АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Історичні віхи заповідної справи в Україні

Читайте также:
  1. А)Ранній гуманізм в Україні
  2. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
  3. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.
  4. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
  5. Безготівкові розрахунки в Україні
  6. Біоетика і становлення національної системи охорони здоров’я в Україні.
  7. Біржова торгівля в Радянській Україні
  8. Болонський процес і перспективи розвитку вищої освіти в Україні
  9. БУДУЩЕЕ – ПЕРЕД ВАМИ СТОИТ НЕЛЕГКАЯ ЗАДАЧА. В ОДИНОЧКУ ВЫ С НЕЙ НЕ СПРАВИТЕСЬ.
  10. Бюджетний процес в Україні та його учасники
  11. В каких случаях в исправительном учреждении не может быть введен режим особых условий?
  12. В Україні

Природні заповідні об’єкти були в усі часи й в усіх народів. З виникненням релігій вони присвячувались богам та мали сакральне значення. Східні слов’яни “поселяли” своїх богів на вершинах гір (Бескиди, Лиса гора у Києві), печерах, гаях – місцях тихих, диких, віддалених від житла. Під охорону богів та народних традицій підпадали природні об’єкти незвичайної краси – цілющі джерела, водоспади, окремі камені, скелі. Багато-які місцевості ставали священними, оскільки з ними були пов’язані міфи. Так, греки, що мешкали на узбережжі Азовського та Чорного морів, вважали священними острови Тендра та Джарилгач. Острів Тендра вони присвятили Ахіллу, а звався він Ахілловим берегом. На острові були споруджені храми та встановлена статуя героя. Деякі природні об’єкти заповідались як священні у зв’язку з історичними подіями. Так, сакральне значення мали місця поховання знатних предків.

За часів Київської Русі гаї, озера, ріки, ключі заповідались як священні та правили їм за храми: гайбог, божниця, святибор, Буг. Були тут і “заповідні гаї”, що розташовувалися поблизу поселень, здебільшого на підвищених місцинах. У Києві священним вважався Шулявський (Кадетський) гай на березі річки Либідь. Він був вирубаний в часи громадянської війни. Зараз від цього гаю залишився лише один 400-річний дуб. У священних дубових гаях найстаріші дерева обгороджувалися парканом, за який могли заходити лише жерці. Деякі слов’яни називали священні гаї раєм. Професор Є. Анічков вважав, що на місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська Лавра, багато років тому шумів листям священний гай – обитель київських богів.

Протозаповідниками можна вважати і ліси монастирів, що пильно охоронялись. Так, поблизу Охтирського монастиря зберігся ліс на Ворсклі, Святогорського монастиря – урочище сосни крейдяної. Лісове урочище Китаєве, Голосіївський ліс, Конча-Заспа під Києвом також збереглись дякуючи монахам. Пізніше, у 1921 р. урочище Конча-Заспа стало заповідником, а Святі гори у 1997 р. – національним парком. Ще одним видом протозаповідників були засічні ліси поблизу південних та південно-східних кордонів Московії, в межиріччі Дніпра та Дона, на території сучасної Харківської та Білгородської областей. Такі ліси суворо охоронялись. З метою їх охорони царі видавали спеціальні укази. Система засічних лісів проіснувала до кінця XVII ст. Деякі сучасні заповідники створені на місці колишніх засічних лісів.

Таким чином, в давні часи природні об’єкти заповідались як священні у зв’язку з міфами, через моральні, політичні, історичні причини. Крім того, заповідними священними місцями ставали ті території, котрі, завдяки особливим природним властивостям, були особливо “приємні” богам.

В княжу добу общини мали свої мисливські угіддя, які охороняли. Між князями Київської Русі та між окремими общинами існували угоди про мисливські угіддя і про способи лову. За порушення винних жорстоко карали. Так, відомо, що у 970 р. князь Олег убив сина воєводи Свенельда, зустрівши його в забороненому для полювання місці. Безумовно, що перші руські юридичні документи регламентують використання угідь чи окремих видів не з природоохоронною метою, а з позицій власності. “Устав Великого князя Ярослава Володимировича про суди“ мав окремий розділ “Про бобрів” і визначав покарання за самовільне добування цього звіра. Згідно “Руської правди” за добування без дозволу з чужих володінь яструба, сокола накладали штраф 3 гривні, за бобра з нори – 12 гривень. Якщо ж в чужому володінні знайдуться сліди незаконного промислу: сітки, чи перекопана земля, то община повинна видати злодія, або сплатити 12 гривень штрафу.

Київські князі стали створювати заповідні об’єкти з утилітарною метою. Так, при Володимирі Мономаху наприкінці 11 ст. під Києвом було кілька урочищ, що охоронялися для княжого полювання: Соколиний Ріг, Звіринець. Заповідними були й бортницькі угіддя. Володимир Волинський у 12 ст. з метою охорони зубрів заповів Біловезьку Пущу, яка стала першим офіційно задокументованим заповідником.

У 1423 р. король Владислав Ягайло видав указ про охорону тварин, який, окрім врегулювання питань власності у галузі мисливського промислу, мав і природоохоронні пункти: “З весни і до початку осені ніхто не має права починати полювання, інакше – штраф з гривні… Якщо у кого в маєтку є поселення бобрів, той не повинен законно сам і не пускати інших руйнувати ці поселення, орати можна не ближче, ніж можна докинути палку”. Ці положення указу Ягайла були відбиті й у Литовському статуті короля Зиґмунда Першого 1529 р., який визначав екологічне право на території України у польсько-литовські часи.

Найперший заповідник в Україні в близькому до сучасного розуміння цього слова організував меценат науки, орнітолог, великий любитель природи граф Володимир Дзедушицький. Резерват “Пам’ятка Пеняцька” був створений з науковою та естетичною метою в буковому пралісі на площі 20 га біля с. Пеняки під Бродами. На жаль, у часи лихоліть світових воєн ліс був у значній мірі вирубаний. Охоронний статус “Пам’ятки Пеняцької” був відновлений у лютому 1997 р.

Найвідомішим давнім заповідником України є, звичайно, Асканія-Нова, створена Ф.Е.Фальц-Фейном. Ще 1883 року він обгородив 8 десятин землі Асканії-Нової, де утримував степових тварин. Першу ділянку цілини в районі урочища Кролі Фрідріх Фальц-Фейн став охороняти після закінчення університету – з 1889 р. Цю дату й можна вважати початком створення першого заповідника в Російській імперії. Спочатку, при розділі батьківської спадщини Фрідріху дістався маєток Доренбург, а його брату Володимиру – Асканія. Однак, побачивши розчарування Фрідріха з приводу такого розподілу спадщини, брат обмінявся з ним маєтками.

Ділянка в урочищі Кролі виявилась не дуже вдалою – по ній колись проходив чумацький шлях, і за порадою ботаніка Й.К.Пачоського Фальц-Фейн заклав у 1898 р. нові заповідні ділянки площею 500 та 120 десятин, де почались систематичні ботанічні дослідження. Таким чином, Асканія-Нова є другим в Україні заповідником. Пізніше в маєтках братів були закладені ще три ділянки на площі 45 десятин. Вже тоді ці ділянки мали буферну зону. У 1887 р. Фальц-Фейн створив зоологічний та ботанічний парк, а 1890 року відкрив природничий музей.

У 1894 р. міністр Двору його імператорської величності граф Воронцов-Дашков за згодою з міністром землеробства Росії наказав виділити в розпорядження В.В.Докучаєва три степові дослідні ділянки – Кам’яно-Могильну, Маріупольську та Старобільську, в яких вчений вважав за необхідне підтримувати заповідний режим. Перші з цих двох ділянок згодом були реорганізовані в науково-дослідні установи, а в останній, що поблизу села Городище (тепер Біловодський район Луганської області), було проведене зрошення, заліснення та виділено кілька добре збережених “недоторканих ділянок” сухого ковилово-типчакового степу, де здійснювались наукові дослідження. Старобільську ділянку В.В.Докучаєв відвідав у травні 1892 р., коли й виділив заповідний степ площею близько 12 га. В 1900 р. херсонський землевласник Адлер виділив для В.В.Докучаєва ділянку зі своїх володінь. Таким чином, Старобільська цілинна ділянка стала в Україні третім, після “Пам’ятки Пеняцької” та Асканії-Нової заповідником в сучасному розумінні цього слова. На теперішній час Старобільський степ Докучаєва на площі 12 га. існує у складі Юницького заказника.

В 1893 р. київський рибовод І.Н.Фалеєв створив Київський відділ Російського товариства рибництва та рибальства, і в цьому ж році домігся взяття під охорону Товариством відомого нерестовища – озера Конча під Києвом. Ця ділянка стала четвертим заповідним об’єктом на території сучасної України. В 1895 р. І.Н.Фалеєв публікує в трьох номерах “Вестника рыбопромышленности” своє дослідження “Днепровское рыболовство”, в якому вперше підняв питання про створення рибних заказників в Україні: “Подібні місця при вдалому виборі дали б на мій погляд велетенський приріст рибних багатств. Лоза і, взагалі, рослинність, що оточує заповідні озера чи затоки, має бути недоторканою”.

Охороною пам’яток природи опікувались і багато українських товариств. Так, 1914 року член Подільського товариства дослідників та любителів природи В. Раєвський зробив доповідь “Про необхідність охорони пам’яток природи Поділля” й навів перелік місцевих природних об’єктів, що потребували охорони. До переліку, зокрема, були занесені й “Медобори”.

Хортицьке товариство охоронців природи домагалось збереження мальовничих дніпровських круч, які потерпали від видобутку каменю. Товариство намагалось законодавчим шляхом захистити унікальні скелі від знищення. Однак, Департамент землеробства на запит Хортицького товариства дав негативну відповідь: “…в России нет закона, защищающего виды в природе, а есть закон, защищающий исторические виды…”. Дякуючи наполегливості хортицьких любителів природи, дніпровські скелі біля сіл Кичкас, кручі острова Хортиця стали охоронятись як історичні місця. На них вивішували спеціальні щити: “Добыча камня запрещена. Охраняется ХООП”. Викупивши в 1910 р. частину скель площею кілька сот гектарів у Олександрівської земської управи, Хортицьке товариство налагодило їх охорону. Крім того, воно викуповувало та охороняло старі дуби.

Кримське товариство дослідників та любителів природи в 1913 р. домоглося заповідання степової ділянки під Сімферополем. Цю ділянку передало природоохоронцям “Общество распространения просвещения между евреями”.

Таким чином, на початок 20 ст. на території України склалась досить різноманітна сукупність заповідних об’єктів. Вони відрізнялись один від одного як за формою власності, так і за формами заповідання. Разом з тим, відсутність власної державності негативно позначилась на формуванні національної системи заповідної справи. Відносно короткий період національно-державного будівництва в ході української революції 1917-1920 рр. суттєво не вплинув на природоохоронну ситуацію.

В січні 1918 р. ІІІ з’їзд Комітету об’єднаних наукових закладів та товариств Таврійської губернії створив комісію з питань Кримського заповідника з метою уточнення його меж. Був підготовлений проект положення про заповідник, а 10 березня 1919 р. при активній підтримці керівника Кримського крайового уряду С.С.Крима була підписана постанова про створення заповідника та затверджене положення про нього.

Численні звернення Академії наук, Таврійського університету призвели до підписання головою більшовицького уряду в Харкові Раковським декрету від 1 квітня 1919 р. “Про оголошення колишнього маєтку Фальц-Фейна “Асканія-Нова” народним заповідником”.

З 1919 р. роль всеукраїнського органу, який координував заповідну справу й охорону природи, відігравала Секція, а з 1924 – Комісія з охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету УРСР під керівництвом А.А.Янати. Саме за його сприяння були заповідані в 1919 Асканія-Нова, а пізніше Конча-Заспа та Канівський заповідник.

З 1926 по 1929 рр. В умовах більшовицької політики “українізації” заповідна справа в Україні пережила нетривалий “заповідний Ренесанс”. Так, 16 червня 1926 р. уряд УРСР затвердив “Положення про пам’ятки культури та природи”, яке визначило подальший розвиток законодавства в галузі заповідної справи. Положення 1926 р. – перший в Радянській Україні нормативний акт, який встановив правила порядку створення, охорони, утримання, дослідження та пропаганди заповідних територій. Згідно Положення, всі пам’ятки культури та природи перебували у віданні Укрнауки Народного комісаріату з просвіти УРСР (НКП УРСР) та його органів на місцях. Пам’ятки республіканського значення за поданням НКП УРСР затверджувались Радою народних комісарів УРСР, місцевого значення – окружними виконкомами. На пам’ятки республіканського значення виділяв кошти НКП УРСР, а на пам’ятки місцевого значення – його органи на місцях. Всі пам’ятки реєструвались в НКП УРСР. Для ведення цих справ при Наркомпросі України у 1928 р. був створений громадський консультативний Український комітет охорони пам’яток природи. Крім того, з 1926 р. при НКП УРСР діяла Державна природоохоронна інспектура. Таким чином, в Україні вперше з’явились спеціальні посади в органах виконавчої влади і, відповідно, люди, які на професійній основі займались охороною природи та заповідною справою.

У 1932 р. вперше в Україні опубліковане зведення державних природних заповідних об’єктів – книга керівника Харківської природоохоронної інспектури Михайла Соломоновича Шалита “Заповідники та пам’ятки природи України”. За його даними, в УРСР на 1930 р. (без врахування Київської інспектури) налічувалось 125 пам’яток природи (42 республіканського та 83 місцевого значення). Серед них: лісових – 49, степових – 21, боліт – 10, озер – 4, заплав річок – 4, окремих дерев – 11, садів та парків – 12 (табл. 2.1).

 

Таблиця 2.1. Заповідники республіканського значення, що функціонували на території України станом на 01.01.1929 р. (за Борейком, 2002).

Назва Площа (га) Підпорядкування
Надморські (Приморські) заповідники   НКЗ УРСР
Піщані заповідники пониззя Дніпра   НКЗ УРСР
Асканія-Нова   НКЗ УРСР
Конча-Заспа   НКЗ УРСР
Лісостеповий ім. Т.Шевченка (Канівський) 1980,75 НКЗ УРСР
Кримський   НКП Кримської АРСР
Парк ІІІ Інтернаціоналу (Софіївка)   НКП УРСР
Парк Устинівка   НКП УРСР
Академічний степ (Карлівська цілина)   АН УРСР
Разом 113101,75  

 

На початку 1930-х рр. були організовані ще два заповідники Академії наук УРСР – Гористе та Прохорівський. Однак, саме в цей час і закінчується “заповідний Ренесанс” в Україні. На початку 1933 р. Степовий інститут, заповідник Асканія-Нова та зональна вівчарська станція влились до Інституту гібридизації. Тобто, заповідник перестав існувати як самостійна одиниця (до 1995 р.). Відомчим розпорядженням НКЗ УРСР цілинну ділянку скоротили до 1400 га. В середині літа 1934 р. перестав існувати заповідник Конча-Заспа, заповідний режим якого було відновлено лише в 1999 р. В цей же час зазнають значного скорочення площі заповідників в пониззі Дніпра. Таким чином, на 01.01.1938 р. в Радянській Україні залишилось шість заповідників площею 42664,4 га.

На західних територіях України станом на 1939 р. існувало близько 120 природних резерватів. З низ 35 резерватів були на Закарпатті, на Львівщині – 22, Станіславщині – 30, Тернопільщині – 19, на Буковині – 4, на Волині – 6, Рівненщині – 4. Існував один (Чорногорський) національний парк на площі 1534 га.

Повоєнні роки відмічені піднесенням охорони природи. 24 травня 1944 р. в Україні відновлене Головне управління в справах заповідників, зоопарків та зоосадів. 26 липня 1946 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про державні заповідники та пам’ятки природи, яке чітко визначило, що всі нові заповідники затверджуються Радою Міністрів УРСР за пропозицією Головного управління в справах заповідників та перебувають у підпорядкуванні цього Управління. Заповідники місцевого значення затверджуються облвиконкомами та проходять реєстрацію в Управлінні.

Однак, вже у 1949 р. в Раді Міністрів СРСР постало питання про більш широке використання заповідників з господарською метою. 29 серпня 1951 року Радою Міністрів СРСР була видана постанова № 3192 “Про заповідники”, в якій зокрема зазначалось: “в ряді районів необґрунтовано розрослась мережа заповідників по охороні природи... Лісове господарство в державних заповідниках перебуває в незадовільному стані. Ліси в багатьох заповідниках захаращені та вражені шкідниками. Науково-дослідна робота в більшості державних заповідників провадиться у відриві від практичних інтересів народного господарства. Тематика наукових робіт часто носить надуманий та випадковий характер". Постанова зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік закрити 88 заповідників.

В Україні були ліквідовані такі заповідники місцевого значення: Золотий потік, Гомільшанський ліс, Чернеччина, Білосарайська коса, Біла гора, Шутроминці, Галілея, Глоди, Венгільський ліс, Костопільський, Гори Артема, Тисовий ліс, Велико-Бурлуцький, Кам’яні могили та п’ять республіканських: Гористе, Веселі Боковеньки, Устинівка, Тростянець, Середньодніпровський (Канівський). У Чорноморського заповідника на потреби колгоспів відняли 1 тисячу гектарів, у Азово-Сиваського – 200 га. Всього в Україні залишилось 33 тис. га заповідних земель, тобто – 60% колишньої площі.

На жаль, значне скорочення мережі заповідників, що відбулось у 1951 р. продовжувалось і далі. Як результат на 1965 рік в Україні залишилось 2 заповідника загальною площею 11536 га. На цей час заповідна справа в УРСР мала найгірші показники за весь час Радянської влади. Частка території під заповідниками складала всього 0,02%.

Ситуація почала потроху виправлятися з кінця 1960-их років. У 1967 р. був створений Держкомприроди при Раді міністрів УРСР. А з початку 1970-х років діячі заповідної справи в Україні здійснили кілька рішучих кроків для розширення мережі природоохоронних територій. 5 січня 1970 р. Відділ загальної біології АН УРСР під головуванням академіка І.Г.Підоплічка затвердив план створення 25 нових заповідників в Україні. Уряд у 1972 р. затвердив “Класифікацію заповідних та інших територій УРСР, що охороняються державою”, згідно якої Уряд приймав рішення про створення заповідників, заказників, природних парків, пам’яток природи республіканського значення. Облвиконкоми – пам’ятки природи та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. Держкомприроди УРСР – парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва республіканського значення.

На цей час припадає створення таких заповідників як Кара-Даг, Мис Мартьян, Ялтинський нагірно-лісовий, розширений Чорноморський, Луганський, Кримський заповідники. На 6093 га розширена площа Дунайських плавнів. Успішно збільшувалась і мережа заказників та пам’яток природи республіканського значення (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Державні природні заповідники та національні парки України станом на 01.01.1981 р. (за Борейком, 2002)

Назва Площа (га) Підпорядкування
Чорноморський   АН УРСР
Карпатський   Мінліспром УРСР
Канівський   Мінвуз УРСР
Луганський: Стрільцівський степ Станично-Луганський Провальський степ   587,5 АН УРСР
Мис Мартьян   ВАСХНІЛ
Ялтинський нагірно-лісовий   Мінлісгосп УРСР
Карадазький 2855,7 АН УРСР
Поліський   Мінлісгосп УРСР
Український степовий: Михайлівська цілина Хомутівський степ Кам’яні Могили   202,4 АН УРСР
Карпатський національний парк   Мінліспром УРСР
Разом 167311,6  

 

З іншого боку “епоха застою” не могла не відбитись і на заповідній справі. Практикувалось збільшення площ заповідників за рахунок акваторій (площі морів). Так, Чорноморський заповідник після розширення мав площу 63806 га, і з них – 51200 га – площа акваторії. 31 червня 1980 р. був створений перший в Україні державний національний парк – Карпатський, площею 47,3 тис. га.

Головним гальмом заповідної справи була відомчість. Десять заповідників України були підпорядковані п’яти господарям. Мало місце постійне “узаконене” порушення заповідного режиму. Відомчість заважала налагодити координацію наукових досліджень, активізувати природоохоронну пропаганду, підготовку кадрів, розробку правових актів в галузі заповідної справи. Ще одним з недоліків заповідної справи в Україні була відсутність її етико-естетичного спрямування, що значно збіднювало громадську підтримку.

У 1983 р. була прийнята нова класифікація територій та об’єктів природно-заповідного фонду Української РСР, до якої були введені нові на той час поліфункціональні форми охоронних територій: біосферні заповідники та державні природні національні парки.

Ровесником незалежності нашої держави є Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991). Він став базовим для розробки цілої серії законодавчих актів у галузі екологічного права. У 1992 р. прийнято Закон України “Про природно-заповідний фонд України”, який визначив сучасну класифікацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду, врегулював питання власності, основні вимоги щодо режиму охорони, використання та управління охоронними територіями. В той же рік затверджено Положення про Червону Книгу України, яке визначає правовий статус рідкісних видів, та видів, що перебувають у небезпеці. Створення охоронних територій визначене, як один із заходів охорони та відтворення “червонокнижних” видів. 126 рідкісних рослинних угруповань увійшли до Зеленої книги України, яка набула нормативного характеру 1999 року. Положення про Зелену книгу України дає правову базу для розробки заходів щодо збереження рідкісних ценозів. Розвиток природоохоронного законодавства України базується на основному законі – Конституції України, яка констатує необхідність збереження природи як державою (ст.16), так і громадянами (ст. 66). Таким чином, Україна має досить добру законодавчу базу для розвитку заповідної справи.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, при якому для оперативної роботи створюється спеціальний підрозділ. 14 березня 2001 р. постановою Кабінету Міністрів України № 239 при Міністерстві екології та природних ресурсів України (зараз – Міністерство охорони навколишнього природного середовища України) створено урядовий орган - Державну службу заповідної справи. Цей урядовий орган створено на базі Головного управління національних природних парків та заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, яке розпочало свою діяльність у 1995 р.

Динамічно розвивається природно-заповідний фонд України. За період з 1992 р. він зріс майже вдвічі й має у своєму складі 7010 територій і об’єктів загальною площею в 2557,8 тис. га, що складає 4,2% території України. Розбудова природно-заповідного фонду України стала результатом реалізації Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні “Заповідники”, затвердженої Верховною Радою України 22.09.1994 р. Програма визначила стратегію розвитку заповідної справи в Україні до 2005р., заклала засади для наукового, організаційного, матеріально-технічного розвитку заповідної справи й оптимізації мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Зі здобуттям незалежності Україна стала активним учасником міжнародної діяльності в галузі охорони довкілля. На Всесвітній конференції глав держав у Ріо-де-Жанейро (1992 р.) за участі Голови Верховної Ради України були прийняті доленосні для подальшого розвитку країн світу документи: Порядок денний на 21-е сторіччя та Конвенцію про біологічне різноманіття. Міжнародним співтовариством було взято курс на досягнення принципів сталого розвитку за головної умови - збереження біорізноманіття. У 1995 р. у м. Севільї (Іспанія) ЮНЕСКО було внесено корективи у формування Світової мережі біосферних резерватів, яка започаткована Програмою ЮНЕСКО „Людина і біосфера” у 1974 р. Прийнята Севільська стратегія розвитку біосферних резерватів поряд з такими функціями біосферних резерватів як збереження біологічного різноманіття та моніторинг стану екосистем, поставила функцію досягнення сталого (соціально-економічного) розвитку території. Рішенням ЮНЕСКО в Україні здобули статус біосферних резерватів: Чорноморський, Асканія-Нова та Карпатський біосферні заповідники, Дунайський біосферний заповідник у складі українсько-румунського біосферного резервату „Дельта Дунаю”, Ужанський національний природний парк з Надсянським регіональним ландшафтним парком у складі українсько-польсько-словацького біосферного заповідника „Східні Карпати”, Шацький національний природний парк.

Україна є активним учасником реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, що була затверджена на конференції міністрів довкілля країн Європи в 1995 р. у Софії. Пріоритетним напрямком реалізації цієї стратегії є розбудова екологічної мережі як системи охорони природної спадщини європейської спільноти. Ця система забезпечить, по-перше, створення єдиної, цілісної системи збереження, відтворення і покращення національних природних багатств на теренах всього континенту і, по-друге, поєднання зусиль на національному та міжнародному рівнях. Восени 2000 р. Верховною Радою України затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. Метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, що є достатнім для збереження їх різноманіття та формування їх територіально єдиної системи, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів тваринного та рослинного світу. Національна екологічна мережа має бути інтегрованою до Всеєвропейської екологічної мережі та виконувати функції щодо збереження біологічного різноманіття. Програмою передбачено майже вдвічі збільшити до 2015 року відсоток охоронних територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.

 

Контрольні запитання та завдання:

1. Назвіть відомі Вам сучасні території та об’єкти природно-заповідного фонду України, що створені на місці монастирських лісів?

  1. З якою метою київські та литовські князі створювали заповідні об’єкти?
  2. Коли, де і ким був створений перший заповідник в Україні?
  3. Обґрунтуйте історичне значення для розвитку заповідної справи в Україні національної державності.
  4. Які головні перспективи розвитку заповідної справи в сучасній Україні?

Розділ 3


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)