АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Олесь Гончар (1918-1995)

Читайте также:
  1. Глава 27. Встречи в Полесье
  2. Гончаренко Настя ОА 1512
  3. Імені Олеся Гончара
  4. Львов – Олесько – Подгорцы – Золочев – Высокий замок – Старый Рынок
  5. Львов – Олесько – Почаев – Львов
  6. О встрече с активистами поселения Краснолесье 11.12.14
  7. Олександр Олесь (1878-1944)
  8. Что носил на себе Топ. — Лук и стрелы. — Кирпичный завод. — Гончарная печь. — Кухонная утварь. — Первая похлёбка. — Полынь. — Южный Крест. — Важное астрономическое наблюдение.

 

Олександр (Олесь) Гончар народився 1918 р. на Полтавщині у сім’ї робітників; батько перед війною працював у колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати – на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся, а з 1925 р. вчився в рідному селі. У 1933 р. після закінчення семирічної школи працював у редакції районної газети.

Протягом 1933-1937 рр. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики. З 1937 р. почав друкувати оповідання в «Літературній газеті». Вступив на філологічний факультет Харківського університету.

1938-1941 рр. створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля».

1941 р. з третього курсу Харківського університету О. Гончар у студентському батальйоні добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами слави і «Червоної зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 р. О. Гончар повернувся з війни, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі «Україна» надрукував романтичне оповідання «Модри Камень».

Протягом 1946-1947 рр. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага», які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947-1959 рр. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь» та ін., романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957).

У 1959-1971 рр. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986 рр. – секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім.Т. Шевченка 1962 року.

У 1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. – роман у новелах «Тронка».

У 1966 р. на V з’їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думай про велике».

У 1968 р. був опублікований роман «Собор».

Протягом 1970-1976 рр. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973 р. О. Гончар очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара було обрано академіком АН УРСР. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980 р.) отримав Державну премію 1982 р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980 р.). у 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», повість «Спогад про океан».

Олесь Гончар у 1990 р. вийшов з КПРС (вступив 1946 р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Олесь Гончар помер 1995 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима якого нема ще й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» – раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали б гарантувати недоторканність в житті і творчості. Але коли з’явився роман «Собор», письменника піддано вульгарній критиці, організовано ідеологічну компанію проти нього, а сам роман – вилучено з літературного процесу на 20 років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів М. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. З сучасного погляду нас дивує, чому така проблематика викликала бурю критики. Проте в країні «процвітаючого соціалізму» треба було мати громадянську мужність, щоб говорити про будь-які проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилася, знову почалися масові арешти інакомислячих.

У 1986 р. в інтерв’ю журналу «Райдуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати про такі негативні явища, як кар’єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами.

Для Олеся Гончара 1968 рік був ювілейним, йому виповнювалось 50. В січні журналі «Вітчизна» вперше надруковано «Собор», а третє видання спіткала сумна доля: із запланованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був арештований у Львові й до читачів не дійшов. Перші відгуки на роман були позитивні: «Собор» називали великим успіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором. Але згодом з’являються розгромні статті, твір було офіційно заборонено, вилучено з бібліотек та книгарень. Тільки через 20 років повернувся «Собор» в літературний процес 60-х та 80-х років.

Візитною карткою кожного літературного твору є його назва. З одного боку, наскрізний образ роману – собор – напівзруйнована пам’ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, собор – символ історичної пам’яті народу, духовності, краси, гармонії, зв’язку поколінь, критерій гідності людського життя, символ самої України. У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу: козацький собор, урочище Скарбне. Викриття службового кар’єризму, владолюбства, цинізму, посягання на людську свободу, «батькопродавство», створене за аналогією з «христопродавством», денаціоналізація тощо.

Олесь Гончар вклав в уста своїх героїв роздуми про смисл буття, викрив узагальнений тип кар’єриста, людини без пам’яті, без совісті, показав радянську дійсність без прикрас і гасел; проблеми екології; в гуманістично-творчому ключі осмислив проблему пам’яті, історію рідного народу, гармонії між людиною і природою в епоху НТР.

Таке розмаїття філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, екологічних мотивів засвідчило поліфонічність твору. Автора передусім хвилюють проблеми духовності сучасників, пошуку ними сенсу буття, питання про історичну пам’ять і наступність поколінь, байдужість в ставленні до національних святинь і природи.

Роман складається з 26 розділів, двох вставних новел. Центральною віссю роману є собор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долі кожного з героїв. Час основної дії автор окреслює вказівкою – це 1963 рік, проте є ретроспекції (повернення часу назад) – у часи Другої світової війни, у період громадянської війни, у козацьке минуле XVIII ст. (історія створення собору).

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)