АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Контакт і посадка

Читайте также:
  1. III Проверка правильности настройки ККСВ. Вновь проводится пункт 2 , при этом контролируется своевременность зажигания с/д и отключение контактора.
  2. III.Расчет допускаемых напряжений изгиба и контактных напряжений.
  3. IV. Встановлення психологічного контакту із свідком.
  4. IV. Контактные лица и телефоны
  5. IV. Контактные лица и телефоны
  6. VI. Расчет токов, потребляемых электровозом из контактной сети при движении на заданных участках пути.
  7. VII. Расчет количества электроэнергии, потребляемой электровозом из контактной сети.
  8. А как выйти на контакт со своими учителями?
  9. Б. Установление контакта
  10. Бесконтактные методы
  11. Бесконтактный метод удельного сопротивления.
  12. В его группе ВКонтакте vk.com/pmtur ,более 5000 чел. (в основном директора и менеджеры турагентств)

 

 

Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п'ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту «Кеннеді», де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова – сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство – в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти – і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім'я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім'я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув йому на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку.

Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь‑який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.

– Перед тим, як сідати у літак, перевір усе гарненько, на випадок чого, – сказав Вілсон, – але у Тебе все буде добре.

Едді не знав, буде з ним усе гаразд чи ні, але причина знову скористатися вбиральнею перед тим, як загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ БЕЗПЕКИ», у нього була. Попри всю спокусу – а більша частина минулої ночі обернулася вже не просто спокусою, а нагальною потребою – він якось примудрився заощадити останні крихти того порошку, що його бліда поганка мав нахабство назвати китайським білим.

Митний огляд після прибуття з Нассау – не те саме, що після рейсу з Гаїті, Кінкона чи Боготи, але все одно там були ті, хто пильно спостерігав. Професіонали. Він мав скористатися будь‑яким, навіть мізерним шансом. Якби він міг зайти туди, трохи заспокоївшись, зовсім трішки, то, можливо, це б допомогло йому бути переконливим.

Він вдихнув порошок, спустив паперовий пакетик, у який його було загорнуто, в унітаз і помив руки.

«Авжеж, якщо тобі все вдасться, ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?» – подумав він. Так. Не дізнається. І йому буде начхати.

Повертаючись на своє місце, він побачив стюардесу, що принесла йому джин, який він так і не допив. Вона всміхнулася йому. Він відповів посмішкою, сів, пристебнувся, дістав рекламний журнал і почав гортати сторінки, роздивляючись картинки і слова. Ні те, ні те не справило на нього враження. Сталевий дріт все тугіше обвивався довкола його нутрощів, і коли загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ», він, зробивши два оберти, міцно затягнувся.

Героїн подіяв (на доказ цього Едді захлюпав носом), але, звичайно ж, він цього не відчував.

Що він справді відчув перед посадкою, так це один із тривожних періодів провалу в пам'яті… короткочасних, але, поза сумнівами, реальних.

«Боїнг‑727» зробив віраж на протокою Лонг‑Айленд і пішов на посадку.

 

 

Коли чоловік, схожий на хлопчика з коледжу, пішов до вбиральні першого класу, Джейн Дорнінт саме була на кухні бізнес‑класу, допомагаючи Пітерові та Анні складати склянки для напоїв, які подавали після обіду.

Він вже повертався на своє місце, коли вона відсунула завісу, що відділяла салони першого і бізнес‑класу. Інстинктивно Джейн прискорила кроки, чарівливо посміхаючись йому, змушуючи його підвести очі й посміхнутися у відповідь.

Очі знову були карими.

«Спокійно, спокійно. Він пішов у нужник і зняв їх перед сном, а тепер знову пішов і одягнув. Заради всього святого, Джейні! Яка ж ти дурепа!»

Але ж ні. Дурепою вона не була, хоча в цій ситуації і не могла нічого сказати напевно.

«Він надто блідий.

То й що з того? Тисячі людей так виглядають, і твоя рідна мати теж, відтоді, яку неї великі проблеми з жовчним міхуром».

У нього були дивовижні сині очі. Можливо, не такі гарні, як світло‑карі, але такі точно не забудеш. То навіщо йому такі клопоти і витрати?

«Бо він любить колір очей від відомих дизайнерів. Хіба цього не досить?»

Ні.

Незадовго до того, як спалахнув напис «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» і була проведена перевірка перед посадкою, Джейн зробила те, чого раніше ніколи не робила, – зробила, ні на мить не забуваючи про стару інструкторшу – козир‑бабу. Вона налила в термос гарячої кави і накрила його червоним пластмасовим ковпачком, не закриваючи пробкою. Ковпачок прикрутила тільки для годиться, до першого витка різьби.

Сюзі Дуглас робила останнє оголошення перед посадкою, звертаючись до підопічних із проханням погасити сигарети, повідомляючи їм, що вони мусять сховати речі, які дістали раніше, що в аеропорту їх зустріне представник компанії «Дельта», наказуючи їм перевірити і переконатися, що митні декларації і посвідчення громадянина при них, кажучи, що зараз треба зібрати всі чашки, склянки і навушники.

«Дивно, що нам не треба перевіряти, чи вони не обпісялися», – відсторонено подумала Джейн. Вона відчула, як довкола нутрощів, міцно їх стискаючи, обмотується її власний сталевий дріт.

– Займися моїми, – попросила Джейн, коли Сюзі повісила мікрофон.

Сюзі глянула на термос і перевела погляд на обличчя Джейн.

– Джейн? Тобі погано. Ти біла, немов…

– Зі мною все гаразд. Прошу, займися ж моїми. Я поясню, коли ти повернешся. – Джейн ковзнула поглядом по відкидних кріслах біля лівого виходу. – Я хочу поспостерігати.

– Джейн…

– Ну ж бо, займися моїми пасажирами.

– Добре, – відповіла Сюзі. – Гаразд, Джейн. Без проблем.

Джейн Дорнінг сіла у відкидне крісло, що стояло найближче до проходу. Вона тримала термос у руках і не збиралася застібати паси безпеки. Щоб тримати термос під повним контролем, обидві руки мусили бути вільними.

«Сюзі думає, що в мене поїхав дах».

Джейн сподівалася, що саме так воно і є.

«Якщо капітан Макдональд здійснить жорстку посадку, у мене всі руки будуть в пухирях».

І все ж вона ризикне.

Літак знижувався. Чоловік у кріслі ЗА, з очима двох відтінків і блідим обличчям, зненацька нахилився і дістав з‑під сидіння дорожню сумку.

«Починається, – подумала Джейн. – Зараз він вийме звідти гранату чи автомат, чи що там у біса в нього є».

Щойно побачивши це, вона збиралася скинути червону кришку з термоса в руках, що трохи тремтіли, і один із друзів Аллаха буде дуже‑дуже здивований, коли йому доведеться кататися з обвареним обличчям на підлозі у проході літака авіарейсу 901 компанії «Дельта».

Чоловік у кріслі ЗА розстебнув «блискавку» на сумці.

Джейн приготувалася.

 

 

Стрілець подумав, що цей чоловік, хай навіть і в'язень, мабуть, краще знається на мистецтві виживання, ніж будь‑хто з тих, кого він бачив у повітряному диліжансі. Інші в більшості своїй були гладкими створіннями, та навіть ті, що були схожі на здорових, мали вигляд вразливих і незахищених, обличчя зіпсутих і розбещених дітей, обличчя чоловіків, що стануть на бій (врешті‑решт), але перш ніж це зробити, скиглитимуть і рюмсатимуть без угаву; і навіть якщо випустити їхні кишки їм на взуття, то останнім виразом стане не лють чи страждання, а тупе здивування.

В'язень був кращий за них… та все ж недостатньо сильний. Зовсім не сильний.

Жінка‑військова. Вона щось бачила. Не знаю що, але вона точно зрозуміла: щось не так. Вона пантрує його не так, як решту пасажирів.

В'язень сів. Подивився на книжку в тонкій обкладинці, яку про себе називав «Жур‑гнав», хоча Роланда ні краплі не цікавило ані те, хто такий Жур, ані те, кого він гнав. Стрілець не хотів дивитися на книжку, попри всю дивовижність таких штук. Він хотів бачити жінку у військовій формі. Спокуса вийти вперед і перебрати на себе контроль була дуже сильною, але він переборов її… принаймні, поки що.

В'язень кудись їздив і отримав там порошок. Не той порошок, який він сам вживав, і не той, що так потрібен для лікування хворого стрільця, а той, що за нього люди відвалюють купу грошей, тому що він заборонений законом. Він збирався віддати порошок своєму братові, а той – чоловікові на ім'я Балазар. Оборудку буде завершено, коли Балазар в обмін на нього віддасть їм порошок, який приймають вони, – тобто в разі, якщо в'язень зможе правильно виконати не відомий стрільцеві обряд (у настільки дивному світі, як цей, просто мусить бути багато дивних ритуалів). Називався він «Проходження Митниці».

Але жінка бачить його.

Чи може вона перешкодити йому Пройти Митницю? Роланд подумав, що, мабуть, на це питання можна дати ствердну відповідь. А що тоді? Тюрма. А якщо в'язень потрапить у тюрму, то можливості дістати ліки, потрібні його зараженому тілу, що вже помирало, не буде.

«Він мусить Пройти Митницю, – подумав Роланд. – Мусить. І мусить піти зі своїм братом до того чоловіка, Балазара. Вони так не домовлялися, братові це не сподобається, але він повинен це зробити».

Бо чоловік, що має справу з дурманом, повинен або знати людину, яка лікує хворих, або сам бути такою людиною. Людиною, що може вислухати скаргу, а потім… можливо…

«Він неодмінно мусить Пройти Митницю», – подумав стрілець.

Відповідь була такою геніально простою, до того ж лежала так близько, що він мало не випустив її з поля зору. Авжеж, Пройти Митницю буде важко саме через той порошок, який в'язень збирався провезти. Мабуть, там є якийсь Оракул, до якого звертаються, якщо людина виглядає підозріло. Інакше, здогадався Роланд, церемонія Проходження була б елементарно простою, як перетин кордону дружньої держави у його власному світі. Варто було лише присягнути на вірність монархові тієї держави, та й то суто символічно, – і мандрівника пропускали.

Він мав змогу проносити речі зі світу в'язня до свого власного світу. Доказом цьому став брутербот із рибою‑днецем. Він винесе пакети з порошком так само, як забрав брутербот. В'язень Пройде Митницю. А потім Роланд поверне порошок.

А зможеш?

Ох, це питання досить сильно стривожило його, та так, що він навіть забув про воду внизу, на яку дивився… вони перелетіли через щось схоже на неозорий океан і зараз повертали до узбережжя. Вода все наближалася і наближалася. Повітряний диліжанс спускався (Едді лише кинув неуважний погляд, але стрілець був у такому захваті, немов дитина, що вперше бачить снігопад). Він знав одне – забирати речі з цього світу він міг. А от повертати їх… Поки що це була таємниця, яку невдовзі доведеться розкрити.

Стрілець сягнув у кишеню в'язня і зімкнув його пальці на монеті.

А потім вийшов через двері.

 

 

Він сів, і птахи розлетілися геть. Цього разу вони не наважилися підібратися до нього ближче. Йому було боляче. Тіло знемагало від запаморочення й лихоманки… і все ж невелика порція їжі створила диво й повернула його до життя.

Він подивився на монету, яку цього разу проніс із собою. Схожа на срібну, але червонувата барва по краях свідчила про те, що насправді монета зроблена з якогось менш благородного металу. З одного боку був викарбуваний профіль чоловіка, чиє обличчя мало на собі відбиток шляхетності, хоробрості та впертості. Волосся, вкладене у локони довкола чола і заплетене в кіску на потилиці, також давало привід запідозрити за ним дещицю марнославства. Стрілець перевернув монету і побачив щось настільки разюче, що з його грудей вирвався хриплий крик.

На звороті був орел – емблема, що прикрашала його власний стяг у ті давно минулі часи, коли ще існували королівства та їхні прапори.

Час спливає. Повертайся. Швидко.

Але він затримався ще на мить, розмірковуючи. Думки в цій голові снували повільніше. Розум в'язня був далеко не ясним, принаймні на деякий час – більш виразним, ніж його власний.

Пронести монету туди й назад – це ж тільки половина експерименту, чи не так?

Він витяг із патронташа гільзу патрона і затис її в руці разом з монетою.

І знову зайшов у двері.

 

 

Монета в'язня була на місці, надійно затиснута в кулані, що був у кишені. Стрільцеві навіть не треба було виходити вперед, щоб перевірити, чи є гільза, – він і так знав, що її немає.

І все одно він на короткий час виступив уперед, бо було дещо, про що мусив дізнатися. Точніше, що повинен був побачити.

Тож він повернувся, наче для того, аби поправити якусь маленьку паперову штуку на спинці крісла (стрілець готовий був заприсягтися усіма богами, що будь‑коли існували, – у цьому світі папір був буквально скрізь), і глянув крізь дверний прохід. Він побачив своє тіло, розпластане, як і раніше, але тепер зі свіжої ранки на щоці стікала цівка крові (мабуть, він поранився каменем, коли залишив своє тіло і пішов до дверей).

Патрон, який він тримав разом із монетою, лежав на піску біля дверного порогу.

І все ж потрібну відповідь було отримано. В'язень міг Пройти Митницю. Їхні вартові могли обшукати його з ніг до голови, від дірки в дупі до рота і назад.

Нічого їм не знайти.

Задоволений, стрілець відступив назад, навіть не здогадуючись (принаймні, зараз), що він досі не усвідомлює собі масштабу своєї проблеми.

 

 

«Боїнг‑727» низько і плавно пролетів над солончаковими болотами Лонг‑Айленду, залишаючи позаду шлейф відпрацьованого пального. Ось шасі торкнулося землі, і почувся шум та глухий удар.

 

 

3А – чоловік з очима двох кольорів – випростався, і Джейн побачила (справді побачила) у нього в руках короткоствольний автомат «Узі», а вже потім збагнула, що це всього лише його митна декларація і невеличка барсетка з застібкою‑блискавкою, у яких чоловіки часом тримають свої паспорти.

Літак приземлився м'яко, як пір'їна.

Перечекавши, поки минеться судомна хвиля, що пройшла всім тілом, Джейн закрутила червону кришку термоса.

– Можеш назвати мене кретинкою, – тихо мовила вона до Сюзі, застібаючи паси безпеки, хоча потреба в цьому вже відпала. Коли літак заходив на посадку, вона розповіла Сюзі про свої побоювання, щоби та була готова. – І матимеш на це повне право.

– Ні, – відповіла Сюзі. – Ти все зробила правильно.

– Я переборщила з пильнуванням. З мене обід.

– Аякже. І не дивися на нього. Дивися на мене. Посміхайся, Джейні.

Джейн посміхнулася. Кивнула. Подумала: «Що, в ім'я всього святого, зараз відбувається?»

– Ти стежила за його руками, – сказала Сюзі і розсміялася. Джейн теж. – А я помітила, що сталося з його сорочкою, коли він нахилився дістати сумку. У нього там стільки добра, що можна у «Вулворті» цілий галантерейний відділ спорядити. Тільки я сильно сумніваюся, що він везе на собі товар, який можна купити у «Вулворті».

Джейн відкинула голову назад і знову розсміялася, почуваючись маріонеткою.

– І що нам тепер робити? – Сюзі була на п'ять років досвідченіша за неї, і Джейн, котра ще хвилину тому відчувала, що ситуація перебуває під бодай якимось її безрозсудним контролем, тепер тихо раділа тому, що Сюзі поруч.

– Нічого. Розповісти капітанові, коли ми вже будемо на землі. А капітан скаже митникам. Наш приятель стане в чергу, як усі інші, тільки потім його висмикнуть із черги кілька чоловіків і відпровадять до маленької кімнатки. І по‑моєму, це буде його перша кімнатка з нескінченної анфілади маленьких кімнаток.

– Господи. – Джейн посміхалася, але відчувала, що її проймає то жар, то холод.

Коли реверси почали зупинятися, вона розстебнула пас безпеки, передала термос Сюзі, потім підвелася і постукала в двері кабіни.

Не терорист, а контрабандист наркотиків. Подякуймо Господові за невеличку милість. І все одно їй було якось не по собі. Справді симпатичний хлопець.

Не так уже щоб дуже, але все ж таки.

 

 

«Він і досі не бачить, – розлючено подумав стрілець. Його почав охоплювати відчай. – О боги!

Едді нахилився, аби взяти папери, потрібні йому для обряду, а коли підвів очі, то жінка‑військова витріщалася на нього – очі широко розплющені, щоки бліді, як паперові штуки на спинках крісел. Срібна трубка з червоною кришкою, яку він спочатку прийняв за якусь флягу, вочевидь була зброєю. Зараз жінка тримала її між грудями. Роланд подумав, що за одну‑дві миті вона або кине її, або відкрутить червону кришку і вистрелить у нього.

А потім вона розслабилася і застебнула ремінь, хоча вже пролунав глухий удар, з якого і стрілець, і в'язень зрозуміли, що повітряний диліжанс приземлився. Вона повернулася до іншої військової, біля якої сиділа, і щось сказала. Та друга жінка розсміялася і кивнула, але якщо це щирий сміх, подумав стрілець, тоді він річкова жаба.

Роланд із подивом подумав, як чоловік, чия свідомість стала тимчасовим притулком для стрільцевого власного ка, міг бути таким тупим. Звісно, частково це пояснювалося тим, що він вводив собі в організм… один із різновидів чортового зілля, які існували в цьому світі. Частково, але не повністю. Він був не такий неспостережливий тюхтій, як інші, але з часом, можливо, стане таким.

«Вони саме тому такі, бо живуть у світлі, – зненацька спало на думку стрільцеві. – У тому світлі цивілізації, яке навчали обожнювати понад усе. Вони живуть у світі, який ще не зрушив з місця».

Але якщо в цьому світі люди ставали такими, то Роланд починав замислюватися, а чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», – казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями – особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою – щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому‑далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», – подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом правлять не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В'язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув би його головою об найближчу стіну. Свідомість в'язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з‑під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.

В'язень не бачив нічого, стрілець – усе.

Жінка вирішила, що він злодій чи божевільний. Він – або, мабуть, це був я, так, дуже на те схоже – повівся якось не так, і це змусило її запідозрити негаразди. Вона змінила свою думку, але потім та, інша жінка переконала її в слушності підозр…от тільки тепер, по‑моєму, вони знають, у чому справді проблема. Знають, що він збирається осквернити обряд.

А потім його наче громовиця вдарила: ось у чім штука. По‑перше, суть була не в тому, аби пронести мішки до його світу так само, як він це зробив з монетою. Монета ж не була приклеєна до тіла в'язня клейкою стрічкою, яку він обмотав довкола торсу, щоби пакети міцно прилягали до шкіри. Та й клейка стрічка – це ще не все. В'язень не помітив тимчасового зникнення однієї монети – їх у нього було повно. Але якщо він збагне, що те, заради чого він ризикує життям, зненацька зникло, він неодмінно запанікує… і що тоді?

Більш ніж імовірно, що в'язень почне поводитися настільки нерозумно, що його піймають на оскверненні обряду й одразу запроторять у темницю. Наслідки ж будуть сумними. Якщо пакети з порошком у нього під пахвами просто щезнуть, то він може вирішити, що з'їхав з глузду.

Повітряний диліжанс, рухаючись по землі тяжко, наче неповороткий віл, з натугою повернув ліворуч. Стрілець зрозумів, що роздумувати далі – неприпустима розкіш, бо час спливав. Тепер йому потрібно було не просто виступити вперед – він мусив вступити в контакт із Едді Діном.

Негайно.

 

 

Едді поклав митну декларацію і паспорт у нагрудну кишеню. Сталевий дріт тепер невпинно обмотувався довкола його нутрощів, вганяючись дедалі сильніше й сильніше, від чого нерви шарпало й лихоманило. І тут у нього в голові пролунав голос. Не думка – голос.

Слухай сюди, хлопче. Уважно слухай. І якщо хочеш лишитися в безпеці, то зроби так, щоб ці жінки‑військові не прочитали на твоєму обличчі думок, які зродять у них подальші підозри. Бачить Бог, вони й так вже занадто недовірливі.

Спершу Едді подумав, що в нього на голові ще й досі навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п'ять хвилин тому. Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…

Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос – він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад – Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі – десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

Що, в дідька лисого, тут відбувається?

«Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, – відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі – доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. – Це по‑перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

Невже це телепатія?

Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під'їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту «Кеннеді».

Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам‑військовим відомо, що ти везеш…

Настала пауза. З'явилося відчуття – несказанно дивне, – що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

…героїн чи кокаїн. Що саме – сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

– Які жінки‑військові? – тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. – Що ти, в біса, верзе…

Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

Стули писок, ти, клятий недоноску!

Гаразд, гаразд. Господи!

1 знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в'язню!

– Як ти… – почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм все відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

Але звідки? Це ж просто смішно!

Мені не відомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть жерцям, що проводять цю церемонію, це Проходження Митниці…

Голос шварґотів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до нього чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, Едді боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джигу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за грати, а я сконаю! – проревів голос.

«Та хто ти такий, заради всього святого?» – мимоволі перелякано спитав Едді й почув, як хтось (чи щось) у його голові глибоко й палко зітхнув з полегшенням.

 

 

«Він повірив, – подумав стрілець. – Дякую вам, о всемогутні боги, він повірив!»

 

 

Літак зупинився. Табло «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» згасло. М'яко стукнувся об борт трап, який підкотили.

Вони прибули.

 

 

Є місце, де ти можеш залишити його, поки здійснюється Проходження Митниці, сказав голос. Безпечне місце. Потім, коли ти здійсниш обряд, то зможеш забрати його знову і віднести цьому чоловікові, Балазару.

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес – справжні обличчя за масками посмішок, – що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його – ні, знайшов його, – а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно – часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

– Мені недобре, – пробурмотів він. – Вибачте. – Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

– Боюся, вам слід вийти з літака, – різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. – Зараз…

– Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, – сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні‑єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, – подумав він, – то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду‑дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.

Боже, о Боже, мені це все приверзлося, о Ісусе, яким же я був ідіотом…

«Приготуйся, – сказав грізний голос. – Я не можу зробити це самотужки. ВИЙТИ ВПЕРЕД я можу, а от змусити тебе П РОЙТИ – ні. Ти мусиш зробити це разом зі мною. Повернися».

Зненацька Едді почав бачити двома парами очей, відчувати двома нервовими системами (не всі нерви тієї, іншої людини були задіяні, якісь частини тіла були втрачені, зовсім недавно, вони ще кричали не своїм голосом), відчувати десятьма чуттями, думати двома розумами. Кров пульсувала у двох серцях.

Він повернувся. У стіні туалету була діра, схожа на дверний отвір. Крізь неї він побачив понуре непривабливе узбережжя і хвилі кольору старих спортивних шкарпеток, що накочували на нього.

Чув шум прибою.

Відчував запах солі, гіркий; наче сльози в носі.

Проходь.

Хтось грюкав у двері туалету і наказував йому негайно вийти з туалету і літака.

Проходь, хай тобі чорт!

Стогнучи, Едді зробив крок до дверей… перечепився через поріг… і опинився в іншому світі.

 

 

Він повільно звівся на ноги, розуміючи, що порізав праву долоню об край мушлі. Тупо глянув на струмок крові, який перетинав лінію життя, а потім побачив іншого чоловіка, що повільно спинався на ноги праворуч від нього.

Едді подався назад, відчуття дезорієнтації й примарна мішанина в голові поступилися місцем сильному страху: цей чоловік був мертвий, але не знав про це. Обличчя виснажене, шкіра натягнута на вилицях, наче ганчір'я – на тонких металевих кутиках, так сильно, що будь‑якої миті може порватися. Шкіра чоловіка була мертвотно‑блідою, тільки лихоманкові червоні плями виднілися на вилицях і на шиї нижче лінії щелепи з обох боків, а між очей було кружальце, що нагадувало спробу дитини відтворити кастовий символ індусів.

Але його очі – сині, з рішучим поглядом, не божевільні – були живими і сповненими невситимої жаги життя. На ньому було темне вбрання з якоїсь домотканої матерії. Сорочка з закатаними рукавами колись була чорною, а тепер вигоріла мало не до сірого кольору. Штани нагадували джинси. Стегна опоясували патронташі, але майже всі гнізда для патронів були порожні. У кобурах були револьвери – на вигляд сорок п'ятого калібру, – але неймовірно древньої моделі. Гладеньке дерево рукояток неначе сяяло якимось внутрішнім світлом.

Едді не знав, що збирається щось сказати – взагалі розтуляти рота, – проте почув власні слова.

– Ти привид?

– Поки що ні, – прохрипів чоловік із револьверами. – Чортове зілля. Кокаїн. Чи як ти його там називаєш. Знімай сорочку.

– Твої руки… – Едді їх побачив.

Руки чоловіка, що виглядав як екстравагантний стрілець із вестерна якогось макаронника, були всуціль помережані зловісними яскраво‑червоними смугами. Едді дуже добре знав, про що свідчать такі смуги. Зараження крові. Вони свідчили про те, що диявол не просто дихає тобі в дупу. Він уже пробирається трубами, що ведуть до твого насосу.

– Забудь про мої трикляті руки! – наказало мертвотно‑бліде привиддя. – Знімай сорочку і позбався його!

Він чув шум хвиль, тоскне завивання вітровію, що не знав перепон. Бачив цього божевільного помираючого чоловіка і більше нічого, одна безвихідь; і все ж за спиною розрізняв слабкий гомін голосів пасажирів, що виходили з літака, і безупинне приглушене грюкання в двері.

– Містере Дін! – «Той голос, – подумав він, – іде з іншого світу». Насправді він у цьому не сумнівався, а просто намагався вдовбати це собі в голову так само, як вбивають гвіздок у товсту дошку червоного дерева. – Вам уже час…

– Кинь усе тут, пізніше забереш, – прохрипів стрілець. – О боги, невже ти не розумієш, що мені доводиться говорити? А це боляче! І часу зовсім немає, кретине!

Деяких людей Едді міг би вбити за таке звертання… але щось йому підказувало, що вбити цього чоловіка буде нелегко, хоча його зовнішній вигляд промовисто свідчив, що смерть пішла б йому на користь.

І все ж він відчув, що ці сині очі не брешуть. Всі питання розчинялися в їхньому божевільному блиску.

Едді почав розстібати сорочку. Його першим поривом було просто зірвати її, як це робив Кларк Кент, коли Лоїс Лейн була прив'язана до залізничної колії чи чогось подібного, але в реальному житті це не годилося. Рано чи пізно доведеться пояснювати, куди поділися ґудзики. Тож він проштовхував їх у петлі під безперервний акомпанемент грюкання в двері за спиною.

Він висмикнув сорочку з джинсів, стягнув її й кинув на пісок. Груди під сорочкою були навхрест обв'язані клейкою стрічкою. Едді виглядав як людина, що вже майже одужала після перелому багатьох ребер.

Зиркнувши через плече, він побачив відчинені двері… коли хтось (мабуть, той, що помирав) прочинив їх – нижній одвірок накреслив на сірому піску віяло. Крізь отвір виднівся туалет першого класу, раковина, дзеркало… а в ньому – відображення його обличчя, обличчя людини у відчаї. Чорне волосся розсипалося на лобі й лізло в карі очі. На задньому плані він побачив стрільця, узбережжя і птахів, що, ширяючи в повітрі, верещали й сварилися через бозна‑що.

Він провів рукою по стрічці, не знаючи, з чого почати, як знайти кінець, і його охопило приголомшливе відчуття безнадії. Мабуть, так почувається олень чи кролик, що добіг до середини сільської дороги й повернув голову тільки для того, аби йому в очі вдарило світло фар, що стрімко наближалися.

Вільям Вілсон, чоловік, ім'я якого прославив Едґар По, щоб прикріпити цю стрічку, морочився двадцять хвилин. Двері туалету першого класу зламають хвилин за п'ять, максимум за сім.

– Я не можу зняти з себе це лайно, – повідомив він чоловікові, що, похитуючись, стояв перед ним. – Не знаю, хто ти такий і де я, але кажу тобі прямо – тут надто багато стрічки й замало часу.

 

 

Коли капітан Макдональд, непокоячись через мовчанку пасажира ЗА, почав грюкати у двері, то Дір, другий пілот, порадив йому не робити цього.

– Та куди він подінеться? – спитав Дір. – Що вдіє? Змиє себе в унітаз? Він занадто великий і не пролізе.

– Але якщо він везе… – почав Макдональд.

– Якщо й везе, то завантажений він по повній, тому позбутися наркотиків так просто не зможе, – відповів Дір, який і сам не раз та навіть не два нюхав кокаїн.

– Відключіть воду, – різко скомандував Макдональд.

– Вже, – коротко відзвітував штурман (котрий теж за нагоди любив нюхнути). – Але гадаю, це не має значення. Можна розчинити у воді все, що змивається у збірні баки, але зробити так, щоб їхній вміст випарувався, неможливо. – Вони скупчилися біля дверей туалету, над якими, немовби насміхаючись, горіла табличка «ЗАЙНЯТО», і неголосно перемовлялися. – Хлопці з УБН[7]спустять воду, візьмуть зразок – і чувак спалився.

– Він завжди може відбрехатися, буцімто хтось перед ним зайшов у туалет і спустив наркотики в унітаз, – відповів Макдональд. Роздратування в його голосі наростало. Він не хотів це обговорювати – йому потрібно було щось робити, хай навіть він чітко усвідомлював, що пасажири досі тягнуться вервечкою з літака, і багато хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая‑терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця ЗА був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

– Він не робив спроб злити воду, – сказала Сюзі Дуглас. – Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

– Іди, – обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. – Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть. А Сюзі тихо сказала:

– Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам'ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

– Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, – сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

– Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп'явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес‑класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

– Скажи йому, щоби прислали сюди митників, – тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. – Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все своє життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

– Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, – сказав він. – І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

– Так точно, – відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

 

 

– Дістань мого ножа, – звелів стрілець. – Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих – а може, навіть відчайдушних – мандрів.

Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв'язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

– Візьми, – наказав він. – Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

– Знаю, – відповів Едді й став навколішки на пісок. Все це відбувалося не насправді. В цьому заковика, в цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі‑люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш – ну й напасть, дах твій зносить – не біда, бо життя – дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

Нічого цього не було насправді, все це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі й раптом побачив, що сумка зашнурована хрест‑навхрест ремінцями з сиром'ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав'язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на рукоятку – і Едді від захвату затамував подих… вона була з чистого срібла, сіро‑білого кольору, оздоблена складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

– Помилуєшся пізніше, в'язню, – сказав стрілець. – А зараз просто користуйся.

Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.

– Чому ти мене так називаєш?

– Ріж стрічку, – суворо сказав стрілець. – Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний – стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

– На вигляд гострий, – невпевнено промовив Едді.

 

 

Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них – жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

– Як мені знайти свій літак на Монреаль? – спитала вона. – А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

– На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, – сказала Джейн.

– А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? – обурилася стара. – На трапі досі повно люду.

– Проходьте, пані, не затримуйтеся, – втрутився капітан Макдональд. – У нас проблема.

– Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, – роздратовано озвалася жінка. – Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій – течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

– Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», – пробурмотіла Сюзі.

– А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, – відповів Макдональд. – Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес‑класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

– Гаразд, – сказав Макдональд, – хлопці, зупиніться он там.

– Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

– Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті – мій підопічний. Як тільки він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. Він кивнув Дірові.

– Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

– Я не проти, – відповів Дір.

Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

– Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

– Хай буде так, – сказав Макдональд. – Починаємо.

 

 

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

– Бля, – сказав Едді.

– Зараз нічого не вдієш, – пролунав хрипкий голос стрільця. – Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

– Тільки від своєї власної, – відповів Едді. Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

– Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, – сказав Едді. – Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

– Мабуть, краще я сам…

– Зажди.

Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

– Готово, – сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія – вбивча лихоманка.

– Ти шульга? – спитав Едді.

– Ні, – відповів стрілець.

– Господи, – тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі. Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.

– Ось так, – сказав стрілець, відступаючи назад. – А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.

У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, – подумав Едді. – Капець ввічливості. От чорт».

– Виходь, друже! Більше я не проситиму!

– Відривай! – прогарчав стрілець.

Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, – подумав він. – Все могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».

Опустивши погляд, він побачив червону смугу запаленої шкіри, дюймів сім завширшки, що перетинала грудну клітину. Прямо над сонячним сплетінням було те місце, де він поранився. Крізь ранку сочилася кров і червоним струмком стікала до пупка. Пакети з наркотиком під пахвами тепер звисали, як погано прикріплені сідельні сумки.

– Хай буде так, – промовив до когось притлумлений голос за дверима туалету. – Почина…

Решта фрази потонула в несподіваному нападі нестерпного болю, що пронизав його спину, коли стрілець безцеремонно відірвав залишки липкого пояса.

І Едді прикусив губу, аби не закричати.

– Одягни сорочку, – сказав стрілець. Його обличчя, яке Едді вважав настільки блідим, наскільки це можливо у живої людини, тепер набуло відтінку застарілого попелу. Потримавши стрічку (тепер вона заплелася в безглуздий жмут, а великі пакети з білим порошком нагадували дивовижні кокони) в лівій руці, стрілець викинув її геть. Едді побачив, як крізь саморобний бинт на його правій руці просочується свіжа кров. – Зроби це швидко.

Почувся стукіт: але зовсім не схожий на стукіт для отримання дозволу зайти всередину. Едді підвів очі саме тоді, коли двері туалету здригнулися, а світло блимнуло. Хтось із того боку намагався виламати двері і вдертися всередину.

Пальцями, що зненацька стали здаватися надто великими і неслухняними, він підняв сорочку. Лівий рукав був навиворіт. Едді спробував проштовхнути його крізь пройму назад, але рука застрягла, і він так сильно смикнув її, що рукав знову вивернувся назовні.

Бах – двері туалету знову здригнулися.

– На бога, чому ти такий неповороткий? – простогнав стрілець і кулаком проштовхнув лівий рукав сорочки Едді. Коли він витягнув руку, Едді вхопив манжету. Зараз стрілець тримав для нього сорочку, наче дворецький для господаря. Едді вдягнувся і намацав найнижчий ґудзик.

– Ще не час! – гаркнув стрілець і відірвав черговий шмат від власної сорочки, що стрімко зменшувалася в розмірах. – Витри пузо!

Едді зробив усе, що було в його силах. Те місце, де ніж продірявив шкіру, досі сочилося кров'ю. Так, лезо було гострим. Гострющим.

Він жбурнув скривавлений шматок стрільцевої сорочки на пісок і застібнув ґудзики.

Бах. Цього разу двері не просто здригнулися, а прогнулися. Крізь двері на узбережжі Едді бачив, як з підставки біля раковини на його сумку впала пляшечка рідкого мила.

Едді зібрався заправити сорочку (застебнуту на всі ґудзики і, як це не дивно, застебнуту правильно) в брюки, але раптом йому сяйнула в голову краща ідея. І він розстебнув ремінь.

– На це нема часу! – Стрілець зрозумів, що намагається крикнути, але не може. – Ті двері витримають тільки один удар!

– Я знаю, що роблю, – сказав Едді, сподіваючись, що так воно і є, і переступив поріг дверей між світами, розстібаючи джинси і ширіньку.

За одну мить по тому – мить відчаю і безнадії, стрілець пішов слідом. І тіло, сповнене фізичного болю, наступної секунди перетворилося на спокійне ка в свідомості Едді.

 

 

– Ще раз, – рішуче сказав Макдональд, і Дір кивнув. Тепер, коли всі пасажири зійшли з трапа і він від'їхав від літака, митники витягли зброю.

Нумо ж!

Двоє чоловіків рвонули вперед і разом навалилися на двері. Вони розчахнулися, уламок на мить затримався в замку, а потім упав на підлогу.

І перед їхніми очима виникла така картина: містер ЗА зі штаньми, опущеними до колін, краї линялої пістрявої сорочки ледве прикривають член. «Схоже, ми справді піймали його на гарячому, – втомлено подумав капітан Макдональд. – Єдина проблема в тому, що це гаряче, наскільки мені відомо, – цілком у рамках закону». Зненацька він відчув тупий біль у плечі, в тому місці, яким він бив у двері – скільки? три рази? чотири?

– Що, в дідька, ви там робите, містере? – гаркнув він уголос.

– Взагалі‑то я срав, – відповів пасажир 3А. – Але якщо вам, хлопці, дуже припекло, то я можу підтертися в терміналі…

– І, мабуть, зовсім нас не чув, так, розумнику?

– До дверей не зміг дотягтися. – 3А виставив уперед руку, щоб продемонструвати, і хоча двері зараз криво звисали з петлі, спираючись на стінку праворуч, Макдональд зрозумів, про що йдеться. – Звісно, я міг би і встати, але в мене, типу, була безвихідна ситуація і руки зайняті. Ну, не те щоб вони були зовсім зайняті, якщо ви розумієте, до чого я веду. Я б і не хотів, щоб вони були зайняті. Ви слідкуєте за моєю думкою? – ЗА посміхався переможною, трохи дурнуватою посмішкою, яка здавалася капітанові Макдональду справжньою, як купюра вартістю дев'ять доларів. З його слів виходило, що нахилитися вперед – це трюк, якого ніхто його ніколи не вчив.

– Вставайте, – сказав Макдональд.

– Залюбки. Ви не могли б трохи затулити собою жінок? – 3А чарівно всміхнувся. – Знаю, в наші дні це старомодно, але я нічого не можу з цим вдіяти. Такий вже я сором'язливий. Хоча взагалі‑то мені нема чого соромитися. – Він підняв ліву руку, розвівши великий і вказівний пальці на півдюйма, і підморгнув Джейн Дорнінґ, котра, сильно зашарівшись, вискочила на трап. Сюзі вибігла слідом.

«На сором'язливого ти не схожий, – подумав капітан Макдональд. – Ти схожий на кота, який з'їв сметану, от на кого ти схожий».

Коли стюардеси зникли з поля зору, ЗА встав і натягнув труси та джинси. Потім потягнувся до кнопки зливу, і капітан Макдональд хутко вдарив його по руці, вхопив за плечі і повернув у напрямку проходу між кріслами. А Дір взявся за ремінь штанів Едді ззаду.

– Тільки без залицянь, – сказав Едді рівним і невимушеним голосом (принаймні, так йому здавалося), але всередині все обірвалося. Він відчував іншого, ясно відчував'. Той перебував у його свідомості й пильно за ним спостерігав, стояв рівно, збираючись втрутитися, якщо Едді облажається. Боже, усе це – лише сон, ясна річ? Поза всяким сумнівом?

– Стій спокійно, – сказав Дір.

Капітан Макдональд зазирнув в унітаз.

– Ніякого лайна, – сказав він і люто зиркнув на бортмеханіка, який мимоволі голосно розреготався.

– Ну, ви ж знаєте, як це буває, – сказав Едді. – Часом як припече, а виявляється – фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув – болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з'їв перед тим, як сісти на літак…

– Заберіть його геть, – сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.

– Ви що? – обурено закричав Едді. – Віддайте мені сумку! І піджак!

– Та ми й самі хочемо, щоб всі твої манатки були при тобі, – відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. – Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.

Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але пізніше у роздумах збагнув, що на. проміжку між люком «Боїнга‑727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів – охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.066 сек.)