АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ВІДЬОМСЬКИЙ КОНТРАКТ

Читайте также:
  1. V. Призначення на військові посади, переміщення по службі. Атестування військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом
  2. Базисні умови контракту
  3. БЕЗЫМЯННЫЕ КОНТРАКТЫ (contracti innominati)
  4. Біржова торгівля ф’ючерсними контрактами і система маржі
  5. Ближайшие фьючерсные контракты
  6. БЛИЖАЙШИЕ ФЬЮЧЕРСНЫЕ КОНТРАКТЫ
  7. В соотношении с интерпретацией страховых контрактов
  8. Валютно-фінансові умови зовнішньоторговельних контрактів
  9. Взаимное согласие и односторонние контракты
  10. Гарантии выполнения контракта (гарантийные обязательства).
  11. ГРАФИКИ ЦЕН ФЬЮЧЕРСОВ: БЛИЖАЙШИЕ ФЬЮЧЕРСНЫЕ КОНТРАКТЫ В СРАВНЕНИИ С «НЕПРЕРЫВНЫМИ» ФЬЮЧЕРСАМИ

 

Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон.

Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне “але”: касети явно були речовим доказом, їхнє місце - у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися.

Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю - у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови.

- Ю-ра-си-ку, - заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, - ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал - чи підемо у міліцію?

- У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні...

- Були не потрібні - на той момент... Вони ж їх не слухали.

- Хто їм винен? - погордливо труснув головою Юрась.

- Ю-ра-си-ку, - мовила Ліна тоном терплячої виховательки дитячого садка, - коли міліція оглядала кабінет головного лікаря, Мар’яна Богданівна Омелянич іще була жива. А ми туди потрапили на день пізніше...

- Тільки в твоїй голові могла виникнути думка скласти ці події докупи так одразу. Ну, скажи мені, який зв’язок між лікарем і пацієнткою?

- Ти це гіпотетично кажеш? - спитала Ліна ядуче. - Сам прекрасно бачиш, що зв’язок безпосередній, і я була б дурепою, якби не зметикувала, що касети можуть допомогти цей зв’язок виявити.

Юрасик тяжко зітхнув. Насправді він просто страшенно заздрив Ліні, що то не йому потрапили до рук касети, що то не він приніс, як пес у зубах, останній доказ, за допомогою якого злочинці нарешті будуть покарані. В уяві Юрась Булочка бачив себе у залі суду, в ролі державного обвинувача, і з вуст його лилися слова палкої промови. Ні, лилися - це невірно: насправді він карбував кожне слово, кожне слово падало на присутніх, як Перунова блискавка з неба, запалюючи праведний гнів і ненависть до злочинців. Ось злочинці зіщулилися на лаві підсудних, пожухли, як осіння трава, а Юрась вивищився у три своїх зрости, у нього в руці караючий меч правосуддя...

З полону мрій вирвав Юрася нетерплячий грюкіт у двері. Ліна зірвалася їх відчиняти. На порозі стояла вчорашня готельна адміністраторка в зеленій хустці, тільки сьогодні хустка на ній була брунатна, темна, вона зливалася з темрявою коридору.

- До вас гості, - мовила адміністраторка, пропускаючи вперед закутану по самі очі істоту.

- Заходьте, - мовила Ліна, відступаючи від дверей.

Істота рішучо зайшла досередини і почала помалу, терпляче й послідовно розпаковуватися. Вона стягнула великі рукавиці, і під ними виявилися тонкі й красиві пальці з гострими налакованими нігтями. Руки запрацювали спритно, розмотуючи шарф. Під шарфом, накрученим поверх довгого сірого пальта, виявилася ще біла пухова хустка, а на хустці трималася синя в’язана шапочка. Коли нарешті впав останній бастіон - довжезне пальто, перед очима Юрася та Ліни стояла молода чорнокоса жінка в рожевому светрі. Ліна потрусила головою, щоб відігнати марево. Ще одної жінки в рожевому светрі, здавалося їй, вона вже не витримає.

- Ми з вами знайомі, - заговорила жінка, простягаючи Ліні руку. - Я з лікарні. З реєстратури.

“Слава Богу!” - вигукнула Ліна про себе.

- Так, сідайте, будь ласка, - мовила вона вголос.

Жінка сіла на краєчок ліжка, з Ліниного боку, упівоберта до Юрася Булочки. Юрасик рвучко опустив ногу у дірявій шкарпетці й заховав її під ліжко.

- Ви шукаєте сина Мар’яни Богданівни Омелянич, - сказала жінка суворо.

- А в неї є син? - непідробне здивувалися Ліна та Юрась, які ще хвилину тому не підозрювали про існування жодного сина.

- Як же без сина? - так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. - Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина?

Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації - зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, - все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку - ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни Богданівни Омелянич і Святослава Пилиповича Шапки які родичі і де їх шукати.

- Можу вам допомогти, - тим часом говорила жінка в рожевому светрі, - але не безкорисливо...

- За гроші? - запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення.

- Ні, не за гроші - за послугу... - і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво.

Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: “Зараз я тебе поцілую”, - і складаються сластолюбним трикутником...

Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом.

- Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, - мовила вона, - а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: “Молода красива жінка шукає пару на все життя”.

- Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, - забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього.

- Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість...

- Звісна річ, неприйнятна, - сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. - Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, - і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення.

Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети “Речовий доказ”.

- А де ж текст оголошення? - кволо спитала Ліна.

- Так ми ж його ще не узгодили, - стенула плечима жінка. - Ось вам ручка, підписуйте.

Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру - “М”.

Жінка склала свій примірник контракту вчетверо й заховала в сумку.

- Так, тепер записуйте дві адреси.

- Чому дві? - поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги.

- Пишіть, - сказала вона. - Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга - її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися?

Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті.

- Тепер я вас більше не затримуватиму, - мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування - пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець - відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима.

Ліна впала на ліжко поряд із Юрасем Булочкою.

- Їдемо шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич? - спитала вона.

Вони обоє раптом зрозуміли, що не тільки нікому не скажуть про жінку в рожевому светрі - вони й між собою про неї більше не заговорять.

- Давай розділимося, - запропонувала Ліна. - Я до матері, а ти в його хату, а то вже година пізня...

Юрасик здогадався, що Ліна покладає великі надії на хату Мар’яни Богданівни Омелянич і тому відправляє його в хату до сина, де того, звісна річ, нема і ще днів зо три не буде, але після візиту жінки в рожевому светрі сили сперечатися зі старшою колегою у Юрася Булочки не було.

Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи.

- Де це ти так виряджаєшся? - поцікавився Юрась саркастично.

- Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені...

- А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше?

- Так, - ще раз поправила зачіску Ліна, - жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі?

- Ще б пак!

Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами - на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала.

Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала.

- Хованцю, хто там? - почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. - Заходьте! - запросив чоловік. - Я зараз вийду, секунду.

Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.

- Орест, - мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.

- Ліна Оверченко, - представилась вона, обережно вивільняючи руку. - Я журналістка. Столична газета “Речовий доказ”. Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками... - Ліна на мить замислилася, добираючи слово, - загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич...

Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.

- Кажіть, - хрипким голосом мовив він.

- Вибачте, але справа в тому, - заторохтіла Ліна, - що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, - тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, - і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я...

- Не тягніть! - не витримав Орест.

- Я хочу, щоб ви послухали касету, - промовила Ліна й увімкнула диктофон.

Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.

“Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас”.

“Про мене?” - низький чоловічий голос.

“Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх”.

“Ти їх пам’ятаєш? - в чоловічому голосі вчувається напруга. - Ти пам’ятаєш, що вони говорили?”

“Дуже чітко... Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під “бокс”, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету!”

“Що вони говорили?”

“Зараз, зараз я згадаю... Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? - схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема... Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: “Мати-Хижа-Птиця”... А я лежу - і ні поворухнутися, ні слова сказати... А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: “Я вас запам’ятала”. Ледве прошепотіла - чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов”.

“Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті?” - голос Святослава Пилиповича.

“Ні, здається... Ні... А чому ви - бісів шаман?”

Ліна вимкнула диктофон.

- Далі вже нічого не записано, - мовила вона.

- Виходить, - звів на неї темні очі Орест, - маму вбили через те, що вона виявилася випадковим свідком? Але що ж тоді шукали в її хаті?

Хованець низько й сердито рикнув.

 

Розділ XIII

 

САЛЬТО-МОРТАЛЕ

 

Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із заклопотаних і неуважних зробилися обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері.

По той бік вулиці від хати, за старою покрученою липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках.

Не озираючись, дві постаті посунули розбитою дорогою в напрямку містечка. Швидко оминали вони ліхтарі, обходили одиноких перехожих, рухались уздовж парканів.

- Де вони пішли? - пхнув хованець нявку плечем. Та нервово сіпнулася.

- Важко здогадатися?

- До нього?.. - захриплим басом прогарчав хованець.

- А де ж іще?

- Зроби щось! Ти ж хату їм запечатувала!

- Печаті не стало і на день, - зашипіла нявка роздратовано. - Ти ж бачив. Що я ще маю зробити? Правда, є в мене один план...

Хованець мимоволі позадкував від неї.

- Твої плани...

- Ще хвильку посперечаємось і вже їх не наздоженемо! - суворо попередила його нявка.

Перестрибуючи через калюжі, що в них, кружляючи, падали сніжинки, щоб миттєво без сліду розтанути, нявка й хованець квапливо рушили за двома нечіткими тінями, які ще маячіли в кінці вулиці.

Поодинокі ліхтарі розбризкували в калюжах світло. Дві темні постаті раптом стишили хід, а, дійшовши до рогу вулиці, зупинились і застигли, міцні й непорушні, як чорні стовбури голих зимових дерев.

Переслідувачі загальмували та притислися до паркану. Перед їхніми очима розгорталося німе дійство, бо всі звуки поглинула ніч.

Дорогою повз старенький автобус. На зупинці, на тлі жовтого кіоску, вирізнялися три постаті: жінка, чоловік і пес. Двоє чорних, порадившись між собою, відвернулися від автобусної зупинки й швидкою ступою, ледь торкаючись землі, рушили вглиб житлового кварталу, долаючи двори так швидко, що здавалося, вони перетинали їх одним кроком.

- Чому ми стоїмо? - прошепотів хованець, стискаючи нявчину руку.

- Я знаю кращу дорогу... - тихо вимовила та.

Повз нявку й хованця пролітали будинки, двори й дерева, крамниці, школи й дитячі садки. Десь поруч великим колом вулиці їхав автобус, але вони мали випередити його. З-за повороту вигулькнув старий, сто років тому пофарбований у зелений колір, вже проіржавілий вагончик. Дві чорні постаті наближалися з іншого боку.

- Стійте! - відчайдушно крикнула нявка, загородивши тим двом дорогу.

- Ти хто така? - почулася насмішкувата відповідь. - Малеча, відійди.

Дві постаті, розступившись, спробували обійти нявку з боків, але вона стрибнула назад, заслоняючи своїм прозорим тілом вузький прохід між вагончиком і високим парканом. Губи нявчині задрижали й розтулилися; з них полинули зірвані вітром слова дивної, швидкої-швидкої пісні:

 

Замовля-м тобі кров

На п’ятнадцять віків:

Очам спати без снів,

Холод чути нутром,

Проростає коса

Хай корінням земним,

Щоб не впорався з ним,

Щоб не встав уже сам...

Спи!

 

- Слабкі твої чари й замовляння! - вищирився один із двох. Невловимим рухом викинувши руку вперед, він пальцем штрикнув нявку, і та, заточившись, упала спиною на тоненьку осику, що росла попід парканом позаду вагончика. Шлях був вільний, і шляхом цим двоє миттєво скористалися, шкірячи гострі зуби.

Широко розплющеними очима дивилася нявка на жовті ікла, що невпинно насувалися на неї. їй здавалося, що он з кінчиків крапле слина і червоний язик жадібно підбирає її. Тіло нявці боліло, ніби кожна кісточка в ньому була переламана, - не зрушити з місця, ніде не подітися! Ноги ковзали в мокрому снігу. Жовті ікла дедалі ближче...

Правою рукою нявка схопилася за осикову гілку, щоб не впасти, бо тремтіли коліна й судома збігала згори вниз - від самого попереку до п’ят. Вітер шарпнув прозору сорочку, намагаючись збити з ніг нявку - маленьку тваринку, загнану в кут. Суха осикова гілка тріснула під рукою й обламалася. В маленькій долоні опинився гострий кілок. Гострий осиковий кілок. Найкраща зброя.

Міцно стискаючи осикового кілка, нявка кинулась уперед. Кілок уперся одному з двох у бік, під ребро, туди, де в живої істоти мало би бути серце, але не пробив тіло, тільки в чорному одязі зробив дірочку, з якої тонкою цівкою почав струменіти дим.

- Ти ж, мала потворо! - засичав крізь зуби опир. - Ну, я тобі!..

Він легко висмикнув кілка з нявчиної руки. Хижі блискучі очі опинилися близько-близько від переляканих жовтих очей. Двома здоровезними лапами опир стиснув нявчине горло.

Десь нічною тихою вулицею їхав автобус. Він уже під’їжджав, він був уже майже поруч. У ньому, примостившись недалечке від дверей, сиділи чоловік і його вірний пес. Автобус пихкав димом, лишаючи сірий теплий слід у зимному повітрі. Шини розхлюпували калюжі, відганяючи перехожих від краю тротуару.

Нявка стулила повіки. Нежива долоня душила горло.

Раптом ззаду вчувся розлючений рик, і нявка відчула, що її вже ніщо не тримає. У якомусь дивовижному сальтомортале над її головою летів хованець. Вона дивилася на його чорний кудлатий живіт і не могла відвести погляду. Хованець стрибнув на темну постать, і два тіла покотилися по землі, розбризкуючи навкруги брудне сніжне місиво. Сплетені в клубок, де не розрізнити було ні ніг, ні рук, вони котились і перекидались, і здавалося, що перекидається світ, що місяць падає під ноги, що дерева ростуть із неба, що калюжі - то чорні хмари, навислі над головою.

І тут на плетиво тіл упала ще одна постать, розриваючи клубок навпіл. Уже нявка могла вирізнити волохаті хованцеві ноги, що вперлися в землю, повільно піднімаючи важке, велике, незграбне тіло. Вже нявка могла бачити, як над тілом хованця нависли двоє, притискаючи до землі, щоб не підвівся. Жовте ікло зблиснуло й уп’ялось хованцеві в груди з лівого боку. Нявці здалося, що на шкірі виступила кривава пляма, хоча її в нічному мороці ніяк, ніяк не можна було б розрізнити...

І нявка тонко заверещала, жахаючись власного голосу.

 

Розділ XIV

 

ЛОВИ-ПЕРЕГОНИ

 

- Вас провести? Де ви живете? - спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку.

- Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую.

Хованець незадоволено гавкнув.

- Бачите, - мовив Орест, - і пес каже, що треба провести.

- Ні, ні, - зашарілася Ліна, - дякую. Я прекрасно дощу сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві...

- Ну, до зустрічі, - сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. Орест хитнув головою: - Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам теж уже їхати час...

Вони мовчки, супроводжувані темним, як хмара, Хованцем, дійшли до зупинки, і майже одразу над’їхало два автобуси - у протилежні боки. Ліна заскочила на підніжку й помахала Орестові рукою. Дві половинки дверей зійшлися докупи, й автобус розтанув у темряві.

Орест перетнув дорогу й собі сів ув автобус. Хованець примостився йому побіч ноги, поклавши важку голову на забрьоханий черевик.

Жовтий автобус помалу сунув дорогою, а Орест згадував матір, Святослава Пилиповича і цю дивну жінку-журналістку, більше схожу на дівча, на школярку-бешкетницю, яка не ходить, а весь час бігає, ледь нахилившись уперед, ніби тягне її кудись одній їй відома мета. Він усміхнувся сам до себе, поплескав Хованця по крутому загривку.

Автобус зупинився, і чоловіка та пса сховала в обіймах вулиця. У кінці провулку темними обрисами вже маячів їхній будинок. Зараз вони відчинять двері, увімкнуть в усіх кімнатах світло, розганяючи пустку, що причаїлася по кутках за той день, що їх не було вдома, розчахнуть кватирку, впустивши до хати вологого, свіжого повітря, і крізь неї вилетять надвір і розчиняться в сутінках усі жахи, що оплели серце. І все буде так, як має бути.

Чоловік і пес спокійно йшли додому. Раптом пес на мить зупинився, вдихнув холодне повітря й рикнув. Присмерк звурдився і сформувавсь у дві темні тіні, які помалу набирали чітких обрисів, й ось уже зір може вирізнити чорні довгі пальта, що метуть заполами брудний сніг, важкі черевики, ось уже погляд упирається в недобрі очі на червоних з вечірнього морозу лицях.

Хованець несамовито загарчав, й Орест спиною вчув якусь надприродну небезпеку.

- Ти, слухай, треба побалакати, - сказав один із двох.

Орест відступив на крок. Лишень не дати їм наблизитись упритул: у нього нема жодних шансів проти цих двох. Хіба тільки чорний, великий, вірний пес...

- Треба побалакати, - повторив незнайомець. Одна рука його здавалася довшою за другу, бо продовженням долоні вгадувався пістолет із довгою цівкою.

Орест свиснув псові і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Якби його хто спитав зараз, чи він злякався, він не зміг би відповісти, але точно знав, що хоче жити. Хоче жити, тому що в єдиному на все містечко готелі зараз спалахне світло в кімнаті, і жінка-дівча, скинувши зелену дублянку, витягне з сумки побитий диктофон, який працює досі тільки силою її навіювання, і сяде писати статтю про Орестового батька. Батька! Якби знати про це раніше! Серце Орестове стислося від почуття провини: за два дні він утратив батька й матір, але почувався дивно щасливим, коли пригадував руді коси маленької журналістки та її звучний голос. Орест побіг.

Позаду чоловіка та його пса гупали важкі підбори. Орест пришвидшив біг, завертаючи за ріг, обходячи свій будинок із лівого боку. Під ногами замість снігу хлюпало сіре місиво, черевики ковзали, не могли знайти твердої опори.

Попереду в темряві вималювалася глибока калюжа; Хованець легко перескочив її та обернувся до господаря, мовби підганяючи його. На секунду зупинившись, Орест озирнувся. Дві тіні невідворотно наближалися, вони навіть не поспішали, наче напевно знали, що чоловіку та псові нема де подітися на вузькій і безлюдній вулиці.

Орест скочив, але ступня, прийнявши вагу тіла, зненацька послизнулась і поїхала вперед, а він, не втримавши рівновагу, тяжко гепнувся просто в калюжу. Зимна вода хлюпнула за комір. Хованець голосно дзявкнув і підскочив до свого хазяїна.

Орест постояв мить на чотирьох, балансуючи. Дедалі ближче гупали квадратні черевики, де в носаках під твердою шкірою зачаївся метал, де в підбори вставлені металеві пластини. Орест став на рівні й рушив далі, заспокоюючи знервованого пса жестом. Пес слухався свого господаря беззаперечно, але Орест прекрасно розумів, що коли господарю загрожуватиме безпосередня небезпека, він не втримає пса.

Вулиця, яку Орест за дві хвилини в дитинстві пролітав на санчатах, чомусь видовжилась і ніяк не закінчувалася. Чоловік і його пес бігли вгору; під чорною водою калюж місцями зачаївся підступний лід, й Орестові час від часу доводилося рвучко спиратися рукою на землю, аби знову не втратити рівновагу й не впасти.

Орест біг.

Раптом вулиця, з двох боків обмежена парканами сусідських будинків, насунулася на нього темним громаддям. Асфальт був перекопаний упоперек, глина навернена горою, поруч валялися широкі коричневі труби. Хованець легко видряпався на верх глиняної гори, застиг над викопаним ровом й обернувся до господаря. Орест махнув йому: “Скачи!” - й Хованець перелетів через рів.

Інстинктивно озирнувшись, Орест поліз нагору. Ноги повзли ковзкою глиною, він дряпався й дряпався, й ось уже він на самому вершечку, ось уже перевалюється через гребінь, ноги їдуть нестримно - й Орест, загрібаючи руками мокру глину, стрімко скотився в рів.

Витягнувши руки вгору, Орест намацав край. Спробував підважитися на руках, але долоні не могли втриматися на краю, глина обвалювалася цілими шарами, сипалася за вилоги рукавів. Хованець гавкнув.

- Ну, песику, давай!

Пес стояв непорушне. Орест звівся навшпиньки й ухопив пса за нашийник. Хованець позадкував.

- Швидше, Хованцю, швидше! - хрипко скрикнув Орест, і пес, вчепившись зубами хазяїну в комір, рвонув його з ями. Опинившись на рівній землі, Орест відсапався й озирнувся назад. Дві тіні, виламавши з паркану кілька дощок, ладнали місток через рів - от-от перескочуть на другий бік. Орест рвучко обійняв пса за голову, притис міцно до себе, випростався.

Чоловік і пес побігли.

Хмари, що весь день куйовдилися над містом, нарешті розступилися, випустивши на волю місяць. Той освітив трьох людей і собаку, які, мов примари, пливли вздовж вулиці майже безгучно, і тільки чулося низьке, загрозливе гарчання пса. Відстань між мисливцями й дичиною то скорочувалася, то збільшувалась, і часом здавалося, що от-от наздоженуть дві тіні мисливські свою дичину, але раптом пес робив великий стрибок, і за ним величезним кроком стрибав його господар, і гонитва продовжувалася.

Зненацька занедбана вуличка кинулася на Ореста чорною масою: просто перед обличчям виросла стіна. Очі, вже звиклі до темряви, розрізнили обриси старого вагончика, що перегородив дорогу.

Орест нахилився, пес легко заскочив йому на спину, а звідти - на дах вагончика. Орест намацав якийсь виступ над вікном і почав дертися нагору. Ноги з’їжджали з гладкого боку, руки зривалися. Тільки б ухопитися за дах!

За куртку смикнула чужа рука, Орест гепнувся на коліна. Хованець загарчав на даху, вишкіривши зуби. Двоє в чорних пальтах стояли впритул.

- Ти, слухай, - заговорив один із них, - чого бігаєш? Диск віддати все одно доведеться...

“Диск із маминої касети! - майнуло Орестові в голові. - Але чому?..” Притулившись спиною до холодного металевого боку вагончика, Орест змучено сказав:

- Я не знаю, про що ви...

- Що ти тут мені розпатякуєш! - гаркнув другий. - Слухай, давай диск - і можеш забути про нашу зустріч...

- І про те, що ви вбили мою матір, я теж маю забути?

- Не хочеш, - мовив перший, - не треба.

На Ореста дивилося пусте око пістолетної цівки. Хованець гарчав і шкірив зуби, його червоні очі жаринками світилися в потемку. Орест кволо всміхнувся. Згадав маленьку журналістку й сумно подумав, що більше ніколи не побачить її, не почує її голосу. Це кара за його дитинну радість від зустрічі з нею, за те, що так швидко забув про материну смерть!

Раптом Орестові гостро захотілося жити. Як колись його вчили в армії, він зробив рух тілом, ухиляючись від пострілу, і спробував вибити пістолет з наставленої на нього руки, та одразу ж отримав під дих від другого супротивника. Орест присів на пружних ногах, гойднувся назад і пом’якшив стусан, тоді викинув кулак уперед, вкладаючи в удар всю вагу корпусу. Одночасно опекло щелепу - перший нападник заїхав йому в обличчя. Хованець, який напружено спостерігав за бійкою, не витримав і, гавкнувши, з даху вагончика полетів просто на зловмисника.

- Хованцю, ні!.. Та було запізно.

Чорний підкинув руку з пістолетом і вистрілив. Хованець болісно дзявкнув і смикнувся. Розчепіривши лапи, він летів на землю, й Орест дивився на нього знизу, на його незахищений живіт. Хованець упав на кривдника, той вивернувся, й тіло псове важко гепнулося на бік, здіймаючи бризки в брудній калюжі.

Зігнувшись навпіл, Орест із криком врізався чорному у живіт. Той ухнув і з усього маху вдарився боком у стовбур осики, що росла попід самим парканом. Пістолет відлетів і з глухим “плюсь!” зник у підталому снігу. Головоріз осів на землю, тримаючись за бік. З-під руки його запарувала дивна біла хмарка диму.

Десь за високим парканом грюкнуло вікно і чоловічий голос сердито гримнув:

- Знову бійка? Я викликаю міліцію!

- Викликай! - з усіх легенів закричав Орест.

Другий зловмисник шукав у мокрому снігу пістолет, товариш смикнув його і захарчав: “Кинь! Вшиваємося”, - і, тримаючись за бік, почав незграбно втікати. Другий нарешті відшукав пістолет і поскакав услід, але Орест того всього не бачив.

Він не бачив, як сусіда його з рушницею вискочив надвір, як дві тіні, гупаючи важкими підборами, зникли в темряві, він не чув, як його хтось потягнув за рукав. Він стояв на колінах над тілом пса, і брудні сльози, змішані з потом, текли йому по обличчю. Собачі очі були заплющені, й не стріпували чорні повіки, і з горла виривалося слабке харчання - замість низького, суворого собачого гавкоту, який щоранку будив Ореста на роботу, який зустрічав його вдома після довгого-довгого дня, який перший вітав його, звідки б він не повертався...

Орест ухопив голову пса в долоні, притиснув до себе й заволав у небо:

- До-по-мо-жі-і-і-іть!

 

Розділ XV

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.)