і валянки захищали його тулуб і ноги.

— Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! — заверещала юрба. — Вйо! Вйо!

Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко — аж курява здіймалася вслід за ним.

Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.

Живий?

Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух, валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті — поки що він живий!

Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:

— Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихше їдь, прошу тебе! Бо й печінку відіб'єш!

Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.

— Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду — повеселю хана Кончака і його гостей! Пай-пай!

Овдур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді мчав, як вітер, весь час б'ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.

Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.

Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:

— Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Від того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався підвестися, але не міг.

— Матінко, ти? — намагався впізнати її крізь кривавий туман.

— Я, синочку, я... Ось підведуся, допоможу тобі... Вона справді знайшла в собі сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла. Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:

— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці! Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволі подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотілося бути зараз там, у юрті. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про себе. Що скаже на все це хан Туглій? Що то буде?

 

Туглій повернувся від Кончака, коли стемніло, добре напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид його був насуплений, очі налилися кровлю, рідкі сиві вуса наїжачилися, товста шия почервоніла, мов у півня гребінь. В руці він мав замашного гарапника.

Настя миттю схопилася з м'яких подушок, і від того різкого руху заколивалося жовтаве полум'я лойової свічки. З її округлих білих плеч вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.

Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:

— Хр-р! Хр-р!.. Ну, негіднице-повійнице! Ось так ти бережеш чоловікову честь! Робиш мене, хана, володаря цілого степу, тисячних отар і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед усім народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив'язати коневі до хвоста і голою пустити в степ! І ніхто тебе не порятує! Ніхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!..

Над його головою звився гарапник. Але не встиг він упасти на ніжне жіноче тіло, як Настя вихопила зі складок сорочки невеликого кривого ножа і наставила собі проти серця.

— Хане! — гукнула голосно. — Зупинись! Кого б'єш? Один удар — і не стане твоєї русокосої жони, твоєї відради і втіхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цілуватиме тебе, хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї очі заглянеш, коли важкі думи обсядуть твою сиву голову, і хто зігріє твою стару кров у довгі зимові ночі? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тоді бий!

Вона знала, що робити і що казати.

Туглій, мов заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся і впав додолу. Ханові губи затремтіли, а брови сивими дугами полізли на лоба.

— Настуню! — вигукнув він, простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. — Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справді — ти моя єдина радість і втіха! Хіба я посмію хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам відрубати, ніж ударю тебе! Тільки будь моєю і більш нічиєю — і ти купатимешся, поки я живий, у розкоші й щасті! Настуню!

Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.

— Хане мій! — її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. — Хане мій!

Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:

— Настуню!

Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м'яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.

— Весело було у Кончака? — спитала Настя, щоб звести розмову на інше. — Надудлилися вина, скільки хотіли?

Туглій плямкнув губами, покрутив головою.

— Вино те скоро крівцею проллється...

— Як то?

— Кончак замислив велику війну з урусами... Нині обрали його верховним ханом... Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ!.. І здригнеться Руська земля!

У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде — хоч у Тор головою кидайся. І тоді встають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок... Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б — щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем...

Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам'ятає, як закричали люди під шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлівів, як спалахнули стріхи хат і дим заступив сонце...

І ніколи не згладиться з ЇЇ пам'яті та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дівочі плечі...

Це було жахливо!

Скількох же інших молодесеньких русокосих дівчаток жде її доля? Скільки сіл попелом розвіються по білому снігу, скільки люду трупом ляже під шаблями половецькими?

— Чого ж замовкла? — торкнувся її руки Туглій. — Невже своїм патяканням я розвередив тобі душу? Так ти не бери до серця... Так було, так і буде!

— Я й не беру, — прикинулася Настя байдужою, щоб не викликати у хана підозри, як гостро вразила її ця новина, — Мало про що можуть говорити п'яні чоловіки...

І з відразою обняла нелюбого мужа за м'які бабські плечі.

А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглій разом з Кончаком та іншими донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.

— Сама? Трата і Овлура немає?

— Ох, ох, сама, — застогнала жінка, підводячи голову з постелі. — Трат і Овлур уже біля ханських табунів, а я колодою лежу і не можу підвестися — все тіло болить... Овлур, бідолаха, теж ледве підвівся...

Настя призвичаїлася до напівтемряви, простягнула Руті чималий вузлик.

— Я ось тобі тут дещо принесла — сиру, айрану та смаженого м'яса. Підкріпляйся та одужуй швидше!

— Щось знову трапилось? — кинулася Рута, по Настиному голосу догадавшись, що в тієї за душею якась таємниця.

— Трапилося! — Настя перейшла на шепіт. — Задумали хани взимку Русь звоювати, винищити всіх аж до Десни та Києва...

— Кляті!..

— І то не все... То буде не простий набіг, як бувало не раз до цього...

— Що ж вони надумали ще?..

— Хочуть усю Переяславську у країну навіки посісти, щоб стала вона їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежі, випасати там свої табуни!

— Звідки ти дізналася про це?

— Туглій розпатякався... Ти ж знаєш, що він, як баба, — що на думці, те й на язиці! Та ще коли напідпитку...

— О боже!.. Що ж нам робити?

— Звістку дати додому.

— Ніби це так просто!

— Знаю, що не просто... Особливо для нас, жінок... Але ж у тебе є син...

— Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це діло? Що ж він може зробити?

— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він такий непідступний...

По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка усмішка.

— Ох, Насте... Знаю, не сліпа я, — сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще більшого нещастя?.. Не рівня він тобі ні в чому...

— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий мені Овлур, а про те, щоб сповістити князів про намір Кончака...

— То ти вибрала для цього Овлура? Але ж він може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його?

— Чому не подумала? Думала і про це, всеньку нічку думала. Та нічого іншого надумати не змогла... Хіба самій їхати...

— Куди тобі!

— От бачиш? Залишається один Овлур. Він не раб, за яким пильнують десять очей, а вільний кочівник. Він чабан, тому може під час відгону табунів непомітно для інших зникнути з пасовища і за кілька днів домчати до Воїня чи Лубна і повернутися назад... Йому легше це зробити, ніж будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб ти його напоумила на це... Нікого іншого, крім тебе, він і слухати не захоче!

— А якщо і мене не послухається?

— Тоді Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на арканах у неволю.

— Жахливо!

— Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батьківщину, та забути рідної землі довіку не зможу — ні роду свого, ні села свого, ні тих стежок-доріжок, по яких походили мої босі ноженята, ні всього іншого, до чого прикипіло моє серце! Нічого цього не забути мені! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кінь...

Рута схлипнула.

— Я і сьогодні, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там ні кола ні двора — аби на рідну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним... А без нього — ні! Без нього мені — смерть! Хоча і так вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох, доконає, хай би був щез!

Настя обняла її, і вони обидві заплакали.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

На три листи князя Ігоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: "Ні!" Ігор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо шкода їй було брата. Після відповіді на третій лист не залишилося нічого іншого, як з жоною та дітьми вирушити на поклон до тестя.

І ось перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на високій горі вали і заборола дитинця. Гудуть дзвони, і їхні солодко-тривожні звуки холодять душу.

Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене?

Поминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатками та напівземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених такими міцними заборолами, ніби то були князівські городки, піднялася вузькою дорогою на високий пагорб і через каміну браму виїхала в дитинець, її супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.

Перед Успенським собором — невеликий гурт бояр та найбагатших і найвпливовіших городян, що вийшли зустрічати князевих дочку і зятя. На паперті одиноко стояв Ярослав. Посивілий, схудлий, згорблений. Горе не обійшло його стороною.

Євфросинія зіскочила з візка, притьмом кинулась до нього.

— Отче! Княже! — заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго стояли обнявшись.

Ярослав був твердою, суворою людиною, але і в нього покотилася по щоці сльоза.

Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.

— Чого приїхав? Просити за Володимира?

— І за Володимира теж, — з притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.

— Нічого не вийде! — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза золотим ожереллям, ніби воно заважало йому дихати. — І не проси.

— Таточку, про це потім поговоримо, — втрутилася Ярославна, — А зараз привітай онуків!..

З критого візка одне за одним вилазили діти, з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на старого бородатого князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхній дід.

Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні були темніші — в Ігоря, інші — русявіші, як мати, але Ярослав відразу відзначив у думці, що у всіх є щось від нього.

— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулась, побачивши, як перелякано зиркають діти на діда, і почала перелічувати: — Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми тут...

Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі розійшлися. Він раптом відчув у серці щось таке, чого ніколи не відчував і навіть назвати його не вмів. Ні донька Євфросинія, ні син Володимир, ні другий син — Олег, або Настасич, як його по імені матері-попаді прозвали в Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як оці маленькі смішні чоловічки, його онуки. В ньому вміщалися разом і любов, і ніжність, і страх за їхнє майбутнє, і гордість та радість, що в них було щось твоє, що залишиться на світі після тебе, коли ти відійдеш у небуття.

Він знав, чув не раз, що дідусі та бабусі люблять онуків дужче, ніж колись своїх дітей любили. Чому так — хто-зна. Може, тому, що попереду у старих уже немає нічого світлого й радісного, крім оцих ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє життя, твій рід?

Як би там не було, а він раптом переконався у правдивості людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що трохи наївно і трохи налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда, як якогось казкового звіра чи якесь невидане чудо.

Він щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі обнімати і цілувати малих, а найменшу — Ольгу — підняв, пригорнув, і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо дідова кошлата борода була така лоскітлива...

— Рідненькі мої, — прошепотів Ярослав. — Ходімо ж зі мною до хоромів! Така радість сьогодні буде у старого одинокого князя! Та й ви в дорозі притомилися...

Тиждень промайнув, як одна година. На честь дочки та зятя, князя Новгород-Сіверського, Ярослав щодня влаштовував лови на лисиць, кабанів, ведмедів, а вечорами у його кам'яній гридниці, оздобленій фресками та глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гості стомлювалися від надміру страв, гули гуслі, гриміли бубни, бриніли цимбали, заливалися ріжки та сопілки. Ні Ігор, ні Євфросинія не могли вибрати зручної хвилини, щоб наодинці поговорити з батьком про княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так, щоб такої хвилини не випало.

Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було вирушати у зворотну дорогу. І тоді Ігор, якому ніколи не бракувало рішучості, пішов напролом.

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода, ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до спільного сніданку. — А ми так і не поговорили з тобою про все, що нас турбує. Сьогодні, княже, ми з княгинею ні на лови не поїдемо, ні на пир не прийдемо. Стомилися ми від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей у молоді Ігореві, в яких щасливо поєдналася небесна голубінь очей матері-новгородки і зоряна темрява прекрасно дикуватих очей бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як князь і княгиня бажають... Я звелю обідній стіл накрити для трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя Ярослава. Стрілчасті вікна з олов'яними рамами, в які було заправлене прозоре скло, виходили на південь, і осіннє сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл був повен наїдків та напоїв. На срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею в череп'яних мисках духмяно парувала гаряча підлива на смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На дерев'яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба, підсмажених на рижієвій олії грінок, пухких пиріжків з м'ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром та калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяної сити та запітнілий — з холодного льоху — глек хлібного сирівцю.

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по другий бік — князь Ігор з княгинею Євфросинією.

Їли мало, а пили тільки ситу та сирівець. Виждавши для чемності якийсь час, Ігор рубонув з плеча:

— Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми з княгинею завітали до тебе, — про княжича Володимира...

— Я знав, що приїхали ви не мене,старого,провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще один син — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти старий, княже, і рано чи пізно прийде час, коли золотокований Галицький стіл осиротіє[43][43]. Хто ж посяде його? Невже Настасич, син попаді?

— Він — мій син! — наголосив на слові "мій" Ярослав. — Не забувай, Ігорю!

— Тату! — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син по закону! Ні бог, ні люди не зрозуміють тебе, якщо ти посадиш після себе Олега! Володимир — законний твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним і визнати його за сина!

— За сина! — гнівно вигукнув Ярослав. — Та чи знаєте ви, що він засилав послів до короля польського та короля угорського, щоб заручитися Їхньою підтримкою на випадок моєї смерті?! Ніби не відав, недолугий, що вони тільки й ждуть цієї нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли б, розшматували б Галицьку землю, та бояться моєї сили! Бо я підпер гори Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть самі стати князями! Вони вже не раз виступали проти мене! Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна, бліднучи. Ярослав не відповів на її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій дім, погрожували мені смертю, кинули в поруб мого сина Олега, порубали мою челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його матері княгині Ольги Юр’ївни, які не розуміли, що боярство — то найбільший ворог князів і держави нашої. Половці б'ють нас ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як ті криваві собаки, ладні розірвати моє князівство на шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра, винищити наших дітей!.. У вас п'ять синів. Хто знає, як складеться їхня доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких навіть мені важко приборкати[44][44]!..Володимир не розуміє, що він потрібен їм тільки до того часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й він! Він слабший за мене і не зуміє загнуздати їхню сваволю!.. Хіба я про себе дбаю? Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої радощі, та не вони змушують мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусім про те, як уберегти Галицьке князівство від загибелі, від занепаду. Я все життя зміцнював його, збагачував, розбудовував, і воно стало наймогутнішим на Русі. З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може зрівнятися силою. Це два крила Русі, що несуть наш народ у майбутнє. Київ занепадає, бо самі князі, гризучись за нього, як собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його значення як осереддя Русі, але ж ніколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше Новгород-Сіверське князівство занадто бідне і слабке для того, щоб впливати на долю всієї Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке боярство заповзялося зробити це. І допомагає йому Володимир, бо в боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось чому я прогнав Володимира! Поки він не зрозуміє цього, поки не дасть клятви, що не підніме руки ні на мене, ні на Олега, свого брата, до того часу я не зможу простити його і взяти в своє серце...

Голос Ярослава зміцнів, і сам він преобразився — випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки стиснулися, — став знову таким, яким його кілька літ тому знали і Євфросинія, і Ігор, — грізним галицьким князем, перед яким тремтіли і свої, і чужі.

Його слова справили сильне враження на Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго мовчало. А що казати?

Нарешті Ігор промовив:

— Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між тобою та Володимиром запалася земля, чому виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас ще одно: твої колишні зв'язки з покійною Настею і твоя непомірна любов до її сина...

Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:

— Не продовжуй! Я вас зрозумів!.. Що я мушу сказати на це? Одно можу сказати: князь теж людина і ніщо людське не чуже йому. Кохання теж!.. Між князями повелося здавна так: не княжич вибирає собі наречену до вподоби, а йому вибирають — батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята житимуть — чи кохатимуться, чи сваритимуться, — нікого це не обходить. Так і зі мною було. Так було і є з багатьма. Твій дід Олег, наприклад, перший серед руських князів одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою хана Гіргеня, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, поріднившись з дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він і сина свого, а твого батька Святослава, одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла твоєму батькові ні дітей, ні щастя, і він після її смерті одружився вдруге, уже сам, по любові, з простою, не князівського і не ханського роду дівчиною з Новгорода, де він тоді князював... Та й ти сам одружився з Євфросинією не тому, що вона тобі сподобалася, бо ти її і в вічі не бачив до заручин, а тому, що тобі вибрали її твоя мати та твій старший брат Олег. А вони знали, чию дочку вибирали, — самого Ярослава Осмомисла!

Ярослав хитро примружився і хихикнув у кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор. — Я щасливий, що моєю жоною стала твоя дочка, княже, — Ярославна.

— І я щаслива, отче, — опустила свої блакитні очі Євфросинія.

— Я радий чути це, діти мої. І дай вам бог такої любові на все життя! — розчулився Ярослав. — Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У мене теж... Коли мій батько, князь Володимирко, висватав за мене доньку Юрія Долгорукого Ольгу-Євфросинію, він був упевнений, що зробив добре діло, бо поріднив два наймогутніші руські князівства. Так, поріднив. Та чи приніс цей шлюб мені й Ользі щастя? Ні! Ось чому з'явилася на нашому сімейному овиді Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...

Євфросинія мовчки плакала, а Ігор лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба і в душі дивувався, що розмова прибирала такого довірливого тону і такої відвертості, на які він, ідучи з Ярославною сюди, в Галич, далебі, не сподівався. Обеззброєний щирістю і прямотою князя Ярослава, він все ж не хотів здаватися.

— Княже, все це ми можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри співчуваємо тобі, але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.

— В чому? — спокійно спитав Ярослав.

— У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем, хочеш віддати йому Галицький стіл. Як же можна? Адже він позашлюбна дитина!

Ярослав усміхнувся в бороду.

— Ну й що? Наш пращур Володимир Красне Сонечко до хрещення був язичником і взяв собі не одну, а кільканадцять жон — яку ґвалтом, як Рогніду, яку військовою силою, яку сли привезли з-за моря... І з жодною з них не був він у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон стали його спадкоємцями! Та й сам він був, як ти кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим же гірший мій син Олег? Тим, що він незаконний! Але ж у його жилах також тече кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він гірший за мене, за тебе, за Євфросинію? Інша річ, чи буде і чи стане Олег князем? І чи варто йому ставати князем галицьким? Дуже вже неспокійне це місце — Галицький князівський стіл. Треба мати велику силу духу і тверду руку, щоб усидіти на ньому!

— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб цей стіл зайняв Володимир?

Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить від Володимира. Він теж мій син!

Ігор полегшено зітхнув. Здається, не даремно сурганилися вони з Ярославною та дітьми в таку далечінь. Тепер, справді, все залежатиме від Володимира, від його мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!

На цьому можна було б і кінчати мову, та Ігор, коли їхав сюди, леліяв досягти ще однієї цілі. Як і всі Ольговичі, він був непомірно честолюбний, мав палкий неспокійний характер. Це честолюбство і ця нестримність характеру давно наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського великокнязівського стола. Для цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником! — міг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотів, звичайно. Його слово, його збройна підтримка багато важать на Русі! Однак чи захоче?!

— Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, — завершив Ігор розмову про свояка і тут же звів на інше: — Тепер хочу знати, отче, твою думку про діла київські. Вони всіх нас турбують...

Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі, як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по столу.

— Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир — це благо. Кажу про мир між руськими князями...

— Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязівський стіл після Святослава?

— А хіба Святослав захворів?

— Та ні, при здоров'ї.

— То чого ж ти його передчасно ховаєш?

— Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в житті все буває, особливо, коли людині звернуло на друге півстоліття...

Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.

— Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола Київського? — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.

Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.

— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.

— Що ти маєш на увазі?

— Княже, мені потрібна твоя допомога — твоя доблесна дружина.

— Отак зразу? І для чого?

— Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда, він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів, навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та бог йому судія! Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою на нас дихає степ. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!

— Святослав дав цього року...

— Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть викупу...

— То для чого тобі моя дружина?

— Для походу на половців.

— Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?

Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.

Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані думки співбесідника як по писаному.

— Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт! Та власних сил у мене замало...

— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав дружину і послав її з воєводами...

— От і мені дай, і я здобуду славну перемогу і для себе, і для тебе.

— Ні, Ігорю, не дам. Що подумають Святослав і Рюрик, якщо моя дружина помине їхню землю і піде аж у Сіверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою взяти Київ на щит з двох боків?.. А потім: не діло ти замислив — воювати самому половців. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, — щоб аж курява з них летіла, щоб назавжди відбити в них бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Від того вони тільки зліші будуть... Якщо вже хочеш іти на них, то йди разом з великими київськими князями. І половців добре полякаєш, і слави заживеш. І дружину я тоді дам тобі, — завжди пришлю тисяч п'ять воїв... Це моє останнє слово. А тепер ходімо до дітей, хочу побавитись наостанку, перед вашим від'їздом, з онучатами.

Ігор стиснув губи і мовчки встав. Власне, він не дуже й сподівався на те, що Ярослав з першого слова так і дасть йому полк воїв, та все ж відмова була дошкульна і боляче хльоснула по князівському самолюбству.

— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою. — Доведеться твоїм онукам, як виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на зовсім дрібні уділи...

— Нічого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому грива, а кому хвіст, — відповів Осмомисл і пропустив у двері поперед себе Ігоря і Ярославну.

 

З Галича Ігор з сім'єю виїхав у ясну морозну днину, та вже зразу за Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі. Дороги перетворилися в справжнє болото. Ярославна з дітьми не вилазили з критого воза, а Ігор, насунувши на голову каптур мокрої киреї, їхав верхи і слідкував, щоб усе в його невеликій валці було в порядку.

До Києва, замість десятого дня, як сподівалися, добралися увечері аж на п'ятнадцятий.

Ігор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.

Славута був дома. При світлі смолоскипа зійшов з ґанку у двір, упізнав Ігоря.

— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?

Старий боярин безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не бачив кілька місяців. Він поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.

— Я з сім'єю, боярине, — зупинив його Ігор. — З княгинею Ярославною, з дітьми та почетом. Їдемо з Галича.

— Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Діти! Зараз ми приготуємо все для дорогих гостей. — Він заметушився і почав гукати до челяді: — Гей, люди! Топіть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса коням та покладіть сіна! Та швидше повертайтеся! Ну!

Широкий боярський двір ураз ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби обрік, діставали з горища сіно.

Славута привітав Ярославну, як доньку, — обняв, поцілував у лоба, повів з дітьми до хоромів. Ігор деякий час ще порядкував у дворі, аж поки люди і коні не були поставлені на нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти пили з коржами та медом гаряче молоко, що виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль на жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та Славута перейшли до боярської хоромини, де був накритий стіл. Все, що мав кращого і смачнішого, боярин звелів подати сюди.

Він наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

— За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших діток! Дякую, що не забули мене і завітали не до когось іншого, а до моєї господи!

— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж ти, Славуто, для мене немає, — з почуттям проказав Ігор. — За твоє здоров'я, вчителю! За те, щоб повнився достатком твій дім, щоб ясною була голова, а голос лунав по-молодечому! І якщо дозволиш, ми на кілька днів скористаємось твоєю гостинністю, бо додому ще тиждень путі, а коні стомилися і діти послабли...

— Княже! — вигукнув Славута. — Мій дім — твій дім. Все, що маю, що я нажив за своє життя, все те від князів Всеволода Ольговича, Святослава Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе, Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну службу і належать їм, як і я їм належу тілом і душею. Ольговичі — моя доля...

— Я завжди високо цінив твою відданість Ольговичам, Славуто, але Ольговичів стало багато. Хто ж із них тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

— Уже з твого запитання, Ігорю, мені ясно, як високо ти ціниш мою відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі. Це всім відомо...

— Навіть не Святославові?

— І Святославові теж.

— Але останні чотири роки ти незмінно при його дворі і віддано служиш йому! — вигукнув Ігор.

— Ти теж, Ігорю, не раз воював на його боці, допомагав йому здобути Київ. І допоміг! І це велика перемога Ольговичів!.. Що ж стосується мене, то нас зі Святославом єднає і дитяча та юнацька дружба, і спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що більшість моїх угідь розташовані на нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як ти знаєш, кращий дім, ніж у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім і в Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе в гості...

— Ну, от! Наїжджаєш! А кажеш, що я на першому місці в твоєму серці...

— І це так. Я люблю тебе, як сина! З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені до душі — за щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

— Ну, не такий уже я хороший! — не без задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся і його очі засвітилися батьківською добротою.

— А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю, що ти, крім того, ще й упертий, запальний, честолюбний, а іноді й жорстокий... Ну, та про це у нас ще буде час погомоніти, — ви ж не завтра вирушаєте в путь... Тим більше, що завтра доведеться йти до Святослава: він збирає князів на снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій любий брат Всеволод...

Ігор аж кинувся:

— Всеволод тут? Чому ж ти мені відразу не сказав?

— Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночі. А тобі треба передусім добре відпочити, виспатися. А вже завтра зустрінетесь...

Ігор і Ярославна відчули, які вони страшенно стомлені. Тепло, що йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще більше розморили їх, обличчя запашіли гарячковитим рум'янцем. Уже ні їсти, ні пити, ні розмовляти їм не хотілося. Очі склеплювалися самі. Сон — це все, що зараз для них було наймиліше.

 

Святослав не вважав це зібрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крім Рюрика, лише чотири князі: Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський, Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчев-ський. Однак урочистості й пишності зібранню не бракувало. Святославова гридниця була прикрашена князівськими хоругвами, одягнуті в барвисте вбрання князівські гуслярі, дудкарі та скоморохи ще до початку снему почали веселити ліпших київських мужів — бояр, багатих купців, дружинників — музикою, піснями та скомороськими жартами-витребеньками.

Ігор з Ярославною та Славутою трохи припізнився і зайшов до гридниці тоді, коли там уже стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з Белуківною та прибулі князі.

Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.

— Княже, брате мій! — І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. — Який я радий, що ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб'язкових образ, прибув сюди, щоб спільно подумати про землю Руську!

Ігор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик і Ярослав, а брат Всеволод згріб у ведмежі обійми і мало кісток не потрощив на радощах.

І ось перед ним Володимир Глібович. Ігор глянув на його юне вродливе обличчя, заглянув у світло-голубі очі — і руки не простягнув, тільки процідив крізь зуби:

— Здрав будь, княже!

Володимир холодно кивнув головою:

— Здрав будь!

Святослав стежив за виразом їхніх облич, за кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один одному,і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них, щоб не спалахнула сварка, взяв обох попідруки, рушив до князівського столу на підвищенні.

— Дорогі мої синовці[45][45], — сказав лагідно, як батько, що повчає недорослих синів, — є час битися, але є час і миритися. Що було, те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як брати, і хай ніколи чорна тінь незгоди не затьмарить ваших сердець! Від цього виграє і кожен з вас, і вся Русь! Подайте руки, прошу вас!

Не дивлячись один одному в вічі, молоді князі простягнули руки, але потиск їхній був ледь помітний і ніяк не свідчив про примирення.

Святослав запросив усіх до столу. Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.

— Братіє і дружино! — голосно, на всю гридницю, промовив великий князь. — Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на українні наші землі. Ми було приборкали Коб'яка з його братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю Переяславську землю і прилучити її до землі Половецької...

Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка була дуже важлива і вразила всіх.

— Звідки дізнався про це, княже? — запитав брат Ярослав. — Може, це вигадка? Святослав похитав головою.

— Ні, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо мати його — наша жінка, переяславка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід проти нас, і навіть про те, що Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб придбати там лук-самостріл, що стріляє "живим вогнем". Щоб застрахати наших воїв...

Всі довго мовчали. Кожному з присутніх було добре відомо, якою смертельною загрозою для Русі були половці протягом останніх ста років, після того як вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за Волги, з земель незвіданих, таємничих, і, витіснивши своїх родовичів-печенігів, затопили неозорі степи між Волгою та Дніпром, а згодом і між Дніпром та Дунаєм.

Все, що сказав великий князь, ніяк не скидалося на вигадку. Не було того року, щоб минув для Русі спокійно, щоб та або інша половецька орда не топтала руські землі. Тепер же, коли половці об'єдналися, треба ждати гіршого.

— Що ж нам робити? Зима довга, а ми не знаємо, коли саме нападе Кончак,-почав розмірковувати уголос Ярослав. — Не тримати ж у Полі цілу зиму об’єднане військо... Що порадить великий князь?

Святослав виділявся серед інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор та Володимир Переяславський, що були середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів край стола, мав таку ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як старший від нього майже утроє двоюрідний брат.

Всі повернулися до Святослава. Справді, що порадить великий князь?

Святослав рукою відкинув назад сиву чуприну, трохи відпив з келиха сити і, подумавши якусь хвилину, сказав:

— Ми з великим князем Рюриком уже кріпко думали, що нам робити. Звичайно, посилати на всю зиму в Поле військо нерозумно. Та й хто витримає таку зимівлю?.. А от держати на Королі, Пслі та Ворсклі в зимівниках таємничих вивідачів можна. Як тільки вони помітять половців, то від вити[46][46] до вити звістка за один день дійде до нас — у Київ, у Переяслав, у Чернігів... А ми, держачи рать напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь на Сулі, а то й на Хоролі... Чи згодні на це? Чи так я кажу?

Першим відгукнувся Володимир Глібович:

— Я згоден.

— А ти, Ярославе? — Святослав повернувся до брата.

— Іншого виходу у нас немає, — відповів той ухильно.

— Отже, ти згоден піти разом з нами в Поле? — перепитав Святослав.

— Згоден, — нахилив голову Ярослав, і ніхто не міг побачити його очей.

— А ти, Ігорю?

— Сіверські князі підуть! — твердо сказав Ігор. — Всі підуть — і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...

Рум'яний Святославів вид прояснів.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.158 сек.)