АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Політична модернізація

Читайте также:
  1. Вульгарна політична економія про кризи
  2. з курсу «Політична географія»
  3. Місце дисципліни «Політична поведінка» в системі підготовки фахівців означеного напряму.
  4. НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА КУРСУ «Політична риторика».
  5. Політична географія кордонів
  6. Політична діяльність
  7. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
  8. Політична думка епохи Відродження.
  9. Політична думка Київської Русі.
  10. Політична думка Стародавнього Риму
  11. Політична думка Стародавнього Сходу
  12. Політична думка Стародавньої Греції

Наприкінці 50-х років XX ст. в межах по­рівняльної політології виник самостійний на­прям аналізу політики - теорія політичної мо-

дернізації (теорія політичного розвитку). Внесок в її розвиток зроби­ли Г. Алмонд і Д. Пауелл у праці «Порівняльна політологія. Підхід із позицій «концепції розвитку» (1966), С. Ейзенштадт - «Модерні­зація: протест та зміна» (1966), С. Хантінгтон - «Політичний поря­док у суспільствах, що змінюються» (1968), Л. Пай, С Верба, Дж. Ла-паломбара та інші. У підсумку теорія перетворилась на обґрунтуван­ня загальної моделі глобального цивілізаційного процесу.

її суть полягає в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науко­во-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетво­рення нормативно-ціннісної системи. Теорія прагне пояснити джерела, характер і напрямки політичних змін, які спрямовані на досягнення потрійної мети - раціоналізації влаіди, створення диференційованої політичної структури і забезпечення масової політичної участі. Примітно, що в ній відсутні поняття «капі­талізм» і «соціалізм». Згідно з теорією, політична система зале­жить не від характеру суспільно-економічної формації, а від типу осучаснення - способу переходу від пануючих у суспільстві тра­диційних цінностей до сучасних раціональних структур.

Теорія модернізації представляє загальносоціологічний напря­мок - «соціологію розвитку», джерелами якої є концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. В ній виділяють два типи модернізації.

• Оригінальна чи спонтанна є характерною для країн, які пере­жили перехід до раціональних соціальних структур через поступо­вий тривалий внутрішній процес - Англія, СІЛА, Німеччина тощо.

• Вторинна або відбита є характерною для відсталих країн, що використовують досвід передових держав; це осучаснення «на­вздогін»; основний чинник вторинної модернізації - соціокультурні контакти цих країн з уже існуючими центрами індустріальної і пост-індустріальної культури.

Теорію модернізації умовно можна назвати теоретичним об­ґрунтуванням сучасного політичного процесу, оскільки політич­на модернізація розглядається як зростання здатності політич­ної системи постійно і ефективно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів; їх нова якість полягає в тому, що вони забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для дійового діалогу між урядом і населенням.

Цільові настанови модернізації передбачають:

- появу конкуруючих політичних організацій, які поширю­ють свій вплив на різні функціональні сфери;

- мобілізацію соціальної периферії і зростання рівня участі в політиці за допомогою виборчих прав, виникнення опозиційних партій, незалежної преси і добровільних асоціацій;

- формування і швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;

- посилення централізації урядових функцій;

- формування здатності політичної системи акумулювати пре­тензії і вимоги різних соціальних груп і створювати відповідні політичні інститути для регулювання соціальних процесів.

Політична модернізація неминуче зустрічає дві основні гру­пи суперечностей.

• Конфронтація універсальних стандартів (ринок, плюралізм форм власності, багатопартійність) і традиційних цінностей. Перші необхідні для економічної ефективності, другі визначають по­літичну лояльність і національну єдність (раціональним силам протистоять фундаменталістська віра в колективну унікальність національної єдності).

• «Синдром модернізації» як суперечлива взаємодія між про­цесом диференціації ролей і функцій у політичній системі, імпера­тивами рівності і можливостями модернізованої політичної систе­ми до інтеграції цих ролей і функцій. Іншими словами, рішення і дії на «виході» політичної системи поки не відповідають рівню висунутих до неї вимог «на вході», тим більше на етапі різнома­нітних перетворень. Це неминуче створює як мінімум три основні види криз: кризу легітимності, кризу політичної участі і кризу регулювання конфліктів.

Криза легітимності виникає внаслідок неспівпадання чи не­узгодженості мети і цінностей реформаторського режиму з уявлен­нями основної частини громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління тощо.

Ця криза сягає корінням характеру змін у сучасному суспільстві під час зламу соціальної структури, коли статусу важливих кон­сервативних інститутів загрожує небезпека, а зростаючі вимоги основних соціальних груп не сприймаються політичною системою. Для зміцнення легітимності необхідно здійснити комплекс заходів по зміні законодавства і державного управління у відповідності до нових вимог щодо створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення; необхідно прийняти легальні запобіжні заходи на підтримку законності і правопоряд­ку, розмежувати політичні інститути і збройні сили.

Подолання кризи легітимності може бути реалізоване в трьох напрямах:

- здобуття легітимності шляхом реальної ефективності реформ;

- залучення на свій бік консервативних елементів за раху­нок поступовості реформ і гарантії збереження високого статусу впливових традиційних інститутів і груп, навіть після втрати ними влади, тому генералітет армії після скорочення витрат на ВПК у раніше мілітаризованій країні не чинить опір реформам;

- диференціація джерел влади; у демократичних суспільствах джерело влади міститься в загальній згоді дотримуватись норм, що базуються на цінностях політичної системи і конституції; усу­нення лідера і його партії не веде до кризи політичної системи. У перехідних суспільствах все навпаки: джерело влади і представ­ник влади ототожнюються населенням, тому невдоволення уря­дом може привести до згортання реформ і до зміни режиму.

Криза політичної участі пов'язана з тим, що на етапі модер­нізації зростає чисельність суб'єктів політики, конкуруючих із політичними лідерами за доступ до прийняття рішень. Політична система перехідного суспільства повинна враховувати плюралізм інтересів, що виник, задовольняти та інтегрувати ці інтереси в річище перетворень.

Штучне створення перешкод для досягнення владичновими суб'єк­тами політики може викликати радикалізацію їх вимог і дій щодо усунення реформаторів від влади. Разом з тим розширення політич­ної участі неминуче посилює можливості впливу на владні структу­ри з боку маргінальних верств. Ці верстви завжди переважають у процесі зламу соціально-класової структури. Вони є носіями тради­ційних цінностей - маргінальний консерватизм може взяти гору над реформізмом реформаторського Центру; егалітаристська пси­хологія, притаманна малокваліфікованим групам з низьким рівнем доходів, може стати перешкодою для ринкових реформ.

У багатонаціональних державах залучення до політичного життя соціальних груп, що претендують на участь у владних структурах, ставить перед Центром завдання збереження терито­ріальної цілісності і національної єдності.

Криза регулювання конфліктів — результат взаємодії кризи легітимності і кризи участі. Злам тоталітарних структур і загаль­ної зарегульованості дає потужний початковий імпульс «негатив­ної свободи»:

• політичні ініціативи та інновації зазнають зміни в соціо-культурному середовищі, деформуються поза межами впливу цен­тральної влади, причому ці деформації можуть набути руйнівного характеру;

посилюється вплив місцевих структур (партій, рухів, органі­зацій) і прагнення до їх відмежування від впливів іззовні, тобто від Центру;

• посилюється орієнтація населення на регіональні норми і традиції, а не на Центр.

Суть кризи полягає у вкрай слабкому проникненні централь­ної влади в різні сегменти соціального простору і відбиває супеечності, які виникають через прагнення правлячих сил реалізу­вати свої рішення в усіх сферах соціального життя. В умовах модернізації суперництво груп за ресурси влади, за панування лише «своїх» цінностей і за владні повноваження ведуть до появи вели­кої кількості центрів впливу. Вони мають можливість змінювати на свою користь зміст управлінських рішень центральної влади.

Ця криза отримала й іншу назву - криза інклюзивності (англ. inclusive - «те, що включає в себе») як послідовне падіння ефектив­ності рішень, прийнятих Центром, на нижчих рівнях влади. У Росії, наприклад, постійно виникають і відтворюються суперечності між федеративним урядом і суб'єктами федерації; їх спричиняють і паді­ння престижу Кремля, і конституційні прорахунки у визначенні пре­рогатив регіональної влади. Як правові суб'єкти Федерації діють республіки, області та краї, причому деякі області за своїм економі-ко-політичним потенціалом значно перевищують суверенні республі­ки, але мають обмежені порівняно з ними права в місцевому само­врядуванні. Звідси природне тяжіння до «самоавтономізації» і не­підкорення московській владі.

В унітарних державах ця криза є менш помітною, але її прояви мають місце і в Україні, і в Білорусі. Є очевидним, що в цьому випадку необхідна модифікація політичної системи шляхом внесен­ня поправок і доповнень до Основного закону в розділ, що регулює відносини центральної і місцевої влад. Криза регулювання конфліктів за своїм політичним змістом має інституціональний характер. її витоки в республіках СНД закладені ще в радянській політичній системі, в основі якої лежав принцип зрощення всіх видів влади і концентрації її в руках керівної партії. Формально в СРСР існувала представницька система в особі Верховної Ради (радянського парла­менту), була судова влада, але ці влади мали вторинний характер і контролювались КПРС. В умовах повної монополізації влади однією партією відсутня чітка регламентація та інституціоналізація полі­тичного процесу, прийняття політичних рішень. У той час у ра­дянській Федерації панував абсурд: всі рішення приймались партією, але від імені народу і держави. Окремі, але дуже важливі рішення взагалі приймались вузьким колом осіб (подібно до Росії середньо­віччя), як це було з афганським питанням.

Формальне розмежування влад і закріплення їх функції в новій Конституції Росії не подолало інституціональної кризи. Те саме сто­сується «розділеної» влади на політичній периферії: місцеві влади суперничають між собою і з Центром, генерують постійні конфлікти і підривають легітимність Кремля і самої ідеї державної влади.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)