АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ТЕМА 2. ПЕРШ СИСТЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. КАБАЛІСТИКА, АНТИЧНА І ХРИСТИЯНСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА

Читайте также:
  1. I. Герменевтика культуры
  2. III. АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
  3. III. ОПЛАТА ПРАЦІ, ВСТАНОВЛЕННЯ ФОРМИ, СИСТЕМИ, РОЗМІРІВ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ Й ІНШИХ ВИДІВ ТРУДОВИХ ВИПЛАТ
  4. IV. Герменевтика как методология понимания.
  5. V. Герменевтика и структурная антропология
  6. VI. Вплив виборчих систем на політичні системи
  7. Автоматизовані системи управління проектами
  8. Автоматичні системи аналогового регулювання
  9. Адаптація національної інноваційної системи до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності
  10. Адаптація операційної системи до зміни її завантаження за критеріям витрат
  11. Аналіз системи «витрати-випупуск-прибуток» як інструмент обгрунтування виробничо-маркетингових рішень
  12. Аналіз та оцінка екологічної складової регіональної системи

Перша відома нам система інтерпретації — це кабалістика. Потім виникають антична і християнська герменевтика. Всі вони розвиваються навколо сакральних текстів. Кабалістика тлумачить Старий Завіт, антична герменевтика — поеми Гомера, християнська герменевтика — Старий і Новий Завіти. Для нас цікавий культурний феномен кабалістики як першої герменевтичної системи. Проте з точки зору методології вона не являє для нас жодного зацікавлення. Кабалістика створена і може функціонувати тільки для інтерпретації Старого Завіту.

Міхаель Лайтман пише, що «згідно Каббалі існує чотири види знання, котрі може і повинна збагнути людина: 1) Творіння; 2) Фінкціонування; 3) Кругооберт душ; 4) Управління». Далі він запитує, «але чи можливо забезпечити повну свободу особистості у суспільстві? Якщо суспільство створює свої закони згідно із законами Тори, то людина, виконуючи їх, не втрачає можливості максимально індивідуально розвиватися (до з'єднання із Творцем), оскільки закони Тори — природні закони керування світом і суспільством. Якщо ж суспільство створює свої закони у протиріччі із законами Тори, то людина, навіть виконуючи їх, не може досягнути максимального розвитку».

Загалом така система інтерпретації нагадує суміш тверджень з різних галузей знання, що дозволило Ґуставу Шпету назвати її логічним потворством. Кабалістика виходить з ідеї абсолютності тексту Старого Заповіту і спрямована тільки на нього. Вона не являє собою герменевтичної процедури в європейському розумінні, як міркування з приводу. Це замкнена схема, яку можна осягнути, а не доповнити. Хоч нам треба звернути увагу на те, що мова йде не лише про містичне тлумачення Старого Заповіту. З одного боку, духовні, засади Св. Письма були переведені у побутову площину, а з другого — зроблена спроба вичленити із Заповіту Духу якесь знання і розробити умоглядну псевдонауку.

За свідченням Чарльза Вільяма Ґекерторна, кабалістика — це витвір різних іудейських сект. Іудеї кажуть, що сам Бог відкрив цю «науку» Мойсею. Першу письмову публікацію кабалістики Ґеккертон відносить до того часу, який охоплює останнє століття до і перше після Різдва Христова. Дослідник пише, що «на думку Піфагора, Всесвіт є символом потаємних властивостей чисел; згідно Кабали, він є лише дивною сторінкою, на котрій всі предмети, що існують, накреслені вищим художником через перші десять чисел і двадцять дві літери єврейської абетки».

Такий підхід був спрямований на створення корпоративного духу серед цілого народу. Старий Заповіт фактично відіграв роль чинника національної ідентифікації та політичноїідеології. За словами Шмуеля Ноаха Айзенштадта, «незважаючи на те, що протягом століть гебреї становили релігійну общину зі специфічними віруваннями та обрядами, термін «релігія» є недостатнім для повного пояснення всіх аспектів їхнього історичного досвіду, тому що у цьому досвіді є дещо більше, ніж релігія». Завдяки специфічному дахові іудаїзм, євреї пронесли світло своєї культури через тисячі років бездержавності та скитань по чужині. Водночас синдром вибраного народу не міг не призвести до штучного відгородження себе від інших людей та погорди до них. Тут ми стикаємося з феноменом т. зв. «малого народу», який розглядатимемо пізніше.

У цьому полягає засаднича культурно-філософська відмінність іудаїзму від християнства. Християнину чужий дух корпоративізму. Наведу слова, які належать росіянинові-католику А. Волконському: «Християнин повинен триматися свого вчення не тому, що воно «наше», а тому, що воно несе істину. У Новому Заповіті немає вибраного «народу; зберігання Істини довірено в ньому Сином Божим не окремому народові, а його Вселенській Церкві. Тому християнський народ, який вважає себе (в обличчі своєї влади, своїх мислителів чи просто віруючих) народом-хранителем Істини, впадає у тяжкий гріх гордині, що межує із святотатством («Народ Богоносець»). (...) Думка про особливе призначення, що виокремлює нас із всього людства («Третій Рим»), прищеплена нам візантійською школою у сумні часи нашого невігластва у духовних питаннях; воно було наслідком монгольського панування, яке відірвало нас від живого спілкування із Заходом».

Волконський критикує імперську «вибраність» своїх одноплемінників, проводячи г аналогію із старозавітною європейською «богообраністю». Критика відбувається на християнських засадах любові до свого ближнього лише за те, що він є людиною, а не через приналежність до певної корпорації.

Але ще до Різдва Христова свій внесок у розвиток герменевтики зробили греки. Ґустав Шпет писав: «Із самої сутності герменевтичних питань зрозуміло, що вони повинні були виникнути там, де зароджується бажання дата собі свідомий звіт у ролі слова як знака повідомлення. Перша постановка цих питань, рівно як і спроби прикладного к вирішення, и виникають у тісному зв'язку з питаннями риторики, граматики і логіки з одного боку, та у зв'язку з практичними вимогами педагогіки, моралі й навіть політики — з другого. Так особливо і передусім Гомер став предметом тлумачення в школах, і можливо, не лише граматичного, а й морального; природно, він і на все життя грека, як про це свідчить, між 1 іншим. Платон, залишився джерелом його моральних і політичних принципів, застосування і яких вимагало не тільки простого читання поезій, а й тлумачення їх».

Мова йде про винив поем Гомера у своєму часі. Залишаючись класичними взірцями для нас, вони, тим не менше, не мають сьогодні того комунікативного ефекту, який справляли на стародавніх греків. Ґустав Шпет висловлює припущення, що з кінця VI ст. до Р.Х. починається власне «вчена» екзеґеза національних поем, яка шукала певного прихованого — алегоричного, морального й фізичного — сенсу міфів та зображень Гомера. Томупочатки наукової герменевтики пов'язані саме з художньою літературою. А це, в свою чергу, означає, що модерне (сучасне європейське) філософування Платона зароджується вже на грунті герменевтичних вправ.;

Ґустав Шпет також згадує проблему перекладу. Знайомство греків зі Сходом вимагало вміння перекладати з іноземних мов. Сам принцип перекладання тісно пов'язаний з герменевтикою. Архаїчна мова Гомера, який продовжував залишатися національним учителем, ставала все важчим для безпосереднього розуміння. З'явився і суто науковий інтерес до тлумачення традиційного релігійного світогляду та міфології. Тому вже у ІІІ ст. до Р.Х. виразно окреслюються три течії у тлумаченні міфів: морально-психологічне, алегоричне та історичне. Елліністична традиція залишила нам у спадок два різних герменевтичних напрямки — аналогісги (Олександрія) та аномалісти (Пергам). Пізніше, з виникненням християнства, герменевтика як самостійне вчення конституюється передусім в якості дисщшліни, допоміжної для богослів'я. Вже у перших школах виявляється розбіжність герменевтичних богословських напрямків. Після Різдва Христова формується християнська герменевтика, або екзегетика, яка була покликана тлумачити Старий і Новий Заповіти.

У І-П ст. формується олександрійська богословська школа з алегоричним тлумаченням Св. Писання. Навпаки, антіохійська школа, яка виникла наприкінці ІІІ ст., висувала «дослівне» тлумачення — граматичне та історичне. Найвидатніший представник цієї школи - Іоанн Златоуст. Приблизно з XVIII ст., разом із розвитком історичної науки, в науковому богослів'ї перемагає другий напрямок. Сутність т. зв. алегоричного тлумачення полягає в тому, що в тексті, який піддається інтерпретації, поруч із безпосереднім сенсом вишукується ще інший сенс, не всім і не завжди приступний, глибший, найчастіше містичний. Причому представники цього напрямку, поруч із прямим сенсом, припускають
існування ще не одного, а кількох. ' • / •, -

>•;■ Так, Оріґена розрізняє три сенси — історичний. Душу Писання і Дух Писання; Григорій

Великий — історичний, типічний і моральний; Бонавентура нараховує один сенс

буквальний і три «духовних»: аналогічний, алегоричний і моральний, чому обґрунтування

'• він бачить у тому, що Бог єдиний, але в трьох особах (Бог Отець, Бог-Син, Бог-Дух

■. Святий); так само розрізняє Фома Аквінський: сенс буквальний чи історичний, який

полягає в тому, що означають самі слова, і три духовних сенси, які складають значення

самих предметів, названих у словах, — алегоричний, тут же — моральний та —


анагогічний, що належить до «предметів вічної слави»; той же Бонавентура також \ нараховує і сім сенсів (згідно семи печаток Апокаліпсиса), — до попередніх ще: символічний, синекдохічний та гіперболічний.

Між іншим, на цьому ірраціональному шляху інтерпретування стояла також і
каббалістика. У своге засадах це не є наукове тлумачення. Однак алегоричне тлумачення,
на відміну від каббалістики, не меркантилізоване, не регламентоване, воно будується на
духовному просвітленні інтерпретаторів і має відношення більше до літератури, ніж до
літературознавства. А самий момент просвітлення, чи натхнення, завжди був присутній як
- у науковому, так і в мистецькому пошуку. Літературознавство не належить до точних
наук і 2x2=4 тут тільки за певних обставин. ^' = -.:: < ><

Хочу навести декілька прикладів із творів відомих теологів. Ось як про можливість кількох інтерпретацій писав Скотт Оріґена: «Адже той безмежний Святий Дух, що надихнув Писанням уми Пророків, заклав у нього безмежну можливість розуміння, і тому жодне тлумачення не виключає іншого, запозичив автор десь думки чи дошукався істини сам за допомогою Божого просвітлення — аби це відповідало постулатам католицької віри й не відволікало думки людей в інший бік».

■а Емануель Сведенборг: «В кожному реченні Слова Божого є внутрішній сенс, в котрому полягає не природне і земне, а духовне і небесне. І це не ліпне стосовно сенсу окремих слів, але також стосовно кожного слова, бо Слово Боже написано від початку до кінця по відповідностям, з тією метою, щоб у кожній частиш його був внутрішній зміст». ч; Таким чином, перші відомі герменевтичні системи зробили значний внесок у сучасну ? теорію інтерпретації. Для літературознавства каббалістика цікава як прецедент, антична герменевтика лягла в основу європейської філософії як чистого міркування, а вже на стадії екзеґетики фактично виникає методологія послідовної інтерпретації х}гдожнього

г-ТВОру. ■.■;..•>. ■■:>]'} ■,■ ■' Ч / ■ ■;:!ч '- ■'- "'-'':;> :'' ■'■і''!!: •'' '-■■■"■ ''' ;'


"■ ■:г--/:.Іі» і ■ _ п.


;?';,■■■


не полшшшо в нас фатальних рис цезаропапізму; монголо-татарська навала не окреслила психологічної схильності до східного деспотизму, як це пізніше сталося з Росією. Так само, нам була чужою ексклюзивність західноєвропейського мислення, яке прагнуло перемоги над «чужим», а не його зрозуміння. Однак визначаючи магістральні шляхи розвитку української культури, ми не можемо не відзначити її виразний європейський характер. Починаючи з того, що Європа, включно з католицизмом, ніколи не була для нас чужим світом.

Поруч із здоровим глуздом, до зруйнування середньовічної цілісності долучаються
нігілізм і цинізм, які плутають з іронією — основою давньогрецького скепсису. Нігілізм
трактує гуманізм не як інтелектуальну тенденцію, яка підносить творчу роїіь людини, а як
ідеотогію. Відмінна риса ідеологічного гуманізму — брутальність. Наведемо слова Еразма
Роттердамського: «Християнська віра споріднена з глупотою і майже ніколи не товаришує
з мудрістю». На перший план тут виходить Вольтер (Франсуа Марі Аруе). Маючи
блискучий, проте пекельний, розум, вихованець масонів, він став натхненником «великої»
Французької революції з її жахливим терором. Вольтер є духовним батьком пізніших
тоталітарних режимів XX століття. -;; і'--,'- ■'•■■•-: /';.?-•

Ренесанс породжує стиль класицизму, який остаточно формується у Французькій імперії наполеонівської доби. Гуманізм ставить на місце Бога людину, яка, таким чином, починає молитися на саму себе, тобто на власні фізіологічні потреби. В інтелектуальній діяльності панують детермінізм і позитивізм. Рене Декарт проголошує принцип: «со§ііо ег§о шш». Людина й досі невпинно «розкріпачується», відходячи від різних умовностей, тобто від культури, яка і є певним загальноприйнятим набором умовностей. Альфою і омегою буття проголошується розум, який, нібито, може все. Французи жили в імперії, а тому мали: стабільність, класицизм, раціоналізм.,...,-....,•■...;,... ■.-.,...■■.

Європейська культура негайно реагує на цей апофеоз раціоналізм)' реакцією німецького романтизму, виразниками якого зокрема стали Фіхте і Ґете. останній висловив приблизно таку думку: «Людині треба казати, якою вона має бути. Якщо їй казати, яка вона є, вона буде гіршою». Не маючи перед собою ідеалу, без устремління до чогось кращого, вищого і світлішого, людина деградує (не в сенсі своєї природи, а як соціальна істота). Фіхте виступив із палкими «Промовами до німецької нації». Романтики шукають нової

ЦІЛІСНОСТІ.: "і1''-../ іГіі'-УІ-'.- : ■} *'• ' ■-..■■'■Л\-■:.:.'. ','•'.. г ,.- ■ ' -

Гуманізм відкрив шлях Просвітительству і тагальній владі грошей. Порівняємо образи д'Артаньяна і Буонасьє з «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма. Перед людиною відкривається безліч шляхів і можливостей, а вона не почуває себе скутою жодними правилами і обов'язками. Вона тільки бере. Диявол солодко нашіптує про її всемогутність.


Так звучало і за радянської влади: «Людина — цар природи». І сьогодні Бог ставить зухвалу > людину на місце, проклявши її атомною зброєю і Чорнобилем. Цей шлях накреслив Вольтер, і людство продовжує рухатися ним далі. Треба розуміти, що сам по собі розум не може бути злом. Проте атючином є його абсолютизація і фетишизація.

Втрата Церквою монополії на інтерпретацію дійсності означала також втрат}' нею

-влади над суспільством., яке вже не задовольняв один варіант тлумачення. В суспільстві

виникають численні корпорації, які пропонують власне тлумачення, прагнуть накинути

його іншим, а, отже, також в теж чи інший спосіб претендують на владу. Слід зазначити,

: що подібні корпорації існували завжди, але відтепер вони одержують повну свобода дій. На

, духовно атрофоване суспільство можна прищеплювати будь-яку ідеологічну отруту.

Проти войовничого атеїзму (який є вірою навпаки) і безвір'я авторитетно виступають консервативні мислителі, серед яких поважне місце належить шотландцю Томасу Карлейлю (1795-1881). Він писав: «Невіруючі французи вірять у свого Вольтера і шанування героя виявилося у них вкрай цікаво — в останній момент його життя вони «закидали його трояндами». (...) Будь-який хаос неухильно шукає свого центру, навколо якого він міг би обертатися. (...) Але в дійсності «свобода не утискуватися братом-людиною» є необхідною, однак однією з найнезначніших дрібних частин Людської Свободи. (...) Ти вільний від усіх людей; але від себе самого та від Диявола? Жодна людина, більш чи менш мудра, не може змусити тебе прийти чи піти; ну а твоя власна порожнеча, твої помилки, твоє хибне прагнення Грошей, Нагород та ін.? Ніхто не утискує тебе, о вільний, незалежний Платник податків (...), ти раб — не Седріка Саксонського, але твоїк юіасних дуршк бажань та чистого кухля шша. І ти нахваляєшся власною свободою? О дурню!»

Фрідріх Ніцше (1844-1900) ствердив: «Бог помер!» Але тим самим він робить спробу

віднайти Бога. За принщшом: «Король помер! Хай живе король!» З ім'ям Ніцше

пов'язують виникнення постмодернізму. Хід його думок був приблизно таким: якщо Нова

доба (після Середньовіччя) все більше руйнує всілякі умовності, яицо суспільство

відмовилося від Бога, а людська свідомість є розщепленою, чи не варто повернутися до

; іншої гармонії — не з Богом, а з Природою? Відтак всі умовності культури виглядають

. зайвим тягарем, а з другого боку — людина може спробувати опанувати цивілізацію

(технічно технологічний прогрес), що вже вийшла з-під її контролю. Нігілізмом

надлюдини Ніцше відреагував на зміст нової доби постмодернізму, яка прийшла пісня після

його смерті. !-■' ' г *н •■"г '"''■ '''■'-'

Починаючи від часів Відродження, людство поступово втрачає те спільне, що об'єднує людей в людство, суспільство, націю і навіть у сім'ю. Цивілізація є наслідком і зовнішньою оболонкою культури, вона вже висуває людині власні умови. Людина працює на


цивілізацію, а не на себе чи над собою. Вона підтримує функціонування величезного будинку цивілізації — якщо той завалиться, то поховає її під собою — перестане обслуговувати її потреби, куди входять зокрема добробут та екологія, і вона зрештою загине. Але найстрашніше те, що.людина не вирішує цю проблему як проблему культури, а знаходить собі щезли в тих системах координат, які нав'язує їй цивілізація.

Видатний швейцарський культуролог Дені де Ружемон назвав Європу «батьківщиною
творчої незгоди». Він писав: «Питання про сенс нашого існування, про індивідуальний сенс
кожного людського буття, зануреного у буття довколишнє, кладе свій знак на західний
світ, зокрема на Європу. Можна, отже, визначити Європу як ту частину нашої планети, де
людина весь час сумнівається і весь час шукає собі підтвердження, і де вона прагне змінити
світ таким чином, щоб її особисте життя здобуло сенс». Тут немає місця для деспотизму чи
тоталітаризму. Будь-яка ідеологія колись завжди буде визнана смішною. Духовне життя
Європи вимагає визначеності суджень і пошуку, воно не терпить дріб'язковості й
затуманювання проблеми, завжди повертаючись до рівноваги паніфонічності — дискусій,
діалогів і боротьби одночасно..............,


Ц':..;


Г:М


 


-.>: ■•„і ■

• \і:>.:•


і ■{, ,;'


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)