АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ВУЛИЦЯ ЦВИНТАРНА, ТРИНАДЦЯТЬ

Читайте также:
  1. Другий день «Дитина і вулиця» Молодша група
  2. Другий день «Дитина й вулиця» Молодша група
  3. Екскурсія «Моя вулиця»

 

Залучаючи столичного журналіста до пошуків зниклого Ореста, Валерій Нечипоренко робив послугу редактору видання “Речовий доказ” Вальтеру Тадейовичу - у відповідь на іншу послугу. Він також сподівався, що і в майбутньому їхня співпраця буде не менш плідною. Та якби він заздалегідь передбачив, яким липучим виявиться новоспечений помічник Юрась Булочка, можливо, Вальтеру Тадейовичу довелося б пообіцяти рябокінській міліції значно більше.

У п’ятницю Юрасик просидів у крихітному помешканні Валерія Нечипоренка до самої ночі. Ніби цього виявилося мало, суботнього ранку він стояв під дверима квартири вже о пів на десяту. Винувато усміхаючись, столичний журналіст привітався наполегливо і, не чекаючи запрошення з боку господаря, вихором увірвався на кухню.

- Пошта працює з дев’ятої, - щасливо повідомив він, - і я вже встиг купити лотерейний квиток. Сьогодні увечері розіграш. Я, - додав він по-секрету, - вибрав чудові числа - сім і дев’ять, і ті, що на сім і дев’ять діляться.. Тепер, - він дещо насупився, немов міркуючи, чи варто видавати свою таємницю, щоб нею ніхто не скористався, - якщо на цей раз не виграю, я кожен розіграш закреслюватиму тільки ці цифри. Досить уже грати без системи!

Валерію Нечипоренку нічого не лишалося, як нагодувати гостя сніданком і вислухати прекрасні ідеї, які Юрасик обмірковував, певно, всеньку ніч.

Щоправда, одна ідея Валерію Нечипоренкові сподобалася: якщо телефонний номер, вказаний на інтернет-сторінці Фонду Британського університету, має код (044), то рівною мірою це може означати як те, що він зареєстрований у Києві, так і те, що - десь по області. Юрасик глибокодумно вирік, що (044) 825-30-50 не може бути київським телефоном - з 825 у столиці ніколи номер не починається. А отже, телефон обласний. З Києва дзвонити - 8-282-5-30-50...

Валерій Нечипоренко аж підстрибнув на стільці: та це ж рябокінський телефон! Та як таке може бути?!

Юрась Булочка сидів задоволений до кінчиків нігтів.

Господар приволік із коридору телефонний апарат і почав накручувати диск.

- А якщо там визначник номеру встановлений? - спитав технічно просунутий Юрасик.

- Начхати! - махнув рукою Валерій Нечипоренко. Він саме почув довгі гудки, потім клацання, а потім низький чоловічий голос:

“Доброго дня! Вас вітає Фонд Британського університету. На жаль, зараз ми не можемо відповісти на ваш дзвінок, але зв’яжемося з вами одразу, щойно появиться така можливість. Просимо лишити своє повідомлення або відправити факс після сигналу”.

“Пі-і-і-і...” - пронизливо пропищало в мікрофоні, і безстрашний міліціянт, чомусь похоловши від думки, що треба буде лишати якесь повідомлення, поспішно поклав трубку на важіль.

- Що там? - Юрась не вдавав байдужість.

- Нікого нема вдома... Тобто на роботі... Може, ще просто рано?

- Та що ти таке говориш! Хто ж це в суботу, та ще й після свят, попхається на роботу! Тим паче, що благодійний фонд - та ще контора...

- То що робитимемо? - розгубився Валерій Нечипоренко. - Ці свята просто все вже зіпсували!.. Треба би було туди під’їхати - тільки знати б куди...

Юрасик подивився на міліціянта зверхньо.

- Телефонний довідник маєш?

- Старий, - і Валерій Нечипоренко зняв із холодильника старезну книжку в картонній палітурці, з-під якої розлазилися на всі боки жовті сторінки. Юрась Булочка почав її захоплено гортати і вже за п’ять хвилин радісно сповістив:

- Вулиця Верхня - це який район?

- Ми називаємо - Заріччя.

- А Лесі Українки?

- Там само, - відповів Валерій Нечипоренко, так і не зрозумівши, до чого веде настирливий гість.

- Бачиш, - пояснив столичний журналіст, - на п’ять починаються номери на вулицях Верхня, Лесі Українки і ще - як її? - він звірився з картою, - на вулиці Цвинтарній. Боже, хто ж там згодився жити?.. - додав він скоромовкою і продовжив: - Заріччя - великий район?

- Та де там! - відмахнувся Валерій Нечипоренко. - Всі ці вулички - на п’ять домів...

- Бачиш, а Фонд Британського університету, якщо вже має інтернет-сторінку, напевно ж має і табличку на дверях. Ми його швиденько знайдемо... Поїхали?

- Ні, ти лишайся, - зненацька твердо заперечив Валерій Нечипоренко. - Я не маю права залучати до розслідування штатських осіб без попереднього погодження з начальством. Я тобі подзвоню зразу, - додав він, - чесно.

- Але ж ти не підеш туди один! Марадона...

- Зрештою, - розсердився Валерій Нечипоренко, - чого я маю дзвонити Марадоні? Я ж не на озброєних бандитів виходжу один! Завітаю у Фонд, сьогодні там, схоже, вихідний, отже, просто розвідаю обстановку навкруги...

- Тоді візьми мене з собою, - знову заканючив Юрась Булочка, зазираючи міліціянтові в сірі очі, - якщо все так безпечно, як ти кажеш.

- Ні, не можу. Не можу.

- Але у мене є машина! - навів Юрасик останній переконливий аргумент, чим остаточно добив міліціянта.

Капловуха “копійка” домчала двох вимушених спільників до району Заріччя за п’ять хвилин. Вони перетнули місток і опинилися навпроти старої дерев’яної церкви, давно не ремонтованої, але ще живої. Валерію Нечипоренкові замлоїло в серці, хоч він і не хотів собі в цьому зізнатися, і він змушений був відвернутися від свого попутника. Саме тому і не бачив, що Юрась дивиться на церкву з благоговійним подивом.

Два стовпчики без хвіртки гостинно запрошували на обійстя, а у вікні хати, яка боком притискалася до церкви, здалося, майнув жіночий силует...

- Виходимо? - спитав Валерій Нечипоренко чужим голосом.

Юрасик, як дбайливий господар, притулив машину в бічній тупиковій вуличці, де її ніхто не мав права потурбувати, під розкидистою старою сливкою. Навіть сонце не могло тепер завадити “копійці” добре відпочити.

Угору вела вулиця Лесі Українки, обабіч чітко означена високими парканами, і спільники, проминувши церкву й ідучи кожен по своєму боці, час від часу ставали навшпиньки й зазирали у подвір’я, щоб пересвідчитися, що в глибині дворів - прості, здебільшого одноповерхові хати. Без жодних табличок і вивісок.

Вулиця Лесі Українки повертала ліворуч, а від неї відгалузилася Цвинтарна, котра, як пояснив Валерій Нечипоренко, дальнім кінцем своїм впиралась у старий цвинтар. Новий цвинтар, на якому поховані і Святослав Пилипович Шапка, і Мар’яна Богданівна Омелянич, Орестова мати, розташований був праворуч трохи далі.

На вулиці Цвинтарній, як і пророкував Юрасик, ніхто не згодився жити. Забудована вона була одноповерховими цегляними будівлями, де містилися санепідемстанція, контора меблевого цеху, якісь офіційні заклади. Частина будівель виявилася занедбаною. Навіть Валерію Нечипоренкові, який у Рябоконі виріс і вулицю Цвинтарну знав дуже добре, поєднання дивної її назви і запущеності більшості будівель видалося лиховісним.

Двоє спільників тихо, майже навшпиньках рухались уздовж Цвинтарної. Всі будівлі містилися тільки з одного - лівого - боку, а праворуч хиталось од вітру різнотрав’я широчезної луки. Таємничий шурхіт трави змушував спільників раз у раз озиратися, бо здавалося, що назирці за ними хтось іде. Минувши санепідемстанцію, Валерій Нечипоренко чомусь пошепки звернувся до журналіста:

- Ще одна будівля - ота, остання, а далі вже цвинтар.

Юрась Булочка відповів так само пошепки:

- Виглядає занехаяною. Підемо перевіримо?

У цей момент на стежці, що вела від цвинтаря, з’явилася згорблена чоловіча постать. Не змовляючись, Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка зробили рух, ніби хотіли присісти й заховатися за кущем шипшини, але вчасно зрозуміли, що чоловік на стежці, безперечно, їх уже помітив, і їхній переляк виглядатиме дітвацтвом.

Що ближче чоловік підходив до них, то більше зростала певність Валерія Нечипоренка в тому, що саме його він бачив учора зранку біля відчиненої хвіртки Орестової хати. Той самий добротний одяг, той самий дещо іноземний вигляд, зрештою, той самий горб! У руці незнайомець мав ціпок, на який спирався ледь-ледь, мов для годиться.

На нетвердих ногах міліціянт рушив назустріч незнайомцеві. Юрасик потягнувся за ним.

Навпроти з виду занедбаної будівлі горбун зупинився й почекав двох спільників, які, очевидячки, прямували саме до нього. Валерій Нечипоренко подолав дивний острах і рішучо наблизився. Тепер горбун тримав ціпок посередині, наче збирався постукати ним у двері, і міліціянт роздивився на круглому руків’ї лилика з великими перетинчастими крилами.

На перехняблених дверях будівлі з половиною вибитих вікон гвіздками був прибитий до дерева аркуш формату А4, захований у прозорий поліетиленовий файлик. На аркуші, безперечно, з допомогою лазерного принтера було надруковано: “Фонд Британського університету. Години роботи: понеділок - п’ятниця з 9.00 до 17.00”.

- Ви до мене? - між тим заговорив горбун. - Вам пощастило, що ви мене захопили. Ми зазвичай не працюємо в суботу. Заходьте.

Він потягнув на себе двері і запросив двох спільників, які вже ледве стояли від незрозумілого хвилювання, досередини. Зразу за дверима починалися сходи, і горбун чомусь повів їх не догори, а донизу. На мовчазне питання Валерія Нечипоренка він глухо пояснив:

- Ми щойно переїхали. Почали робити ремонт з бейзменту... вибачте, з підвалу. Тому там поки що й розмістилися. До кінця літа плануємо закінчити ремонт всюди. А зараз - прошу.

Він спустився на два сходових прогони й опинився перед залізними дверима. Відімкнувши кодовий замок, відхилив на себе двері й промовив:

- Заходьте, зараз я увімкну світло, секунду.

Валерій Нечипоренко зробив два кроки. За ним через поріг переступив Юрась.

- Дух розбрату спускається... - пробурмотів горбун ледь чутно. - Ілбісе, ти вже тут?.. Хай вороги повбивають одне одного...

Валерій Нечипоренко різко озирнувся. Мати справу з божевільним?.. Але позаду нього вже м’яко зачинялися двері. Двоє спільників опинились у цілковитій темряві.

 

* * *

 

- Це ти винен, - рюмсав Юрась Булочка, вражено мацаючи в темряві голі стіни: таки дійсно в “бейзменті” встигли зробити ремонт - стіни гладенькі, без шпарин і навіть без павутиння. Підлога, щоправда, була на диво загиджена, начеб після ремонту тут не прибиралося.

- Я тебе не запрошував! - відрубав Валерій Нечипоренко, рухаючись уздовж стіни в протилежному напрямку. Стіна була просто нескінченною, ніби підвал тягнувся під усім будинком і зовсім не мав перегородок.

- Я машину лишив без нагляду! - не вгавав столичний журналіст. - Колеса познімають!

- Та кому треба твій задрипаний “жигуль”! - пирхнув міліціянт, наблизившись до кутка й обмацуючи його, скільки стачило зросту. - Він, певно, старший за мене.

- Старший! Але гума цілком нова! Я того року капітальний ремонт робив. І взимку зовсім мало їздив.

- Іди ти під три чорти зі своєю машиною! - вилаявся Валерій Нечипоренко, сам дивуючись злості, яка закипала в ньому. Замкнене темне приміщення не так гнітило, як викликало з нутра притлумлені звірячі інстинкти, сплески агресії, чорні думки.

- Нема чого мене й мою машину шпетити! - визвірився Юрась. - Краще приглянься до себе: зайшов у підвал, як дурний пес на гицельню, гицель двері замкнув, а ти на інших псів з розпуки почав кидатися.

Якби Валерій Нечипоренко міг бачити Юрасика, не вагаючись, стрибнув би на нього й затопив тому кулаком у писок. Він уже зробив крок від стіни, прямуючи на Юрасиків плаксивий голос, коли той вмовк, і міліціянт одразу розгубився: праворуч він чи трохи ліворуч?

- Пельку заткай, - промимрив він, знову хапаючись за рятівну стіну. Не хотілося почуватися повним ідіотом і заблукати у хоч і великому, та все ж обмеженому стінами просторі.

- Не заткаю! - Юрась Булочка злетів з котушок. - Хто тобі знайшов цього Горбаня? Хто за тебе всю роботу зробив? Я навіть у клуб комп’ютерний сам дзвонив. Хто здогадався, в якому районі фонд може бути розташований? Взагалі, що б ти без мене робив? А ти не зміг навіть подбати про те, щоб хоч одна людина з твого відділку знала, куди ти попхався в суботу! До понеділка ніхто й не згадає про тебе! До понеділка ми тут здохнемо!

Валерій Нечипоренко хотів на це відмовити, що його дядько-міліціянт може й здивуватися, куди це племінник подівся, адже на вихідні вони завше грали в шахи, але навряд чи дядько аж так стривожиться через його зникнення, що одразу почне розшукувати. От коли він не з’явиться в понеділок на роботу... Старший лейтенант почував-таки деяку провину за свою дурість, але вона лишень підігрівала злість.

- Герой-рятівник української міліції знайшовся! - вибухнув він глузливим реготом. - Ю-ра-си-ку, що ж ми без тебе робили б? Тільки твоя геніальна голівонька може допетрати до вирішення найскладніших ребусів. Подумай, Ю-ра-си-ку, поміркуй, може, надумаєш який вихід із пастки...

Стіна під рукою була гладкою і рівною, і Валерію Нечипоренку ввижалося, що він уже зробив кілька кругів по підвалу, і двері зникли, і спільники назавжди лишаться в цьому зачаклованому підземеллі.

- Сволота, - шипів Юрась Булочка, - клятий нишпорка, брудний слідець, мерзенний філер! Усі вас, поліцаїв, ненавидять, і правильно роблять! Нема за що вас любити! Ви ж усі невігласи дубоголові, недоуки продажні! Ви ж усі...

Валерію Нечипоренку потьмарилось у голові.

- Ти, непродажний журналюго! - просичав він. - Гадаєш, ваша газетка така чистенька? З жодною партією не пов’язана? Яким дурноверхим треба бути, щоб у це повірити! Ставки місячні у вас такі, що у нас медсестрі на ці гроші треба півроку, а то й рік голки штрикати, гарувати...

Юрась задихнувся від обурення.

Міліціянт не встиг договорити, адже намацав іще один кут, швидко пройшовся по ньому руками, скільки міг сягнути, нічого незвичайного не помітив і рушив далі вздовж стіни. І наштовхнувся просто на столичного журналіста. Вчепившись один одному в горлянки, журналіст і міліціянт деякий час мовчки борюкалися, сопучи від натуги. Перевага була на боці значно більш тренованого Валерія Нечипоренка, але Юрасеві Булочці додавала сили відчайдушність, і вони ніяк не могли здолати один одного. Тут Юрасик вужем вивернувся в руках старшого товариша і підбив його під коліно. Валерій Нечипоренко не втримався на ногах і присів. Чіпко тримаючи Юрасика за светр, він потяг його за собою.

У цей мент у підвалі виразно вчувся чи то стогін, чи то схлип.

Супротивники бухнулися на коліна й застигли. Образа вивітрювалася помалу, а місце її посідав сором. Що з ними трапилось у клятому підвалі? Хто наслав ману на дурні їхні голови?..

Закляті вороги злагоджено поповзли на звук, тримаючись за руки. Стогін більше не повторювався, але тиша в підвалі вже не здавалася такою непроникною: напружений слух вловлював чиєсь важке дихання, чиєсь тяжке зітхання... Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка, ще пам’ятаючи, як запекло вони сварилися, як люто ненавиділи один одного мить тому, навколішках повзли до центру підвалу. Щоки пашіли він бридкого відчуття, що вони наговорили щойно такого одне одному, від чого самим ж доведеться ще довго-довго відмиватися. І якби ж у цьому було хоч півслова правди! Але звідки на них накотило це потьмарення розуму?..

Два спільники, з’єднані тепер ще більшою таємницею, ніж досі, мовчки повзли й повзли. Тільки не думати, тільки ні про що не думати!..

На стілець, який лежав на твердій бетонній підлозі, вони налетіли одночасно. Юрасик ледь не дістав ніжкою в око, а Валерій Нечипоренко отримав по пиці чиєюсь босою ногою. Нога була така зимна, що промайнула було думка про те, чи не труп їм нагодився на бідні голови, холодом віддала в животі й повернулася рятівним переконанням, що труп не може стогнати й зітхати. Валерій Нечипоренко помацав босу ногу. Вона задригалася.

- Хто тут? - здушено пискнув Юрась.

Людина, яка лежала на боці, прив’язана до стільця, поривчасто дихала й мовчала.

І одночасно Валерій Нечипоренко і Юрасик зрозуміли, що перед ними не може бути ніхто інший, окрім Ореста. І одностайно кинулися здирати з нього мотузки.

Гострого нічого під рукою не було, і Юрасик розколупував вузли ключем, а Валерій Нечипоренко намагався стягнути ослаблу вже мотузку з ніг прив’язаного. Той не пручався, але й не допомагав. Він, здавалося, лежав зовсім безтямний, а коли Юрасеві Булочці вдалося впоратися з мотузкою, що оповивала плечі, мішком гупнувся на бетон. Звук у тиші пролунав так оглушливо, що Валерій Нечипоренко вжахнувся: зараз у непритомного просто репне голова від удару! Але той натомість важко проговорив:

- Духа розбрату підіслав... Сподівався... Абааси ойун... Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. - і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: - Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило...

 

Розділ XVI

 

ПРИГОДА НА ДВОХ

 

Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої. Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї - набагато більше, ніж просто приятелі.

Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби.

- Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора... Так-так, я слухаю... Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти... - Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. - Пишу.

Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану.

- Та можна було б і не записувати! - говорила Василина в трубку, відклавши ручку. - Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район... Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги... Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую!

Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка.

- Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме...

Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця.

- Що ти там записувала?

- Вулиця Цвинтарна, дім тринадцять.

Марадона натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор замовк.

- Наша Цвинтарна, на Заріччі? - спитав Марадона з недовірою в голосі.

- Аякже ж.

- І що там?

Василина погладила чоловіка, який совав ногами з нетерплячки, по буйночубій голові й весело пояснила:

- Товаришка моя каже, що після розмови зі мною весь вечір мучилася, ніби забула щось мені сказати. Потім вона почала прибирати і хотіла викинути вітальні листівки, що їй надійшли на Перше травня. Якщо ти пам’ятаєш, я їй теж листівочку вислала. Ось вона і натрапила на мою листівку, автоматично перегорнула і прочитала зворотну адресу. І згадала, що я живу у Рябоконі. А Володимир Матвійович Горбань - четвертий із табірної компанії лікаря Шапки, пам’ятаєш? - приїхавши з Британії, зареєструвався в рябокінському районі. Місцем проживання вказав місто Рябокінь, вулицю Цвинтарну, тринадцять.

- Ходімо, ходімо туди! - заквапився Марадона, по всій хаті шукаючи неслухняні кросівки. Василина витягла кросівки з шафки, в яку сама ж учора, ретельно вимивши, їх і сховала, та підкликала чорного пса:

- Хованцю, гуляти?

Хованець махнув раз хвостом, що для нього було виявом шаленої радості...

До будинку число тринадцять по вулиці Цвинтарній ходу було хвилин на тридцять. Можна б і автобусом, але гуляти - то гуляти! Хованець весь час відволікався на кущі й дерева, які мав ретельно винюхати й помітити. Пообідня пора в містечку Рябокінь була такою теплою, такою розніженою, що і значно довша прогулянка здалась би закороткою.

Перетнувши місток і завертаючи на вулицю Лесі Українки, Марадона зупинився перед короткою тупиковою вуличкою, зарослою травою. Незважаючи на неділю, дерев’яна церква зачинена - мабуть, між ранковою і вечірньою службами Божими священик подався у справах...

У тупиковій вуличці під сливою грілася в мереживній тіні листяної шапки “копійка” світлого кольору, трохи забрьохана, але доглянутого вигляду. Марадона придивився до київських номерів.

- Я її знаю, - промовив він до дружини і вказав на машину.

Василина, не менше за нього обізнана з усіма останніми подіями, висловила припущення:

- Може, той київський журналіст десь тут зупинився? У декого з мешканців можна винайняти кімнату, я точно знаю.

Марадона знизав плечима, Хованець добре обнюхав знайому машину, і вони рушили далі. Вздовж усієї вулиці Цвинтарної не вигулькнуло жодної живої душі. На старий цвинтар люди майже не ходили, а офіційні контори були зачинені. Повна відсутність людей чудового травневого дня навіювала моторошні думки, і Василина роззиралася, шукаючи хоч якихось ознак життя.

Стара цегляна будівля під номером тринадцять видавалася такою ж знелюднілою. Марадона погрюкав у замкнені двері, але всередині ніхто не обізвався. Та це й не дивно з огляду на звичні години роботи Фонду Британського університету, зазначені на вході на приліпленому скотчем папірці.

Хованець оббіг будівлю довкруж, виявляючи ознаки занепокоєння, та навіть коли Марадона зазирнув у кілька розбитих шибок, візитерам не вдалося вияснити, чи взагалі бувають тут хоч зрідка люди. Будинок виглядав абсолютно занехаяним.

- Либонь, краще сюди в понеділок завітати? - невпевнено припустила Василина.

- Як скажеш, - відповів Марадона замислено, і Василина серцем відчула, що він уже замислив якусь протиправну дію. - Ходімо, Хованцю.

Марадона пригорнув дружину й попрямував назад до міста. Вечоріло.

Хованець скімлив і поривався вернутись до занедбаного будинку в самому кінці вулиці Цвинтарної. Василину дедалі більше лякало хвилювання пса, проте вона не знала, як його витлумачити. Та нарешті вона зважилася.

- Я вірю псові, - замислено промовила вона.

Грозові хмари затягай небо, і посутеніло швидко, як узимку. Вітер зірвався раз, зірвався вдруге, а потім уже не вщухав ні на хвилину. Буря насунулася на містечко. Василина давно не пам’ятала такого вітру: він шарпав на ній одяг, рвав із руки торбинку, куйовдив волосся. Світла коса одразу розтріпалася, й жінка намагалася заправити довгі пасма за вуха, звідки вони весь час виповзали.

- Хочеш повернутися? - спитав Марадона.

Вгорі гримнуло раз, другий, третій. Вітер пригнув дерева до землі, а коли відпустив, гілля хльоснуло, й додолу посипалося листя. Перші краплі дощу були готові зірватися з хмар. Василина спробувала тугіше переплести косу, та це нелегко зробити, коли вітер рве її з рук.

- Я вірю псові, - повторила вона. Хованець вдячно торкнувся чорним мокрим носом її долоні. Вони розвернулися й почимчикували вгору по вулиці Цвинтарній.

Навпроти будинку число тринадцять не росло жодного деревця, і ніде було сховатися від струменів води, що ливнули згори, щойно молода пара із чорним волохатим псом дійшла до дверей. Навіть дашка не виявилося над дверима. Марадона, мокрий, як хлющ, добіг до найближчої розбитої шибки, підважився на руках і заліз у приміщення. За мить він з’явився у вікні зі старим стільцем в руках.

- Ставай на нього і залазь сюди, - він викинув старі меблі за вікно.

Василина, теж мокра й розпашіла, приставила стілець до стіни й жестом показала Хованцю заскочити. Хованець послухав її без роздумів. Потім він поставив передні лапи на підвіконня, та Василина розуміла, що самому псові важко буде заскочити на таку висоту. Вона підхопила пса під важкий зад і підсадила на вікно. Слідом за Хованцем вона нарешті опинилася всередині й хотіла викрутити воду з волосся.

- Чекай! - зупинив її чоловік. - Глянь на свої руки!

Руки були чорні, по лікоть у багнюці, а Хованець винувато відступив у куток захаращеної мотлохом кімнати. Василина виставила руки за вікно під дощ.

У приміщенні готувалися до ремонту: шпалери пообдирали зі стін, стелі розмили від побілки, але враження таке, що робили це упівсили, наче й не сподівалися колись той ремонт закінчити. Наводили лад про людське око.

Лишивши дружину викручувати одяг, Марадона пробігся по інших кімнатах. Повернувся швидко і з блиском в очах.

- Що там? - спитала Василина й відчула, що в грудях тьохнуло від передчуття незвичайного. Жодного разу в житті вона ще не переживала справжньої пригоди. Часом заздрила чоловікові за те, що, мабуть, усі приключки, виділені їм Богом на двох, завдяки своїй професії він переживав сам-один.

Захоплений мисливським азартом, Марадона радісно прошепотів:

- Якщо в підвалі нас не чекає сюрприз, то я - китайський мандарин.

Він повів дружину сходами донизу. Два прогони - і вони опинилися перед металевими дверима з кодовим замком. Під дверима, притулений до стіни, стояв старий ціпок, стертий знизу так, наче ним давно й багато користуються. Марадона загадково вказав на ціпок. Василина питальне звела брови.

- В Ореста на подвір’ї був дивний слід. Бачиш лилика на руків’ї?

Тільки зараз жінка зауважила, що на блискучому руків’ї ціпка розпростер перетинчасті крила лилик. Вона нахилилася, щоб краще роздивитися. Хованець застережливо загарчав.

- А оце - запальничка, яку хтось загубив ув Орестовій хаті...

Василина вперше в житті зрозуміла вираз “волосся стало сторч”. Морозець пробіг по шкірі голови, підважив догори кожну волосину.

Марадона не міг би підібрати код до електронного замка. Та тепер у цьому й не було потреби. Лилик міг виправдати дзвінок до відділку з проханням надіслати групу на вулицю Цвинтарну, тринадцять. Ціпок був тою козирною картою, на яку можна беззастережно ставити все своє майно. Василина бачила, як горять чоловікові очі під розтерзаним вітром чубом, але не розуміла, чому в неї самої в серці - тільки пустка і холод. Наполохано дивилася, як великі руки його нетерпляче тягнуться до ціпка, як він пасе поглядом в усі боки, шукаючи чогось, чим можна було б цей ціпок обгорнути й обережненько взяти, а вона в цей час безпорадно намагається запам’ятати найменшу зморщечку на його обличчі...

Сторонню присутність Василина не побачила а, радше, відчула - ще навіть до того, як нашорошив вуха Хованець й приготувався загарчати й гавкнути.

- Хованцю, ні, - мовила Василина пошепки й затисла рукою собачий писок. Хованець затанцював, але впокорився. Марадона зреагував миттєво: вхопивши ціпок за кінчик при самій землі, він пхнув його в куток, де в сутінках той злився зі стіною, і навшпиньках почав підніматися сходами на перший поверх.

Чоловік швидко розтанув у півтемряві, і Василина лишень могла дослухатися до майже нечутних кроків і тримати руку на писку в Хованця, щоб той не гарчав і не рвався нагору. Кроки Марадони стихли. Василина подумала, що зараз він запалить ліхтар: має запалити, адже буря не вщухала, а вечір насувався невпинно, і на сходах уже запала повна темрява. Василина зробила крок до стіни, присіла, намацала ціпок і міцніше обхопила його. Плювати на відбитки й неіснуючі сліди. Так вона почувалася впевненіше.

Скільки це тривало? Хвилину? Кілька секунд? У темряві й тиші кожна секунда видавалася довгою, як година.

Постріл вибухнув не нагорі в приміщенні, а просто усередині Василининої голови. Вона скочила на ноги, і тоді просто їй до стіп викотився дивний клубок: двоє сплетених тіл. Тіла розпалися, й одне підвелося. Довга, занадто довга рука цілилася вниз, де лежало друге тіло. Очі Василини, звиклі до темряви, не так упізнали, як вгадали обриси Марадони у другому, переможеному.

Василина охнула й навалилася на стіну.

У голові заметушилися картинки: відкрита труна, а поруч - віко, цвинтар, квіти на могилі, її двокімнатна квартира, в якій треба робити ремонт, а нема кому, шафа з одягом чоловіка, якісь люди ходять із кімнати в кімнату, вона сама на канапі - напівпритомна, без сліз, у тумані. Раптом спогад - усміхнений Марадона, який допомагає їй зійти з київської електрички...

І тоді з темряви матеріалізувався Хованець, тихо, як тінь, злетів у повітря й завис на видовженій руці нападника. Щось із дзенькотом впало на бетонну підлогу. І Василина, нарешті подолавши заціпеніння, вперіщила невідомого ціпком по голові.

 

Розділ XVII

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.021 сек.)