АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Типологія особистості як суб'єкта злочину

Відомо, що вивчення засуджених передбачає їх класифікацію як необхідну умову педагогічної діяльності, як основу диференційного підходу до їх виправлення. На базі класифікації можна розробляти ти­пізовані та індивідуалізовані програми виховного впливу, визначити оптимальний перелік засобів виховного характеру з метою утворення або досягнення позитивних змій.

З'ясування ролі особистості у детермінації злочину виступає основою для вирішення двох практичних питань: чим відрізняється особистість, як суб'єкт злочину від нормослухняної особистості? Що поєднує і відрізняє особистостей як суб'єктів злочину?

Звертаючись до першого питання, констатуємо таке. Всі на­магання дослідників - відшукати у особистості "злочинне першодже­рело", рису чи якість, притаманну лише тим, хто скоїв злочин, закінчу­валися після багато обіцяючих сенсацій провалом. Тому доцільно прий­няти за аксіому таке формулювання згідно з резолюцією V Конгресу ООН щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками: "значної шкоди завдає широко розповсюджене, але хибне уявлення про те, що кожний правопорушник є неповноцінною особистістю і кожне скоєне кримінальне діяння є результатом якихось особистих патологічних відхилень чи неврівноваженості. Скоювати злочини може цілком нормальна людина". Поряд із цим, численними кримінально-психологічними дослідженнями встановлено, що особистість злочинця має "особливий психічний склад".

Формально-юридично і навіть семантичне поняття особи, яка вчинила злочин та особи злочинця є тотожними. Але якщо розглядати їх у психологічному, тобто особистішому, вимірі, буде доцільним у загальному понятті "особистість як суб'єкт злочину" - особа, яка до­сягла віку що передбачає кримінальну відповідальність: "особистість, яка вчинила злочин" і "злочинна особистість".

При такому поділі до першої категорії можна віднести осіб, які скоїли злочини з необережності, зі службової недбалості, із пере­вищенням меж необхідної оборони, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання. Для такої категорії злочин - це трагічна ви­падковість, несприятливий збіг обставин. Особистість, яка вчинила злочин, найчастіше визнає вину повністю і щиро кається у вчиненому, їй не характерна повторність.

До другої категорії, тобто злочинних особистостей, можна від­нести осіб, які скоїли злочин з умислом, за попередньою змовою, у складі організованої групи чи злочинної організації, за наявності кіль­кох обставин, що обтяжують покарання. Для такої категорії злочин -це складова способу життя, своєрідна професія. Злочинна особистість вини у скоєному злочині не визнає або робить це вимушено і не кається у скоєному, для неї характерна повторність і сукупність злочинів.

Отже, відповідаючи: на перше питання, слід зазначити, що осо­бистість як суб'єкт злочину може принципово не відрізнятися від нормо-слухняної особистості у випадку, коли вона належить до категорії тих, хто вчинив злочин.

Важливі поєднуючі та відрізняючі ознаки злочинних особис­тостей, можна з'ясувати за допомогою методу типологізації.

Застосування типологізації дозволяє порівняти різні типології чи розробити узагальнену або нову типологію.

У побудові типології злочинних особистостей можливі два основні напрями.

Перший - закрита типологія, яка опирається на певний набір наперед визначених ознак і остаточну кількість вирізнених типів.

Другий - відкрита або прогресивна типологія, в якій відсутній остаточний набір наперед визначених ознак, що вичерпно характери­зують окремі типи.

Визначимо зміст понять "тип особистості", "злочинна особис­тість" (особистість злочинця), "тин злочинності особистості (особис­тості злочинця)''.

Тип особистості - певна сукупність якостей і рис, що пере-шть у стійких взаємозв'язках і суттєво відрізняють конкретну осо­бистість від особистості іншого типу чи типів.

Злочинна особистість (особистість злочинця) характеризує­ться комплексом соціальне значущих криміногенних якостей і рис. які утворюють суб'єктивно-психологічну основу злочину.

Тип злочинної особистості (бсобистості злочинця) характе­ризується наявністю певної, притаманної конкретній особистості, стіїйко взаємозв'язаної сукупності соціально-значущих криміногенних якостей і рис. Така сукупність закономірно проявляється у:

- виді злочину (об'єкт, види шкоди, важкість, повторність і сукупність);

- мотивації та меті злочину, умислі;

- способі вчинення та готуванні до злочину; обставинах, що обтяжують покарання;

- ставленні-до вчиненого злочину (вина, каяття, протидія роз­криттю тощо).

У сучасній кримінології широкого визнання набула типологія, яка розмежовує типи за характером взаємодії ситуації та особистості. В означеній типології вирізняють: послідовно-криміногенний, ситуа-тивно-криміногепний, ситуативний типи.

Послідовно-криміногенний тип формується в аморальному, протиправному м ікро середовищі, він характеризується стійкою анти-суспільною спрямованістю, а злочин виступає елементом способу життя і звичної поведінки. Названий тип активно підшуковус та створює сприятливі умови для вчинення злочину і готовий до нього навіть усупереч ситуації.

Ситуативно-криміногенний тип формується в суперечливому середовищі з неналежним, але не обов'язково протиправним виконан­ням соціальних ролей; злочин виступає переважно похідною несприят­ливої ситуації (міжгрупові конфлікти, вплив криміногенної групи тощо), яка посилюється антисуспільним способом життя такого типу.

Ситуативний тип формується в середовищі переважно амо­ральної спрямованості з проявами брутальності, цинізму, неповаги тощо. Злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації (прово­куючої, конфліктної, невизначеної) та незнання правомірних способів її вирішення. Але, на відміну від особистості, що вчинила злочин, ситуативний тип своєї вини не визнає, перекладає її на ситуацію чи інших людей.

З урахуванням психологічних ознак цікавою виглядає типоло­гія, розроблена юридичним психологом А.М. Пастушенею. Він виріз­нив шість типів криміногенності особистості, які характеризуються:

- перший - стійким кримінальним потягом, спрямованим не тільки на результат, а й на процес злочину. Цей потяг актуалізується незалежно від зовнішніх умов і автоматизується за сприятливої си­туації. Аналізований тип вчиняє різноманітні (за об'єктом, способом, умовами) -злочини;

- другий - первісною схильністю до злочинного способу задо­волення потреби, що не обов'язково є протиправною, чи вирішення проблемної ситуації. До цього додається впевненість у "сприятли­вому" результаті та звичність застосування злочинного способу. Цей тип надас перевагу спеціалізованим за способом вчинення та об'єктом злочинам;

- третій - прийняттям злочинних мети і способу її досягнення за вкрай сприятливих зовнішніх умов і максимальної особистої без­пеки. У випадку невизначеності ситуації, наявності елементів ризику цей тип уникає вчинення злочину;

- четвертий - внутрішнім, пебезсумнівним прийняттям зло­чинного способу дій з огляду на обставини, які змушують діяти саме так, суб'єктивною 'оцінкою ситуації як безвихідної, переживанням власної потреби у чомусь як непереборної. Цей тип розглядає злочин у вигляді ризикованого, але допустимого діяння;

- п'ятий - схильністю до імпульсивних, реактивних злочинних дій, які вчиняються на тлі як нормального, так і зміненого (збудженім, стрес) психічного стану, а також у стані сп'яніння та одурманений. Означений тип скоює насильницькі злочини, зокрема у поєднанні їх із вандалізмом;

- шостий - копформкістю, легкою навіюваністю, прийняттям злочинних мети чи способу під вирішальним впливом референтних осіб чи групи. Цей тип відзначається також екстрапунтивністю, тобто перекладанням права вибору рішення і відповідальності на інших осіб.

Зазначимо, що існування різних типологій-особистості злочинця (злочинної особистості) є цілком закономірним явищем. Опираючись на неоднакові вихідні ознаки, вони сприяють всебічному розкриттю сутності особистості злочинця. Глибина розкриття забезпечується тим, що вирізнеииі типи одночасно виступають одиницями подальшого ви­вчення і пояснення. Враховуючи це, можна запропонувати типологію злочинної особистості, що базується на:

- відкритій 'типології (її сутність розглянуто вище) за дихо­томічним принципом, тобто поділом усієї категорії злочинних особис­тостей на два вихідні, г/айзагальніші типи з подальшим розподілом на підтипи;

-визначенні базової психологічної риси, яка обумовлює за­гальну спрямованість особистості та відповідні злочинні мотиви.

 

Відповідно до цих положень, можна вирізнити два загальні типи злочинної особистості: насильницький, базовою рисою якого є агресивність, і корисливий, загальною рисою якого є корисливість (ко­ристолюбство).

У межах насильницького типу можна вирізнити такі підтипи: вбивця, Ґвалтівник, хуліган, наклепник.

У межах корисливого типу мржна виділити такі підтипи: гра­біжник (злодій), шахрай, службове-підприємницький підтип.

 


1 | 2 | 3 | 4 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)