АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ГОДІ ЗНАЧИТЬ ГОДІ

Читайте также:
  1. Вирішить справу. Визначить коло спадкоємців у випадку, якщо чоловік помер би пізніше дружини на дві години в одну добу?
  2. Действие второе. Назначить ответственного за романтику
  3. Если обозначить
  4. Пациенту инфекционного отделения окончательно установлен диагноз «кишечный иерсиниоз». Какой препарат необходимо назначить больному для лечения?

 

Покинути, бо девізом моряка Папая були слова: «Це все, що я можу, а я так більше не можу», і у Папая справи досі всі були в повному шоколаді.

Він злив воду і повернувся в ліжко. Заснув майже миттєво, а прокинувшись, зрозумів, що досі хоче бути лікарем, і знати це напевне було дуже приємно, хай йому чорт, можливо, це було варте цілої програми, як би вона там не називалася – «Дорога швидкої допомоги», «Відро крові» чи «Відгадай мелодію».

Він досі хотів бути лікарем.

Він знав одну жінку, що займалася вишиванням. За десять доларів (величезну, як на його гаманець, суму) він замовив їй невеличку вишивку в старомодному дусі.

ЯКЩО ТИ ВИТРИМАЄШ ЦЕ, ТО ВИТРИМАЄШ ЩО ЗАВГОДНО.

Так. Правильно.

Неприємна історія в метро трапилася за чотири тижні по тому.

 

 

– Знаєш, та дамочка була якась, бляха, тойво… дивна, – сказав Хуліо.

Джорджеві аж від серця відлягло. Якби Хуліо не заторкнув цю тему, то він сам, певне, на це б не наважився. Він був практикантом і рано чи пізно збирався стати справжнім лікарем (поки що він свято в це вірив), але Хуліо був ветеринаром, а бовкнути якусь дурню перед ветеринаром не хотілося. Він би тільки розреготався і сказав: «Бляха, малий, та я таке тисячу разів бачив! Візьми рушника і витри те, що в тебе за вухами, бо он воно вже по щоках у тебе тече».

Та було очевидно, що Хуліо не бачив такого тисячу разів, і це тішило, бо Джордж справді хотів поговорити про це.

– Точно, дивна. Наче в ній було двоє людей.

Джордж із подивом побачив, що тепер настала черга Хуліо зітхнути з полегшенням, і зненацька на нього накотила хвиля сорому. Хуліо Естевес, чоловік, який не мав у своєму житті жодних планів, крім як до самого його кінця водити лімузин з парою червоних мигалок на даху, шойно виявив більше хоробрості, ніж здатен був виявити.

– Твоя правда, док. Стопудово. – Видобувши пачку «Честерфілда», він застромив одну сигарету в куточок рота.

– Ці штуки тебе вб'ють, хлопче, – сказав Джордж.

Хуліо кивнув і запропонував пригоститися.

Деякий час вони мовчки курили. Мабуть, парамедики ловили себе за хвіст, як сказав Хуліо… а можливо, щойно виявилося, що вони ситі по горло. Справді‑бо, Джордж перелякався не на жарт. Але саме він врятував ту жінку, а не лікарі зі «швидкої», і він знав, що Хуліо це теж відомо. Можливо, тому Хуліо тут і затримався. Допомагали ще стара негритянка і білий хлопець, котрий подзвонив копам, у той час, як усі інші (крім старої негритянки) просто стояли, вирячившись, наче це було якесь бісове кіно, телешоу абощо, може, епізод із детективного серіалу «Пітер Ґанн», але врешті‑решт рятівником виявився Джордж Шейверс, переляканий на смерть, але готовий виконати свій обов'язок якнайкраще.

Жінка чекала поїзда, про який Дюк Еллінгтон був такої високої думки, – уславленого поїзда «А». Просто собі вродлива молоденька чорношкіра жінка в джинсах і сорочці захисного кольору чекала славетного поїзда «А», щоби поїхати десь на околиці міста.

Хтось її штовхнув на рейки.

Джордж Шейверс не мав жодного уявлення, чи схопила поліція мерзотника, який це зробив, – це була не його справа. Його справою була жінка, котра з криком упала в трубу тунеля перед тим самим знаменитим поїздом «А». Просто‑таки якимось дивом вона не зачепила третьої рейки, яка зробила б з нею те саме, що штат Нью‑Йорк робив із в'язнями Сінґ‑Сінґа, котрі заробили собі безкоштовну поїздку на тому горезвісному поїзді «А», який зеки між собою прозвали Старою Замикалкою.

Дива електрики, та й годі.

Вона спробувала відповзти з дороги, але часу було надто мало, а той легендарний поїзд «А» вже в'їжджав на станцію, скрегочучи гальмами й висікаючи іскри, бо водій побачив її, та було вже запізно, запізно для нього і для неї. Сталеві колеса славетного поїзда «А» перерізали їй ноги акурат над колінами. І поки всі інші (крім білого хлопця, який викликав поліцію) просто втикали, чешучи собі яйця (чи, на думку Джорджа, мацаючи інші зовнішні статеві органи), стара негритянка зістрибнула вниз, при цьому вивихнувши собі стегно (пізніше мер міста вручить їй медаль за хоробрість), і перев'язала одне зі стегон молодої, з яких так і лилася кров, пов'язкою, котру мала на голові, зробивши щось на кшталт джгута. На одному боці станції молодий білий хлопець заходився криком, щоби викликали «швидку», а стара негритянка кричала, щоби хтось їй допоміг, дав їй щось для перев'язки, заради Бога, хоч що‑небудь, і врешті‑решт якийсь літній бізнесмен неохоче опустив їй свій ремінь, і стара негритянка підняла на нього погляд і промовила слова, які наступного дня стануть заголовком нью‑йоркської «Дейлі ньюс», слова, що зроблять її національною яблучно‑пиріжною героїнею Америки: «Дякую тобі, брате». А потім затягнула ремінь десь на середині між стегном молодої жінки і тим місцем, де було її ліве коліно, поки по ньому не проїхався славетний поїзд «А».

Джордж почув, як хтось сказав, що останніми словами молодої негритянки перед тим, як вона зомліла, було таке: «ХТО БУВ ТОЙ СУЧИЙ ВИБЛЯДОК? Я ЙОГО ЗНАЙДУ І ВІДРІЖУ ЙОМУ ЯЙЦЯ!»

Пробити дірки у ремені там, де потрібно було його затягнути, було неможливо, тож літня негритянка, наче похмуре старече уособлення смерті, просто тримала його до того часу, поки не приїхали Хуліо, Джордж і парамедики.

Джордж згадав жовту обмежувальну лінію, і як його мати наказувала ніколи, ніколи, ніколи не заходити за жовту лінію, поки він чекає на поїзд (славетний чи якийсь інший), сморід моторної оливи і електрики, що вдарив у ніс, коли він зістрибнув униз, на колію, згадав, як спекотно там було. Спекотні хвилі наче піднімалися від нього самого, від старої й молодої негритянок, від поїзда, вони накочували з тунелю, з невидимого неба над головою і самого пекла десь глибоко внизу. Згадав, що ні сіло ні впало тоді подумав: «Якби мені зараз поміряли тиск, то стрілка б зашкалила», а потім якось заспокоївся і крикнув, щоб йому дали сумку, а коли один із лікарів спробував зістрибнути з нею вниз, він наказав йому відвалити, і у лікаря був такий вражений вигляд, наче він бачив Джорджа Шейверса вперше, але він все‑таки підкорився і відвалив.

Джордж перев'язав стільки вен і артерій, скільки зміг, а коли її серце перестало відбивати ритм бібопу, ввів повну дозу діґіталіну. Прибула цільна кров. Її привезли поліцейські. «Хочете підняти її нагору, доку?» – спитав один із них, і Джордж сказав йому, що поки ні, взяв голку, крізь яку текла життєдайна кров, і заткнув їй у вену, наче якійсь наркоманці, котрій конче треба було вмазатися.

І тільки потім дозволив підняти її нагору.

Потім вони повезли її в лікарню.

На шляху вона прийшла до тями.

Тоді‑то й почалася вся мутотінь.

 

 

Коли лікарі завантажили ноші в автомобіль, Джордж зробив їй укол демеролу – вона почала ворушитися і слабо скрикувати. Він ввів їй таку дозу, що був упевнений – вона лежатиме спокійно аж до самої Лікарні сестер милосердя. Дев'яносто відсотків, вирішив він, за те, що довезуть вони її живою, і це один бал на користь їхньої команди.

Однак, коли до лікарні залишалося ще шість кварталів, повіки жінки затремтіли, і вона неголосно застогнала.

– Можна зробити ще один укол, доку, – сказав один із лікарів.

Джордж майже не звернув уваги на те, що це вперше лікар «швидкої допомоги» назвав його інакше, ніж Джордж або (ще гірше) Джорджі.

– Ви здуріли? Вам, може, й байдуже, але я знаю різницю між «помер дорогою до лікарні» і «помер від передозування».

Лікар відсахнувся.

Джордж знову глянув на молоду негритянку і побачив, що її очі не затуманені й притомним поглядом дивляться на нього.

– Що зі мною сталося? – спитала вона.

Джорджеві згадався чоловік, котрий сказав іншому, якими буцімто були слова жінки (про те, як вона знайде сучого виблядка і відріже йому яйця тощо тощо). Той чоловік був білий. Зараз Джордж вирішив для себе, що це була повна вигадка, до якої того чоловіка підштовхнула дивна людська потреба драматизувати і без того драматичні ситуації, або ж просто расова упередженість. Перед ним була культурна, інтелігентна жінка.

– З вами трапився нещасний випадок, – відповів він. – Ви були…

Її очі заплющилися, і він подумав, що вона знову заснула. Добре. Нехай хтось інший їй розповість, що вона втратила ноги. Хтось, хто заробляє понад 7600 доларів на рік. Він посунувся трохи ліворуч, аби знову перевірити її тиск, і саме тоді вона знову розплющила повіки. І коли це сталося, перед Джорджем Шейверсом виявилася зовсім інша жінка.

– Ця хрінотінь мені ноги відрізала. Я почула, як їх не стало. Це що, «швидка»?

– Т‑т‑так, – сказав Джордж. Зненацька він відчув потребу щось випити. І не обов'язково, щоби це було спиртне. Просто промочити горло. Голос був сухим. Він наче дивився на Спенсера Трейсі у фільмі «Доктор Джекіл і містер Хайд», тільки відбувалося все насправді.

– Того смердючого білого недоноска піймали?

– Ні, – відповів Джордж, асам подумав: «Той чувак усе правильно розчув, бляха‑муха, так і було».

Краєм ока він бачив, що лікарі, які буквально над душею в нього стояли (мабуть, сподіваючись, що він зробить щось не так), почали задкувати.

– Добре. Білі мінти все 'дно б його випустили. Я його знайду. І відріжу йому яйця. Сучий потрох! Сказать тобі, що я зроблю з тим блядським уйобком? Я тобі скажу, ти, білий сучий сину! Я тобі скажу… скажу…

Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія – один із…»

Очі розплющилися. Це була перша жінка.

– Що то був за нещасний випадок? – спитала вона. – Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…

– З пуза? – по‑дурному перепитав він.

Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.

– З «Голодного пуза». Це кав'ярня.

– А. Точно. Правильно.

Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.

– Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…

– Вас хтось штовхнув. – Прозвучало це по‑дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.

– Штовхнув під колеса поїзда?

– Так.

– У мене більше немає ніг?

Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.

– Не зовсім так, – тупо сказав він, і її очі заплющилися.

«Нехай вона знепритомніє, – подумав Джордж, – будь ласка, нехай вона буде непритомна…»

Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя – якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.

– ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! – заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. – УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…

Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона – чи воно – не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.

– Дайте їй укол, нехай вона заткнеться, доку! – закричав один із лікарів. Його обличчя пополотніло. – Заради Бога, дайте укол! – Лікар потягнувся до сумки з медикаментами, але Джордж притьмом відштовхнув його руку.

– Греби звідси, боягузе нещасний.

Джордж подивився на свою пацієнтку, і перед ним знову була спокійна, культурна людина.

– Я житиму? – світським тоном спитала вона. «Вона нічого не знає про свої провали, – подумав він. – Навіть не здогадується». А за мить: «Так само, як і друга, якщо вже на те пішло».

– Я… – Він судомно ковтнув, взявся за серце, що шалено калатало під халатом, а потім наказав собі заспокоїтися і опанувати себе. Він урятував їй життя. А її психічні проблеми – це вже інша справа, і вона його не стосується.

– З вами все гаразд? – спитала вона, і щира, непідробна стурбованість у її голосі викликала у нього слабку посмішку – і вона ще питає!

– Так, мем.

– На котре з питань ви відповідаєте?

Спочатку він не зрозумів, але потім дійшло.

– На обидва, – відповів він і взяв її за руку. Вона потисла її, він подивився в її очі, що світилися добром і розумом, та подумав: «У такі очі можна с ходу закохатися», і саме в цю мить її рука перетворилася на скрючену лапу, і жінка почала викрикувати, що він білий козел і вона не просто відірве йому яйця – вона їх пережує і виплюне на тих скотів.

Він одсахнувся, перевіряючи, чи не тече з руки кров, і при цьому думаючи не в тему, чи, бува, не потрібна дезінфекція, бо вона отруйна, ця жінка отруйна, її укус – все одно що укус мідноголовки чи гримучої змії. Крові не було. А коли він знову подивився на неї, то знову була інша жінка – перша.

– Прошу вас, – сказала вона. – Я не хочу помирати. Про… – А потім вона відключилася повністю, і це було добре. Всім полегшало.

 

 

– І що ти думаєш? – спитав Хуліо.

– Про те, хто потрапить на світовий чемпіонат? – Джордж розчавив недопалок підбором шкіряного черевика. – «Вайт Сокс». Я поставив на них гроші.

– Про ту жінку що ти думаєш?

– Гадаю, у неї може бути шизофренія, – повільно відповів Джордж.

– Це я і без тебе знаю. Я в тому плані, що з нею буде?

– Не знаю.

– їй потрібна допомога, чувак. Хто їй допоможе?

– Ну, я вже допоміг, – сказав Джордж, але відчув, що до обличчя приливає кров, наче він шаріється.

Хуліо подивився на нього.

– Якщо це і вся допомога, яку ти їй можеш дати, доку, то треба було кинути її там помирати.

Джордж якусь мить дивився на Хуліо, але не зміг витримати виразу його очей – не звинувачення, а суму. Тому він просто пішов геть. На нього чекали справи.

 

 

Час видобування:

Коли стався нещасний випадок, свідомість переважно була під контролем Одетти Голмс, але Детта Волкер з'являлася дедалі частіше і частіше, а що найбільше в світі полюбляла Детта, так це красти. Не мало значення, що натирене добро завжди коштувало трохи більше за мотлох, і так само не важило, що все вкрадене вона викидала.

Важливим був сам процес.

Коли стрілець увійшов до її свідомості в універмазі «Мейсі», Детта закричала. В цьому лементі змішалися лють, переляк і жах. а її руки нерухомо застигли над біжутерією, яку вона запихувала в сумочку.

Вона закричала, бо в ту мить, коли Роланд втрутився у її свідомість, вона відчула іншу, так, наче всередині її голови розчахнулися якісь двері.

А ще закричала тому, що загарбник, який вдерся до її голови, був білим. Побачити його вона не могла, але все одно відчувала, що шкіра в нього біла.

На неї почали оглядатися. Черговий адміністратор побачив жінку: вона кричала, сидячи в інвалідному візку, з розкритою сумочкою, помітив руку, що застигла в процесі запихання дешевої біжутерії в сумочку, котра на вигляд (навіть із відстані тридцяти футів) коштувала втричі більше, ніж ті дрібниці, які жінка збиралася вкрасти.

«Джиммі!» – гукнув адміністратор, і Джиммі Гелворсен, один із охоронців «Мейсі», повернувшись, побачив, що відбувається. 1 бігом кинувся до негритянки в інвалідному візку. Не бігти він не міг (вісімнадцять років служби в міській поліції все ж давалися взнаки), але вже починав думати, що сенсу в цій облаві нема. Малі діти, інваліди, монахині – ловити їх завжди нема сенсу. Це все одно що жалітися на ханигу. Вони пускали нюні перед суддею, а потім ішли собі геть. Тяжко було переконати суддів у тому, що інваліди теж можуть бути шваллю.

Та все одно він побіг.

 

 

Роланд на мить жахнувся від того зміїного кубла ненависті й відрази, в яке він потрапив… а потім почув, як кричить та жінка, побачив велетня з відвислим животом, схожим на мішок з картоплею, що біг до неї/нього, зрозумів, що на них почали звертати увагу люди, і перебрав на себе керування свідомістю.

Раптом він став жінкою з темними руками. Він відчув, що її душа якимось дивним чином роздвоєна, але думати про це було ніколи.

Він розвернув стілець і почав штовхати його вперед. Прохід котився повз нього. Люди кидалися врозтіч. Сумочка впала, із неї посипалися Деттині документи і вкрадені скарби, залишаючи по собі широкий хвіст. Черевань послизнувся на фальшивих золотих ланцюжках і тюбиках губної помади та гепнувся на сідниці.

 

 

Чорт! Гелворсен гарячково розмірковував, і на мить його рука пірнула під спортивну куртку, де в двостулковій кобурі висів пістолет тридцять восьмого калібру. Але потім гору взяв здоровий глузд. Це не напад наркоманів і не збройне пограбування. Злодійкою була чорношкіра негритянка в інвалідному візку. Хай навіть вона котила його, наче якийсь панк – свій гоночний дрегстер, але все одно при цьому залишалася всього лише негритянкою‑інвалідом. Що він зробить, застрелить її? Чудова була б картина. Та й куди вона дінеться? В кінці проходу не було нічого, крім двох примірочних.

Він звівся на ноги, потираючи сідниці, що нили від болю, і, трохи накульгуючи, рушив слідом за нею.

Інвалідний візок майнув у одну з примірочних. Двері захрясли ся, щойно рукоятки візка опинилися всередині.

«Попалася, лярво, – подумав Джиммі. – Зараз я тебе налякаю до всирачки. Мені начхати, що тобі жити лишилося всього рік і п'ятеро діточок залишаться сиротами. Боляче я тобі не зроблю, але потрясу добряче, крихітко».

Він обігнав адміністратора, який прямував до примірочної, лівим плечем вибив двері, але всередині виявилося порожньо.

Ніякої негритянки.

Жодного інвалідного візка.

Геть нічого.

Не ймучи віри, він витріщився на адміністратора.

– У другій! – закричав адміністратор. – У тій!

І перш ніж Джиммі встиг поворухнутися, адміністратор розчахнув навстіж двері іншої примірочної. Там стояла жінка в нижній спідниці й бюстгалтері. Пронизливо скрикнувши, вона навхрест прикрила груди руками. Шкіра у неї була біла‑біла, а ознак інвалідності – геть ніяких.

– Пардон, – пробурмотів адміністратор, відчуваючи, що обличчя починає пломеніти.

– Ану геть звідси, збоченцю! – закричала жінка в нижній спідниці і ліфчику.

– Так, мем, – сказав адміністратор і зачинив двері.

В універмазі «Мейсі» правда завжди була на боці покупця.

Адміністратор подивився на Гелворсена.

Гелворсен відповів йому таким самим поглядом.

– Що за лайно тут діється? – спитав Гелворсен. – Вона туди заїхала чи як?

– Заїхала.

– Тоді де вона?

Адміністратор тільки похитав головою.

– Ходімо наведемо лад.

– От ти іди і прибирай, – відказав Джиммі Гелворсен. – А мені здається, що я зламав собі дупу в дев'яти місцях. – Трохи помовчавши, він додав: – Чесно кажучи, приятелю, я до всього ще й геть збитий з пантелику.

 

 

Тієї ж самої миті, коли стрілець почув, як за його спиною зачинилися двері примірочної, він розвернув у тісноті крісло напівоберта, шукаючи свій дверний прохід. Якщо Едді виконав свою погрозу, то отвір зникне.

Але двері були відчинені. І Роланд викотив крізь них крісло Дами Тіней.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.013 сек.)