АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК

Читайте также:
  1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь, 2001.
  2. Г. Новий британський словник англійської мови
  3. КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
  4. КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
  5. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів. Українські електронні термінологічні словники
  6. Роль словників у підвищенні мовної культури
  7. Словник
  8. Словник ключових термінів
  9. Словник теми
  10. СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
  11. СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

 

Китай  
Чжан Цзян Китайський мандрівник та дипломат епохи Хань. У 138 році до н. е. він разом із загоном з 100 чоловік відправився на північний захід для того, що укласти антихунську військову коаліцію з сусідніми державами. Чжан Цзяну було доручено вступити у контакти з вождями племені ючжи, що ворогували з сюнну. Зазнавши поразки від своїх суперників, ючжи відійшли на захід. Ханський імператор У-ді вирішив відправити до них свого представника, для того, щоб відшукати їх та вмовити повернутися на схід для спільної боротьби проти хунну. Проте, під час мандрівки Чжан Цзян потрапив у полон до хунну, де провів 10 років перш ніж здійснив втечу, а потім продовжив подорож. Він перейшов через пустелі Синьцзяну та досяг долини І-лі, де сподівався знайти юджи. Але, виявилося, що інші племена витіснили звідси потенційних союзників. Чжан Цзян вирішив йти далі на захід. Врешті-решт, він досяг країни, яку китайці називали Да Юань, (Фергана). Вона лежала на півночі від сучасного Афганістану. Це була окраїна Парфянського царства. Згідно з легендою, саме звідси Чжан Цзян привіз до „Піднебесної” волоський горіх та виноградну лозу. Також він зібрав докладні свідчення про внутрішні ресурси, населення, торгівлю, військові сили відвіданих країн, дізнався про існування Індії (Шеньду) та Аршакідської Парфії (Ансі). Повертаючись додому, мандрівник нарешті відвідав Бактрію, де знайшов ючжи але запропонований ним договір було відхилено. Під час подальшої подорожі, знову потрапив до хунського полону, але у 126 році до н. е. йому вдалося втекти та повернутись до Чаньаню. Згодом через території, де побував Чжан Цзян було прокладено караванну дорогу (Великий Шовковий Шлях), що поєднала великі цивілізації Сходу та Заходу.
Сима Янь   Старший син Сима Чжао, регента при дворі імператора держави Вей. „Хлопчина величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін”. Він мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим. У 256 року Сима Янь скинув безвладного імператора Вей і проголосив себе „Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь. Сима Янь об’єднав імперію, підкоривши південні держави Шу та У. У 280 року Сима Янь своїм указом створив державну надільну систему, в основі якої лежала загальнодержавна власність на землю. Кожен селянський двір отримував з державних фондів наділ з розрахунку 8 га на одного дорослого чоловіка (від 16 до 60 років), за користування яким сплачував державі зерновий податок (до 45 % врожаю), поставляв ремісничі вироби (переважно шовк) і виконував 20-денну трудову повинність на користь держави. За царювання Сим а Яня проявилися й перші ознаки цзінського занепаду, хоча, незважаючи на схильність творця династії до вживання алкоголю, імперія на початку досить успішно розв’язувала свої проблеми: дала відсіч кочівникам, відновила дипломатичні стосунки з Ферганою, Хорезмом і Римом. Помер Сима Янь у 290 році
Ян Цзян Засновник династії Суй (581 – 618 рр.) в Китаї. Був „гнівливим, недовірливим і не любив книг, діяв хитрістю,... вмів примусити боятися себе, його накази виконувалися швидко й беззастережно, державними справами він опікувався з ранку до вечора без ознак утоми”. Ян Цзянь з метою зменшити податки в Китаї вирішив не платити данину тюркутам, а суворими законами встановив в країні порядок спираючись на конфуціанську ідеологію. До ставки кагана було відправлено дипломата Чжан Суньшена, який інтригами підкупами і наклепи, зумів пересварити тюркутських ханів. 584 р. в каганаті почалися усобиці. Скориставшись цим Ян Цзянь завершив підкорення Південного Китаю, возз’єднав країну та здійснив важливі політико-економічні реформи. У 597 р., вивчивши досвід кінного бою, китайці розбили тюркутів, але Ян Цзінь не зупинився на цьому і запланував завоювання Кореї. Похід був невдалий, а в 604 р. імператор раптово помер. Дехто звинувачував в цьому його сина, Ян Гуана (604 – 617).
Чжао Куан-Инь   Китайський воєначальник, командир імператорської гвардії. В 960 р. проголосив себе імператором династії Сун (960 – 1279), відмовився від завойовних походів на Північ, зосередив зусилля на возз’єднані Китаю. Чжао довів до логічного завершення курс на абсолютну централізації влади (політика „зміцнення стовбура та послаблення гілок”), започаткував жорстоку фінансову та судову регламентацію і професіоналізацію війська, яке перейшло на державне утримання і повністю підкорялося імператору. За часів його правління, незважаючи на ганебний мир з киданями і тангутами, у сфері економіки й культури Китай вражав світ.
У Цзетянь (У-Хоу) Почала свою кар’єру з наложниці Лі Шиміня, а потім – його сина Лі Чжі. У 654 р., зачарувавши своєю красою імператора Гао-зцуна, домоглася проголошення себе імператрицею. Відразу розпорядилася знищити весь гарем. Нещасних красунь четвертували або топили у вині. У-Хоу стала лідером націоналістичної партії в танському Китаї. Через її інтриги правлячі кола втратили чимало талановитих керівників і воєначальників. Після смерті чоловіка стала правила одноосібно. У 690 р. скасувала династію Тан, присвоїла собі титул „Сина Неба”, причепила підвісну бороду й проголосила династію Чжоу (690 – 705). Після смерті кривавої диктатора її син Лі Сянь відновив династію Тан.
Ван Ман Засновник нової династії (Сінь) в Китаї наприкінці періоду стародавнього світу. У 9 р. н. е., не маючи законних прав на престол, будучи родичем імператора по жіночій лінії, він захопив трон і провів серію реформ, головними з яких були реформи земельних відносин та рабовласництва. Було оголошено всі землі власністю імператора із забороною їх купівлі-продажу. Селянські сім’ї стали отримувати наділи, за що платили податки до казни. Також заборонялися продаж рабів та купівля людей у рабство, тому що це „суперечило небесній добрій волі та людській гідності”. Реформи Ван Мана знаменують присмерк старого Китаю й перехід у добу Середньовіччя. Вони зустріли опір з боку правлячих кіл і на деякий час були забуті.
Елюй Чуцай Кидань за походженням, перший радник хана Угедея, запропонував проект створення центрально-адміністративного управління на території монгольського Китаю. Проект був спрямований на скорочення системи уділів і зміцнення великоханської влади. Він наразився на опір серед традиційної монгольської аристократії, але переміг і здебільшого успішно почав реалізовуватися в Китаї періоду правління династії Юань. Зі смертю Угедея у 1241 р. Єлюй Чуцай був усунутий від двору. Існує легенда, що він порятував китайський народ від викорінення, як це пропонувала монгольська традиційна знать, що прагнула знищити землеробське населення і перетворити ці землі на пасовиська.
Лі Юань Засновник китайської династії Тан (618 – 907); проголосив її, дізнавшись про смерть Яна Гуана, відомого своєю жорстокістю. Новий імператор стратив найодіозніших вельмож суйського режиму, оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим припинив голод) і скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару тільки за вбивство, грабіжництво, зраду та бунт. До 624 р. весь Китай підкорився новому правителю. Його син Лі Шимінь запропонував курс на синкретичне примирення землеробського Китаю з кочовим степом. Для більшості китайців цей шлях був одіозним, бо вимагав визнати, що „варвари” – нормальні люди, а їхній спосіб життя не гірший за китайський. Лі Юань призначив Лі Шиміня спадкоємцем та 4 вересня 626 р. зрікся престолу.
Лі Шимінь Другий син імператора Лі Юаня, засновника династії Тан (618 – 907). Запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало стати не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Опорою цього курсу стали тобгачі – войовничі кочовики, що визнали політичну владу Китаю та вступили йому на службу.
Хуан Чао Впливовий контрабандист-солеторговець, надзвичайно честолюбний, змалку мріяв про кар’єру великого чиновника, але не подолав іспитів. Водночас став впливовою фігурою кримінального світу, а під час селянської війни одним з її лідерів. Хуан Чао був високою, фізично сильною людиною, знався на ієрогліфах та військовій справі, вирізнявся красномовством винятковою жорстокістю. На одному з етапів селянської війни Хуан Чао проголосив себе новим імператором, заснувавши династію Велика Ци (Да Ци). У 884 р. повстання було придушене, а сам Хуан Чао зник невідомо куди.

 

 

Кочовий степ  
Чингізхан (1162 – 1225) Народився майбутній полководець у 1162 р. (за іншими джерелами – 1155). Його батько Єсугей-багатур був старійшиною монгольського роду тайчжиутів. Згідно з легендою, щойно народжений малюк міцно тримав у руці згусток крові, що нагадував шматок печінки. Темучін рано залишився без батька – Єсугея-багатура, якого отруїли представники ворогуючого клану. У десять років він залишився разом з матір’ю, від якої відвернулися колишні слуги її чоловіка. Юнак ріс настільки жорстоким, що навіть, разом зі своїм братом Хасаром вбив свого зведеного брата Бестера. Скориставшись цим як приводом, тайчжиути (які боялися помсти Темучіна) схопили його, забили у колодки. Згодом юнаку вдалося втекти. Він одружився зі своєю нареченою Борте, яка згодом отримала титул „хатун” (ханша, господиня). Невідомо, чи кохав Тимучин свою дружину, проте до кінця життя відносився до неї з почуттям глибокої поваги. У цей час Темучину вдалося заручитися підтримкою двох впливових кланів – кераїтів, яких очолював хан Торгул (побратим його батька) та джаджират на чолі з вождем Джамухою. Це допомогло йому у подальшій боротьбі проти ворогів – меркитів, які у 1180 році викрали та збезчестили Борте. За допомогою Джамухи дружину вдалося повернути. Об’єднаними силами Темучину, Джамусі та Торгул-хану вдалося організувати спільний похід проти меркитів та розгромити їх. Після перемоги Темучин та Джамуха почали правити монголами. Пізніше Темучин відокремив свій улус та почав конфліктувати з Джамухою. Природний розум та мужність забезпечили йому популярність серед монгольської аристократії і в 1182 р. навколо нього згуртувалися перші соратники, які проголосили свого лідера ханом під титулом Чингізхан, „обраного Вічним синім Небом”. У 1206 році на курултаї (раді монгольських аристократів) на річці Омон Чингізхана було обрано володарем (каганом) усіх монголів. ВІідтоді і починається його блискуча військова кар’єра, що дозволила йому отримати славу великого полководця, якому тільки смерть завадила реалізувати план формування „вселенської імперії”. Протягом 1206 – 1225 рр. Чингізхан вів постійні війни проти сусідів, розширяючи кордони своєї імперії. В цей час монголами були завойовані „лісові народи” Південного Сибіру, тангутська держава Сі Ся, чжурженська імперія Цзинь, держава кара-киданів, держава Хорезмшахів. Владу Чингізхана визнав Уйгурський каганат. Окремий монгольський корпус дійшов до половецького степу, де у 1223 році відбулося перше зіткнення між арміями кочівників та дружинами руських князів. І хоча смерть у 1225 році перервала блискучі походи „вселенського хана”, все ж йому вдалося закласти платформу для подальшої монгольської експансії.

 

 

Близький Схід та Середня Азія.  
Мухамед ібн Абдаллах Пророк, засновник ісламу (570 – 632). Народився в аравійському місті Мекка. Рано залишився без батьків, виховувався своїм дядьком Абу Талібом. Легенди наголошують, що вже у дитинстві його супроводжували дива, які свідчили про велике майбутнє. Досягнувши п’ятнадцятирічного віку, самостійно почав заробляти собі на прожиток: пас овець, займався торгівлею, ходив з караванами. Через десять років побрався з багатою вдовою Хадіджою, яка сама запропонувала йому руку та серце. У віці 40-ка років він почав викладати основи ісламу, заявляючи, що до нього явився Господь і змусив читати святі тексти. Спочатку мешканці не сприйняли нового вчення і в 622 році Муххамед був змушений втікати від їх гніву у сусіднє місто Йасриб, яке згодом отримало назву Мадінат Ан-Набі (Місто Пророка). Після кількох сутичок з мешканцями, у 629 році йому нарешті вдалось умовити колишніх земляків визнати іслам. В обмін він оголосив мекканську святиню – камінь Кааб – мусульманською святинею, та зобов’язав кожного мусульманина хоча б раз у житті здійснити паломництво до неї. Згодом владі пророка підкорився майже увесь аравійський півострів. Помер у 632 році від плевриту.
Абу Бакр Перший „праведний” халіф („заступник пророка”) (632 – 634). Після смерті пророка Мухамеда був обраний мусульманською общиною духовним та військом лідером усіх правовірних. Розпочав військові компанії проти Сасанідського Ірану та Візантії.
Омар ібна ль-Хаттаб. Другий „праведний” халіф (634 – 644). За часів його правління халіфат перетворився на велику імперію. Був дуже скромним у побуті: часто йшов у пустелю, вживав тільки просту їжу, носив грубий одяг. Відвоював у Візантії землі у Східному Середземномор’ї та Єгипет. Саме тоді арабами була знищена легендарна Олександрійська бібліотека. Також його армії під керівництвом арабського полководця Халіда аль-Валіда захопили Сасанідський Іран. Загинув від руки вбивці – раба християнина Фіру, який зарізав халіфа під час молитви у храмі.
Осман ібн Аффан     Третій „праведний” халіф (644 – 656). За часів його правління арабські завоювання були продовжені. Було остаточно підкорено Іран, завойовані Вірменія, Грузія, Лівія та Триполітанія. За часів його правління значно посилився клан Омеядів, що викликало невдоволення з боку інших мусульманських угруповань. Загинув від руки вбивці.
Алі ібн абу Таліб Зять пророка, Халіф (656 – 661). У роки правління халіфа Османа був лідером опозиційного до Омеядів угруповання („шиа”), що виступало за спадковість влади „алідів” – наступників Мухамеда. Саме шиїти здійснили успішний замах на Османа та проголосили Алі новим правителем. Проте не вся імперія визнала владу Алі. Найбільш серйьозним конкурентом халіфа був сирійський намісник Муавія, що підтримав Омеядів. Вирішальна битва між ворогами мала відбутися у 657 році біля урочища Сиффін. Але Муавія наказав підняти на списи листи Корана, вимагаючи мирного вирішення конфлікту. Алі дав згоду на переговори. Проте частина війська Алі, осуджуючи його нерішучість, проголосила себе „харіджитами” (тими, що вийшли) та почала війну проти халіфа. Решту життя Алі провів у боротьбі проти Муравії та харіджитів. Загинув від руки вбивці.
Середня Азія  
Тимур – завойовник (1336 – 1405). Тимур народився 9 квітня 1336 року у місті Кеш, що на півдні від Самарканду. Юнак рано проявив якості лідера. Він був рішучим, відчайдушним, займався військовими вправами, і як наслідок, чудово стріляв з лука та володів шаблею. У 1358 році Тимур, користуючись безвладом, на чолі банди розбійників почав грабувати сусідів. Разом зі своїм союзником намісником Самарканду Хусейном вони тероризували всю Середню Азію. Коли, на початку 60-х років ХIV століття Хусейна було проголошено еміром всього Мавераннахра, Тимур став головним його помічником. У 1362 році, в одній з розбійницьких вилазок, Тимура було важко поранено. Суглоби правої руки та правої ноги неправильно зрослися і він все життя накульгував. Саме тому він і отримав своє прізвисько – Тимур-ленг, або за європейською вимовою Тамерлан („Залізний кульгавець”). Проте каліцтво не завадило Тимуру здійснювати масштабні військові походи. Протягом 1370 – 1405 років йому вдалося підкорити народи Согдіани, Золоту Орду, здійснити кілька вдалих набігів у Північну Індію, розгромити армію османського султана Байзіда (1402). Помер завойовник під час походу проти Мінського Китаю у 1405 році.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)