АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ДОСЛІДЖЕННЯ ШКІРИ

Читайте также:
  1. БІОХІМІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КРОВІ
  2. Будова шкіри
  3. Визначення завдань дослідження.
  4. Визначте основні методи дослідження психогенетики і можливості їх застосування
  5. Виникнення та сутність синергетичного методу дослідження політичного процесу.
  6. Відмінності результатів дослідження порівнюваних груп є випадковими і несуттєвими. Що це означає?
  7. Г л а в а VI ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ
  8. Глава IV ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ
  9. Глава VII ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕЧІНКИ
  10. Глава X ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ КРОВІ
  11. Добування та дослідження властивостей ацетилену
  12. Добування та дослідження властивостей етилену

Досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на її стані позначаються багато гострих і хронічних хвороб, викликаючи різ­ні зміни. Деякі зміни шкіри характерні для окремих хвороб і тому є вирішальними при їх розпізнаванні. До них можна віднести еап-ні вузлики, некроз шкіри при некробактеріозі, карбункули шкіри при сибірці, шершаві товсті нашарування коричневого кольору — при недостатності цинку.


Інші зміни шкіри дають змогу вести мову про захворювання внутрішніх органів, наприклад, набряки кінцівок, нижньої черев­ної стінки — при хворобах серця і нирок у коней, набряки ниж­ньої частини шиї і міжщелепного простору у корів — при травма­тичному перикардиті, ціаноз шкіри — при ураженні серця і ле­гень, жовтяничність — при хворобах печінки. Можуть виникати зміни шкіри, пов'язані з хворобами обміну речовин (недостатність цинку, міді, кобальту, йоду), різними інфекційними хворобами (афти при ящурі, папули — злоякісній катаральній гарячці великої рогатої худоби, висипи — віспі овець і свиней, еритеми — бешисі, крововиливи — при чумі).

Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію, алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: ви­значають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у ссав­ців, пера, пуху — у птахів), потім вивчають фізіологічні властивос­ті шкіри — колір, еластичність, вологість, запах, температуру, ха­рактер їх порушень, і, накінець, виявляють патологічні зміни в шкірі та підшкірній клітковині — порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні висипи.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у шкірі. В теплу пору року волосся коротке, в зимовий період — довге. У здорових тварин весною і восени закономірно відбуваєть­ся зміна волосся, а у птахів — пера (линька). Весною зимове во­лосся змінюється коротшим, літнім. Як правило, линька починаєть­ся з крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню чергу на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо у коней, при доброму стані недовго (15—20 днів).

У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, у овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом всього року. Щетина у свиней також випадає у різні періоди року. У пта­хів у кінці літа та восени повністю змінюється перо протягом 4—6 тижнів. Весною перо у них змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини тяжкими гострими інфекційними хворобами (наприклад, ящуром) і при хронічноперебігаючих хворобах, патології серця. У таких тварин навіть влітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої осені, навпаки, затримується поява довгого пушистого зимового волосся, що буває пов'язане як з порушенням годівлі тва­рин, так і з хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера може бути зумовлене різними хворобами — порушенням об­міну речовин (недостатність йоду, кобальту, міді, протеїну, каро-


тину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами. Відсутність волосся називають алопецією (лисиною), а у птахів локальна відсутність пера — аптеріозом. Обмежені, або місцеві, алопеції часто бувають при дерматиті, мікотичних (стригучий ли­шай) і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах Обширні алопеції виникають при хворобах обміну речовин (мікроелемен-този, гіповітамінози), в рідких випадках бувають природжені ало­пеції, які пов'язують з нестачею йоду. В окремих тварин, особли­во у хутрових звірів, волосся ламається і тому вони здаються по­стриженими (звідси йде народна назва — стригуни).

Волосяний покрив рівномірно вкриває шкіру. Нерівномірний ріст волосся буває при мікроелементозах, коли з'являються так звані «чолка» і «грива» (інтенсивний ріст волосся, відповідно, між рогами та на холці). У здорових тварин волосяний покрив блиску­чий, а при хронічноперебігаючих хворобах — туберкульозі, фасціо-льозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінераль­ною недостатністю, катарі травного каналу він стає тьмяним, ску­йовдженим і погано утримується у шкірі. Для оцінки міцності утримання волосся в шкірі на різних ділянках пальцями захоплю­ють пучок волосся і злегка смикають його. Якщо в пальцях залиша­ється незначна кількість волосся, то вважають, що воно добре утримується в шкірі. Якщо виривається цілий жмут його, то це свідчить про погане утримання його в шкірі.

У здорових тварин|волосся щільно прилягає до шкіри, а при незадовільній вгодованості, переохолодженні, високій температурі тіла, хронічно перебігаючих хворобах воно стає скуйовдженим, су­хим, тьмяним.

Певне діагностичне значення має зміна кольору волосся. Впер­ше голландський біохімік Б. С. Сйолема (1938) відмітив, що чор­ної масті тварини при нестачі міді ставали сіро-коричневими. Піз­ніше депігментацію волосяного покриву на тулубі та навколо очей («окуляри») при гіпокупрозі виявляли М. Ф. Іванов (1916), В. С. Фергюсон із співавторами (1943), Е. Андервуд (1962), М. О. Судаков з співавторами (1974) та багато інших вчених (рис. 10). Посивіння волосся пов'язане з порушенням утворення пігменту у волосяних сосочках. У старих тварин (коней, собак) воно вважається фізіологічним, а у молодих — може бути при чумі.

Зміни фізіологічних властивостей шкіри. Після дослідження во­лосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри — ко­лір, еластичність, вологість, запах, температуру.

Колір шкіри залежить від наявності у ній пігменту і кровона-повнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вим'ї, дійках, навколо природних отворів, на голові і кінцівках. У білих свиней,


овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блі­до-рожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в черво­ний колір.

При захворюваннях помічають такі зміни кольору шкіри: блі­дість (анемічність), почервоніння, посиніння (ціаноз), жовтянич-ність (іктеричність).

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів — блідо-рожевим ко­льором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов'язана зі зменшен­ням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостат­нім кровопостачанням шкірних судин, їх спазмом. Швидке поблід-ніння настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів), короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійне поблідніння — при хронічній гіпопластичній та лостгеморагічній анеміях, лейкозі.

Почервоніння шкіри за своїм походженням буває гіперемічним і геморагічним. Гіперемійоване почервоніння спостерігається вна­слідок збирання великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу, фізико-хімічних властивостей і кількості крові, забарвлення ура­жених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним,


яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним, синювато-чер­воним (Постников В. С., 1981). Плямисте гіперемійоване почерво­ніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней, при кропи­в'янці ділянки почервоніння мають ромбовидну форму. Нерідко гіперемія шкіри виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супро­воджуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемійованих, частіше обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи частіше з'являються на ді­лянках тіла з тонкою і ніжною шкірою — на внутрішній поверхні стегна, нижній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-червоними з жовтуватим або зеленуватим відтінками. Такі зміни частіше знаходять при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемійованого почервоніння від геморагічного має цінне діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлен­ня шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у практиці часто застосовують з тим, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запальних і застій­них процесів у легенях, зумовлених пневмонією, набряком легень, альвеолярною емфіземою їх, ексудативним плевритом, тиском на легені збільшеними органами черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабо синю­ватого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність поміт­на на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'я­тачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гре­бені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, ко­ли він пов'язаний з місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіоло­гії, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її біліру-бінсинтетичної та білірубінвидільної функцій, а також гемолізі еритроцитів, зумовленому піроплазмідозами, лептоспірозом, після­родовою гемоглобінурією корів, гемолітичною хворобою поросят, інфекційним енцефаломієлітом коней. При всіх перерахованих хво­робах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну внаслі­док посиленого гемолізу еритроцитів, порушення його перетцорен-ня через ураження гепатоцитів чи виділення з жовчю при меха­нічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жов­тяниці).


Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність характеризується не-аначним жовтим забарвленням, значна — лимонно-жовтим. Най­більш помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше пігментована — внутрішня поверхня вушних раковин, стегна, дій­ки і вим'я. Жовтяничність шкіри особливо помітна у собак і ко­тів, значно менше — у великої рогатої худоби, овець і свиней; у тварин інших видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові та лімфи, ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянках тіла з розвиненою шкір­ною клітковиною: у великої рогатої худоби в середній третині шиї, шкіру збирають вздовж шиї, у коней — у тому ж місці, але шкіру в складку збирають впоперек шиї, у свиней — на шиї і грудній клітці, у овець — на спині. У здорових тварин шкіра еластична — зібрана в складки швидко (за 1—2 с) розправляється і набуває по­переднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при зневодненні організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, па­ратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (цукровий і нецукровий діабет), значних крововтра­тах, хронічних захворюваннях, які перебігають з вираженими по­рушеннями травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (4—20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запа­леннях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хро­нічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра еластична і в таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях помічають сухість (ангідроз) і підви­щення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припи­нення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюван­нях, які супроводяться великою втратою води з організму, висна­женні, гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповітаміноз, нестача^ йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно прилягає до її поверхні, скуйовджене, шкіра має зниже­ну еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звер­тають увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п'ята­чок — у свиней і кінчик носа — у собак і котів. Завжди волога хо­лодна шкіра на цих місцях стає на дотик сухою, теплою, а при


тривалому перебігу хвороби на носовому дзеркальці і п'ятачку з'являються тріщини та кірочки.

Гіпергідроз може бути загальним і обмеженим або місцевим. Загальне потіння частіше спостерігається у коней, рідше у жуйних і дуже рідко у тварин інших видів. Воно буває при тяжких гаряч­ці та задишці, серцевій недостатності, при захворюваннях, що пе­ребігають з сильними болями («кольки»), міоглобінурії, під час судом. У випадку розриву шлунка або кишок у коней, перитоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі й агонії виділяється холодний і липкий піт, так званий «критичний», який з'являється при швидкому зниженні температури і є сприятливою ознакою при захворюваннях, що супроводжуються гарячкою.

Місцеве потіння найчастіше є ознакою механічного ушкоджен­ня периферичних нервів, запальних процесів і травм спинного моз­ку. Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки свідчить про розрив шлунка. Так званий «кривавий» піт спостерігається при за­хворюваннях, які супроводжуються явищами геморагічного діате­зу. Виникає він внаслідок кровотечі в потові залози, кров виділяє­ться на поверхню шкіри у чистому вигляді або разом із потом. ' Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здоро-вих тварин запах шкіри характеризується слабкою інтенсивністю. Він різко посилюється при поганому догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з'являються запахи, не властиві шкірі: ацетону — буває при кетозі, сечі — при гострій уремії, що є наслідком недо­статності нирок, закупорення уретри сечовими камінцями; гангре­нозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі, гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) шкіра набуває приторного, солодкувато­го запаху.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних су­дин, їх кровонаповнення і швидкості кровотоку. Вона неоднакова на різних ділянках тіла. На вкритих довгим волоссям (чілка, гри­ва), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де густа сітка судин, вона вища, ніж на відкритих ділянках (бокові по­верхні грудей і черева, кінцівки). У зв'язку з нерівномірністю кро­вопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла — у коней до вух, бічних поверхонь грудей, кінцівок; у великої рогатої худоби до вух, основи рогів, кінцівок, носового дзеркальця; у свиней до вух, кінцівок, п'ятачка; у собак і котів — до кінчика носа й хвоста. Температура шкіри, виміряна електротермометром із спеціальним датчиком, на симет­ричних ділянках однакова. При м'язовому напруженні шкірна температура підвищується, а з появою поту — знижується. При патологічному стані може бути підвищення і зниження температу­ри шкіри, нерівномірне її розприділення.


Загальне підвищення температури шкіри спостерігається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве — при запальних процесах у тканинах і органах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. За­гальне зниження температури шкіри буває при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, після­родовій гіпокальцемії. Місцеве зниження температури шкіри об­межується окремими ділянками шкіри або захоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (у випадку хвороб серця, ни­рок), послабленні серцевої діяльності.

Патологічні зміни шкіри та підшкірної клітковини. До них від­носять порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні ви­сипи та виразки, сверблячку.

Порушення цілісності шкіри буває у формі саден, тріщин, ран, пролежнів і гангрени.

Садна — це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводжую­ться порушенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають внаслідок розчухування, ударів, захворювань з приступами силь­ного болю та неспокою тварин (коліки і т. д.), або при хворобах, при яких тварини вимушені лежати. Локалізуються вони частіше на голові, кінцівках і ділянках тулуба, що виступають, інколи бу­вають поширеними по всьому тулубу, що спостерігається при сверблячці, викликаній ектопаразитами, акарозом.

Тріщини шкіри характеризуються лінійними поверхневи­ми або глибокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати нею еластичності. Тріщини бувають поверхневими, коли пошкоджується лише шар епідермісу, і глибокими, якщо вони захоплюють підшкірну клітковину й супроводжуються кровотечею. Тріщини, як правило, виникають у ділянках природних складок шкіри та у місцях вигинів суглобів, де шкіра при пересуванні силь­но розтягується. Тріщини в кутках губ розміщуються перпендику­лярно ротовій щілині і бувають ознакою стахіботріотоксикозу.

Рани шкіри виникають внаслідок механічного пошкоджен­ня самої шкіри і підшкірної клітковини. При огляді звертають увагу на характер рани (різана, колота, вогнепальна, проникаюча і т. д.), її локалізацію, розмір, форму та стан поверхні рани.

Пролежні являють собою глибокі зміни шкіри й підшкір­них тканин внаслідок тривалого лежання тварин в одному поло­женні (хвороби кінцівок, остеодистрофія, рахіт, дородове й після­родове залежування, міоглобінурія коней та інші хвороби). Часті­ше пролежні утворюються у ділянці кісткових виступів — на лопатках, сідничних горбах, стегновому, плечовому, колінному суг­лобах, ліктьовому горбі, виличному гребені, на ребрах. Нерідко про­лежні стають причиною утворення глибоких виразок, розвитку сеп­сису та загибелі тварин.

Гангрена шкіри являє собою вологий або сухий некроз


шкіри й підшкірних тканин. Некротизована ділянка шкіри стає чорно-бурою, м'якою, вологою або сухою, холодною на дотик і не­чутливою. Викликають гангрену ряд інфекцій: некробактеріоз, бе­шиха, гангренозний дерматит кінцівок у коней, гангренозна віспа у корів і овець. Причиною гангрени шкіри можуть бути кормові інтоксикації — отруєння люпином, картопляною бардою (везику­лярний дерматит у корів), гречана і конюшинна хвороби При от­руєнні алкалоїдами ріжків (Claviceps purpurea) спостерігається суха гангрена кінчиків вух, хвоста, дистальних відділів кінцівок. її може викликати синьогнійна паличка при зниженні загальної неспецифічної резистентності.

Збільшення об'єму шкіри частіше спостерігається на обмежених ділянках, інколи воно буває розлитим, захоплюючим значну по­верхню тіла. Виникає воно внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині транссудату, ексудату, крові, повітря або газів, розрос­тання сполучної тканини та розвитку пухлин. Збільшення об'єму шкіри проявляється у вигляді набряків, емфіземи, абсцесів, флег­мон, гематом, лімфоекстравазатів, новоутворень.

Набряк — це нагромадження транссудату в позаклітинних 'тканинних просторах шкіри і підшкірної клітковини. Частіше на­бряки у травоїдних локалізуються у ділянці мошонки, вим'я, ниж­ньої частини черева, підгрудна, міжщелепного простору, у м'ясоїд­них — на кінцівках, у нижній частині черева, на статевих органах і голові. Шкіра в місці набряку припухла, гладенька, блискуча, на­пружена. Характерною ознакою набряку, за яким його легко мож­на відрізнити від підшкірної емфіземи, є його тістоподібна кон­систенція.

Набряки за походженням бувають застійними, нирковими, ка-хектичними, запальними, токсичними, ангіоневротичними

Застійні набряки виникають внаслідок застою крові у велико­му колі кровообігу при затрудненому відтіканні її з вен. Причиною застійних набряків у більшості випадків бувають хвороби серця — перикардит, міокардит, міокардіодистрофія, декомпенсовані поро­ки серця. Особливо характерними є набряки в нижній частині підгрудка при травматичному перикардиті у корів (рис 11). За­стійні набряки, як правило, симетричні, розлиті, тістоподібної кон­систенції, неболючі, температура шкіри в даній ділянці нижча по­рівняно з навколишньою. За цими ознаками легко диференціюва­ти набряки, що виникають при запальних процесах.

Ниркові набряки виникають при функціональній недостатності нирок внаслідок запалення клубочків і дистрофічних процесів у канальцях. В основі механізму утворення ниркових набряків ле­жить затримання іонів натрію і води нирками, однією з причин чого є збільшення продукції альдостерону, який сприяє нагрома­дженню іонів натрію у тканинах, а це в свою чергу утримує в них воду, і антидіуретичного гормону, під дією якого посилюється


реабсорбція води і натрію хлориду в ниркових канальцях. Значну роль в утворенні набряків відіграє гіпоальбумінемія, оскільки альбуміни утримують у кров'яному руслі воду, а при хворобах нирок вони інтенсивно виділяються з сечею.

На початку ниркові набряки мають вигляд невеликого припу­хання повік, губів, рота, в подальшому вони поширюються на та­зові кінцівки, нижню черевну стінку. Вони розлиті, холодні на до­тик, водянисто-тістуватої консистенції, неболючі.

Кахектичні набряки розвиваються при хронічних виснажливих захворюваннях (лейкоз, туберкульоз — у великої рогатої худоби,


інфекційна анемія — у коней, фасціольоз, диктіокаульоз — у овець), а також внаслідок різкого зменшення у раціоні протеїну. Розвивається гіпопротеїнемія в основному за рахунок альбумінів, що призводить до зниження осмотичного тиску крові й переходу плазми в тканини. Локалізуються кахектичні набряки в нижній частині грудної клітки, черева.

Токсичні набряки виникають через токсичне пошкодження кро­воносних судин внаслідок місцевої або загальної дії токсинів.

Ангіоневротичні набряки утворюються внаслідок судинних і трофічних розладів, які супроводжуються підвищенням порозності судин на основі порушення нервової регуляції при паралічах кін­цівок.

Запальні набряки розвиваються при запаленні шкіри та під­шкірної клітковини, що призводить до скупчення ексудату в по­шкоджених тканинах Для запальних набряків характерні: місце­ве підвищення температури, болючість, почервоніння непігменто-ваних ділянок шкіри, різке відмежування пошкоджених тканин від здорових Вони часто є несиметричними. Крім травм, причиною запальних набряків є ряд інфекційних хвороб: злоякісний набряк, сибірка, геморагічна септицемія — у великої рогатої худоби; сап, сибірка, інфекційний енцефаломієліт — у коней.

Емфізема — це нагромадження у підшкірній клітковині повіт­ря або газів. Характерними ознаками її є еластична консистенція і крепітація при пальпації. За походженням підшкірна емфізема буває аспіраційною і септичною.

Аспіраційна емфізема розвивається внаслідок проникнення у міжтканинний простір підшкірної клітковини повітря із внутрішніх органів, або через рани шкіри. Особливо обширні емфіземи вини­кають при розриві легень (туберкульоз, травми легень сторонніми предметами, кінцями поламаних ребер), стравоходу, трахеї, шлун­ка, неправильно виконаному руменоцентезі (проколі рубця). При розриві легень повітря проникає у міжальвеолярну тканину, просу­вається до кореня легень, виходить по рихлій клітковині, що ле­жить навколо трахеї, стравоходу, із грудної порожнини в під­шкірну клітковину. Такі емфіземи розлиті, неболючі, шкіра в ді­лянках емфіземи холодна, чутливість її збережена, при пальпації її добре відчувається крепітація.

Септична емфізема розвивається внаслідок нагромадження у підшкірній клітковині газів, які утворюються під впливом специ­фічної мікрофлори. Септична емфізема у великої рогатої худоби — типова ознака емфізематозного карбункула, злоякісного набряку та інших анаеробних інфекцій. На відміну від аспіраційної, сеп­тична емфізема обмежена й супроводжується ознаками запалення на початку процесу: болючість при пальпації, підвищення темпера­тури шкіри в ділянці ушкодження, виділення червонуватої пінистої


рідини неприємного запаху при розрізі В подальшому шкіра стає сухою, холодною, неболючою.

Шкірні висипи являють собою своєрідні морфологічні зміни шкіри, різноманітні за формою, розміром, кольором, поширенням. Вони часто з'являються на початковій стадії хвороби. Розрізняють висипи первинні та вторинні. Первинні — з'являються на нормаль­ній за зовнішнім виглядом шкірі. До них належать плями, вузли­ки, горбики, пухирці й пухирі.

Плями — це обмежене почервоніння шкіри, яке не виступає над поверхнею шкіри і виникає внаслідок розширення судин (гі­перемія) або зменшення їх щільності (геморагія).

Маленькі круглі почервоніння називають розеолами, а розлиті, що зникають при надавлюванні,— еритемою. Перші характерні для віспи, другі — для бешихи свиней. Геморагічні пля­ми у вигляді маленьких крапок, які виникають внаслідок виходу еритроцитів із судич, звуть петехіями, а більші за розміром — екхімозами. Вони червоного, пізніше буро-червоного і синьо-червоного кольорів і не зникають при надавлюванні пальцем При злитті окремих петехій утворюються геморагії. Геморагічні висипи з'являються внаслідок діапедезу еритроцитів (тобто, виходу їх за стінки судин) на ділянках тіла з тонкою шкірою — череві, під-грудку, згинальній поверхні суглобів — при чумі свиней, сибірці, геморагічній септицемії.

Вузлик (папула) — округле блідо-червбне або червоне ма­леньке (розміром від маїсового зерна до горошини) підвищення шкіри, у якому відсутня рідина. Вузлики не розпадаються, не ут­ворюють виразок і загоюються без утворення рубців. Виявляють їх оглядом і пальпацією. Вузлики на шиї, бокових поверхнях гру­дей і черева спостерігаються при злоякісній катаральній гарячці і чумі, на вим'ї — при віспі великої рогатої худоби, на шкірі губ, щік, навколо носа — при фолікулярному риніті, віспі і контагіоз­ному стоматиті коней.

Горбик — теж щільне підвищення шкіри, як і вузлик, але більших розмірів — від горошини до лісового горіха. На відміну від вузлика, при утворенні горбика уражуються всі шари шкіри, внаслідок чого він може розпадатися з утворенням виразок, а при загоюванні — рубців. Горбики з'являються при туберкульозі і шкірному сапі.

Пухирець (везикула) — округле або конічне підвищен­ня шкіри розміром до горошини, що утворюється внаслідок від­шарування епідермісу й містить серозне випотівання. Серозна рідина прозора з незначною кількістю лейкоцитів, епітеліальних клітин, інколи еритроцитів. Пухирці можуть бути світлими, жовту­ватими, червонуватими, сірими. Великі пухирці звуть пузирем. Пухирці поступово розсмоктуються або розриваються з утворенням ерозій і кірочок, нерідко перетворюються у гноячки. Поява пухир-


ців на шкірі вим'я, міжпальцевої щілини і слизовій оболонці ро­та — характерна ознака ящура жуйних і свиней. Вони бувають і при віспі у великої рогатої худоби та коней, надалі перетворюють­ся у гноячки.

Гноячок (пустула) являє собою пухирець, наповнений гнійним ексудатом, забарвлений у білуватий, жовтуватий, зелен­куватий, червоно-жовтий або синювато-червоний колір. Спостеріга­ються вони при екземах та захворюваннях сальних залоз, можуть бути й при чумі великої рогатої худоби, контагіозному пустульоз­ному стоматиті коней (переважно на шкірі губ і щік), а також при чумі, віспі й ензоотичній пневмонії свиней (Судаков М. О. з співавт., 1985).

Пухир — це овальне, округле або неправильної форми різко обмежене, щільне підвищення шкіри, яке утворюється внаслідок серозної інфільтрації мальпігієвого шару і має порівняно великі розміри (від горошини до курячого яйця, а інколи й більше). По­ява пухирів супроводжується сверблячкою. Такий стан спостеріга­ється при кропив'янці у коней. У випадку функціональних розла­дів нервової системи, органів травлення вони раптово з'являються на поверхні шкіри, а потім швидко зникають.

Вторинні висипи утворюються з первинних при десквамації епідермісу та некрозі або організації тканин. До них відносять лусочки, кірки, ерозії.

Лусочки — ороговілі клітини, які відокремилися від епідер­місу внаслідок переродження рогового шару при запальних про­цесах шкіри. Утворюються на місці первинних висипів — плям, па­пул, везикул і пустул.

Кірка (круста) утворюється на поверхні шкіри при виси­ханні ексудату або крові, при екземі, ектопаразитах, чумі свиней, віспі та інших хворобах. Кірки, що виникають на місці порушення цілісності шкіри, прикривають пошкоджену ділянку і, як правило, тісно зв'язані з шкірою. Колір їх залежить від рідини, що виси­хає: при висиханні серозного ексудату кірки стають світло-жовто­го кольору, гною — зеленкувато-сірого, або зеленкувато-жовтого, крові — бурого й навіть чорного (Постников В. С., 1981).

Ерозії — порушення цілісності епітеліального шару шкіри. Утворюються вони внаслідок механічного впливу на шкіру або відшарування кірочок, які виникли при висиханні ексудату з вези­кул і пустул. Ерозії мають гладеньке, червоного кольору дно, го­яться швидко, без утворення рубців.

Шкірні виразки утворюються внаслідок глибокого некрозу шкі­ри, інколи разом з підшкірною клітковиною. Розвиваються при розпаді пустул, абсцесів, актиноміком, ботріоміком, злоякісних пухлин, при глибоких некрозах шкіри внаслідок травм і пролежнів. Особливе діагностичне значення мають виразки при деяких інфек­ційних хворобах — сапі, туберкульозі, сибірці та ін. Сапні шкірні

бо


виразки локалізуються на кінцівках, боковій поверхні грудей, ниж­ній черевній стінці, губах, навколо носових отворів. Вони глибокі, кратероподібні, з сіро-червоними нерівними краями і салоподібним дном, вкриті гнійним секретом. Загоюються вони повільно з утво­ренням характерних променевих або зірчастих рубців. При сибір­ці утворення виразок пов'язане з відокремленням некротизованої частини карбункулу.

Шкірні рубці утворюються в результаті заміщення глибоких дефектів шкіри на місці ран, виразок і абсцесів щільною сполуч­ною тканиною. На відміну від звичайної тканини, рубець має бі­лувату блискучу поверхню, щільну консистенцію, не містить залоз і на ньому не росте волосся.

Шкірна сверблячка виникає внаслідок подразнення чутливих нервових шляхів, ураженнях шкіри, слизових оболонок, при де­яких внутрішніх незаразних, інфекційних та паразитарних хворо­бах. Так, вона є постійним симптомом корости у тварин різних видів (псороптозу, саркоптозу, хоріоптозу, нотоедрозу, отодекто-зу), гіподерматозу у великої рогатої худоби, який викликають ли­чинки підшкірного оводу. В місцях з тонкою шкірою знаходять кліщів-іксодид, які є біологічними перенощиками збудників піро-плазмідозів, а на шкірі і волосяному покриві, особливо у верхній частині шиї, холки, на підгрудку, біля вух і хвоста виявляють ек­топаразитів — вошей і волосоїдів. При інтенсивному сіфункулято-зі воші поширюються по всій поверхні шкіри.

Сверблячка навколо носових отворів виникає у овець внаслі­док подразнення слизової оболонки личинками носоглоткового овода (естроз), навколо ануса коней — оксіурами. Шкірна сверб­лячка спостерігається також при хворобах печінки, коли кількість циркулюючих жовчних кислот у крові збільшується, при хронічно­му нефриті внаслідок порушення виділення залишкового азоту (азотемія), при діабеті. Сильна сверблячка розвивається на місці покусу при сказі, хворобі Ауєскі. У хутрових звірів, особливо пес­ців, виникає так зване самопогризання.

Клінічне зуд проявляється розчісуванням, розгризанням і лизан­ням місць, де тварини відчувають сверблячку. При сверблячці у вусі тварини трясуть головою, нахиляють її у бік хворого вуха. Якщо у тварин (наприклад, коней, хворих на оксіуроз) сверблячка локалізується у ділянці ануса, вони розчісують об будь-які пред­мети корінь хвоста. Волосяний покрив на місці сверблячки вити­рається, скуйовджується, змочений слиною. Як наслідок розчісу­вання на шкірі з'являються садна, запальні процеси і навіть нек­роз тканин, а песці при самопогризанні відкушують хвіст, а потім розгризають тазові кінцівки.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)