|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Історичний розвиток геополітикиСтановлення геополітики, що відбувалося паралельно з розвитком політичної географії, припадає на кінець XIX — початок XX ст. і пов'язане з іменем Ф. Ратцеля (1844 – 1904). Ф. Ратцель, узагальнивши праці попередніх мислителів, першим перетворив політичну географію на системну наукову дисципліну. Це зумовлювалося не лише переходом кількості розрізненого знання в його інтегральну якість, а й глибокими та суттєвими змінами в самому об'єктивному світі, який переходив на зламі двох століть зі стану розрізненості окремих своїх частин і регіонів до єдиного, взаємопов'язаного і взаємозалежного світу в масштабах усієї планети. Ф. Ратцель вважав, що простір (розмір) держави є найважливішим політико-географічним чинником. Причому простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з атрибутів її сили, а він сам є політичною силою. Це більше, ніж лише фізико-географічне поняття. Занепад держави становить результат ослабленої просторової концепції й ослаблого просторового почуття. Хоча вчений і змістив акцент із переважно географічного аспекту впливу навколишнього середовища на життєдіяльність держав і народів на політичний аспект ролі і впливу географічного фактора, і передусім ролі простору, він не став автором терміна "геополітика". Першим термін «геополітика» вжив шведський вчений Р. Челлен у праці "Держава як форма життя" (1899). За Р. Челленом, геополітика — "це вчення про державу як географічний організм чи явище в просторі: вона, таким чином, є вченням про державу як країну, територію чи область". Отже, історичне ядро геополітики становить політична географія, завданням якої є дослідження взаємозв'язків між геопростором і балансом сил у світі. Однак уже на етапі становлення геополітики Р. Челлен заявляв, що "географія не може дати досить широку і глибоку інформацію з усіх питань, які стосуються геополітики". У розвиткові багатьох наук були моменти, коли наукові ідеї дискредитувалися на догоду тим чи іншим політичним цілям. Це характеризувало геополітику, особливо німецьку, в 30 - 40-х роках XX ст. Зокрема, К. Хаусхофер вніс негативний аспект у німецьку геополітику, намагаючись теоретично обгрунтувати нацистські ідеї світового панування, що на тривалий час загальмувало формування геополітики як науки. Через зв'язок геополітики і фашизму геополітика в США в 40—50-х роках, а в країнах соціалістичного табору — в 40—80-х роках XX ст. вважалася псевдонаукою, реакційною концепцією, що пояснює політику держав впливом природних географічних умов, географічним положенням і расовими відмінностями населення. В СРСР на сам термін було накладено жорстке табу. Поряд з тим у США з'являються праці Н. Спікмена (1944), Р. Страуса-Хюпе (1950), Д. Майнінга (1956), які нині становлять класику геополітики. З 60-х років відновлюються геополітичні дослідження в Європі. Це переважно дослідження в рамках руху "нових правих" (А. де Бенуа, Ж. Тіріар, Р. Стойкерс, Й. фон Логаузен, М. Таркі та ін.); створення на основі ідей анархізму геополітичної школи часопису "Геродот" (І. Лакост, М. Фуше, К. Раффестейн та ін.); розвиток ідеї про іконографію Ж. Ґоттманном та перші паростки геополітики неконфронтаційного типу в працях П. Галлуа. Звісно, що в умовах біполярного світу геополітичні теорії розвивалися переважно в конфронтаційному руслі. У повоєнні роки перевагу щодо формування теоретико-методологічних основ геополітики мали представники німецької та японської, пізніше — американської, французької та британської шкіл. З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. Її відродження аж ніяк не означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили актуальність за нових реалій. Увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики сучасності, серед яких: • поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних та інтеграційних угруповань, ТНК, терористичних організацій тощо; • глобалізація світового господарства і як наслідок — поступове зміщення акценту з політики на економіку; • збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення екологічних проблем, поширення тероризму тощо; • з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого — вибух патріотизму, національно-визвольних рухів; • пошук геополітичними акторами взаємовигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в постбіполярному світі та ін. Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її відродження наприкінці XX ст. полягають у такому: - "ущільнення" геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та винаходів кінця XIX ст. і всього XX ст.; - небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення; - відсутність вільних територій для територіальної експансії держав; - розуміння взаємозалежності і вразливості людства та переосмислення ролі війни.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.) |