АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЛЕКЦІЯ 3. ТЕМА: Основні напрямки виховання

Читайте также:
  1. Лекція (15.04.2014) Тема 5: Грошові системи
  2. ЛЕКЦІЯ 1
  3. Лекція 1
  4. ЛЕКЦІЯ 1 ЩО ТАКЕ ЕТИКА?
  5. Лекція 1. ВВЕДЕННЯ В СОЦІОЛОГІЮ.
  6. Лекція 1. Національна економіка: загальне і особливе
  7. Лекція 1. Термінологічна і нормативно-правова база охорони праці
  8. ЛЕКЦІЯ 10 МОРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
  9. ЛЕКЦІЯ 10. ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ ОРГАНУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
  10. ЛЕКЦІЯ 11 ЕТИКА СПІЛКУВАННЯ: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ
  11. ЛЕКЦІЯ 12 МОРАЛЬНІ ВИМІРИ СПІЛКУВАННЯ
  12. ЛЕКЦІЯ 12. ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

ТЕМА: Основні напрямки виховання.

ПЛАН:

1. Громадське виховання.

2. Розумове виховання.

3. Моральне виховання.

4. Екологічне виховання.

5. Статеве виховання.

6. Правове виховання.

7. Трудове виховання.

8. Естетичне виховання.

9. Фізичне виховання.

 

 

1. Громадянське виховання

Громадянське виховання — формування громадянськості як інте­грованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціальне, політичне і юридичне дієздатною та за­хищеною.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадя­нина формуються в молодому віці, під впливом загально­народних, національних цінностей, у взаємодії особистос­ті із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.

Орієнтоване на формування свідомого громадянина, па­тріота, професіонала, людини зі шляхетними особистіс-ними якостями і рисами характеру, світоглядом і спосо­бом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спря­мованими на саморозвиток.

В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.

Одним із критеріїв і результатів громадянського вихо­вання є громадянськість особистості, яку складають мо­ральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за су­спільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.

Громадянськість — духовно-моральна цінність, світоглядна і пси­хологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Громадянське виховання потребує додержання прин­ципів:

1. Гуманізації та демократизації. Вони означають рів­ноправність, але різнозобов'язаність учасників виховної взаємодії, їх взаємоповагу, діалогічність, відкритість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доброти, справедливості, доброзичливості, милосердя тощо.

2. Самоактивності й саморегуляції. Сприяють розвитку суб'єктивних характеристик, формують здатність до кри­тичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, вироблення громадянської позиції, почуття від­повідальності.

3. Системності. Передбачає гармонійне вживання но­вих якостей у структурі особистості.

4. Комплексності й міждисциплінарної інтегрованос­ті. Передбачає поєднання навчального й виховного про­цесів, зусиль різних інституцій — сім'ї, дошкільних за­кладів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіж­них самодіяльних об'єднань.

5. Наступності та безперервності. Полягає в етап-ності виховання, на кожному з яких ускладнюються й урізноманітнюються зміст і напрями розвитку утворень, які становлять цілісну систему громадянських чеснот осо­бистості. Цей принцип діє протягом свідомого життя лю­дини.

6. Культу ровідповідності. Означає єдність громадян­ського виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпе­чують духовну спільність, наступність і спадкоємність по­колінь.

7. Інтеркультурності. В його основі — інтегрованість української та загальнолюдської культури. Полягає у за­безпеченні передумов для формування особистості на на­ціональному ґрунті, її відкритості для інших культур, ідей та цінностей. Лише така особистість здатна зберігати на­ціональну ідентичність, бо усвідомлює національну куль­туру як невід'ємну складову культури світової.

Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті — навчанню, спрямованому на фор­мування знань про права та обов'язки людини. Вона по­в'язана з формуванням соціально-політичної компетент­ності, передбачає політичну, правову й економічну осві­ченість.

Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, куль­тури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, пра­восвідомості, політичної культури, дбайливого ставлен­ня до природи, моральності, культури поведінки особис­тості.

Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почут­тя, змістом якого є любов до свого народу. Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, куль­тури свого народу, вболівання за його майбутнє.

Важливою рисою патріотизму є турбота про благо на­роду. В Україні на сучасному етапі він передбачає: спри­яння становленню й утвердженню Української держави як правової, демократичної країни.

Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлен­ня себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.

Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнен­ня), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її май­бутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, зви­чаї, обряди, символіку.

Культура міжетнічних відносин. В їх основі — реалі­зація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духов­ного життя на принципах свободи, рівноправності, взає­модопомоги, миру, толерантності.

Базується на економічних, політичних, правових, ду­ховних засадах, деформація яких призводить до міжет­нічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобутності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готов­ності до компромісу з етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.

Планетарна свідомість. Це передусім усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почуття поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей.

Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різ­номанітності, системи держав, які повинні мирно співіс­нувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах мо­ральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, ви­знанні пріоритетом права людини, націй і народів.

Правосвідомість. Ґрунтується на усвідомленні прав, сво­бод, обов'язків, ставленні до закону, інститутів державної влади.

Її основою є усвідомлення, що головне завдання циві­лізованої держави — захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному мож­ливість працювати і творити за своєю власною ініціати­вою. Права людини абсолютні, інтереси держави й су­спільства відносні. Правова держава дотримується верхо­венства закону, якому підкоряються всі державні органи, громадські організації, окремі особи. Щоб захистити свої права, громадянин зобов'язаний їх знати, не порушувати чинних законів, виконувати свої обов'язки.

Розвиток політичної культури. Означає політичну ком­петентність, знання про типи держав, політичні організа­ції, принципи й процедури суспільної взаємодії, виборчу систему. Виявляється у лояльному, критично вимогливо­му ставленні до держави, її інститутів, здатності брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.

Дбайливе ставлення до природи. Виявляється в осо­бистій причетності й відповідальності за збереження і при­множення природних багатств, виробленні вміння співіс­нувати з природою, в нетерпимості до її губителів, усві­домленні необхідності вирішення екологічних проблем.

Моральність особистості. Передбачає такі гуманіс­тичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толе­рантність, совість, чесність, повага, правдивість, праце­любність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визнача­ють культуру особистості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше ус­відомлювати моральні істини. Моральна свідомість дає змо­гу усвідомити межу моральної поведінки, за якою почи­наються аморальні й протиправні вчинки. Високомораль­на свідомість стимулює соціальне ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Формування культури поведінки особистості. Куль­тура поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєн­ня положень, що спрямовують, регулюють і контролю­ють вчинки та дії людини.

Розвиток мотивації до праці. Передбачає усвідомлен­ня життєвої потреби у трудовій активності, виявленні іні­ціативи, підприємництва, розуміння економічних зако­нів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готов­ності до соціальної творчості, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.

Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різно­манітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв'язку та взаємовпливу загальнолюд­ського, національного компонентів культури в широкому значенні.

Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його ор­ганізації. Провідна роль належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, суспільствознавству, літературі, активним методам навчан­ня, спрямованим на самостійний пошук, формування кри­тичного мислення, ініціативи й творчості.

Застосування форм і методів громадянського вихован­ня покликане формувати в особистості когнітивні (лат.cognitio — знання, пізнання), нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, на­бувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтере­си, поважати інтереси і права інших, самореалізовувати-ся тощо.

2. Розумове виховання

Розумове виховання —діяльність вихователя, спрямована на роз­виток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають осо­бистими переконаннями, духовним багатством людини.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумо­вий розвиток.

Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пі­знавальних здібностей мислення учнів.

Під час розумового виховання відбувається накопичен­ня певного фонду знань: термінології, символів, імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв'язків і залежностей, відображених у правилах, законах, закономірностях, фор­мулах.

Основним завданням розумового виховання є розви­ток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операція­ми (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією). Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової праці, до якої належать на­вчальні вміння. Їх поділяють на загальні, які викорис­товуються під час вивчення будь-яких навчальних пред­метів (вміння читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою, контролювати се­бе), і спеціальні — необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, форму­ли, нотні знаки, користуватися словниками, довідника­ми тощо).

Культура розумової праці означає вміння раціональ­но використовувати режим розумової роботи, точно і аку­ратно виконувати всі операції, підтримувати порядок на робочому місці і т. ін. Вона передбачає і вироблення в учнів особливих якостей, необхідних для засвоєння знань у будь-якій галузі: вміння зосереджено й уважно працю­вати, долати труднощі; розвиток пам'яті та використання різних її видів — логічної, моторної, зорової; вести спо­стереження і нотатки; контролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.

Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні типи завдань:

дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка екс­перименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екс­курсії та експедиції і т. ін.);

порівняльні, що свідчать про подібність або відмін­ність понять, складних явищ;

спрямовані на впорядкування мислительних дій, a також користування алгоритмами або самостійне їх скла­дання;

аналіз і узагальнення ознак для виділення явища в певний клас чи вид.

Особливе значення для розумового виховання має фор­мування наукового світогляду учнів.

Науковий світогляд — цілісна система понять, поглядів, переко­нань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсності й са­мої себе.

Його основу становлять погляди і переконання, сфор­мовані на основі знань про природу, суспільство, які є внутрішньою позицією особистості.

Світогляд складається з таких підсистем:

— загальних знань (основи формування поглядів і пе­реконань);

— світоглядних умінь (розумові операції, здатність ро­бити висновки та ін.);

— сукупності почуттів, в яких виражається. позиція особистості;

— можливостей вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, самовладання, принциповість).

Науковому світогляду властиві: правильне бачення минулого і сучасного (наукової картини світу), здатність передбачати розвиток подій і явищ суспільства та при­роди, гуманістичний характер. Формування його відбувається у процесі вивчення навчальних дисциплін завдяки теоретичній спрямованості навчально-вихов­ного процесу, міжпредметним зв'язкам. Важливим при цьому є забезпечення діалектичного мислення учнів, зба­гачення світоглядних знань, формування поглядів і переконань, залучення до різноманітних видів діяль­ності.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, які визначають ставлення людини до навколишнього світу і до себе, тому кожен шкільний навчальний предмет є складовим елементом єдиного ціло­го. Вчитель математики, фізики, хімії, біології, історії, літератури зможе успішно формувати світогляд учнів, якщо він не тільки добре знатиме свій предмет, а й сумі­жні навчальні дисципліни, здійснюючи в процесі навчан­ня міжпредметні зв'язки. Це сприятиме розкриттю нау­кової картини світу, його єдності, чого не може зробити жоден навчальний предмет сам по собі.

Перетворення знань у світоглядні погляди і переко­нання тісно пов'язане з формуванням в учнів системного ставлення до дійсності та до себе. Тому виховна робота повинна передбачати створення умов, в яких учень мав би змогу виявити своє ставлення до подій, явищ, що спри­ятиме формуванню єдності слова і діла, світогляду і пове­дінки, активної життєвої позиції.

3. Моральне виховання

Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з форму­вання в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продов­жуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, мо­ральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у су­спільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високороз-виненим почуттям власної гідності, поваги до гідності ін­шої людини. Моральне виховання передбачає формуван­ня в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правди­вості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, мо­ральні переконання, почуття та якості.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведін­ки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функ­ції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяль­ність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, мо­ральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути.

Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований ви­ховний процес.

Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її.

Возведена в систему сукупність моральних норм утво­рює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини продобро та зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совіс­ті») постає як моральність.

Моральність — втілення у практичній діяльності лю­дей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почут­тів та принципів. Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), від­повідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інак­ше. Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаці­ях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якос­ті — типові риси поведінки особистості.

Основу морального виховання становить етика (від грец. ethika — звичка, звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людь­ми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені мо­ральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Су­купність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоре­тичні питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення осо­бистості є врахування її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду» бачення світу і себе у світі, національного характеру, вда­чі, які виробляються під впливом багатовікових культур­но-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чин­ників.

Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою фор­мування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками мораль­ної поведінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкуван­ня». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

— сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування мо­ральних цінностей дитини;

— педагогічну діяльність дошкільних виховних закла­дів;

— освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчаль-но-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

— діяльність професійних навчально-виховних закла­дів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних за­кладів);

— засобів масової інформації (радіо, телебачення, кі­но, газет та ін.);

— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, кон­серваторій, клубів, будинків культури тощо);

— соціально-виробничу діяльність громадян на підпри­ємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із за­собів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням ін­дивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єд­ність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

Дотримання моральних норм співжиття потребує са­моорганізації, самодисциплінованості особистості. У її фор­муванні велике значення має навчально-виховний процес у школі. Шкільна дисципліна — це дотримання учнями правил поведінки в школі та за її межами, чітке й органі­зоване виконання ними своїх обов'язків, дотримання тра­дицій тощо.

Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухиль­ному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов'язку та відповідальності.

Обов'язок — усвідомлення особистістю Громадських і моральних вимог.

Відповідальність — якість особистості, що характеризується праг­ненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.

У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і ви­хователів, спрямована на засвоєння учнями правил пове­дінки в школі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптималь­них умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безком­промісні вимоги.

Вимогливість і суворість учителя мають бути добро­зичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших при­чин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допома­гати дітям знаходити оптимальні рішення у складних жит­тєвих ситуаціях.

4. Екологічне виховання

Екологічна криза, що виникла через непродумане гос­подарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологіч­ного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної тео­рії та практики.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагрома­дженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примно­жувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в при­роді. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ при­роди є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармо­нії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислю­вати екологічні явища, робити висновки щодо стану при­роди, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Вод­ночас естетична краса природи сприяє формуванню почут­тів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування в осо­бистості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цього — екологічні знання, наслідок — екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства.

На основі екологічного мислення і свідомості форму­ється екологічна культура, яка передбачає глибокі знан­ня про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпо­середню участь у природоохоронній діяльності.

Система екологічного виховання передбачає врахування основних її аспектів:

— національного та регіонального підходів до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування;

— гуманістичну спрямованість і зростаючу роль еколо­гічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів, забезпеч чення населення екологічно чистими продуктами харчу­вання, захисту середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);

— збереження фізичного і духовного здоров'я людини;

— об'єктивності у розкритті основних екологічних за­конів та понять, що дають підстави вважати екологію на­укою, яка розвивається, намагаючись вирішувати пробле­ми довкілля;

— зв'язку між набутими екологічними знаннями і жит­тям, розкриття їх цінності не лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.

Практична реалізація завдань і мети екологічної освіти в сучасній школі будується на засадах: комплексного роз­криття проблем охорони природи; взаємозв'язку теоретич­них знань з практичною діяльністю учнів у цій сфері; вклю­чення екологічних аспектів у структуру предметних, спе­ціальних узагальнюючих тем та інтегрованих курсів, які розкривають взаємодію суспільства і природи; поєднання аудиторних занять з безпосереднім спілкуванням з приро­дою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові та­бори тощо); використання проблемних методів навчання (рольові ігри, екологічні клуби та ін.); поєднання класної, позакласної і позашкільної природоохоронної роботи.

Особлива роль щодо цього відводиться предметам при­родничого і географічного циклів, які відкривають перед дітьми світ рослин, тварин, усього довкілля. Фізика і хі­мія уводять учнів у світ політехнічних знань, наукових основ і принципів сучасного виробництва. Історія, право­знавство переконують у недопустимості варварського став­лення до природи. Естетичний цикл предметів розкриває гармонію, неповторну красу природи, вплив її на вихо­вання людини.

5. Статеве виховання

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколін­ням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нор­мами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих мо­ральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відпо­відальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уника­ти розмов на інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно прово­дити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дів­чат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі. Акселерація прискорила психосо-ціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еро­тичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній поча­ток статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпе­ки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та об­межених можливостей її реалізації; сексуальність ізольо­вана від почуття любові.

Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійс­нюють соціокультурні чинники. Переорієнтація в остан­ні роки громадської думки щодо норм сексуальної пове­дінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв'язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кіль­кості абортів, що загрожує здоров'ю, а іноді життю лю­дини.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дів­чаток; ознайомлення з особливостями їх конституції та анатомо-фізіологічного розвитку, питаннями продовжен­ня роду; формування моральності та почуття дружби, по­ваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохан­ня, моральних «гальм», які сприяли б попередженню ста­тевої розпусти; виховання відповідальності за створення сім'ї, продовження роду.

У процесі статевого виховання педагоги повинні ціле­спрямовано впливати на виховання в учнів поваги до се­бе, чоловічої та жіночої гідності, формування правильних взаємовідносин між статями. Суттєве значення має фор­мування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках, усвідом­лення того, що вони без справжнього почуття позбавля­ють людину можливості відчути високе і прекрасне, зі­штовхують зі шляху нормального розвитку.

Маючи за мету підготовку учнівської молоді до май­бутнього сімейного життя, у неї виховують уміння обира­ти собі друга (супутника) життя, налагоджувати взаємні стосунки у подружньому житті, уникати конфліктів, вес­ти домашнє господарство, розподіляти між собою обов'яз­ки і розпоряджатися бюджетом, виховувати дітей тощо.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і пси­хології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочина­ти якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно прово­дити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика ве­неричних захворювань, запобігання вагітності). Важли­во налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.

 

6. Правове виховання

Правове виховання — виховна діяльність сім'ї', школи, правоохо­ронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Потреба широкого правового виховання молоді зумов­лена зростанням творчої, організуючої, координуючої ро­лі права в соціальному, політичному й економічному роз­витку суспільства.

Правовове виховання покликане забезпечити форму­вання у молоді високої правової культури, яка передба­чає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до зако­нів і правил людського співжиття, готовність дотримува­тися і сумлінно виконувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження грома­дянського суспільства і правової держави, реалізації де­мократичних свобод. Ще римський політичний діяч Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н.е.) стверджував: «Треба бути рабом закону, аби залишитися вільним».

Правове виховання має свої завдання:

— надання учням знань про закони держави, підви­щення їх юридичної обізнаності, інформування з актуаль­них питань права;

— виховання поваги до держави і права;

— вироблення умінь і навичок правової поведінки;

— виховання нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності, спонукання до посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті;

— подолання в правовій свідомості хибних уявлень, негативних навичок і звичок поведінки.

У процесі правового виховання учнів знайомлять з окремими положеннями державного, адміністративного, цивільного, трудового, кримінального, сімейного права. Важливими також є знання основних положень Конвен­ції про права дитини.

Правове виховання в школі здійснюють у навчально-виховному процесі (під час уроків правознавства, історії, літератури, географії та ін.), позакласній та позашкіль­ній виховній роботі (бесіди, лекції, диспути на правову тематику, зустрічі з представниками правоохоронних ор­ганів, перегляд та обговорення кінофільмів, організація клубів на зразок «Підліток і закон»).

Критеріями ефективності правового виховання є гли­бина та міцність правових знань, повага до права визнання його верховенства, переконаність та впевненість у зна­чущості й справедливості норм права, інтерес доїх ви­вчення, непримиренність до правопорушень, свідоме до­тримання законів держави і норм співжиття.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.016 сек.)