АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ББК Ш9(7К)6 8 страница

Читайте также:
  1. DER JAMMERWOCH 1 страница
  2. DER JAMMERWOCH 10 страница
  3. DER JAMMERWOCH 2 страница
  4. DER JAMMERWOCH 3 страница
  5. DER JAMMERWOCH 4 страница
  6. DER JAMMERWOCH 5 страница
  7. DER JAMMERWOCH 6 страница
  8. DER JAMMERWOCH 7 страница
  9. DER JAMMERWOCH 8 страница
  10. DER JAMMERWOCH 9 страница
  11. II. Semasiology 1 страница
  12. II. Semasiology 2 страница

– Ні, а що?

– Узяв і спалив новий коричневий жінчин костюм, що вона купила за двадцять п’ять доларів у Шарлоттауні. Каже, мовляв, усі чоловіки надто захоплено дивилися на неї, коли вона вперше прийшла в ньому до церкви. Хіба не типовий чоловік?

– Пані Бут справді дуже вродлива, і коричневий їй до лиця, – неуважно зронив капітан Джим.

– Та хіба можна через це кидати жінчин костюм у грубу? Біллі Бут – ревнивий телепень, геть їй життя перевів нінащо. Вона за тим костюмом цілий тиждень плакала. Енн, рибонько, хотіла б я так уміти писати, як ви. Тоді я всіх тутешніх чоловіків пропекла би, повірте мені!

– Ці Бути – всі трохи чудила, – відповів капітан Джим. – Біллі, доки не оженився, був мовби як найрозумніший, а тоді все геть попсували ті його дивні ревнощі. І брат його Деніел теж був химера.

– Раз на кілька днів впадав у шал і тоді відмовлявся вилазити з ліжка, – підхопила панна Корнелія. – Його жінка мала сама в скотарні поратися, доки йому попустить. Коли він помер, усі співчували їй – натомість я воліла б її привітати. Їхній батько, Авраам Бут, був гидким старим п’яницею. Нажлуктився на похороні власної дружини, ходив туди-сюди й горлав: «Я трі-і-ішечки випив, а так у голові-і-і кру-у-утиться!» Коли він проходив біля мене, я штурхнула його в спину парасолькою, то він протверезився, доки труну винесли з дому. Молодий Джонні Бут мав учора женитися, та взяв і захворів на свинку. Хіба не типовий чоловік?

– Як же він міг би не захворіти, горопашний?

– Була б я Кейт Стернз, то вишпетила б цього «горопашного» як слід, повірте мені. Не знаю, як він міг не захворіти, але знаю, що в них була вже готова вечеря, а доки він одужає, всі страви зіпсуються. Жахливе марнотратство! Він мав би перехворіти на свинку в дитинстві.

– Ну-ну, Корнеліє, ви не гадаєте, що це вже дещо нерозумно?

Панна Корнелія не принизила себе відповіддю й звернулася до Сьюзен Бейкер – грізної з вигляду, добросердої старої панни із Глена, котру на кілька тижнів найняли, щоб вести господарство в маленькому Домі Мрії. Сьюзен допіру повернулася від своєї хворої тітки.

– Як там нині сердешна тітонька Менді?

Сьюзен зітхнула.

– Зле, дуже зле, Корнеліє. Скоро вона, бідолашна, піде на небеса.

– Не може ж бути все настільки зле! – співчутливо вигукнула панна Корнелія.

Капітан Джим і Гілберт перезирнулися, тоді зненацька підвелися й вийшли геть.

– Іноді, – мовив капітан Джим, тамуючи регіт, – грішно є не сміятися. О, ці дві дивовижні жінки!

 

Розділ 19

Світанок і захід сонця

 

На початку червня, коли піщані дюни вкрилися густим розсипом троянд, а Глен стояв весь у тумані яблуневого цвіту, у Дім Мрії прибула Марілла з невеличкою валізою, оббитою кінським волосом та з візерунком із мідних цвяшків, що вже зо п’ятдесят років лежала неторкана на горищі Зелених Дахів. Сьюзен Бейкер, яка, опісля кількох тижнів життя в маленькому будиночку палко й сліпо обожнювала «молоду пані Блайт», спершу поставилася до Марілли недовірливо й ревниво. Та позаяк Марілла не втручалася в кухонний лад і не перешкоджала дбати про молоду господиню, добра служниця примирилася з її присутністю, і вже невдовзі запевняла своїх подруг у селі, що панна Катберт – гідна поважна дама й знає своє місце.

Одного вечора, коли із прозорої чаші неба лилося навкруги багряне світло, а вільшанки в золотавих сутінках співали радісну хвалу вечірнім зорям, у Домі Мрії здійнялася метушня. Телефоном негайно викликали старого лікаря Дейва й доглядальницю в білім чіпці, Марілла хапливо крокувала в саду поміж обкладених мушлями клумб і, майже не ворушачи вустами, шепотіла молитви, а Сьюзен сиділа на кухні з ватою у вухах, запнувши голову фартухом.

Леслі в домі понад струмком бачила світло в усіх вікнах маленького будиночка й не могла заснути до ранку.

Червнева ніч була коротка, та вона здалася вічністю тим, хто чував і чекав.

– Невже це ніколи не скінчиться? – проказала Марілла, проте, уздрівши обличчя лікаря Дейва й доглядальниці, вмовкла. Невже Енн… але Марілла не могла навіть подумати про таке.

– Не кажіть мені, – розпачливо скрикнула Сьюзен у відповідь на зболений погляд Марілли, – що Господь буде такий жорстокий і забере наше миле ягнятко, хоч ми всі так її любимо!

– Він забрав інших, так само любих, – здушено відказала Марілла.

І все ж на світанку, з першими променями сонця, що вихопилося з-поза туманів над дюнами, перетворивши їх на веселки, у Дім Мрії прийшла радість. Енн була жива, а поряд з нею лежала крихітна біленька дівчинка з великими очима, достоту як материні. Гілберт, із сірим та змарнілим лицем опісля всіх нічних тривог, зайшов на кухню – повідомити новини Маріллі й Сьюзен.

– Слава Богу, – уривчасто прошепотіла Марілла.

Сьюзен підвелася й витягла вату з вух.

– А тепер – сніданок, – бадьоро мовила вона. – Усім нам не завадить добряче поїсти й попити. Скажіть, хай молода пані Блайт не переймається нічим. Сьюзен при стерні! Хай вона думає тільки про свою доню.

Проте Гілберт, виходячи, усміхнувся доволі сумно. Енн, чиє бліде лице здавалося вибіленим після хрещення болем, а очі палали священною жагою материнства, не потрібно було вмовляти думати про свою доню. Ні про що інше вона й не думала. Кілька годин вона впивалася таким незрівнянним і глибоким щастям, аж питала себе, чи не заздрять їй янголи в небесах.

– Маленька Джойс, – прошепотіла вона, коли Марілла зайшла, щоб поглянути на дитину. – Ми домовилися так її назвати, коли народиться дівчинка. Тих, на честь кого ми хотіли б дати їй ім’я, було стільки, що нам не вдавалося вибрати. Тож ми постановили: хай вона буде Джойс, щоб кликати її Джой* – це так гарно їй пасуватиме. О, Марілло, досі мені здавалося, що я щаслива, але нині я знаю, що то була тільки солодка мрія про щастя, а це - реальність.

– Ти не повинна стільки говорити, Енн. Зажди, поки оклигаєш, – застерегла Марілла.

– Ви ж знаєте, як мені важко не говорити, – усміхнулася Енн.

Спершу вона була надто квола й надто щаслива, щоб завважити тривожний вираз облич Гілберта й доглядальниці та сумний погляд Марілли. Проте згодом, непомітно, холодно й безжально, мов скрадливий туман із-над моря, серце її повив страх. Чому не радіє Гілберт? Чому не хоче говорити про дитину? Чому їй дали провести з донею лише ту першу годину, щасливу, мов у раю? Невже… невже сталося щось лихе?

– Гілберте, – благально прошепотіла Енн, – наша дівчинка… з нею все добре? Скажи мені… скажи…

Гілберт довго стояв, відвернувшись; тоді схилився до Енн і поглянув їй в очі. Марілла, котра за дверима боязко слухала їхню розмову, почула гіркий, розпачливий стогін і вибігла на кухню, де плакала Сьюзен.

– Ох, сердешне ягнятко… сердешне ягнятко! Як вона переживе це, панно Катберт? Боюся, це її вб’є. Вона була така щаслива, чекаючи цю дитину, з такою надією все готувала. Невже нічого не можна вдіяти, панно Катберт?

– Боюся, що ні, Сьюзен. Гілберт каже – сподіватися марно. Він з першої миті знав, що дитина не виживе.

– І така гарна дівчинка, – схлипнула Сьюзен. – Ніколи ще не бачила такого білого дитятка – інші ледь не всі червоні чи жовті. А вона розплющила свої очиська так, наче їй уже кілька місяців. Ох, сердешна крихітка! Ох, сердешна молода пані Блайт!

Надвечір маленька душа, що з’явилася в цей світ до схід сонця, пішла, лишивши по собі тяжкий біль непоправної втрати. Панна Корнелія взяла крихітну дівчинку з лагідних, але чужих рук доглядальниці й убрала тільце, схоже на воскову фігурку, у розкішну льолю, що пошила Леслі, котра сама й попросила її про це. Тоді віднесла та поклала маленьку Джой біля нещасної, вбитої горем, невидющої від сліз матері.

– Господь дав, і Господь узяв, рибонько, – мовила вона крізь власні сльози. – Нехай буде благословенне Господнє ім’я!*

Потім вона пішла, залишивши Енн і Гілберта наодинці з їхньою покійницею.

Наступного дня тендітну біленьку Джой поклали в оббиту оксамитом труну, яку Леслі всипала цвітом яблуні, і віднесли на цвинтар коло церкви по той бік затоки. Панна Корнелія й Марілла прибрали всі маленькі, любовно вишиті одежинки та оздоблений мереживними зборками кошичок, що готувався для пухких ніжок, рученят і голівки в м’якім ореолі. Маленькій Джой не судилося спати в нім: вона лягла в іншу колиску, вузьку та холодну.

– Яке жахливе розчарування, – зітхнула панна Корнелія. – Я так чекала на цю дитину… і так хотіла, щоб це була дівчинка.

– Я дякую Богу, що Енн залишилася жити, – сказала Марілла, здригнувшись на згадку про моторошні години, коли її дівчинка йшла долиною темряви**.

– Сердешне ягняточко – у неї розбите серце, – мовила Сьюзен.

– Я заздрю Енн, – жагуче озвалася Леслі. – І заздрила б навіть якби вона теж померла! Вона була матір’ю цілий благословенний день. За таке я радо віддала б життя!

– Негоже так казати, Леслі, рибонько, – дорікнула панна Корнелія. Вона боялася, що статечна панна Катберт уважатиме Леслі жахливою й злою.

Енн одужувала довго й важко з багатьох причин. Сонячна квітуча Затока Чотирьох Вітрів дратувала її, проте й у зливу було не легше, бо ж Енн уявляла, як дощ батожить маленьку могилку на цвинтарі; а коли під дахом будинку навісніли вітри, їй лунали в них скорботні голоси, яких вона досі ніколи не чула.

Мучили її й візити друзів з їхніми доброзичливими банальностями, якими вони сподівалися огорнути наготу її втрати. А лист від Філ Блейк тільки погіршив цю муку. Філ чула про народження, та не про смерть дитини й написала Енн радісного, жартівливого вітального листа, котрий завдав їй тяжкого болю.

– Я так весело сміялася б із нього, якби в мене була моя доня, – плачучи, казала Енн Маріллі. – Але її немає, і всі ці жарти – наче зловтішна жорстокість, хоча я знаю, що Філ нізащо не бажала скривдити мене. О, Марілло, я не знаю, чи колись іще зможу бути щаслива. Усе болить мені й болітиме до смерті.

– Час допоможе тобі, – відказала Марілла, чиє серце розривалося від співчуття, хоч вона так і не навчилася висловлювати його інакше, ніж старими заяложеними штампами.

– Це несправедливо! – обурено скрикнула Енн. – Діти народжуються й живуть там, де їх не люблять… де вони небажані й самотні. А я так любила б мою доню… так ніжно дбала би про неї… і намагалася б дати їй усе, що потрібно для щастя. Та все одно мені її не залишили.

– На те була Божа воля, Енн, – відповіла Марілла, неспроможна збагнути цю загадку всесвіту – нащо дається нам незаслужений біль? – Маленькій Джой ліпше там, де вона тепер.

– Я не вірю в це! – крикнула Енн. Тоді, завваживши наляканий вираз Марілли, скрушно додала: – Нащо їй було народжуватися взагалі? Нащо будь-кому народжуватись… коли їй краще мертвою? Я не вірю, що дитині ліпше померти, ніж лишитися й прожити життя… щоб любити й бути любленою… і радіти, журитися… і працювати… і сформувати характер, що подарує їй вічну пам’ять. І як ви знаєте, що то була Божа воля? Можливо, Його намірам завадили Сили Зла. Не можна вимагати від людей змиритися з таким.

– Ох, не кажи так, Енн, – відповіла Марілла, перелякано споглядаючи, як її вихованка ввіходить до водних глибин. – Ми не можемо збагнути, та мусимо вірити… вірити, що все на добре. Я знаю, тобі зараз важко думати так. Але спробуй бути мужньою – заради Гілберта. Він так боїться за тебе. Ти одужуєш повільніше, ніж він гадав.

– О, я знаю, що була егоїстична, – зітхнула Енн. – Я кохаю Гілберта більше, ніж будь-коли, і хочу жити заради нього. Але здається, що частинка мого єства похована там, на цвинтарі, і це так болить, що я боюся жити.

– Цей біль не завжди буде такий сильний, Енн.

– Думка про те, що він може вщухнути, болить мені найгірше, Марілло.

– Так, я знаю. Мені самій доводилося відчувати це. Та ми всі любимо тебе, Енн. Капітан Джим і пані Мур щодня заходять, а панна Брайант безперестанку готує для тебе все найсмачніше, хоча це дратує Сьюзен. Вона запевняє, що куховарити здатна незгірше за панну Брайант.

– Мила Сьюзен! О, Марілло, вони всі такі добрі до мене. Ні, я не егоїстка, і, можливо… коли цей нестерпний біль хоч трохи вщухне… я збагну, що можу жити далі.

 

 

Розділ 20

Зникла Маргарет

 

І Енн збагнула, що може жити далі. У певну мить вона знов усміхнулася, слухаючи промови панни Корнелії. Проте з’явилося в цій усмішці щось, чого не знати було в ній раніше, і чому судилося лишитися в ній назавжди.

Першого ж дня, коли вона змогла виїхати на прогулянку в бричці, Гілберт відвіз її на маяк Чотирьох Вітрів і лишив там, доки сам подався за викликом до хворого в рибальському селищі. Жвавий вітерець віяв понад гаванню й дюнами, збиваючи воду в білу піну та омиваючи узбережжя довгими смугами сріблистих баранців.

– Я дуже тішуся знов бачити вас тут, пані Блайт, – мовив капітан Джим. – Сідайте… сідайте. Боюся, тут пилюки нині багато… але нащо дивитися на порох, коли така краса за вікном?

– Мені до пилюки байдуже, – мовила Енн, – але Гілберт уважає, що я мушу більше гуляти на свіжім повітрі. Тож, мабуть, піду я, посиджу на скелях, отам.

– Ви хотіли би піти туди самій чи в товаристві?

– Якщо ви маєте на увазі своє товариство, то воно втішить мене більше, ніж самота, – усміхнулася Енн. Потім вона зітхнула. Досі самота не видавалася їй чимось кепським. Тепер вона її страшила. На самоті їй ставало так страхітливо самотньо.

– Ось, гарно тут, і вітер вас не дістане, – мовив капітан Джим, коли вони прийшли до скель. – Я частенько сюди забрідаю. Добре місце, щоб посидіти й помріяти.

– О… мрії, – зітхнула Енн. – Я більше не можу мріяти, капітане Джим… ніколи вже не буду мріяти.

– О ні, це не так, пані Блайт… ні, це не так, – замислено мовив капітан Джим. – Я знаю, як воно вам зараз, та коли ви просто будете жити далі, то якось неодмінно станете знову щасливою, знову почнете мріяти – і слава Богу за це! Якби не мрії, нас можна було б уже й ховати. Як би ми жили, якби не наша мрія про безсмертя? І це мрія, котра неодмінно здійсниться, пані Блайт. Колись ви знову побачите вашу маленьку Джойс.

– Але то вже не буде моя крихітка, – мовила Енн, і вуста її затремтіли. – Може, вона стане, як писав Лонгфелло, «мов діва осяйна в небесних шатах»*, але вона буде мені чужою.

– Я думаю, Господь усе влаштує якнайкраще, – відповів капітан Джим.

Обоє трохи помовчали. Потім, дуже тихо, капітан Джим запитав:

– Пані Блайт, чи можу я розповісти вам про зниклу Маргарет?

– Авжеж, – лагідно мовила Енн. Вона не знала, ким була «зникла Маргарет», проте відчувала, що зараз почує історію кохання капітана Джима.

– Я часто хочу розказати вам про неї, – вів далі капітан Джим, – а знаєте, чому, пані Блайт? Бо я хочу, щоби хтось пам’ятав її, та й деколи згадав собі, як мене вже не стане. Тяжко мені думати, що про неї всі можуть забути. Уже й тепер ніхто не пам’ятає зниклої Маргарет – тільки я.

І капітан Джим розповів свою історію, стару й давно забуту, бо ж минуло вже зо півстоліття, відколи юна Маргарет заснула в плоскодонці свого батька й пішла за водою – принаймні так усі вважали, не знаючи достеменно, що з нею сталося, – ген поза піщану гряду, де загинула в чорному смерчі, котрий так зненацька налетів того літнього пообіддя. Проте для капітана Джима ці півстоліття минули, як один день.

– Я блукав там, понад берегом, кілька місяців, – печально мовив капітан Джим, – хотів відшукати її миле тіло, та море не віддало його мені. І все ж колись я знайду її, пані Блайт… я знайду її. Вона чекає на мене. Я хотів би розказати вам, яка вона була, але не можу. Часом я бачу легенький сріблистий туман понад дюнами на світанку й думаю про неї, чи білу берізку в лісі – достоту таку, як вона. Коси в неї були каштанові, а личко гарне, біле. І тонкі довгі пальці – як у вас, пані Блайт, лиш засмаглі, бо вона жила в рибальському селищі. Часом я, бува, прокинуся вночі, а море кличе мене, як колись, і я чую в гуркоті хвиль голос зниклої Маргарет. А коли буря й вони стогнуть і ридають, мені здається, ніби то вона плаче. А коли сонячного дня все довкола сміється – то її сміх, ніжний і лукавий сміх зниклої Маргарет. Море забрало її в мене, та колись я знайду її, пані Блайт. Воно не зможе тримати нас вічно в розлуці.

– Дякую, що ви розповіли мені про неї, – мовила Енн. – Я часто дивувалася, чому ви все життя прожили самітником.

– Я не міг покохати ніякої іншої жінки. Зникла Маргарет забрала моє серце – туди, із собою, – відповів старий закоханий, що п’ятдесят років зберігав вірність своїй загиблій милій. – Ви ж дозволите мені тепер часто розповідати про неї, так, пані Блайт? Тепер то втіха для мене – весь біль пішов зі спомину про неї, лишилося тільки щастя. Я знаю, ви ніколи її не забудете, пані Блайт. А коли нові літа, як я надіюся, подарують вашому дому ще дітлахів – дайте слово, що розповісте їм історію зниклої Маргарет, щоб її ім’я лишилося жити в світі поміж людей.

 

 

Розділ 21

Здолані перешкоди

 

– Енн, – мовила раптом Леслі, порушуючи недовгу мовчанку, – ти не знаєш, як це добре, – знову сидіти з тобою тут… вишивати, розмовляти й мовчати вдвох.

Вони сиділи між блакитних ірисів на березі струмка в саду побіля Дому Мрії. Попри них, дзюркочучи й виблискуючи, линула вода, довкруж рябіли тіні беріз, а вздовж стежок квітнули троянди. Сонце сідало й у повітрі ширилася музика, у якій переплелися й мелодія вітру в ялинах за домом, і удари хвиль об піщаний берег моря, і подзвін, що долинав від далекої церкви, побіля якої на цвинтарі спочивала крихітна Джойс. Енн любила цей подзвін, хоча тепер він приносив їй скрушні, тужливі думки.

Вона з цікавістю поглянула на Леслі, котра відклала вбік своє шитво та говорила вільно, що нечасто траплялося з нею.

– Тієї найгіршої ночі, коли тобі було так зле, – сказала Леслі, – я все думала: а що, як більше в нас не буде ні прогулянок, ані розмов чи спільних клопотів? Тоді я зрозуміла, чим стала для мене твоя дружба… чим стала ти в моїм житті, і якою зміюкою я була.

– Леслі! Леслі! Я ніколи й нікому не дозволяю ображати моїх друзів.

– Це правда. Саме такою я й була – бридкою зміюкою. Я мушу дещо розповісти тобі, Енн. Можливо, після цього ти мене зневажатимеш, але я повинна зізнатися. Енн, цієї зими та весни були миті, коли я ненавиділа тебе.

– Я розуміла це, – спокійно відказала Енн.

– Розуміла?

– Так, я бачила цей вираз у твоїх очах.

– І попри це, ти любила мене й була мені подругою?

– Ти ж лише іноді відчувала цю ненависть, Леслі. А взагалі ти, напевне, також любила мене.

– Любила, звісно. Але те жахливе почуття гніздилося глибоко в серці й труїло всю мою любов. Мені вдавалося його притлумити… часом я забувала про нього… та все ж деколи воно зростало й оволодівало мною. Я ненавиділа тебе тому, що заздрила – іноді просто вмирала від заздрощів. Ти мала гарний дім… коханого чоловіка… щастя й радісні мрії – усе те, чого я так хотіла й чого ніколи в мене не було... і не могло бути. Не могло! Ось що гнітило мене найтяжче. Я не заздрила б тобі, якби мала бодай сподівання, що моє життя може змінитися. Та я його не мала й це здавалося таким несправедливим. Я лютувала… це було так боляче… тоді я часом і ненавиділа тебе. Я соромилася цього почуття… і соромлюся зараз… та не могла з ним упоратися.

А тієї страшної ночі, коли я боялася, що ти помреш... я думала, це кара за мою зіпсованість… а я ж так любила тебе тоді, Енн. Я не мала, кого любити в житті, відколи померла мама… крім старого Дікового пса. Це так жахливо – не мати, кого любити… життя тоді стає таке порожнє … а немає гіршого за порожнечу. Але я ж могла так сильно любити тебе… і все зіпсували ті мерзенні заздрощі.

Леслі тремтіла; слова її від хвилювання линули уривчасто й хапливо.

– Не треба, Леслі, – благально мовила Енн, – не треба, я все розумію. Не говорімо про це більше.

– Я мушу… мушу сказати все. Коли я довідалася, що ти житимеш, то присяглася, що розповім тобі про все одразу, щойно ти одужаєш… і не прийматиму твоєї дружби як належного, не зізнавшись, яка я негідна її. Але мені було так страшно, що ти відвернешся від мене після цього.

– Можеш не боятися, Леслі.

– Ох, Енн, дякую тобі… дякую! – Леслі стиснула засмаглі, шкарубкі від ненастанної праці руки, щоб угамувати тремтіння. – Та коли вже почала, я хочу розповісти все. Ти, мабуть, не пам’ятаєш нашої першої зустрічі – то було не того вечора на узбережжі…

– Ні, то було тоді, коли ми з Гілбертом щойно приїхали після весілля. Ти гнала гусей попід пагорбом. Хіба ж я можу забути! Ти була така вродлива – я ще кілька тижнів після того вмирала від бажання дізнатися, хто ти.

– Я знала, хто ти, хоч і вперше в житті бачила тебе. Я чула, що тут, у будиночку панни Рассел, оселиться наш новий лікар з молодою дружиною. І я… в ту ж мить зненавиділа тебе, Енн.

– Я помітила ворожість у твоїх очах, але подумала, що, мабуть, помиляюся – чого б тобі було злоститися на мене?

– Це було тому, що ти здавалася такою щасливою. О, тепер ти нарешті погодишся, що я бридка зміюка: ненавидіти іншу жінку лиш за те, що вона щаслива! Коли її щастя нічого не забирає в мене! Ось чому я не приходила з візитом. Я знала, що мушу відвідати вас – навіть наші прості звичаї вимагають дотримання правил. Але я не могла. Я часто дивилася з вікна, як ви удвох гуляєте надвечір у саду, як ти біжиш стежиною між осокорів зустрічати Гілберта… і мені так боліло. І все ж я хотіла прийти до тебе. Я відчувала, що якби моє життя не було таке жалюгідне, я могла б полюбити тебе й відшукати в тобі справжню, вірну подругу-ровесницю, котрої ніколи не мала. А пригадуєш той вечір на узбережжі? Ти боялася, що я вважатиму тебе дивачкою. Але ти, вочевидь, сама подумала, що я несповна розуму.

– Ні, та я не могла тебе зрозуміти, Леслі. Ти начебто підпускала мене до себе – а потім зненацька відштовхувала.

– Того дня мені було дуже зле. Я так утомилася. Дік був дуже… з ним важко було дати раду. Зазвичай він добродушний, тихий і нешкідливий, та подеколи стає зовсім інакший. Мені було погано… я втекла на берег, щойно він заснув. Там була єдина моя розрада. Я сиділа й думала про тата… як він наклав на себе руки… і про те, чи не зважуся й сама колись на це. Чорні думки повнили мою душу. А потім ти з’явилася, танцюючи, мов радісна дитина. Тоді я ненавиділа тебе сильніше, ніж будь-коли – і все одно прагнула твоєї дружби. Мене охоплювало то одне, то інше почуття. Я прийшла додому й довго плакала від сорому – що ти, мабуть, подумала про мене? Але те саме було й тоді, коли я приходила сюди. Деколи я була щаслива й чудово проводила час. А деколи все знову псувало те бридке почуття. Було й таке, що мене дратувало все в тобі й у твоєму домі. У тебе було стільки гарних речей, яких я не могла собі дозволити. Знаєш, це смішно, та найбільшу злість викликали в мене ці твої порцелянові песики. Мені так хотілося вхопити їх і зіштовхнути зухвалими носами! Ти всміхаєшся, Енн – а мені було так боляче. Я приходила до вас і бачила ваш дім, книжки і квіти, ваші милі хатні дрібнички… і кохання, що виявлялося в кожнім вашім погляді та слові, навіть коли ви самі й не здогадувалися про це… а тоді поверталася до… ти знаєш, що чекало на мене вдома. Ні, Енн, мабуть, від природи я не лиха й не заздрісна. У школі я не мала багатьох речей, що були в моїх однокласниць, та мене це не турбувало… я не мала до них ворожості через це. Але тепер, здається, я стала така злостива…

– Леслі, мила, не винувать себе. Ти не лиха, не злостива й не заздрісна. Можливо, життя, яким ти мусила жити, дещо озлобило тебе, але воно геть занапастило б іншу натуру, не таку шляхетну й тонку, як твоя. Я слухаю все це лише тому, що певна: тобі краще розповісти про все й звільнити душу від гіркоти. Але прошу – не винувать себе ні в чому.

– Не буду. Я лише хотіла, щоб ти знала мене такою, яка я насправді є. Найгірше було того дня, коли ти розповіла мені, що при надії. Енн, я ніколи не прощу собі того, як повелася з тобою тоді. Потім я гірко каялася в сльозах. І коли шила ту гарненьку льолю, думала про тебе так ніжно й любовно. Але мені слід було знати – хай що я пошию, однаково то буде тільки саван.

– Годі, Леслі, не треба – це надто похмурі думки. Я так раділа твоєму дарунку; і коли вже судилося мені поховати маленьку Джойс, я вдячна, що на ній була та льоля, яку ти пошила, виявляючи свою любов до мене.

– Енн, я думаю, тепер я завжди буду любити тебе. Здається, те жахливе почуття геть відступило. Якимось чином, розповівши про нього, я позбулася його остаточно. Дивно – воно ж було таке сильне й справжнє. Це мовби відчиняєш двері в темну кімнату, де ховається страшна почвара, – а замість неї там лише тінь, що зникає зі спалахом світла. Більше його ніколи не буде між нами.

– Ніколи. Тепер ми справжні подруги, Леслі, і я дуже рада.

– Сподіваюся, ти зрозумієш, коли я додам іще дещо. Енн, я всім серцем співчувала твоїй утраті, і якби могла відтяти собі руку, щоб твоя доня лишилася жити, то зробила б це без жалю. Проте це горе зблизило нас. Твоє досконале щастя більше не стоїть нам на заваді. Ні, мила, я не радію, що тепер воно недосконале – та між нами вже немає цієї прірви.

– Я розумію, Леслі. Тепер не думаймо про минуле й забудьмо все, що було в нім лихого. Віднині все буде інакше. Ми належимо до племені, що знає Йосипа, і я вважаю, що ти чудова… дивовижна. І знаєш, Леслі, – чомусь я вірю, що життя ще принесе тобі щось добре та прекрасне.

Леслі похитала головою.

– Ні, – тужливо мовила вона. – Немає ніяких надій. Дік ніколи не одужає, а навіть якщо до нього повернеться глузд… ох, Енн, це буде гірше, значно гірше, ніж тепер. Ти, щаслива молода дружина, не зрозумієш цього. Енн, панна Корнелія розповіла тобі, як я вийшла заміж за Діка?

– Так.

– Добре. Я хотіла би, щоб ти знала, але не змогла б розповісти сама. Енн, мені здається, що моє життя завжди було гірким – із дванадцяти років. Доти дитинство було щасливе. Ми були бідні, та не зважали на це. Тато був чудовий – розумний, добрий і так нас любив. Ми все життя були друзями. А мама – така мила. Вона була справжня красуня. Я схожа на неї, хоч і не така вродлива, як була вона.

– Панна Корнелія каже, що ти набагато вродливіша.

– Вона помиляється… чи просто упереджена. Фігура в мене, певно, ліпша – мама була худенька, змарніла від важкої праці. Проте обличчя в неї було янгольське. Я дивилася на неї із захватом. Ми всі обожнювали її – тато, Кеннет і я.

Енн пригадала, що зі слів панни Корнелії в неї склалося геть інше враження про матір Леслі. Та хіба любов не бачить усього в правдивішому світлі? І все ж із боку Рози Вест то був жахливий егоїзм – змусити доньку вийти за Діка Мура.

– Кеннет був моїм братом, – вела далі Леслі. – Я не маю слів, щоб розказати, як я його любила. І він так тяжко загинув… ти знаєш, як це сталося?

– Так.

– Енн, я бачила його лице в ту мить, коли його роздушив віз. Він упав на спину. Енн.. Енн, я й тепер його бачу... і бачитиму завжди. Усе, про що я молю небо – щоб той спогад був стертий з моєї пам’яті. О Господи!

– Леслі, не треба. Я знаю, як це сталося, – не ятри собі душу деталями. Цей спогад буде стертий із твоєї пам’яті.

По хвилинній внутрішній боротьбі Леслі частково опанувала себе.

– Опісля цього татові погіршало… він дедалі більше гнітився… розум йому потьмарило – ти й про це чула?

– Так.

– Тоді мама лишилася єдиною, задля кого я могла жити. Але я була честолюбна. Хотіла вчителювати, відкласти грошей і вступити до коледжу… зійти на найвищу сходинку в суспільстві. Тепер і говорити про це не хочеться – марно. Ти знаєш, що сталося далі. Я не могла бачити, як мою милу, вбиту горем маму, котра все життя так тяжко працювала, викидають на вулицю з дому. Звісно, я могла б заробити на прожиття для нас обох. Але мамі несила було розлучитися з домом. Сюди вона приїхала після весілля… і вона так любила тата… усі її спогади тут. Навіть зараз, Енн, коли я думаю, що зробила маму щасливою в останній рік її життя, я не шкодую, що зважилася на цей шлюб. Щодо Діка – я не мала до нього ненависті, коли виходила заміж, – лише звичайні дружні почуття, як до більшості тих, із ким навчалася в школі. Я знала, що він любить випити, але ніколи не чула історії про дівчину з рибальського селища, бо якби чула – не могла б за нього вийти, навіть заради мами. А потім… я його зненавиділа, але мама не дізналася про це. Вона померла, і я залишилася сама. Мені було сімнадцять, і я була сама в усьому світі. Дік вирушив у плавання з командою «Чотирьох сестер». Я сподівалася, що його майже не буде вдома. Любов до моря була в нього в крові. Іншої надії я не мала. А потім капітан Джим привіз його додому з Гавани, і… решту ти вже знаєш. Енн, я розповіла тобі найгірше… між нами більше немає перешкод. І ти досі хочеш бути моєю подругою?

Енн поглянула вгору, крізь віття беріз, на блідо-пергаментний півмісяць, що поволі сходив у глибінь призахідного світла. Обличчя її сяяло великою любов’ю.

– Я твоя подруга, а ти моя – назавжди, – мовила вона. – Подруга, якої я ще не мала в житті. У мене було безліч милих, любих подруг, але в тобі, Леслі, є те, чого я не знаходила ні в кому з них. Ти, із твоєю багатою натурою, можеш стільки дати мені, і я здатна запропонувати тобі більше, аніж у часи мого безхмарного дівоцтва. Ми обидві – жінки й подруги довіку.

Вони взялися за руки й усміхнулися крізь сльози, що набігли їм на очі – сірі й сині.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.016 сек.)