АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Конкретне і абстракне мислення

Читайте также:
  1. Абстрактне i «чисто конкретне»
  2. Загальне поняття про мислення. Фізіологічні основи мислення
  3. Методології і стилі мислення.
  4. НАУКА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ.
  5. Операції мислення.
  6. Поняття про мислення. Соціальна природа мислення
  7. Продуктивні розлади мислення.
  8. Різновиди мислення. Індивідуальні особливості мислення
  9. Роман «Злочин і кара» - втілення нового типу художнього мислення.
  10. Формальні порушення мислення.
  11. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки , мистецтва і релігії

Конкретне мислення — це розумовий процес відображення і оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу в їх безпосередній данності людині.

Абстрактне мислення — це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується (лат. аЬзігакііо - уявне відвертання) від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення — це оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо.

15. Предмет пізнання і множина наук.

Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання.Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.

Епістемологія (від грецького episteme -знання) - галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності. Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання -уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання. Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках.

16. Емпіричний рівень пізнання та його основні форми.

Емпіричний (відгр. еmреіrіа – досвід) рівеньзнання – цезнання, отриманебезпосередньоздосвідуздеякоюраціональноюобробкоювластивостейівідношеньоб'єкта, щопізнається. Вінзавждиєосновою, базоюдлятеоретичногорівня.

Емпіричнепізнанняформуєтьсявпроцесівзаємодіїзоб'єктомдослідження, колимибезпосередньовпливаємонанього, взаємодіємозним, обробляєморезультатиіробимовисновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.

Форми(пізнання)

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за домогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комлекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в ' його цілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (астрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнай— здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної' діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, люяина осягає їх, суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності- В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального •пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ізеали і настанови людини і людства.

 

  1. Рефлексія і раціональність.

Раціональність:

Традиції, догмати, моральні та естетичні міркування, ритуали, висловлювання авторитетів, ідеологічні схеми – усе це може розглядатися як об’єкт раціональної критики. Але перш за все «Розум» має спрямовувати свою критику на самого себе, приймаючи, що раціональність визначаючи себе в критиці повинна мати докази раціональності самої критики. Отже покладаючи раціональну критику як критерій раціональності, спочатку, потрібно даний критерій розглядати з позицій критики. Інакше ми будемо мати справу з некритичном прийняттям критерія, що для раціоналізму є самознищенням Як відомо, раціональність може запроваджуватися, принаймні, двома способами. Але кожний з них має бути поза аксіологічним самоототожненням, оскільки тоді вони постануть як позакритичні самоцінності, що можуть співставлятися з необмеженим колом інших самоцінностей - ідеалів.

Перший спосіб полягає в реалізації настанов Картезія. Другий – К.Поппера. Відома теза Р.Декарта «Мислю отже існую» запроваджує раціональність як наслідок досвіду усвідомлення субстанціональності мислячого «Я». Попперівська версія раціональності реалізується через ідею конвенціонального прийняття рішення групою, яка визнає себе здатною мислити, започатковує раціональний дискурс, підтримує апробовані зразки раціональності як сталі традиції, регулює на підставі осмислених критеріїв «поведінку» представників свого кола. Тим самим, у першій та другій пропозиції раціональність не ототожнюється з множиною правил утворення та перетворення висловлювань, істинність яких встановлюється емпіричною перевіркою (наприклад: «верифікацією» позитивістів), наслідки якої подаються в формі «протокольних» («базових») положень.

Як бачимо, обидва способи запровадження раціональності мають суб’єктивно, а не об’єктивно визначене походження. Саме з цим пов’язується фундаментальність так званої проблеми раціональності.

Складність означеної проблеми підкреслює і відома теза Т.Куна, який спираючись на версію впровадження ідеї раціональності К.Поппера визначав, що характерною рисою науки є цілеспрямоване здійснення процедур перевірки суджень досвідом. Тобто, критицизм у формі «методологічного сумніву» покладається як процедура, що здійснюється за певним зразком раціональної діяльності. У книзі «Структура наукових революцій» обгрунтовується, що у випадках, якщо такі зразки діяльності піддаються критиці, тоді пізнавальна діяльність виходить за межі наявних критеріїв раціональності. Тим самим, раціональність для свого існування має спиратися на інші (неприйняті товариством) критерії. Якщо таких критеріїв не існує, тоді за Т.Куном, раціональна критика не існує. У нього, випадки які засвідчують про прийняття критеріями

раціональності некогнітивних факторів, щось на зразок соціально-психологічних обставин, впливів авторитетів та традицій, економічних інтересів, тобто «зовнішні» по відношенню до когнітивної діяльності суб’єкта існування, описані під назвою «революційна наука». Однак, згідно з класичними визначеннями,

концептуальними положеннями картезіанства та критичного раціоналізму такі випадки є сфера ненаукового, ірраціонального.

Слід враховувати, що Т.Кун вирізняв два види критики. «Раціональну критику», яка спираючись на визначені та обгрунтовані основоположення здійснює аналіз на відповідність суджень цим основоположенням, яку з урахуванням вище вказаних визначень розуму та здорового глузду можна назвати «критицизмом здорового глузду». «Нераціональну критику», яка будується на спростуванні визнаних товариством основоположень раціональної діяльності. Іншими словами, в загальних межах науково-пізнавальної діяльності

може бути критицизм, який заперечує прийняті критерії раціональності. Цей критицизм, принаймі тимчасово, знаходиться за межами прийнятої будь-яким товариством критеріальності. Тобто, ніби пропонується визначення критики, що не має очевидного зв’язку з раціональністю, розумом.

Таким чином, якщо, згідно з концепцією критичного раціоналізму, раціональним є те, що на підставі розуміння приймається науковим співтовариством та цілеспрямовано використовується науковим здоровим глуздом, тоді,

вказує Т.Кун, раціональність є наслідок довільної конвенції. Суперечності конвенціонального тлумачення раціональності продемонстровані Т.Куном блискуче [4]. У свою чергу, при здійсненні «раціональної реконструкції науки» І.Лакатош виявив, що ірраціональність може поставати предметом раціонального

реконструювання, раціоналізовуватися, ставати логічно обгрунтованим основоположенням, спираючись на яке у подальшому здійснюють аналіз на узгодженість із ним інших суджень. Тобто кунівські «парадигми» після критичного їх осмислення науковцем, що свідомо керується принципом «методологічного сумніву» Р.Декарта, мають ставати раціональною складовою науки.

Рефлексія

Безпосереднє відношення до вищезазначених проблем має відносно новітня концепція реконструктивної рефлексії. Дана концепція була запропонована англосаксонською філософією, як спроба захистити традиції європейського раціоналізму в філософії науки від антираціоналізму концепцій «вiдмови вiд пошуку достовiрного» (С.Тулмiн), «знання як інтерпретація «текстiв» за допомогою довiльних «словникiв»»(Р.Рортi), «методологiчного анархiзму» (П. Фейєрабенд), які зосередили свою увагу на спростовуванні концепцій «критичного раціоналізму» та «раціональної реконструкції». На жаль, розгорнутої форми обгрунтування концепції реконструктивної рефлексії не було запропоновано ні Х.Патнемом, ні Н.Гудменом, які самовизнають себе її засновниками.

У відповідностю із засадничою ідеєю концепції реконструктивної рефлексiї заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дають змогу вiдкривати основоположення, якi призводять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв. «Спираючись на існуючі норми та стандарти обгрунтовування, ми відкриваємо факти, що самі собою стають причиною зміни у картинах, які визначають ці норми та стандарти (і, відповідно, опосередкованим чином змінюємо самі норми та стандарти)»[5. С.490]. Тобто відкриваючи основоположення, що становлять джерело «норм та стандартів» певного типу раціональності спираючить на принципи власного cogitatio, на основі рефлексії суб’єкт пізнання здатен виявляти, що «відкриті основоположення» можуть поставати у якості демонстрації знання, яке може невиявлено бути в свідомості до початку конкретного досвіду та незалежно від нього.

Наведене дозволяє визначитися щодо важливої відмінності в поняттях «феноменологічна рефлексія» і «реконструктивна рефлексія». Таке розмежування можна здійснити через вирізнення духовних властивостей свідомості та самосвідомості, що дозволяє проводити аналіз процесів їх взаємодії.

Відповідно впроваджується відмінність реконструктивної рефлексії від феноменологічної. Перша – повинна враховувати існування самосвідомості, тоді як друга – обмежується свідомістю. Саме спираючись на першу концепцію вдається побудувати теоретичну модель діяльності суб’єкта, що здатен, спираючись на використання самоусвідомлення розуму, виявляти тіла, які рухаються за формою визначеною розумом. Іншими словами, «бачити» що тіло яке рухається за формою визначеною мисленням, для мислення яке цілеспрямовано абстрагується від тілесності, виявляє власну здатність активно діяти (реально діючий розум). На зазначених теоретичних підставах філософії самосвідомості, славнозвісне для радянської філософії «опредметнення» може розглядатися у вигляді процесу надання речам властивостей волевизначених суб’єктом, оскільки для існування здатності впізнавати «справу рук своїх» суб’єкт має володіти лише властивістю мислити самого себе несуперечливим чином, бути у злагоді із самим собою, тобто мати самосвідомість.

Когітивна рефлексія вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу концептуальний інструментарій «філософії свідомості», що лежить в основні когнітивного підходу.

Змістом когітивного відношення до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що завжди відбувається у формі філософської рефлексії. З позицій «філософії самосвідомості» різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів цілеспрямовування цілісного суб’єкта пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму, ми маємо визнати його позитивну методологічну функцію, яка полягає у тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення без обмежень властивостей та взаємодій певного роду в усіх сферах даного людині буття.

  1. Теоретичний рівень пізнання та його основні форми.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.
Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.
Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.
Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:

1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;

2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;

3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;

4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.

  1. Об’єктивна: абсолютна та відносна істини.

Знання, яке відображує об'єктивну реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є статичний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускання, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент.

  1. Істинна система знання.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

А тепер звернемося до головних характеристик істинного знання. Ключовою характеристикою істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Іншими словами, об'єктивна істина є таке знання, зміст якого такий, як воно "задано" об'єктом, тобто відображає його таким, яке він є.

Джемсом визначається, що кожна з них відіграє свою роль у регулюваннi поведiнки. Як наукова, так i релiгiйна iдеї ведуть в цьому свiтi до винагороди, а тому як одна, так i iнша точка зору є однаково «iстинними» з позицiй прагматизму. Це фактичне тлумачення науки як рiзновиду iдеологiї, яке, до речi, було запропоноване не тільки прагматизмом, а й марксизмом, неопрагматизм пiддав нiщивнiй критицi.

Виходячи з пiрсового положення, – «iстина мiститься у майбутнiй корисності для наших цiлей», – Джемс висуває базові тези праксеологічної теорiї iстини:

1) Iстина створюється в процесi перевiрки iдеї;

2) Iстина – те, що «працює», має практичнi наслiдки, якi вiдповiдають нашим сподiванням;

3) Iстина – це кориснiсть;

4) Iстина може також ґрунтуватись на довiрi («кредитна система iстин»);

5) Iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими фактами.

Теза (1) становить заперечення iстини як абсолютної, незмiнної властивостi «iдеї». Iдея дана, вона є існування у наявностi. Вона не є нi iстинною, анi хибною, до емпiричної перевiрки вона – просто «iдея». Тому саме емпіричний досвiд розумiється тут як джерело iстини.

Теза (2) пов’язує iстину з дiяльнiстю: iстина «працює». Iнакше кажучи, якщо iдея має практичнi наслiдки, що вiдповiдають нашим запитам, то вона корисна, iстинна.

У тезi (3) виходять з положення, що володiння iстиною – це не самодостатня мета; iстина є засобом для задоволення життєвих потреб. Тому iстина i кориснiсть є тотожними.

Теза (4) має своїм джерелом логiчне перевертання тези (3): якщо iстинн те, що корисне, то некорисне – неiстинне.

Нарештi, теза (5) має на метi узгодити прагматизм з аристотелівським ви значенням iстини як вiдповiдностi iдеї та реальностi: «Пiд реальнiстю ми рзумiємо, з одного боку, конкретнi факти, а з другого – абстрактнi речi та вiдношення мiж ними, що пiзнаються iнтуїтивним шляхом». Вiдповiднiсть – це «будь-який процес, що веде вiд даної iдеї до деякої подiї в майбутньому якщо тiльки цей процес протiкає вдало».

  1. Кореспондентна і когерентна концепції істини.

Філософи здебільшого вирізняють кореспондентну, когерентну, семантичну, операціональну концепції істини.

Кореспондентною фактично називають аристотелівську концепцію істини описану за допомогою мови математичної логіки.

Когерентною називають концепцію істини, яка описує внутрішню узгодженість елементів знання, речень, їх несуперечність, повноту та доведеність висновку про самодостатність ознак істинності знання.

Семантичною називають таку концепцію істини, яка визнає за «істинність» визначення в межах метамови кореспондентних положень. Подекуди цю концепцію витлумачують як рефлексивну, оскільки метамова може змінюватися, вдосконалюватися виявляючи незмінність істинного змісту знання.

Операціональною називають таку концепцію істини, яка визначає істину як наслідок вимірювань здійснюваних в процесі експерименту. Треба враховувати, що для операціоналістів наслідки експериментальних вимірювань є неповторні та унікальні.

 

  1. Істинність, практичність, доведеність знання.

Практика – це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге –рушійною силою його; по-третє – кінцевою метою пізнання; по-четверте – критерієм істини.

Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Наприклад, треба перевірити істинність твердження, що теплота може перетворюватися в механічний рух. Щоб це зробити, людина будує парову машину, яка працює на принципі перетворення теплової енергії в механічну. Робота машини покаже, що таке твердження істинне, відповідає дійсному стану речей.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна. Абсолютність ЇЇ полягає в тому, що вона остаточно перевіряє істинність теорії. Відносність полягає в тому, що практика доводить правильність теорії тільки за певних умов, з певним ступенем точності, тобто правильність цієї теорії як відносної істини.

Практика як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення у тій галузі, для якої вона призначена. Єдність теорії і практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Практика разом із науковою теорією доводить як об'єктивність наукових істин, так і їх відносність. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об'єктивності й абсолютності.

Для Джона Стюарта Мiлля, завдання наукового методу полягає в iндуктивному впорядкуваннi одиничних явищ. Перша ж його спроба позитивного викладу логiки, як незалежної вiд психологiчних факторiв загальної методологiї наук, привела до виявлення факту, що логiка виступає наукою "не про впевненiсть, а про доведення, чи очевиднiсть: її обов'язок полягає в тому, щоб дати критерiй для визначення того, обгрунтована чи нi в кожному окремому випадку на­­­ша впевненiсть, оскiльки остання спирається на доведення"; "логiка є не тотожньою iз знанням"[21. -с.547]. Таким чином, в науцi зали­­­шається дещо, що не охоплюється вченням про метод, а саме - знан­­­ня. Мiлль пише, що "фiлософiя науки складається з двух головних частин: з методiв дослiдження та умов доведення. Першi визначають шлях, яким розум людини йде до заключення, другi - спосiб визна­­­чення достеменностi. При достатнiй повнотi першi будуть знаряддям вiдкриття, другi - доведення"[21. -с.14].

Вiдомо, що вiн видiляє чотири методи iндуктивного доведення, як методи наукового наведення, якi вiдмiннi вiд дедукцiї. Методи от­­­римали наступнi назви: метод рiзниць, супутнiх змiн, поєднаний ме­­­тод та метод спiвпадань.

Метод рiзниць є, елементарна модель експериментального методу, де складнiсть може викликати лише процедура доведення, що стан по­­­переднього досвiду та стан експериментально створений розрiзняють­­­ся лише наявнiстю введеного експериментатором явища. Якщо проведе­­­на змiна в групi попереднiх явищ супроводжується вiдповiдною змiною в групi наступних явищ, тодi визнають, що групове слiдуван­­­ня явищ складає гарант доведення згiдно з методом рiзниць.

Метод супутних змiн, подiбно до методу рiзниць, вiдноситься до простих iндуктивних методiв, якими досягаються достовiрнi знання. Вiн вiдрiзняється вiд попереднього методу тим, що ми можемо стверджувати тiльки одночасне спостерiгання в експериментi двох явищ, i не можемо впорядкувати їх за часом. Бо сумiсна змiна двох обставин не визнається за доведення, одна обставина є причина iншої. Можливо, що одна змiна може бути наявною, якщо два рiзнi явища суть рiзнi дiї однiєї причини [Детально див.: 22. -с.255-264.]. Цим методом можуть бути доведенi положення щодо двох паралельно змiнних обставин: одна з обставин це причина, а iнша ­­­її дiя, але "хто з них хто" (причина чи наслiдок) визначити немож­­­ливо; обидвi обставини мають спiльну причину.

Поєднаний метод складнiший, вiн визнається промiжним мiж мето­­­дом рiзниць та спiвпадань. В ньому одне й те саме полдоження дово­­­диться двiчi - один раз у позитивному випадку, а другий - у нега­­­тивному. Його вiмiннiсть вiд попереднiх методiв полягає у тому, що доведення будується за не методом простого спiвпадання (наявнiсть А є причиною наявностi х, а за допомогою негативно органiзовних випадкiв - вiтсутнiсть А є причина вiдсутностi х). Цей метод вима­­­гає пасивного спостереження, а методи рiзниць та супутнiх змiн ­­­експериментiв. Тому поєднаний метод не самостiйний, вiн використо­­­вується тiльки за допомогою методу рiзниць.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)