Сцена 10. «Благодійний бал» (вальс)

По правій стороні сцени знаходиться стіл, за яким сидять Нікіта, Рома, Ваня, Рита, Аня, Оля. Про щось активно розмовляють. Музика вимикається. Світло спрямовано виключно на стіл з акторами.

Аня. Так дивно, що ми тут всі зустрілись…Правда.

Оля. Сама досі не можу прийти до тями…

Рома. Але погодьтесь, ще дивніше те, що організатор благодійного балу запізнюється.

Рита. Могли б і почати вже насправді.

Нікіта. Та годі вам! Зате є час побалакати… От, Аню, як ти взагалі?

Аня. Як я? Здається, що щаслива. Займаюсь улюбленою справою, як і хотіла колись. Знаєте, що цікаво? Тепер, кожного дня, прокидаючись на роботу, згадую свої змоги прокинутись у шкільні роки… Як же хочеться подякувати коханому будильнику, який разу з 3-го (замислилась), ну добре, може з 4-го (сміється), будив мене на мої "улюблені" пари. Завдяки йому я запізнювалася лише на 15 хвилин.

Нікіта. (сміючись) Ну, і не так вже й часто ти отримувала картку через запізнення на світовій літературі.

Всі сміються.

Ваня. (звертаючись до Нікіти) А ти що там? Як твоє життя?

Нікіта. Чесно? Фантастично! От хто б що не казав, а мрії, чорт забирай, реально збуваються! Пам’ятаєте мою роботу на конкурс в 11 класі про Київ? Отой проект будинку.

Рита. Хм, я, здається, не знаю… А ну, нагадай.

Нікіта. Мені треба було створити проект якогось незвичного будинку. Я вирішив докласти до цієї роботи не просто якусь графіку чи техніку, а найкраще що було і є – своїх друзів. Уявіть собі багатоповерховий будинок, в якому кожен поверх присвячений окремій людині: він виглядає саме так, якою її бачать оточуючі – неймовірно прекрасною. Саме тоді я зрозумів, що архітектура це моя. І… (замислився) …без них, нашої компанії, нашого ФМу, «світ севентін» нічого б не було. От, дійсно, хотілось би зараз підійти до кожного, обійняти і просто-на-просто сказати «дякую тобі, чувак». (сміється)

Ваня. Та нема за що, мужик!

Всі сміються.

Оля. А чого про вчителів мовчимо? Я пам’ятаю, які уроки нам давав Довженко. І я не тільки про пари. Та й взагалі більшість викладачів були нам добрими знайомими. З ними і говорили про душевне, плакали від переживань та сміялись від щастя. За настроєм бігали в ту учительську, ніби там заряд енергії якийсь. Так, душевно було…

Рита. Вибачитись би ще за те, якими ж ми пнями були!

Сміються.

Рита. Ну а що! Скільки розумних речей, порад, слів пролітало повз вуха лише через нашу самовпевненість чи ще якісь дурниці. От зараз дуже часто я пригадую, що мені казали викладачі, і розумію, що не дарма…

Рома. Хочеться реально подякувати їм за терпимість. За те, що були поруч, коли це було потрібним. Згадайте тільки, як муштрувала нас наша Ольга Василівна! Божечки, з таких технарів як ми вона дійсно мало не перетворила нас на гуманітаріїв!

Рита. А наші класні керівники? Світлана Іванівна, Тетяна Андріївна, Ольга Володимирівна, Галина Іванівна…

Рома. Золоті люди. Я б загнувся. Та що там загнувся! З такими, як ми…

Рита. Перерахувати б всіх і кожного, сказати б всім оте щире «дякую»! Сподіваюсь, що вони хоч трошечки зараз відчувають нашу вдячність, хай які ми були проблемні.

Рома. А скільки ж всього було на наших парах… І сміху, дійсно дикого сміху! Згадати… (сміється)

Світло, спрямоване на стіл, гасне. Освітлюється інша частина сцени, де відбувається сценка М13/14.

СЦЕНКА

Світло переходить на стіл з акторами.

Нікіта. Так…Такі спогади. Ех, вдячний же я їм всім за той душевний сміх.

Ваня. Дійсно важливо не забувати казати оте просте «дякую».

Оля. А ти б кому подякував?

Ваня. Батькам. Навіть нема сенсу зараз говорити за що, бо в результаті все одно вийде, що за все. Реально за все. За життя, за посмішки, за сміх, за науку, за підтримку, за любов… За те, що вони були і є поряд. Що на них завжди можна було покластись. Що вони давали змогу бути самим собою і навчили притримуватись цього правила в житті. Немає більше таких людей на світі, яким дійсно варто просто щосекунди повторювати слова вдячності.

Аня. (посміхається) Ой, Ваня, а пам’ятаєш, як ми постійно всі пересікались біля тієї кав’ярні на Політесі?

Ваня. (сміється) Хах, звичайно, що пам’ятаю!

Аня. Ех… Добре, що у нас завжди була кава. Вона об'єднувала нас біля тих затишних кав'ярень, допомагала остаточно прокинутися перед неочікуваними контрольними або після безсонної ночі "веселих" лабораторних з фізики. Вона перетворювала сонні тушки наших ліцеїстів на людей. Саме на каву ми витрачали останні гроші. Кавою снідали і кавою обідали.

Оля. Взагалі Ліцей нам багато дав. Що б ми раніше не казали, як би не хотіли швидше випуститись, а я рада, що пройшла цю школу життя. Саме у нас в ПЛ я зрозуміла, чим насправді хочу займатись. Саме там відкривала в собі ті здібності, які б навряд змогла віднайти деінде. Так, я змінила там безліч класів, безліч класних керівників, не спала ночами, аби зробити якусь домашку, тижнями ходила, ненавидячи весь світ, але лише це виховало в мені справжню витримку, яка допомогла досягти того, що я зараз маю. Це надзвичайно. І я вдячна тому, який досвід подарував мені Ліцей.

Починає грати музика вальсу. Всі оглядаються. Світ починає гаснути.

Аня. О, дивіться, здається, починається…

Гасне світло. Ті, хто танцюють вальс, лишаються, інші – забирають стіл і стільці за куліси.

Вальс.

Поиск по сайту: