АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

КОЧУБЕЇХА. Втекти від нас! Його це чари!

Читайте также:
  1. КОЧУБЕЇХА
  2. КОЧУБЕЇХА

Втекти від нас! Його це чари!

Як серце рветься од тривог!

Ніколи їм не були в парі,

Цього не хочуть церква й бог.

Як не блага він, не ворожить,

Закляттям загубивши лік,

Та за дружину буть не може

Йому хрещениця повік.

Та ще він зрадник. Чорні мрії

В душі од всіх охороня

І проти матері-Росії

Готує тайно повстання.

Я знаю все. Пиши Петрові,

Пиши, покіль ми ще живі,

А то настануть дні грозові,

І ми потонемо в крові…

Й хтозна, чи виринемо потім,

Бо вся Вкраїна — збройний стан.

Буть швидко вибуху. Це — злодій,

Це супостат, а не гетьман.

 

 

Петрові будем ми в пригоді,

Й він не забуде нас. Пиши.

І пише Кочубей: “…він злодій…”

Лиш Мотря плаче у тиші…

XIV

Кто при звездах и при луне

Так поздно скачет на коне?

О. Пушкін

У сяйві зоряних огнів

Кого це кінь шаленим скоком

Несе на північ, в даль степів?..

Це красень Іскра, що любив

Над зорі Мотрю синьооку

І тільки нею в мріях жив.

Він нею жив. Ночей немало

Не спав од дум, що, як ріка,

Йому всю душу заливали…

А Мотря тільки кепкувала

З закоханого юнака.

Хоч трохи, може, й жалкувала.

Та що ж, знать, бог так захотів,

Що чорні брови проміняла

Вона на злами сивих брів,

І гетьмана рабою стала.

Як жар, у жилах юна кров…

Летить козак удаль досвітну…

Його ненависть і любов

Женуть на північ непривітну…

Так. Перед ним мета одна,

Це — жало видерти зміїне

З зрадливих уст! Не знають сна

В нім лють на гетьмана страшна

Й любов до Мотрі й України.

Біжить назустріч далина,

Що ледь світає над землею…

А серце сеє — журби мара…

Летить з доносом Кочубея

Полковник Іскра до Петра.

Цар не повірив в діло злеє,

Не скинув ще довіри пут.

Віддав він Іскру й Кочубея

Мазепі на суворий суд.

І от. Шумить майдан широкий

Од розхвильованих людей…

А біля плахи сумноокий

В сорочці довгій Кочубей.

Усе в зловісних фарбах тоне,

Для нього даль вже нежива…

І коло ніг його холоне

Кривава Іскри голова.

Кат одрубав її… На жертву

Пішов юнак, а міг би жить…

І очі холодно і мертво

В холодну дивляться блакить…

Над батьком Мотрі небо хмуре…

Дочка десь плаче у юрбі,

І, наче траурна бандура,

Ридають далі голубі…

Так світло й легко над землею,

А на землі в сльозах любов.

І на сорочці Кочубея

Горить багряно Іскри кров…

“Держіть її! Держіть!” Юрбою,

Немов потоком, хтось пливе…

Обличчя, наче неживе,

І очі з чорною журбою

У простір дивляться… “Держіть!”

То Кочубеїха… Не в силі

Страшного горя пережить.

За грані волі в ній, як хвилі,

Душі розхлюпалась блакить…

“Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!..”

Любило так це серце щире…

Кому ж його любов жива?

На шию впав удар сокири,

І покотилась голова

По ешафоту і землею…

Красиві зайві тут слова.

Така вже доля Кочубея…

Там десь прозорий хорів спів…

А він лежить, мов небо лине…

Він теж по-своєму любив

Свою нещасну Україну.

А Кочубеїха! Вона

З наказу гетьмана Мазепи

Худа, розпатлана й страшна

Мчить за конем широким степом…

Вона біжить, а кінь — все швидше

З хвостом нап'ятим, як струна,

Летить, копитом б'є в обличчя

Нещасну страдницю… Одна

В широкім і безжальнім полі

На жертву і коневі й долі

Катами віддана вона.

Ремні їй вгризлись туго в руки.

Вона ж не розуміє муки,

Співає щось і об грудки

Грудьми все б'ється…

Тіло рветься,

Земля оголює кістки

Од м'яса їй… Вона ж сміється…

Аж доки… Доки лиш кістяк

Пропав, де в житі квітне мак.

У хмарку місяць загорнувся,

В траву лив сльози золоті…

А кінь додому повернувся

З ремня огризком на хвості…

Так важко дихав чорногривий,

Неначе гору поборов…

І довго конюх буркітливий

Стирав з хвоста засохлу кров.

XV

Іще в Січі, о даль моя,

Ховаючи таємні мрії,

Йван зненавидив Палія

За те, що він любив Росію.

А скільки в нім таємних мрій,

Що він беріг в ім'я любові

До України, боже мій!

Тепер полковником Палій

На правім березі Дніпровім.

“Літа, літа… Промчали ви…

Невже рабом і я загину?”…

А довгі руки із Москви

Все обіймають Україну…

“Ні, лобом не розбить бетону

Й сказать, де наші, де чужі,

Коли стрілецькі гарнізони

У кожнім місті, як ножі!..”

Так думав він, а кінь копитом

Простори рве і землю б'є

Під вітром злякано-сердитим…

Земля моя, життя моє!

Іван Степанович старіє,

Для нього це не новина.

Його волосся й давні мрії

Вже вкрила років сивина…

“Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!

Тобі дорога вся ясна.

Мені ж…” І гетьман шаленіє,

А в серці ненависть одна.

В його очах горить багряно

Якийсь огонь… “Пора, пора!..”

А кінь летить у морі трав,

Нема кінця і краю степу.

Од мрій не звільниться Мазепа…

Він Кочубеїху згадав…

В траві копита б'ють не лунко,

Земля вже скоро буде в тьмі…

Згадав Мазепа поцілунки

І шепіт пристрасний у тьмі…

“Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…

І так шумить гаряча кров… —

Йому шепоче молодиха. —

Од всіх ховаєм ми любов.

Це — гріх, мій гетьмане коханий,

Це гріх великий, о повір! —

Шепочуть повні губи п'яно:

— Мій сивоусий богатир!..”

Давно, давно… Дочка у неї,

Смуглява Мотря… Чи ж його?..

Ах, ніч! Та ніч у зір інеї

І щастя повного вогонь!..

Минулих днів далекі тіні

Ніяк не тонуть в років млі…

Те щастя — айстри в дні осінні,

Що запізнились на землі.

А серце ниє… В вухах дзвін,

Мов од копит, що б'ють нестримно.

І на душі так дико й димно…

Хрещений батько Мотрі він.

Знов, як раніш, всі в зорях ночі,

Останні, може, у житті…

Йому все сняться владні очі,

Мотрони очі золоті…

А роки мчать кудись шалено,

За силуетом силует…

Він кличе Палія Семена.

І от шумить уже бенкет…

Зір Палія за мури лине…

А брови — крил орлиних змах…

Сидить вся в золоті старшина.

В багрянім бархаті, в шовках…

Палій між нею, наче цвях:

“Тут зрадою і кров'ю віє”.

Думок не глушить чарок дзвін.

За те, що любить він Росію,

Його не люблять, знає він.

“Росія — щит наш од негод.

Незборний з нею наш народ.

А од старшини лиш халепа”.

Так дума він… І, як сова,

На нього дивиться Мазепа

Й вина у чарку підлива.

Він з Палія не зводить віч,

У них щось темне і вороже.

Він сивий весь, як та, що в ніч

Літа, а вдень літать не може.

Одного помаху руки

Було достатньо і немало.

На знак цей дужі сердюки

Біля Семена грізно стали…

“В'яжіть його!” І от Палій

У путах весь, блідий, блідий…

“Невже кінець?.. От так халепа!..”

“Він зрадник!” — вигукнув Мазепа.

XVI

Туман у серці і кругом,

Як дим мутний на полі бою…

Стоїть Палій перед Петром.

Горять докором і журбою

Семена очі… В них любов

Злилася з гнівом невимовним,

Що то спахне, то згасне знов…

Стоїть перед Петром безмовним

Семен… Вкраїни береги

Далеко десь одтуманіли…

“Дай сил мені, о краю милий!”

Але залізом ланцюги, —

Яка ганьба, і мука, й жах! —

Глузливо дзвонять на ногах…

Тюрма… Далеко ще до ранку.

Ось перервав Петро мовчанку.

“Так це така любов твоя!..

На милість не зміню я гнів!..

Мазепі тільки й вірю я,

Найкращому з моїх братів…”

Петро на ліжкові сидів,

А вищий був за Палія.

“Тобі прощенія не знать.

Готуйсь до кари, сучий сину!

Хотів навіки одірвать

Ти від Росії Україну…

Загинеш ти, як хижий звір!” —

Не давши вимовить і слова,

Петро, од люті весь багровий,

Пішов. І от його нема.

Кайдани… Туга і тюрма…

Крізь грати зір огні вишневі,

Як скорбні думи Палієві…

“Там сонце світить на ріллю,

На квіти і людей обличчя…

Я Україну так люблю,

Її простори бунтівничі,

Її тополі і зірки…

О, краю мій, моє ти небо!

Якби я довгі жив віки,

Не надивився б я на тебе!..

Я все дивився б на траву,

Що переливно вітер хилить…

Для тебе тільки я й живу,

Моя ти Україно мила!

Хоч перед смертю надивлюсь

На тебе, краю мій коханий,

Душі очима, мила Русь,

Мій Київ, сонцем осіянний!

Ти, в синь здіймаючи свій спів,

На зло ворожої стихії

Став матір'ю всіх городів

Непереможної Росії.

Хай славою синів жива

Не ображається Москва,

Чий крок в світах гримить залізно,

Щоб славить у віках вітчизну.

У дружбі, наче сталь єдина,

Живуть Росія й Україна.

Вони — це слави світла рать,

Що стереже простори милі,

І вже ніякій в світі силі

Єднання їх не розірвать.

Не раз вони в вітрах загину

Лили червонеє вино…

Тому й люблю тебе, Вкраїно,

Що ти й Росія — це одно!”

І ці думки у тьмі й тиші,

Як пісня, ллються із душі.

XVII

Палій на каторзі. Несила

Йому дивитись на сніги.

І м'ясо до кісток проїли

Йому іржаві ланцюги.

Поміж дерев виття звірине,

Сичить поземка, як змія…

А десь далеко Україна

Садами кличе Палія,

Там, де зеленою юрбою

Тополі зводяться увись,

І над Дніпровою водою

Крильми дві чайки обнялись…

В його хатині стогне лихо.

Там тільки сльози й тишина…

І у зажурі Паліїха

Сидить край синього вікна.

До бою твоє серце звичне,

Але чому ти був такий,

Петром брутально і цинічно

Утилізований, Палій?..

З релігії, неначе з водки,

Ти кату ноги цілував…

Не міг ти бути Полуботком,

Що за Вкраїну кров пролляв.

Віддав за неї серце щире,

Та не пішов на чорну гру,

Й під гострим вилиском сокири

Не покорився він Петру.

За те, що грав ти і програвся,

Бо виграв лиш Петро лихий,

А ти у монастир подався

Свої замолювать гріхи.

Чи ж замолив? Бо Україну,

Не ту Вкраїну бачив ти.

Од мрій твоїх, козачий сину,

Лишилися одні хрести.

XVIII

Мазепа дума, як на крицю

Знайти ще дужчу силу — гнів…

Щоб будувать свою столицю,

Петро все просить козаків.

Вони в болоті там втопають,

Ллючи в Неву і піт, і кров,

І на кістках їх виростають

Гранітні велетні будов…

Петру ж все мало… Ще, Мазепо!

Все ще і ще… Прокляте “ще”

Терзає серце без потреби,

І серце, як вогонь, пече…

І йдуть на північ діти півдня

Й своє офірують життя,

Ідуть під спів прощальний півня

Без вороття, без вороття…

“Ну, як йому заткнути пельку?” —

Мазепа дума. Пелька ж та

Все ширше зуби розгорта

Й ковта чуби, шлики, петельки —

І вже назад не поверта.

XIX

А небо дихає грозою

Над синім вилиском штика…

То Карл Дванадцятий до бою

Петра з фіордів заклика.

Відважний лицар опівночі

Полки хоробрі ізбирав…

Петро ж іти туди не хоче,

І швед рушає не Петра…

Та не шляхом Наполеона

Йде завойовник молодий…

Зіткнулися в грозі два трона…

Хто переможе?.. Буде бій!..

І не один. Вкраїна сниться,

Вікінгу сниться вся в садах…

Мазепа жде його, і криця —

Петро розсиплеться у прах.

Лиш треба здвоєно ударить

Його у точку, ще й одну!..

І загудуть кругом пожари,

І шведи виграють війну.

Шматочок ласий Україна.

Так дума Карл — напівдитина,

Що раз уже Петра розбив

Біля балтійських берегів.

XX

Не для бенкету, не параду,

Відкривши таємниці тьму,

Мазепа скликав на нараду

Старшину, віддану йому.

МАЗЕПА

Панове, вже прийшла година

В кривавій величі своїй.

А чи готові за Вкраїну

Ви всі іти на смертний бій?

За нашу націю нещасну,

Що лиха випила до дна.

Щоб путь її була прекрасна

І стала вільною вона?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.026 сек.)