ЧОМУ ВМИРАЮТЬ ЗІРКИ?

Чому зірки помирають?

Навіщо на землю летять?

За що вони вічно страждають,

Чи знають вони, що згорять?

Їм жити б іще і світити,

Шляхи прокладати до мрій,

Всміхатися щиро, як діти

Величній долі своїй.

Зірки помирають, як люди,

Від різних причин і подій:

Кого забирають для любих,

Хто падає заради мрій…

***

…Останні червоні промені гарячого сонця осявали втомлену африканську землю. Здавалося, хтось пролив на світ пурпурову фарбу. Десь далеко гомоніла річка.Cвоєю, незрозумілою людям, мовою вона тихо оповідала смарагдовій саванні про життєдайну силу води. Повітря сповнилося зітханням виснаженого лісу. Ніч вже легенько торкалася неба своїм чарівним пензлем …, аж раптом вечірню тишу прорізав зляканий крик. Точніше, щось схоже на крик. Природа відразу скинула з себе дрімоту й почала уважно слухати та спостерігати.

На галявині з’явилася дивовижно-красива тварина. Гарне тіло, міцна статура - сама досконалість. Це була аравійська антилопа. Вона відбилася від своїх і тепер приречена на смерть, бо найвеличніший хижак саван - лев хоче нею повечеряти. Антилопа застигла, наче вилита з криці, сміливо дивлячись в очі смерті. Один стрибок - і жорстокий хижак вже встромив свої гострі ікла в шию жертви…

……………….

Життя прекрасне, чи не так?

Всі хочуть жити й відчувати існування смак,

Радіти й сумувати,

Неначе день сьогоднішній – останній.

Так. Життя прекрасне!

Воно, як подарунок, щастя,

Найбільша цінність на землі,

Що подарована тобі.

Життя-це все, що я люблю:

Це голос краю, де живу;

Холодна течія річок, де воду п’ю,

Зелений килим трав, де я ходжу,

І сонця блиск…,як у раю…

Я хочу жити, друзі! Так!

Радіти подиху саван,

Відтак чекаю помочі від вас.

Допоможіть, благаю вас,

у цей страшний для мене час

радіти подиху весни,

О, люди, допоможіте вижити мені!!!

Кораблик сподівань

Весна. Світить сонечко. Тепло. На вулиці вже зовсім немає снігу. Лише біжить великий згон. Шумить, так шумить…

У ньому – і крижинки, і шматки брудного снігу, - і де воно береться. Під муром уже травка зеленіє і гріється проти сонця.

Хлопчик сидить у кімнаті, позирає у вікно, і швидко й вправно вірізблює з дерева кораблики. Вже один готовий – зі щоглами й вітрилами. А на вітрилі – золотавий тризуб. Такий самий, як на герольдичних знаменах самого князя Святослава. Цей кораблик буде ватажком цілої флотилії, яка попливе до далеких берегів, і навезе додому самоцвіти, перли, золото, срібло … багато – багато. І хлопчик працює.

- Ярославчику! - хтось гукає хлопчика на ім’я. Звичайно, мама. І чого вона турбується – йому так ніколи, а то, напевно, молоко кличуть випити. Він занятий і не може озватися.

- Годі! Завтра можна закінчити роботу, – згодом каже хлопчик. Швидко одягає кожушину, піднімає готовий кораблик і йде, співаючи, по дорозі.

Ось і річка. За мить кораблик із тризубом загойдався на грайливих весняних хвильках, вітерець впіймав парусом і рушив – усе вперед, вперед, вперед. Так вільно кораблику – робить, що хоче. Минає перешкоди, минає людей. Лише вдень сонце, а вночі зорі дивляться за ним і дивуються. І ніхто ним не керує: пустив хлопчик, і дякувати йому. Пливе річкою і росте кораблик. Вже став, як човник невеличкий. Вчора вночі навіть дві русалоньки упрохали, щоб їх підвіз. Пливе й росте – підростає потроху.

“Диво в нас на морі,” – казали моряки, що виходили часом на берег, коли кораблі стояли у гавані. “Спостерігали ми, та й з інших кораблів також бачили, що на морі з’явилася чайка козацька, білопарусна, як лебідь морський. Ніяк не можна її вловити: зблизька стріляє, а здалеку тікає. І нікого немає на ній. Летить, мов птах білий, по широкому морю. Оце так диво,” - казали про чайку й морські розбійники і мріяли виловити її, щоб спинити вільнолюбний козацький дух.

Та це ж кораблик виріс, пливе… Гордо ріже носом воду, вільно майорить на вітру золотий тризуб на білосніжному парусі. А навкруги – море, а зверху – небо. Гуляй, де хочеш!

Аж раптом - змова. Десятки ворожих кораблів вийшли у море, щоб полонити білосніжну чайку. Різні кораблі, різні знамена, різні люди на них. Повно народу з ножами, рушницями, і кожна людина переповнена злобою. Кожний має на думці своє. Одним вважалося, що на судні багато було добра різного, яке можна пограбувати; другим – що пливе там зачарована царівна, за яку можна буде взяти потім багатий викуп; треті думали, що там самого питва та наїдків вистачить на багато років. А найпідступніші думали, щоб впіймати зачарований корабель, і примусити працювати на себе, грабувати і вбивати звичайних подорожніх.

Так десятки розбійницьких кораблів вийшли в море на лови за білою чайкою. Тьмяне кільце облягло білий кораблик. Плескають весла водою. Свистять стріли, стріляють гармати, гримлять вибухи. У чорно – червоне забарвлюють небо язики пожеж. Нерівний бій, нелегкий, кривавий. І точився він століттями з перемінним успіхом. То одному розбишаці посміхнеться доля, то іншому. А то перегризуться між собою за право володіння вільною чайкою. І кожен з розбійників, потрапивши на її борт, шукає собі поживи, шматує, руйнує, тягне на свій піратський корабель. Але ж і чайка не скорюється. Як дивовижний птах – фенікс відроджується з попелу, стряхує з борту свого ворожу навалу, і знову майорить гордий золотий тризуб між сонцем і хвилями, знову гордовито надимають його паруси морські вітри.

Не по зубах підступному ворогові наш гордий кораблик, і тому залишаються вони, розчаровані й принижені, позаду, як гіркий спомин, а чайка летить собі. Та і не чайка це вже… Загартувався кораблик у боях, виріс, змужнів. Справжнім воєнним крейсером вийшов з полум’я битв, озброєним, готовим відстояти своє життя і незалежність.

Та потрапив одного разу корабель у рідну течію, і потягло його непоборно в рідні краї. Лине між знайомими берегами, мирно, спокійно, і немає вже потреби у броні та зброї. І вже розсікає рідні річкові хвилі багатопалубний красень – пароплав. Всі палуби його заповнені людьми – різного віку, національностей, професій, інтересів та вподобань. І для всіх на пароплаві знайшлося місце.

Так і пливе він між мальовничих берегів, чудових краєвидів, які часто порівнюють із швейцарськими, повз зелене вбрання гаїв, садів, незрівняну красу безкраїх ланів, гостинність лісів, свободу гір, безмежні степові простори, зачарований блакитним оксамитом повноводних річок.

А які тут пам’ятки архітектури! Це і замки й фортеці, й різноманітні укріплення Західної України, палаци та мечеті Криму, православні собори Центральної та Східної України. Про безліч музеїв, театрів, галерей годі й говорити.

І пливтиме він так довіку – колишній маленький кораблик, а нині – могутній пароплав, із золотим тризубом та гордим написом “УКРАЇНА” на борту, якщо люди, які прямують на ньому до світлого майбутнього, будуть жити в мирі й злагоді й завжди знаходитимуть спільну мову.

Наша земля – Україна

Дзвін шабель, пісні, походи,

воля соколина,

тихі зорі, ясні води –

моя Україна

В.Сосюра

Ми живемо у вільній незалежній державі, що разом зі світовою спільнотою впевнено крокує шляхом демократії.

Проте і сьогодні, як багато віків назад, серед епітетів, що найчастіше додаються до слова Україна, перше місце, безперечно, належить слову «мальовнича». Саме так називають нашу державу за красу її природи. Вона багата на чудові краєвиди, які порівнюють із швейцарськими. Але не лише ними славиться українська природа. Приваблює зеленим вбранням гаїв, садів, незрівняною красою безкраїв ланів, гостинністю лісів, свободою гір, вражає своїм безмежним степовим простором, чарує блакитним оксамитом повноводних річок.

А згадаймо українську ніч: чи є щось чарівніше за темно – синє вечірнє небо, ясні зорі та чаруючий солов’їний спів: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…». Ці рядки хвилюють своєю мелодійністю та правдивістю.

Не можна залишити поза увагою традиції, обряди, побут українців: гостинність, благородство духу, глибока пошана до батьків, набожність та бережливе ставлення до святинь.

А пам’ятки архітектури! Це і замки й фортеці, й різноманітні укріплення Західної України, палаци та мечеті Криму, православні собори Центральної та Східної України. Про безліч музеїв, театрів, галерей годі й казати.

Живучи на такій щедрій землі, вшановуючи таких славних людей цієї землі. згадується одна з найбільших святинь – мова – безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. У ній відбито характер, історію, звичаї, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу.

Чесно кажучи, важко висловити на папері свої почуття до рідної землі. адже будь-які слова не варті того світлого, несказанно чистого почуття – любові до Батьківщини, якій присвячую свої рядки:

Україно моя, синьоока красуне!

Ти страждала віками, ти палала в огні.

Скільки зроблено праці твоїми руками,

Скільки болю відчула ти на сильній спині!

Ти пройшла через гноблення, голод і смуту,

Через полум’я тої страшної війни.

Ти вмивалася кров’ю, сльозами і потом…

Скільки винесли болю твої доньки й сини.

А сьогодні – могутня і вільна держава,

Ти розправила плечі, устала з колін,

Відстоявши свободу, соборність і право

Жити вільно. За це – низький мій уклін.

Я пишаюсь тобою, моя Україна!

Я щаслива, що тут народилась, живу.

Твій народ – то єдина велика родина,

З нею разом у світле майбутнє піду.

Поиск по сайту: