АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Горацій

Читайте также:
  1. Nе vега рго furina.
  2. WAYS OF TRANSLATING
  3. Промова прокурора при відмові від обвинувачення в кримінальній справі В.І. Чечка

 

Мета даної теми полягає у виявленні особливостей та основних закономірностей розвитку античної філософії, визначенні загальних рис провідних філософських напрямів і шкіл цього періоду, а також з’ясування їх місця, ролі і значення в історичному й сучасному контекстах. Своєрідність античної філософії характеризують такі ключові поняття: космоцентризм, атомізм, ідеалізм, антропоморфізм, логоцентризм, фаталізм.

 

 

Умови виникнення, особливості та етапи розвитку античної філософії

 

"Античний" у перекладі з латинської означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX-VШ ст. до н.е. до ІV-VI ст. н.е. Отже, античний період охоплює час формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я.

Стародавня Греція чи, як називали її в ті часи, Еллада, була розташована у Східному Середземномор’ї. Основна частина охоплювала південь Балканського півострова, навколишні острови Егейського моря, західне узбережжя Малої Азії. Грецькі колонії містилися на узбережжях Сицилії, півдня Апенинського півострова, Чорного моря.

Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Положення на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Різноманітність видів господарчої діяльності.спричинилося до накопичення знань про навколишній світ. І, що треба підкреслити, сприяло розвитку у еллінів таких рис, як допитливість, спостережливість, схильність до раціонального осмислення світу. Колонізація узбережжя Середземного і Чорного морів значно розширила торгові зв’язки з стародавніми Єгиптом, Вавилоном, іншими цивілізаціями Сходу. Все це разом сприяло стрімкому розвитку культури Стародавньої Греції.

Еллінська культура виступає як глибоко оригінальне явище, культура гуманістична, раціоналістична, антропоцентрична. В кінці УІ – ІУ століттях до нашої ери в Греції відбувся справжній культурний вибух. Цей період історики справедливо називають «грецьким чудом». Сама важлива риса - зростання інтелектуальних можливостей людини. Вся грецька культура проникнута агональним – змагальним духом. Прагнення до слави, переважання духовних, інтелектуальних, пріоритетів над матеріальними домінували у суспільній свідомості еллінів. «…одна з психологічних передумов фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі є безкорислива любов до істини, прагнення до мудрості.»- писав Ф. Кессіді. Виникли філософія, політика, геометрія, арифметика, медицина, що базувалась на наукових дослідженнях, концепції мистецтва, що є загальноприйнятими, базовими в європейській цивілізації до нашого часу. Основою і головною умовою такого бурхливого культурного розвитку стала свобода, яка утвердилась в античному світі..

Основою суспільного життя в Елладі був поліс, тобто місто-держава, що об’єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об’єднанням вільних громадян. З VІ ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління. Демократичний лад охороняв права кожного громадянина, робив його активним і свідомим учасником політичного життя. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім’я спільного існування, безпеки та свободи. У полісі панує авторитет закону, перед яким усі громадяни рівні. Закони сприймалися як втілення вищого космічного ладу, реалізованого в праві, яке панує над усіма громадянами як об’єктивна необхідність. Демократичний устрій полісів забезпечував свобідне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. «В нашому суспільному житті керуємося принципом свободи… у нас кожна особа може з найвищою свободою пристосуватись до різноманітних форм життя і, таким чином, стати самостійною людиною» - казав у своїй промові афінський політик Перикл. Ці обставини сприяли вихованню у громадян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості. В центрі грецької цивілізації –людина-громадянин, вільна, гармонійна, яка прагне до внутрішньої і зовнішньої досконалості. Саме інтенсивне громадське життя, демократичні політико-правові інститути, недоторканність приватного життя, свобода особи заклали основу незвичайного злету грецької культури.

Відкритість суспільно - політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. «Поліс і відношення громадян в полісі – ось та модель, за аналогією з якою більшою чи меншою мірою мислився грецькими мудрецями світ і світовий лад речей. Таким є світовий поліс-космос, який до того ж є божественним і досконалим, прекрасно влаштованим і впорядкованим.» - писав І. Вернант. Пізнання законів світової гармонії сприймалось як основа для складання справедливих законів життя полісу. Утвердження демократичних прав громадян створило умови для виникнення й розвитку логіки, риторики, політичної теорії. Елліни були орієнтовані на інтелектуальне, узагальнене осмислення сутності світу природи і суспільства. Це сприяло формуванню філософії як форми теоретичного освоєння світу.

Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був упорядкований світ, тобто Космос. Боги, люди, природа у Космосі перебувають у єдності, становлять універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Лад, який панує в Космосі, був встановлений верховним богом Зевсом в боротьбі з силами хаосу, безладдя. Разом з тим над Космосом, навіть над богами і самим Зевсом, панує невідворотна, фатальна сила – безособова Ананке (необхідність, сила долі), яка вирішує все. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, (вони називали себе еллінами), розвивається уявлення про об'єктивну необхідність, незалежну від волі богів..

Головними принципами будови Космосу греки вважали гармонію й міру. Гармонійність була головним критерієм краси – краси світу і краси людини. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису грецької культури, як антропоморфізм – перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше римляни уявляли у вигляді безсмертних, прекрасних й вічно молодих людей. Уявлення про красу у греків пов’язувалось і з позитивними моральними якостями. Поєднання зовнішньої і внутрішньої досконалості, «калокагатія», наближало людину до богів. Геракл, пройшовши важкий шлях випробувань, здійснивши 12 подвигів, стає богом. Отже, ще в міфології виникає віра в безмежні можливості самовдосконалення людини.

Одним з джерел філософії було мистецтво. В образах богів, героїв скульптори намагались втілити ідеал досконалої людини, в якій гармонійно поєднується внутрішня і зовнішня краса, увага до світу і душевний спокій. Якщо зовнішню красу людини греки втілили в скульптурі, то духовне життя людини втілила грецька література особливо поезія і драматургія. В поемах Гомера, Гесіода присутні мистецтво мотивації, прагнення представити реальність як цілісність. Гесіод у поемі «Теогонія» у міфо-поетичній формі розгортає величну картину виникнення Космосу з Хаосу. Ліричні поети розглядають справедливість як основу буття людей і суспільства.

З свят на честь бога виноградарства Діоніса розвинувся грецький театр. Великі драматурги Есхіл, Еврипід, Софокл ставили в своїх трагедіях вічні питання людського життя. Мужні, шляхетні герої трагедій гинули у боротьбі з безжальною долею, але духовно перемагали, залишаючись вірними високим ідеалам. Основною темою грецької культури була людина, її духовна і тілесна краса.

Таким чином, такі форми давньогрецького життя, як міфологія, мистецтво, демократичний полісний лад підготували народження філософії. Її провідними проблемами стануть проблеми першооснови, сенсу людського буття, пошуки принципів гармонії, міри в бутті світу, людини, суспільства.

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ – І пол. V ст. до н.е.), ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - УІ ст. н.е.).

 

 

Розвиток ідей у натурфілософських школах Стародавньої Греції (мілетська, піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм)

Філософія почалася з намагання пояснити Космос із нього самого. Тому логічно, що вихідною ідеєю, з якої починається історія філософії, стала ідея пошуку першооснови всього сущого в самій природі.

Найдавніша з відомих нам філософських шкіл виникла в м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія). Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Головна проблема, яку поставив мислитель – пізнання будови світу. «Роздумуючи над будовою світу Фалес не міг не прийти до необхідності знайти один загальний початок, первинний факт, субстанцію, відносно якої всі інші предмети є лише формами її прояву. Спостерігаючи навколо постійні зміни, - народження і смерть, зміни форми, величини, стану – він не міг прийняти ні однієї з цих мінливих форм буття за сутність. Тому є закономірним його питання: де ж та незмінна сутність (буття), що має мінливі форми, одним словом, де початок речей? Сама постановка цього питання означала відкриття ери філософського дослідження.» - підкреслював англійський філософ Д. Льюіс.

Фалес прийшов до переконання, що першоосновою світу є вода. З неї все виникає і все на неї перетворюється шляхом «згущення» або «розрідження». «Ймовірно, що він вивів ці погляди з того спостереження, що їжа всіх істот волога і що власне тепло народжується з води і живе за її рахунок, а те, з чого (все) виникає – це (за визначенням) і є основою всіх речей»- писав про концепцію Фалеса Арістотель.

Учень Фалеса Анаксімандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови. За принцип всіх принципів, початок усіх початків він прийняв " апейрон ", тобто безмежне, але тілесне. Філософ підкреслив відсутність у першооснови визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний, безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр підійшов до філософської ідеї безконечності, що складається з ідей безмежності (відсутності просторових меж) і вічності (відсутності часових меж). Світ базується на динамічній рівновазі протилежностей – гарячого і холодного, темного і світлого. Протилежності змінюють одна одну згідно «космічній справедливості». Філософ заперечував ідею Фалеса, що Земля є диском, що покоїться на воді. Анаксімандр доводив, що Земля має циліндричну форму і непорушно перебуває в центрі Космосу. Він перший у світі висловив здогадку про зародження життя у воді, про розвиток людини з тваринного світу: «… спочатку людина народилась він тварин іншого виду».

Анаксімен, учень Анаксімандра, (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі. Він підкреслює, що воно є безформна, безкінечна, необмежена першооснова, що знаходиться у постійному русі. Тому повітря постійно змінюється, з нього все виникає і до нього все повертається. Все утворюється з повітря шляхом згущення і розрідження. Ущільнюючись, повітря перетворюється в воду, землю, камінь, розріджуючись – у вогонь. А вже з цих елементів виникають всі речі світу. Земля, Місяць, Сонце, зірки ширяють у повітрі. Повітрям, подмухом повітря є душа людини.

Крім Мілету, значним філософським центром Іонії був Ефес. Засновником філософської школи був Геракліт (544-470 до н.е.). Він походив з царського роду, але відійшов від політичного життя і повністю присвятив себе філософії. Провідними у його вчення залишаються проблеми першооснови, всезагального закону, якому підлягає порядок речей у світі. Філософ зосереджує увагу на такому аспекті першооснови, як мінливість.

Першоосновою Геракліт вважає вогонь. Вогонь виступає як символ безперервної змінності, динамічності світу. «Вічно живий вогонь, що рівномірно спалахує, рівномірно згасає»- з нього все виникає, до нього все повертається. З вогню виникають і матеріальні речі, і душі речей і людей. Виникнення, розвиток, зникнення відбуваються не хаотично, а впорядковано, згідно «Логосу» - всезагальному закону, що визначає вічний порядок речей. Геракліт у ідеї Логосу виразив уявлення про закономірність, що панує у світі.

У вченні Геракліта найяскравіше проявляються притаманні ранній грецькій філософії діалектичні тенденції. Треба відмітити, що ідеї про мінливість світу з’являються вже у філософів мілетської школи. Але тільки Геракліт надав ім. цілісну, абстрактно-узагальнену форму. «Все тече, все змінюється» (панта реи) – головний принцип його вчення. Ідею про динамічну мінливість світу Геракліт вперше поєднав з вченням про єдність і боротьбу протилежностей. Протилежності є всезагальні, виступають як основа існування і гармонії Космосу. Філософ пояснював буття як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою протилежностей.

Пізніше, наприкінці УІ- початку У ст.до н.е., одним з впливових центрів філософії стає м. Елея. Філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан на противагу діалектичним поглядам Геракліта і мілетської школи висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін, відносність руху. Парменід уперше, замість поняття першоречовини, запропонував поняття буття як єдність, цілісність сущого. Цим він поклав початок онтології – вченню про буття. У поемі «Про природу» філософ ставить питання про буття як таке:

Буття існує. Ознак цього багато:

Не виникає воно і не гине ніколи.

Цілісним є, однорідним, сталим і вічним.

Парменід відокремлює філософське, раціональне і побутове, чуттєве пізнання. Філософське пізнання дає знання істинної сутності речей. Істиною, підкреслював Парменід, є поняття буття. Буття є тим, що існує. А це визначення відноситься до всього в світі – все існує і все є буттям. Воно не виникає, не знищується, є вічним, самототожнім. Думка завжди є буттям. Тому людина, наголошував Парменід, у філософському пізнанні може охопити універсальну цілісність світу. Елеати ототожнювали думку і предмет думки, підкреслювали їх єдність. Небуття немає, отже немає й пустоти, простору, відокремленого від речовини. Світ сприймався як цілісність, суцільність, де множинність має ілюзорний характер.

З цими ідеями пов’язані апорії Зенона про неможливість руху. В апорії «Ахілл і черепаха» доводиться, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Тому що коли він досягне того місця, де була черепаха, вона встигне пересунутись на деяку відстань вперед, і так до безкінечності. За допомогою апорій Зенон прагнув довести, що буття є єдиним і непорушним. Рух не можна уявити собі без протиріч, тому його неможливо охопити розумом. Це була перша спроба у філософії показати різницю чуттєвого і раціонального пізнання, логічно осмислити поняття континууму. Зенон вперше поставив питання про проблеми безперервності і безкінечності. Філософ ввів поняття актуально безкінечного, тобто припустив складеність величин з безкінечної кількості актуально даних елементів.

В УІ-У ст.. до н.е. важливими осередками філософської думки були і грецькі поліси в Південній Італії та на о.Сицилія.

Піфагор (572 – 480 до н.е.) заснував в м. Кротон (Південна Італія) релігійно-філософський піфагорейський союз. Філософ і його послідовники розглядали філософію як єдність пізнання і морально-релігійного способу життя. Необхідним для досягнення мудрості, вдосконалення душі Піфагор вважав пізнання гармонії світу. Вона виражається в музичній гармонії, чисельних відношеннях. Тому початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, Піфагор вбачав у числі – "Все є число". Число виступає як першооснова, що складається з двох елементів – парних і непарних. Їх узгодження утворює порядок – Космос. Світ, вважав мислитель, побудований на основі числових пропорцій і є гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення; відкрив, що в основі світу лежить математична регулярність; запровадив сам термін „філософія” – любов до мудрості.

Емпедокл з Агрігенту (Сицилія) (484-424 до н.е.) намагався узгодити ідеї Парменіда про вічність і незмінність буття з ідеями Геракліта про динамічну мінливість світу. Він розглядав першооснову як множинну, що складається з чотирьох першоелементів: вогню, повітря, води і землі. Самі першоелементи є вічні і незмінні. Об’єднуючись і роз’єднуючись, вони утворюють все у світі. Домінування одного з них зумовлюють якісні особливості речей. Внаслідок дії таких рушійних сил, як любов і ворожнеча, все у світі перебуває в процесі поєднання і розпаду, виникнення і зникнення. Емпедокл розвинув ідею про множинний характер першооснови, поєднав ідеї про незмінність буття з мінливістю світу, що сприймається чуттями і мислиться розумом. Він перший висловив думку про величезну швидкість світу, пояснив затемнення Сонця проходженням Місяця між Землею і Сонцем.

Але пошуки першооснови серед природних стихій заводили в логічній глухий кут - першооснова не може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не може бути принципом пояснення, яким має бути першооснова.

Демокрит з Абдер (Мала Азія) (460-370 рр. до н.е.) розвиває ідею множинності першооснови, закладену вже у Піфагора та Емпедокла, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За першооснову Демокрит прийняв " атом " (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом він розумів матеріальну першооснову і сутність речей. Вони не мають ні початку, ні кінця, завжди були, є, будуть. Тому світ, казав Демокрит, є вічним і безкінечним в просторі і часі. Всесвіт містить безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, положенням. Атоми рухаються прямолінійно в порожнечі під впливом необхідності. Оскільки вони мають гачки, ними атоми зчіплюються між собою, утворюючи різноманітні тіла, що складаються з атомів та порожнечі. Якості тіл визначаються положенням атомів. Величезна кількість сполучень атомів утворює величезну кількість різноманітних речей, в чому й виявляється багатоманітність, множинність буття і разом з тим його сутності. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального.

Із викладеного вище можна зробити висновки, що стародавні грецькі філософи, розуміючи філософію перш за все як раціональне пізнання світу, зробили спробу пояснення світу з нього самого, намагалися дослідити, чим є Космос. На перший план висували проблему пошуку першооснови. Філософи мілетської школи, Геракліт вбачали її в певній природній стихії - воді, повітрі, вогні, але надавали їй не лише матеріального, але й символічного змісту, Вони намагалися передати невизначену, безмежну, абсолютну основу буття, з якої утворюється весь світ. Рання грецька натурфілософія здійснила перехід від міфологічного до раціонального осмислення буття.

Філософські ідеї періоду високої класики

 

 

Активізація політичного життя в полісах у V ст.до н.е., розвиток таких демократичних виборних установ, як народні збори, суд, спричинився до зростання впливу демосу. Місце людини в полісі стало визначатися не народженням, а талантами, вміннями, енергією. Виникла потреба в знаннях, особливо в мистецтві красномовства(риториці), вмінні переконувати співгромадян словом. Фахівців, які навчали мудрості і красномовству, в Стародавній Греції називали софістами (від грецького "мудрець").

Софісти були першими просвітителями в історії культури, які не лише самі шукали мудрості, але й навчали інших, зробивши це своєю професією. Вони організували школи, де за плату можна було не лише навчитись мистецтву красномовства, але й ознайомитись з основними філософськими проблемами, оволодіти мистецтвом діалектики. Під цим терміном софісти розуміли здатність вести суперечку методом запитань і відповідей, уміння обстоювати свою позицію. Вони вчили своїх учнів, як менш вагомими аргументами долати більш вагомі, щоб перемогти в диспуті - суперечці. Тобто як посилити свої позиції, надати вагомість своїй точці зору, щоб з визначально слабих аргументів, позицій досягти перемоги. Обговорюючи, досліджуючи розмаїття поглядів, позицій, аргументів політичних діячів; законів, державних інституцій у різних полісах, софісти прийшли до думки, що поняття справедливості, втілене в законах, є відносним, а не абсолютним. Вони відкинули віру в існування вічної, абсолютної справедливості, яку утверджує в світі людей у вигляді законів богиня Феміда. Ідея, що істина є відносна, а не абсолютна, стала їх провідним принципом. Тому для софістів є спільним філософський релятивізм – тобто вчення про відносний характер істини, знання, законів, моральних норм.

Визначні представники софістів - Протагор, Горгій, Продік, Гіппій. (V-IV ст. до н.е.). Вони перемістили увагу філософії з проблеми пошуків першооснови до проблеми сутності людини, суспільства, моральності. Протагор говорив: «Людина є мірою всіх речей – існуючих в тому, що вони існують, неіснуючих - в тому, що вони не існують», а сутність речі залежить від її оцінки конкретною людиною. Критерієм блага він вважав корисність, доцільність. Завдання мудреця і полягає в тому, щоб виробити у своїх учнів уміння розуміти, що є потрібним, корисним для полісу у визначений час і при існуючих обставинах, а також переконати в цьому інших. І не тільки переконати, але й вміти реалізувати це корисне на ділі.

Особливе місце ця проблематика займає у Горгія. Він вважав, що розум при висвітленні фактів, обставин має враховувати існуючу ситуацію. Це означає, що з точки зору етики обов’язки, вчинки людей мають не абсолютний етичний вимір, а залежать від моменту, ситуації, соціального становища людини, мети, на яку спрямовані. Мислитель відстоював першість розуму стосовно звичаю і традиції, цим самим стверджуючи право людини на самостійність.

Софісти поставили таку кардинальну філософську проблему: абсолютний чи відносний характер мають норми моралі і права? Релятивізм вони поширювали і на процес пізнання, вважаючи, що єдиної для всіх (тобто об’єктивної) істини не існує: істина у кожного своя. Тому софісти приходили до скептицизму – тобто до сумніву у можливості пізнання буття та його основ, звертали увагу на імовірнісний характер людського пізнання.

У розвитку філософії софісти здійснили революційний переворот, поставивши в центр рефлексії проблему людини та її життя як члена суспільства. Вони розвивали політичну теорію, етику, риторику, вчення про виховання, релігію - тобто осмислювали життєвий світ людини.

Учнем софістів був Сократ (469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважаючи ці проблеми найважливішими для філософії.

Для Сократа життя і людські вчинки, теорія та практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність справи, а справа - цінність знання. Звідси бере початок його впевненість у тому, що істинні знання і справжня мудрість (філософія) доступні людині, що вони невід’ємні від справедливих вчинків та інших виявів доброчесності.

Настанова Сократа на самопізнання є провідною ідеєю його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу, усвідомлення того, що осмислене життя, душевне здоров’я, гармонія внутрішніх сил і зовнішньої діяльності, задоволення від моральної поведінки є найвищим благом, найвищою цінністю. Сократ був переконаний, що кожна людина, зрозумівши, що таке справжні добро, шляхетність, справедливість, буде керуватись ними у своїх вчинках.

Процес пізнання здійснюється через діалектику. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво вивільнення істини в процесі бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику суперечності у його судженнях, чим спонукав його до пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.

Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою розуму і тим самим перейти від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.

Сократ намагався знайти загальну ідею (ейдос) доброчесності. Він приходить до думки, що головне для людини – самопізнання і турбота по душу. Бо душа – це лоно розуму і мислення. Душа панує над тілом і спрямовує людину до доброчесності. Мислитель вважав, що душа є безсмертною, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.

Безкомпромісність, безкорисливість у служінні добру і справедливості, критика недоліків демократичного ладу Афін викликала гнів державної влади. Сократа звинуватили у непошані до богів, порушенні законів. Звинувачення були наклепницькими і Сократ легко відкинув їх. Але суть була в іншому – в конфлікті критично мислячої, безкомпромісно справедливої людини, філософа з державною владою. Мислителя засудили до страти і за вироком суду він мужньо випив келих отрути.

Учення Сократа стало одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо сформував свою філософську систему об’єктивного ідеалізму. Це була перша теоретична узагальнена система у історії філософії. Знову постало питання: що є першоосновою? Проблему першооснови Платон пов’язує з проблемою матеріального та ідеального, сутності речей, їх множинності. Він відокремлює ідеальне як самостійне, визначальне стосовно до матеріального. Тому за першооснову буття Платон приймає ідею, «ейдос». Ідеї є парадигмами (зразками) реальних речей світу, їх сутністю. Реально існує не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття. Вона доступна лише для розуму. Ці сутності існують незалежно від суб'єкта.

Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, але має свою чітку структуру. На вершині піраміди - Благо; потім - ідеї вищої цінності буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір тощо), і, нарешті, - ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), предметів, створених людьми, відносин між ними. У вченні Платона ідеї зображуються як:

1) причина або джерело буття, його властивостей і відносин;

2) парадигма (зразок), дивлячись на яку творець створює світ;

3) мета, до якої, як до верховного Блага, прагне все.

Світ речей – бліда копія світу ідей. Це світ, де існує першоматерія - хаотична, змінна, смертна. Між світом ідей і світом першоматерії - світ природи, сукупність матеріальних речей. Чуттєвий світ – це породження світу ідей і матерії. Завдяки формотворчій силі ідей, наділених енергією, з безформної, невизначеної матерії постає світ чуттєвих речей. Чуттєва річ є неповною подібністю своєї ідеї. У той же час вона має стосунок до матерії, її безмежної подільності, й тим причетна до небуття.

Платон вважає, що світ ідей - це світ справжнього буття. Чому ж люди відносять поняття буття до речей? Чому їх вважають первинними? Платон відповідає на ці запитання своєю знаменитою притчею про печеру. Люди живуть, як у печері, в чуттєвому світі речей, не здатні сприймати своїми органами чуття нічого, крім них. Тому вони навіть не здогадуються про існування справжнього буття, яким є світ ідей, а його блідими тінями є чуттєві речі. Лише розум допомагає їм споглядати світ ідей.

За Платоном, природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному світі ідей сприймала їх безпосередньо і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто поступово пригадує своє знання про ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Поводирем душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від кайданів, які накладає на неї тіло, привчає сприймати світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний із процесом самовиховання і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля етичного самовдосконалення.

Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Розглядаючи проблему держави, він перш за все ставить питання про причини виникнення держави. Причину Платон бачить у потребі людей один в одному, у спільному задоволенню потреб. Держава повинна вирішувати такі головні завдання:

1) організувати спільне життя людей та захистити їх від ворогів;

2) забезпечити всіх громадян необхідними матеріальними благами;

3) керувати духовною діяльністю і творчістю.

Виконання цих завдань є реалізацією ідеї «блага» для спільноти загалом і кожного зокрема. Вирішення цих завдань вимагає розподілу праці. Чим краще кожна людина виконує свою роботу, тим міцнішою є держава, вищим добробут і безпека громадян, їх духовний розвиток.

В ідеальній державі Платона види діяльності діляться між окремими розрядами громадян. Поділ на стани, підкреслює Платон, має відбуватися залежно від моральних, розумових, фізичних здібностей людей. Держава є знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості й можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями а тому повинні підпорядковуватися філософам і воїнам. Але разом із тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.

З точки зору Платона, при такому розподілі всі стани будуть утворювати гармонійну цілісність. Вищими цінностями держави мають бути поміркованість, творча праця, прагнення до знань, мудрості. Ідеальна держава має реалізовувати в світі вищі ідеї – Справедливості, Краси, Істини - бути знаряддям удосконалення людських душ.

Учень Платона Арістотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова: „Платон мені друг, але істина – дорожча”. Основне питання філософії для Арістотеля – «Чи існує, крім чуттєвих сутностей, ще будь-яка непорушна і вічна, чи ні, а якщо існує, то в чому вона?». Він вводить з того категорії «форма» та «матерія», Наголошує, що кожна одинична річ є єдністю "форми" (сутності буття всякої речі) та "матерії". Матерія є початок, що утворює чуттєвий світ, субстрат речей. Але вона стає конкретною річчю тільки завдяки формі. Форма організує матерію до буття конкретних речей.

Арістотель виділяє чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна можливість становлення;

2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ існує в русі;

4) мета, до якої прагне все.

Арістотель показує нерозривну єдність матеріального й духовного початків буття. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є чиста форма, позбавлена матерії, яка є причиною й остаточною метою всього, що існує. Світ існує вічно і вічно існує рух, зміна. Рух Арістотель розуміє як здійснення можливостей. Виділяє 4 форми руху: переміщення, перетворення, зменшення і збільшення. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста форма, вищий розум, думка, зосереджена на собі. Арістотель визначав Абсолют як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом як предметом релігійної віри, деміургом, який визначає доцільність буття.

З вищим буттям, чистою формою пов’язана розумна душа людини. За Арістотелем, людина має душу, яка складається з трьох частин. Рослинна (вегетативна) і тваринна (чуттєва) частини пов’язані з тілом, а розумна – має божественне походження і не залежить від тіла. Розумна душа має здатність розуміння і може пізнавати чисті форми. Чуттєва частина душі містить відчуття. Тому людина може пізнавати світ у єдності матерії та форми, поєднувати відчуття з розумінням. Рушійною силою процесу пізнання є така вроджена якість людини, як допитливість.

Арістотель стоїть на позиціях пізнаваності світу, вважає, що предметом науки є загальне. Загальне існує й виявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво сприймається і пізнається розумом через нього. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Арістотель одночасно віддає провідну роль розуму. Переломним в історії людської думки є відкриття Арістотелем існування форм аргументації, про доказовість яких можна судити лише на підставі їх форми, незалежно від змісту. Це стало основою створеної ним формальної логіки, яку мислитель розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Таку її частину, як теорію трьохчленного доказу – силогізму він розробив у зразковий і до нашого часу спосіб. Силогізм у Арістотеля слугує не тільки для виведення висновків із засновків, але й для обґрунтування. Завдяки цьому гадка переходить в обгрунтованне знання. Думки, вважає Арістотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між явищами і процесами світу. "Дійсне знання є тотожним з предметом пізнання". Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізму наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.

У поглядах на державу Арістотель виходить із реальності. Він розглядав людину як істоту політичну, яка тільки в державі реалізує закладені в ній можливості. Всі суспільні устрої філософ ділить на добрі та злі, залежно від того, що переважає: інтерес суспільства або особисті інтереси. Той лад є кращим, який більше забезпечує свободу і рівність громадян, справедливість. Опорою держави, запорукою стабільності він вважає середній клас: «Де сильний середній клас, там є рідкісними революції і партійна боротьба, він є найвірнішою опорою влади, бо прагне стабільності.» Соціальна теорія Арістотеля є актуальною і в наш час. Зберегли свою значимість положення, що людина є істотою суспільною; що в державі мають переважати інтереси спільноти над егоїстичними прагненнями; ідея про стабілізуючу роль середнього класу в суспільстві та ін.

Арістотель у своїх творах з енциклопедичною широтою і повнотою охопив, систематизував усі сучасні йому галузі філософії й наукових знань, визначивши на наступні століття шляхи розвитку європейської філософії та науки.

Філософські системи Платона й Аристотеля завершують класичний період у розвитку античної філософії.

 

 

Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії

 

Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, чисельні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад людиною невідворотних сил долі. Занадто багато в житті людини тепер залежало від випадковості, дії невідомих сил. Усі ці зміни в суспільному житті знайшли свій відбиток у релігії, філософії, мистецтві.

Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають нові філософські школи, де основна увага зосереджується на морально-етичних проблемах. Серед них особливого поширення набувають учення стоїків, епікуреїзм, скептицизм.

Засновником стоїцизму був Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він убачав в етиці - знання є лише засіб для надбання мудрості, вміння правильно жити. На його думку, щастя полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Увесь світ стоїки вважали творчим вогнем, а Бога ототожнювали з творчою силою самої природи. "Ось чому Зенон у книзі про природу людини першим говорить, що (найвища) мета - це жити згідно з природою, а це означає жити доброчесно: адже саме до доброчесності веде нас природа" – писав про нього першій історик філософії Діоген Лаєртський.

Засновником іншої впливової філософської школи періоду еллінізму був Епікур (34І-272 рр. до н.е.). Як продовжувач учення Демокрита, Епікур розвинув атомістичну теорію: атоми, які відрізняються за формою і розмірами, відрізняються також і за вагою. Епікур першим звернув увагу на атомну вагу. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою швидкістю з необхідністю. Але, на відміну від Демокріта, Епікур вважав, що спонтанне самовідхилення атомів від прямолінійного руху викликає їх зіткнення і утворює предмети. Рух атомів не повністю підкорюється невідворотній необхідності, а має й певний рівень свободи. Так і людина: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі. Всесвіт є безмежним й безконечним у просторі й часі. Душа людини не є безсмертною, а помирає разом зтілом. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя, за Епікуром, є страх перед богами і смертю. Боги є, вони блаженні, але не втручаються в людське життя. А про смерть мислитель сказав: "Смерть для нас ніщо: що розклалось, то нечутливе, а що нечутливе, то для нас ніщо".

Як стоїки, так і Епікур шукали відповідь на запитання, яке є важливим і для нас: як бути щасливим у періоди війн, розбрату, соціальної нестабільності, загибелі всіх попередніх ідеалів. Вони бачили щастя в досягненні людиною глибокого внутрішнього спокою (атараксії), якого не можуть порушити жодні зовнішні події та обставини. Але стоїки бачили призначення людини в гідному виконанні нею суспільного обов'язку, а епікурейці - у відході від суспільних справ, у спокійному житті серед обраних друзів.

Скептицизм як філософська течія, що заперечує об’єктивну істинність знання, остаточно сформувалась в епоху еллінізму. Хоча елементи скептицизму зустрічаються вже у вченні елеатів, Демокрита, Платона, проте як цілісна філософська концепція він оформився в кінці ІV ст. до н.е. Засновником скептицизму був Піррон (360-270 рр. до н.е.). Аналізуючи попередні філософські вчення, скептики прийшли до висновку про відносність людського знання. Тому філософ повинен відмовитися від будь-яких суджень: як категоричних, так і проблематичних. Саме таке ставлення до життя забезпечує атараксію(тобто незворушність, спокій).

Атараксія скептиків значно відрізняється від атараксії епікурейців. Якщо, за Епікуром, знання - шлях до досягнення атараксії, то для скептиків цей шлях пролягає через відмову від суджень. Скептицизм із його принциповою відмовою від пізнання світу був своєрідним негативним результатом розвитку давньогрецької філософії, плюралістичності її вчень. Поряд із цим скептицизм має й позитивне значення. Він звертає увагу філософів на проблему знання та істини, на необхідність пошуку критерію істини в науковому та філософському пізнанні. Заперечення об’єктивності й абсолютності істини сприяло подоланню догматизму. Твердження скептиків про те, що не існує абсолютних істин, звільняло від влади авторитетів, змушувало мислителів шукати власну відповідь на вічні проблеми буття.

Римська філософія виникає в ІІ-І ст. до н.е. під вирішальним впливом елліністичної філософії як її латиномовне відгалуження. Найпоширенішими в Римі були епікуреїзм та стоїцизм.

Видатним послідовником Епікура був Тит Лукрецій Кар (98-55 рр. до н.е.). У поемі "Про природу речей" він розвинув філософське вчення Епікура. У першій книзі викладена атомістична теорія, в другій - показано, як із вічного руху виникає навколишній світ. Із матеріалістичних позицій розглядаються проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій заперечував втручання богів у людські справи; стверджував, що всі культурні надбання є породженням розуму людини, а не богів.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був стоїцизм. Видатним його представником був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.) Він схиляється до проблем практичної філософії, зокрема до проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає в досягнення мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати характер людини, щоб вона могла мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека ототожнює бога з природою. Він стверджує, що "... не може бути природи без бога і бога без природи". Бог є причиною природи. Над світом панує доля, божественна воля і людина нічого не здатна змінити. Мудра людина повинна з гідністю приймати волю божества: "Змінити цей порядок ми не в силі, - проте в силі досягти величі духу...". Єдине, що може людина змінити і вдосконалити в світі - це саму себе. Керуючись голосом совісті, яка спрямовує до добра, людина може досягти "блаженного життя", тобто стану духовного спокою, внутрішньої незалежності від зовнішніх обставин.

На відміну від грецьких стоїків, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість причетна більш до почуттів, ніж до розуму. «Природа, що створила нас з одного і того ж самого, і одному призначила, породила нас братами. Вона вклала в нас взаємну любов, зробила нас товариськими, вона встановила, що правильне і справедливе; і за її визначенням нещаснішим є той, хто чинить зло, ніж той, що терпить; за її велінням ми мусимо простягнути руку допомоги.» - пише філософ. Керуючись високими, шляхетними почуттями - коханням, прихильністю до ближнього - людина схиляється до доброчесних вчинків, усвідомлює свій обов’язок перед людством, наближається до Бога.

У ІІ ст. н.е. стоїчну філософію розвинув Марк Аврелій (121-180)- імператор і філософ. Для його світогляду характерними є суперечності. Він поєднує гостре усвідомлення швидкоплинності життя з розумінням обов’язку перед державою, необхідністю бути діяльним, справедливим, енергійним державним діячем. Першоосновою всього Марк Аврелій розумів Бога як безособовий світовий розум. Обов’язок філософа – покора волі Бога, аскетизм, внутрішнє очищення через пізнання фатальної необхідності, яка панує над світом. «Що б не трапилося з тобою, воно судилося тобі одвіку. І сплетіння причин із самого початку пов’язало твоє існування з даною подією.»

Стоїчна філософія значно вплинула на розвиток християнської теології.

У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська течія античного світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи філософії Арістотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію(самовитікання) матеріального світу з духовного першоджерела. Першоджерелом усього існуючого є "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію. Першим, що з необхідністю породжується з "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа, яка вже перебуває в часі та просторі. Поєднання Світової Душі й матерії породжує природу. За Плотіном, матерія протистоїть "Єдиному" як зло. Все прагне до поєднання з Благом, тобто з "Єдиним". Досягти "Єдиного" людина може не через раціональне пізнання, а тільки через екстаз - позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з Богом. Вчення Плотіна продовжили і розвинули Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І в той же час він виходить за межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, а також про містичний екстаз як шлях до Істини. Не випадково для багатьох освічених язичників шлях до християнства найчастіше пролягав через неоплатонізм. Завершенням античної філософії вважається початок VІ ст. н.е.

Антична філософія - колиска філософії європейської. В ній закладені, започатковані, поставлені майже всі проблеми пізнішої європейської філософії. Твори античних мислителів вчать шанувати розум, прославляють силу Духа і досі надихають серця людей.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 | 104 | 105 | 106 | 107 | 108 | 109 | 110 | 111 | 112 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.019 сек.)