АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 7 страница

Читайте также:
  1. E. Реєстрації змін вологості повітря. 1 страница
  2. E. Реєстрації змін вологості повітря. 10 страница
  3. E. Реєстрації змін вологості повітря. 11 страница
  4. E. Реєстрації змін вологості повітря. 12 страница
  5. E. Реєстрації змін вологості повітря. 13 страница
  6. E. Реєстрації змін вологості повітря. 14 страница
  7. E. Реєстрації змін вологості повітря. 15 страница
  8. E. Реєстрації змін вологості повітря. 16 страница
  9. E. Реєстрації змін вологості повітря. 17 страница
  10. E. Реєстрації змін вологості повітря. 18 страница
  11. E. Реєстрації змін вологості повітря. 19 страница
  12. E. Реєстрації змін вологості повітря. 2 страница

Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.

Тьотя

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Усі стривожилися.


Тьотя

— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їха­
ли до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків».
Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам
іспортілі город?

Мазайло

— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.

Тьотя до Мокія:

— Та-ак?.. Навіщо?

Мокій

— Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще
питаєтесь — навіщо? (...)

Тьотя до Мокія:

— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков»,

а «Харків»?

Мокій

-Так!

Тьотя

— І ти справді за... (бридливо) за Квача?

Б а р о н о в а-К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це:

— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Б а р о н о в а-К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.

Тоді всі, крім Улі, до тьоті:

—Ну, що тепер з ним робити? Що?

—Ах, Боже мій, що?

Мати

— Може, проклясти?..

г Мазайло

-Убити, кажу? рина

— Оженити?

А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:

— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я вся­
кого малоросійського слова уникали...

Рина

— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.

Мати

— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...

Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:


— Дядько Тарас приїхав...

Мати й Мазайло з жахом:

— Що? (...) /

9 Дядько Тарас на дверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Дядько Тарас

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й сла­
ви, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке
на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрас­
туйте, чи що! (...)

Третя дія

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирі­шальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку «гризуться». У цей момент чути голос Мокія: «Вузьколобий на­ціоналізм! Шовінізм усе це». Дядько Тарас у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована.

Далі точиться дискусія між тьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на україн­ську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Ма-зайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.

Тьотя Мотя демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари,
вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?
Будь ласка...

Мазайло, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої
української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а укра­
їнської — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло

— Частина — наші малороси, себто руські...


Тьотя -Ну?

Мазайло

— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми
воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони
хто, ваші українці І Тепера я розумію, що таке українська мова. Розу­
мію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас

— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому
вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-русь-
кого словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито за­
писав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Порося­
та на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкооїгі — двадцять сім карб...
Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року
Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница —
клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть —
писаний словник був?.. Був — питаюсь? (...)

Мазайло

— Мені слово!

Мокій

— Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і га­
личани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...

Тьотя

— Слово даю Мині.

Мокій до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була
теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти —
валуєвський асистент, папо! (...)

Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі.

Тьотя Мотя

— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище,
прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири...

Р и н а до У л і, що не підняла руки:

— Улько-оІ

Уля

— У мене рука болить... Веред...


 

—Який веред? Де?

—Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.

—Ліву підніми!

—Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за.

Милая, скажіть...,.

Уля

— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того,
мені треба негайно вийти... (Ірвучко, не спиняючись, вибігла).

Тьотя Мотя

— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує,
підніміть руку! Один, два, три, чотири...

Дядько Тарас

— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... (...)

Тьотя Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу,

Дядько Тарас

— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім
світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (...)

Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь «маз».

Тьотя Мотя

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище.
Хтоголосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість...
Хто проти? Один, два, три...

Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.

Загомоніли,заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.

Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували.

Мазайлиха

— Мазов. тт ~

Дядько Тарас

— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого
не буде, як Зайломаз. Зайломаз!

Рина

— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом?
Що? Однаково! Краще Мазеленський.

Мазайлиха

— Де Мазе.


Тьотя Мотя

— Де Мазе — це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу,
руські.

Баронова-Козино

— Рамзес! Класичне прізвище!

Тьотя

— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої
люди! Рамзєсов, га?

Дядько Тарас

— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема!

Мазайлиха і Баронова-Козино

— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!

Дядько Тарас

— Краще Мазайловський! (Нишком: «Гетьман Вшовський»).

Тьотя на дядька Тараса:

— Польське прізвище, і хто ж пропонує?

Дядько Тарас

— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: «Гетьман Самойлович»).

Тьотя Мотя

— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас
в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!

Дядько Тарас

— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко»).

Тьотя Мотя

— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.

Рина

— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін!
Мазєнін!..

Тьотя

— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:

— Дєті мої!

Баронова поправила:

— Деці мої...


Мазайло

— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте
можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули — ураї Завіса

Четверта дія і

Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на Мокія.

Рина

— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове
прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти ро­
зумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути
до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирії

Уля

— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Рина

— Улько! Ти мусиш!..

Уля

— Не можу! Я... я сама вже українка...

У Рини трохи не вискочили очі.

Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:

— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж каза
ла, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.

Уля '

— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім то
го, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Тьотя Мотя й Мазайлиха

—Ноги?

—Но-ги?

Рина

— До чого ж тут ноги, ідійотко?
420


Уля

— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці зде­
більшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антро­
пології сказано, от...

(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликну-ли на свої).

Рина

— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він
же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці укра­
їнські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя

— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як лю­
дину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки
українського хоче...

Мазайлиха

— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тіль­
ки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...

Тьотя Мотя

— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі украї-
нізірованной. (Одійгила).

Рина

— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти
Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чу­
єш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! (...)

3-15

Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізви­ще. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.

Раптом увійшли: Тертика,з м'ячем і з газетою ч Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:

— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите...

Тертика м'ячем бац у підлогу:

— А скажіть, що за шум сочинився?

Губа'

— З якого приводу? Чого?


Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:

— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!

Губа підійшов до газети:

— А що тут таке?

Мазайло \

— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочи­
тайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути!
Всім, всім, всім, всім! ^

Губа, придивляючись, почав читати:

— Українізація.

Тьотя Мотя д

— Не те читаєте, мій милий, і не там!... '■?

Мазайло

— Не те і не там!.. Дивіться знизу.

Тертика з м'ячем:

— Читай, Баню, згори, коли на те пішло!

Губа швидко:

— «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод
комісії в справі українізації...»

Тьотя й Мазайло

— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах!

Губа

— «За останній час набагато збільшився попит на українську
книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За система­
тичний зловмисний опір українізації...»

Тьотя

— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там україніза­
цію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!

Мазайло

— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський
окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу...

Губа

— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в га­
зеті),

Мазайло

— А ви думали! Серце ж, кажу...


Губа

— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила
апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмис­
ний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»

Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:

— Що ж це таке?» Як це?..

Р и н а до батька:.

— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?

Тьотя і Рина з одного і другого боку:

— Мино Маркевичу!

— Папо!

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!

Мазайлиха

— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертика до Мокія:

— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до
комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомолі Ну?

Уля

— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так. Я покликала
на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.

Тертика

-Ну!

Мокій до У лі:

— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...

Губа

— Знаю. Це з вірша Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад!

Тертика

— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!

Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса


БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937)

Народився на Лемківщині в родині сільського священика, помер через хворобу (запалення легенів), похований на Яновському цвинтарі у м. Львові.

Поет.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації».

РІЗДВО

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях П принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.


 




ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956)

Народився в м. Сосниці, що на Чернігівщині, у родині хлібороба, помер у м. Москві (Російська Федерація).

Письменник, кінорежисер, один з основоположників національного кіне­матографа: Засновник жанру «кіноповість» в українській літературі.

Найвідоміші твори: кіноповісті «Україна в огні», «Земля», автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна», новела «Воля до життя», «Щоденник».

УКРАЇНА В ОГНІ

Кіноповість (Скорочено)

У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та до­машнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на кар­тині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой пі­ду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсяк­денних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди доводилося пригуб­лювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її.

Шумить, гуде Тополівка.

До Лавріна Запорожця приїхали гості.(...)

Один—Роман Запорожець. (...)

Другий —Іван, воїн. (...)

Третій—славний чорноморець Савка Запорожець. (...)

Четвертий — Григорій, майстер урожаю.(...)

У п'ятого сина діточки зелені.

Співає, легко посміхаючись, п'ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей — двох хлопчиків і одну дівчинку, — та у жінки двоє.

І дочка Олеся — всьому роду втіха.

Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з'їхались на­решті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість — п'ятдесят, та ще й п'ять років! (...)


 

—Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасли­ву долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (...)

—...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...

Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з се­ла на війну. (...)

Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за бра­тами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну. (...)

З дня на день мали увійти фашисти. Олеся стояла «біля холодної криниці край села» і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні од­ній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на сті­нах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну... (...)

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчи­на, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.

—Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одрйваючись од відра.

—Щаслива путь... постій... Слухай, — сказала Олеся тихо, дивля­чись на танкіста глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу. (...) переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?» — Вона поставила відро і підійшла до нього:

—Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, заму­чать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною... — При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

—Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

—Ти наш.


 




—Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.

—Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!

Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

—Ну, як же? Ну, добре...

—Ото моя хата.

—А де твої батьки? — раптом збагнув він.

—Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.

Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (...) Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

—Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

—Правда.

—Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

—Правда. (...) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від го­ря і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плес­тимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрас­на ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша до­ля» і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

—Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.

—Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь» подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

—Я тебе простила. (...)


Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, заку­рені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках (...) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвисту­вали. (...)

Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

— Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.

Другу.

Третю. (...)

Висаджують сінешні двері. (...)

З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Буда­пешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й ра­би, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гіт-лері (...)

— Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину
мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий
полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту
Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув
її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації,
жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвал?
тувань.

Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідли­вістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і дав­ня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (...)

Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.

— (...) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не
прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмінні
прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих
У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчаклІ
історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негатий*
ними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від
слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин?
Тому серед них так багато зрадників... (...)

Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.


 




і


У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике това­риство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетвори­лась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не пома­гало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (...)

Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

—Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!

—Павло?

—Он іде до хати!

Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.

— Гляньте, Павло і Гаркавий Івані

Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках.

—Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, не­мов випивши чарку гіркої отрути.

—Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.

—Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками. (...)

—Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (...)

 

—Кидай зброю!— спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купрі­ян упав з тяжким стоном додолу.

—Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

—Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

—Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...

Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапи­лось. (...)

Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в не­рішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не оді-йшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила


доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідпові­дальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (...)

І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.

Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.

—Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!

—Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.

—Ух ти, убийбатько! Іуда!

—Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!

—Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!

—Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!

—Русі Замовкни, свиня І — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.

* * *

(...) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та
сталося — не малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо про­
мовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи
загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та
по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять
одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам...
Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше без­
смертя І Важка доля народна... чую смерть.

Почувся стук у двері.

— Прощайте, йдуть, — Лаврін повернув портрета до стіни й поставив
долі. (...)

Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали лю­дей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його

вмовляти.

—Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

—Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (...)

Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з'явився куркуль Григорій Заброда.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.034 сек.)