АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 36 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

 

ІРОНІЯ (від грецького είρωνεία — прикидання, удаваність) — певного роду риторичний прийом, завдяки якому висловлення набуває прихованого змісту, відмінного (нерідко — протилежного) від буквального, проте формулювання останнього завжди натякає на істинність саме прихованого змісту. Іронія має і суто філософське значення — специфічного заперечення, що виявляє розходження наміру і результату, задуму і об'єктивного сенсу у парадоксах пізнавальної і практичної діяльності. Історично першою формою філософської іронії — була "іронія Сократа". Сократ твердив, що марно шукати істину у зовнішньому світі — вона належить людині ("Пізнай самого себе"). Але істина ця хаотично "перемішана" з хибними уявленнями і "виділити" її з того хаосу думок можна лише за допомогою серії питань, що ставляться у певному порядку (який збігається з "порядком" самого Космосу). Прикидаючись невігласом ("я знаю лише те, що я нічого не знаю"), Сократ ставив співрозмовникам нібито "наївні" питання, які спрямовували хід думок до істинного висновку. Іронія Сократа є специфічною, античною, формою діалектичного методу. Специфіка цієї форми визначалася уявленням про цілісність, нерозчленованість природної і духовної реальності античного світопорядку (реально-ідеального космосу), їхню принципову нерозрізнимість. Тому антична діалектика спрямовується на виявлення суперечностей з метою їхньої елімінації, а не синтезу. Саме тому ця діалектика знаходить своє завершення в Аристотелевій системі формальної логіки (у середньовічних університетах курс формальної логіки називався "діалектикою"). Не можна погодитися з твердженнями про "суб'єктивізм" Сократової позиції (оскільки вона, мовляв, тлумачить діалектику лиш як метод пізнання) — адже античний "об'єкт" (реально-ідеальний космос) у своїй структурі визначається людиною ("суб'єктивно") відповідно до протагорової тези — "людина є мірою всіх речей". Лише філософія неоплатонізму (і, зокрема, її християнської форми — "ареопагітизму"), яка виходить з принципової нетотожності (навіть несумірності) духовного і природного (тварного) світу, виявляє нову форму іронії (і, відповідно, діалектики), оскільки тут ідеться про несумірність (по суті — трансцендентність) наміру (духовної реалії) і результату (створеної з ніщо природи) — Божественого плану буття і його словесно-предметного "творіння", які (через "гріховний" вибір Адама і Єви) виявляються змістовно несумірними, вимагаючи "додаткових" актів ("спасительний подвиг" Христа, апокаліптичні події тощо). Саме з цим (через кордоцентрично-барокову лінію від Декарта до пієтизму і янсенізму) пов'язане формування іронії німецького романтизму, спричиненого особливостями філософії Фіхте. Оскільки результат діяльності "я" — "не я" (об'єкт, дійсність) виявляється, внаслідок її обмежено-предметного характеру, біднішим за своє духовне джерело (за межами дійсності лишаються нереалізовані можливості), то відкривається широке поле для розмаїтого тлумачення цих можливостей, для творчої "гри" множиною можливостей. Критикуючи романтичну іронію за довільний, "суб'єктивістський" характер "гри" можливостями, Гегель водночас допускає ситуації "іронії історії" — розходження мети суб'єктів історичної дії (людей) з реальним результатом ходу історії. Така іронія, за Гегелем, стає можливою внаслідок об'єктивного характеру діалектичного розвитку абсолютного духу і суб'єктивного характеру історичних цілей, що їх ставлять при цьому люди. Саме це мав на увазі, говорячи про "іронію історії", Енгельс, невиправдано приписуючи діалектику (цей винятково духовний феномен) природі. Насправді ж так звана "діалектика природи" є упредметненою в природному матеріалі духовно-практичної діалектики людини, її відчуженням. Серед історичних різновидів іронії особливе місце належить "екзистенційній" іронії К'єркегора, суть якої зводиться до здатності людського духу не просто оперувати ("грати") наявними можливостями в рамках даної парадигми (теоретичної, етичної, естетичної та інших систем) людської діяльності, а й виходячи за її межі (к'єркегоріанський "стрибок в абсурд"), творити принципово нові можливості духовного і практичного осягнення світу. (І. Бичко)

 

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ — категорія, яка фіксує, насамперед, обмеженість та відносність протиставлення світу "сутностей" світові явищ, що покладено в основу раціоналістично-аналітичної традиції та логіко-абстрактної систематики пізнавального світовідношення. Саме по собі ірраціональне, як об'єктивно зумовлений вимір світовідношення, що ґрунтується на певній цілісності й нероздільності думки та буття, не є тотожним ірраціоналізмові — філософсько-світоглядній течії, яка тяжіє до максимального звуження спроможності розуму у процесі пізнання та до тлумачення наукового мислення як такого, що не здатне осягнути визначальні характеристики реальності. Категорія ірраціонального лише засвідчує необхідність визнання моменту певної незалежності світових подій, процесів, явищ життя, психіки, історії тощо від об'єктивно детермінованих законів. Виявлення факту та послідовне й тривале відстоювання ідеї безпосередньої цілісності людського буття в історії культури та процесі нагромадження духовного досвіду, зрештою, визначають і особливості методологічних вимог до процесу осягнення дійсності, які охоплюють: акцентування моменту безпосередності у процесі пізнання (на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення); значущість прямого і безпосереднього шляху досягнення істини, повнота якої забезпечується різними позараціональними видами духовної діяльності (воля, емоції, інтуїція, містичне осяяння, уява, інстинкт, підсвідоме й позасвідоме тощо). (Г. Шалашенко)

 

ІРРЕАЛЬНЕ — те, що не має онтологічної достовірності та існує в уяві лише як символ чи образ. Подеколи ірреальне ототожнюють з поняттями "фантастичне", "неможливе". У різних світоглядних системах ірреальне трактується діаметрально протилежно: у межах матеріалістичного світогляду ірреальним є світ трансцендентного, в містико-ідеалістичному світогляді ірреальним вважається емпіричний, "тлінний" світ. Остання точка зору в найбільш послідовній формі виражена у веданті та культурі індуїзму, де емпіричний світ визначається як ілюзія ("майя"). У християнській культурі емпірична реальність не розглядається як ірреальне; разом із тим, вона відчужена від трансцендентної реальності і повинна бути апокаліптично трансформована та катарсично оновлена (шляхом очищення від гріха). (Н. Хамітов)

 

ІСЛАМ (арабською — покірність, віддання себе Богу) — одна з світових релігій. Виник у VII ст. в Аравії і багато в чому визначив подальшу історію і культурне життя значної частини населення Азії, Африки і частково Європи. Поява ісламу пов'язана з розкладом патріархально-общинного ладу і виникненням арабської держави, поширенням монотеїстичних релігій — юдаїзму і християнства, а також із процесом етнічної і культурної консолідації арабів. Характерною ознакою ісламу є його роль як регулятивного чинника соціально-культурних стосунків. У мусульманській громаді всі сторони життя регламентуються релігією. Чільна постать ісламу — пророк Мухаммед (570 — 632), який, згідно з релігійними оповідями, у 40-річному віці отримав перше одкровення від єдиного Бога, в якого він вірував, — Аллаха — і потому отримував їх упродовж 23 років. Записані Мухаммедом, вони утворили Коран — священну книгу мусульман. Проблема правовірності є однією з центральних проблем мусульманства. Теократичне вчення Мухаммеда становить основу уявлень мусульман про ідеальне правління. В ньому стверджується неподільність духовної і світської влади, зосередженої в руках глави мусульманської громади. У широкому сенсі слова "іслам" означає весь світ, у межах якого діють закони Корана. Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман та уявлення про мусульманську єдність, засновану на ідеї єдиного Бога, зумовили формування теорії "ісламського шляху" суспільного і культурного розвитку. У сучасному світі ці ідеї пропагуються багатьма міжнародними організаціями (Організація ісламської конференції, Всесвітній ісламський конгрес та ін.). В Україні переважним регіоном поширення ісламу є Крим.

 

ІСНУВАННЯ — одне із найважливіших понять європейської філософії, яке мало у різні історичні епохи нетотожний смисл. В історії філософії поняття "існування" вживалося звичайно для позначення зовнішнього, речового буття, яке, на відміну від сутності речі, осягається не мисленням, а через досвід. Схоластика вбачала в дуалізмі сутності та існування корінну роздвоєність і неповноцінність універсуму, що "знімається" лише на рівні Бога, волі Бога. Радикально розійшлися в інтерпретації існування в XVII — XVIII ст. емпіризм і раціоналізм. Якщо перший (Локк, Г'юм) визнавав реальність одиничних фактів, які виступають єдиним джерелом будь-якого знання (чуттєвий досвід), то представники раціоналізму (Декарт, Спіноза, Фіхте) виходили із тотожності мислення і буття: існування трактується як дещо розумне, раціональне. Ляйбніц і Кант здійснили спробу опосередкувати обидві точки зору. Перший розрізняв істини розуму і істини факту, що має місце лише на рівні людського розуму і "знімається" в розумі божественному. Кант визнавав онтологічне значення речі у собі (яка непізнавана), проте акт пізнання, на його думку, відбувається на перехресті категоріальних схем розсудку і того матеріалу, що постачається для їх наповнення чуттєвістю. Поворотом до принципово нового бачення існування є його потрактування К'єркегором. На противагу гегелівському панлогізму, його підхід заснований на розумінні існування як людського буття, що осягається не через конструкції розуму, а безпосередньо. Існування — одиничне, особистісне, кінечне, неповторне — розкривається через специфічну екзистенційну діалектику, взаємозв'язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів набуває відповідного змісту не в своїй самосутності, а як момент неповторної індивідуальної долі. Поняття існування належить до визначальних у філософії екзистенціалізму, що обумовлено тими фундаментальними потрясіннями, яких зазнало людство в результаті як першої, так і другої світових воєн, а також всеохопною кризою просвітницької ідеології. Екзистенційне мислення розгортається якраз навколо проблеми буття, потрактованого як буття граничне, а всі інші філософські проблеми виявляються похідними від неї. В екзистенціалізмі існування тісно пов'язане із трансцендуванням, постійним прагненням до осягнення справжніх, незнеособлених рівнів людського буття. Так, Гайдеггер інтерпретував існування "як буття — у світі", яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування. Релігійний екзистенціалізм в інтерпретації існування робить наголос на такому способі трансцендування, як звернення до Абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення окремішної людини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові, до осягнення нею себе і Бога на рівні категорії "Я — Ти" (Бубер). Залучення людини до Бога стає для неї самозаглибленням, пізнанням людиною самої себе (Сковорода). Французький атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді існування виходять із того, що справжнє існування передбачає визнання свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особливо наголошується на значенні індивідуального вибору. За Сартром, "існування передує сутності", тобто, здійснюючи вибір, людина заперечує "ніщоту" світу і витворює сутність для себе (а також і структуру світу, в якому вона, існує). Камю пов'язав справжнє існування із безперервним запереченням та абсолютним нонконформізмом.

 

ІСТИНА — 1) Філософська категорія, разом з категоріями добра, краси і свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення та осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів; виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його результат — знання як адекватне відображення суб'єктивної та об'єктивної реальності в свідомості людини. Істина встановлюється через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності, що надає істині за своїм змістом незалежності від суб'єкта (див. Об'єктивна істина). Однак ця відповідність не розглядається як повний збіг пізнавального образу і об'єкта, оскільки останньому притаманна пізнавальна невичерпність, а процес пізнання завжди обумовлений історично, обмежений у своїх пізнавальних можливостях, залежить від рівня розвитку пізнавального інструментарію. На кожному конкретному етапі пізнавальний образ відносно вірно відтворює об'єкт, але з розвитком пізнання поповнюється новими якісними визначеннями предмета, все точніше його відтворює. Тому істина не є щось статичне і незмінне, а розглядається як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення (див. Абсолютна істина, Відносна істина). В процесі пізнання істина реалізується через дотримання принципів об'єктивності, що вимагає розглядати об'єкт таким, який він є сам по собі, в об'єктивній реальності; всебічності, коли об'єкт повинен розглядатися в усій його багатостатності, якісній різноманітності, у взаємозв'язках і опосередкуваннях; доказовості, коли за достовірне приймається лише знання, яке має достатнє теоретичне і емпіричне, логічне і практичне обґрунтування. Тим самим категорія істини відсікає від справжнього пізнання різного роду його суррогати. Будучи продуктом пізнання, істина в сфері культури набуває ціннісного значення. Визначення сенсу пізнавальної діяльності як служіння істині надає категорії істини морального звучання. У вченні про істину серед основних є питання про критерій істини. 2) Логічне поняття, виражає одне з двох або багатьох істиннісних значень, які надаються будь-якому судженню або системі суджень, окремій теорії або системі теорій. Часто ототожнюється з поняттями істинності (наприклад, істинність твердження, істинність теорії) або істинного (наприклад, істинне твердження, істинна теорія). Встановлюється за допомогою застосування визначених правил побудови та процедур доведення логічних виразів. Залежно від умов і правил визначення істинності логічних побудов розрізняють синтаксичне і семантичне поняття істини (див. Істина в формалізованих мовах). Протилежними до категорії істини виступають поняття "омана", "хиба", "оманливість", "хибність". Проблему істини вивчають переважно теорія пізнання, логіка. (П. Полон)

 

ІСТИНА в формалізованих мовах — властивість висловлювання (пропозиційної формули), що висловлює істинне судження. Тоді як гносеологічне поняття істини фіксує відповідність між змістом суджень і реальністю, істина в формалізованих мовах пов'язана з моделюванням цієї відповідності засобами формалізованої мови. Семантичне визначення поняття істини було запропоноване Тарським ("Поняття істини в формалізованих мовах", 1933, 1936). Основні вимоги до дефініції поняття стосуються блокування парадоксальності (що притаманна буденній мові внаслідок її універсальності) шляхом розрізнення у формалізованій мові складників мови-об'єкта (висловлювання) і метамови (структурно-дескриптивного імені висловлювання, трансляції цього висловлювання у метамову, предикату істини). Однак вимоги до дефініції істини не містять засобів визначення істинності конкретного висловлювання, оскільки не всі складні висловлювання — скінченне з'єднання простих висловлювань. Використовується поняття пропозиційної функції (для якої є справедливим те, що складні функції — скінченне поєднання простих) і аналог поняття істини для функції — поняття доконаності. В залежності від правил утворення мови, визначаються умови істинності кожного конкретного висловлювання. Оскільки правила утворення задають скінченний список типів формул мови, виходячи з якого визначається клас істинних висловлювань, це дозволяє визначити для нескінченної ієрархії метамов нескінченне число предикатів істини скінченними засобами. (Н. Філіпенко)

 

ІСТОРИЗМ — принцип, концепція розгляду явищ, згідно з якими останні виникають, змінюються (розвиваються) впродовж їхнього існування та зумовлені всією сукупністю своїх попередніх трансформацій. Антична натурфілософія, навіть діалектика Платона та Геракліта, не пішла далі ідеї циклічності процесів змін. У загальній формі історизм вперше знайшов реалізацію в християнській трактовці всесвітньої історії. Філософського осмислення і подальшої розробки принцип історизму набув у філософських системах Віко, Вольтера, Руссо, Фіхте, Сен-Сімона. Німецький філософ Гердер сформулював принципи суспільного розвитку і застосував їх до аналізу історії людства (унікальність й індивідуальність розвитку народів, епох, культур, важливість конкретно-історичного контексту при дослідженні історичних епох тощо). Важливим етапом розвитку принципу історизму є філософія Гегеля, яка надала йому систематичного і універсального характеру. Принципом історизму послідовно послуговувалася філософія марксизму, яка вимагала розглядати розвиток природи суспільства і мислення з позицій історизму, роблячи в той же час виняток для суспільно-економічної формації комунізму та втілення "абсолютної істини" комуністичної ідеології. Виходячи з загального трактування історизму, історичними можна вважати всі науки, які розглядають свої об'єкти як такі, що змінюються і розвиваються. Спочатку такий підхід у природознавстві не поширювався за межі наук, які вивчали минуле Землі й живої природи (наприклад, палеогеологія чи палеоботаніка). Предметне ж поле законів фізики, хімії та ін. приймалось за незмінне в часі. Але з виникненням термодинаміки, квантової теорії, сучасної астрофізики філософія науки впритул підійшла до думки про історичність фундаментальних характеристик систем природи (ідея еволюції всесвіту). Принцип історизму відіграє важливу роль в поясненні суспільно та культурно-історичного розвитку, процесів пізнання, тлумачення, інтерпретації, пояснення, розуміння тощо. Цю лінію розвитку й застосування принципу історизму започатковано в філософсько-історичних концепціях неокантіанства, неогегельянства, Дильтея, Коллінгвуда, Шпенглера, Тойнбі, Гайдеггера, Ясперса. Сучасні історичні школи в політекономії, юриспруденції, мистецтвознавстві широко використовують принцип історизму в цьому значенні. Історичний, або точніше суспільно-історичний підхід дістав широке використання в історіографії й філософії науки, в сучасній герменевтиці, антропології тощо, а також теоретичних розробках численних методологів науки (див. Історична школа в філософії науки). (Ф. Канак)

 

ІСТОРИЧНА ШКОЛА в філософії науки — напрям у філософії науки, що склався в процесі дослідження двох проблем розвитку науки: 1) проблеми чинників, завдяки яким прогресує чи просто змінює свою структуру наука; 2) проблеми форм, шляхів розвитку наукового знання (безупинне кумулятивне нагромадження й складування знання чи революційні зміни, перерви в поступовості). На відміну від неопозитивізму, представники цього напряму (Вартофський, Кун, Лакатос, Тулмін, Фоєрабенд та ін.) вважають, що розвиток науки не тільки не відбувається поза зв'язками з філософією (метафізикою), а розгортається у щільному контакті з сукупністю соціальних, культурних, психологічних і навіть позараціональних явищ. Позиція історичної школи в філософії науки полягає в обґрунтуванні тези про відсутність нерозривного зв'язку між поняттям раціональної науки і внутрішньою історією науки. Саме поняття "раціональність" є багатозначним і залежить від включення в конкретну філософсько-наукову концепцію. Відповідаючи на питання про форми розвитку науки, представники історичної школи в філософії науки рішуче виступають проти спрощених кумулятивістських поглядів та обґрунтовують ідею про перервний характер наукового поступу; методологи науки пропонують різні концепції розвитку наукового пізнання. Концепція наукових революцій Куна центрована навколо поняття "парадигма"; універсальна концепція розвитку науки Лакатоса, ґрунтована на ідеї конкуруючих науково-дослідних програм; концепція зміни стандартів раціональності або матриць розуміння, обумовлена "природним" і "штучним" відбором популяцій понять; концепція "тематичного аналізу науки" Холтона тощо. Різноманітність концепцій розвитку науки, запропонованих історичною школою в філософії науки, свідчить про багатоманітність типів і стандартів наукової раціональності, співіснуючих у науці та змінюючих одні одних. (С. Тулмін)

 

ІСТОРИЧНЕ і ЛОГІЧНЕ — 1) Частковий випадок співвідношення мислення і буття, оскільки логічне — це функція мислення, а буття складається з природи та історії. Не менш важливою є проблема "природа і мислення", особливо в сучасну епоху, коли останнє у вигляді науки і діяльності, що на ній ґрунтується, стало планетарною силою і породило глобальні проблеми. Мислення в реальному історичному процесі постає як його відображення і доповнення, бо воно є сила, без якої історія не існує та завдяки якій розвивається техніка. Навіть уся духовна культура значною мірою виростає на силі мислення, логічної здатності людини, тієї раціональності, яка підкорює весь світ та інших людей. Історичне і логічне в цьому аспекті утворюють дві сторони єдиного цілого, і саме логічне має об'єктивний, онтологічний сенс. 2) Два методи осягнення реальної історії. Перший відтворює об'єкти в їх історичній послідовності, в просторі і часі, в специфічних обставинах, в необхідних та випадкових зв'язках. Другий розкриває реальність в її сталій, довершеній, класичній формі, тобто подає структуру готового цілого. А оскільки вона вибудовується в часі, то логічна послідовність категорій такої структури певною мірою відповідає їх історичному формуванню, звідки й виникає ідея про збіг історичних і логічних способів дослідження. Зворотною стороною є їх розбіжність, яка пояснюється підпорядкуванням більш ранніх, простих і абстрактних визначень об'єкта більш розвинутим відношенням зрілого явища. 3) Специфічним проявом даної закономірності є збіг історичного і логічного у вченні Гегеля. Він перший сформулював такий збіг у загальному вигляді як принцип пізнання. При цьому Гегель досліджував відповідність послідовності категорій в "Науці логіки" і в історії філософії. Звідси й термінологія у формулюванні принципу. Оскільки логічне має ширший зміст, ніж те, що належить безпосередньо до логіки як науки, то і принцип історичного і логічного набуває більшої загальності — як відношення розвинутої науки до її історії. (М. Булатов)

 

ІСТОРІЯ (від грецького στορία — дослідження, оповідь про минуле, пізнане) — 1) Реальний процес розвитку суспільства в цілому, його різновидів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. 2) Наука, що досліджує минуле суспільства з метою більш адекватного розумінння його сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. В реалізації й осягненні іманентного зв'язку, що має місце між означеними вище значеннями історії, ключову роль відіграє філософія, яка розглядає історію не лише і не стільки як предметну сферу, існуючу окремо від суб'єкта, а в її взаємозв'язках з ним. Завдяки такому підходу історія постає у єдності своїх онтологічних і гносеологічних характеристик як багатомірний феномен, різноманітні вияви якого неоднаково фіксуються і акцентуються в діяльності, відносинах, поведінці, спілкуванні та свідомості різних людей; зрештою — як цілісність і, водночас, — як конкретне і невичерпне розмаїття історичних реалій, утворене, відтворене та відображене і окремим індивідуальним горизонтом історичних життєдіяльності й свідомості кожної людини, і їх сукупністю, тобто як інтегративне поле їх перетину. Подібно до філософії та соціології, історія також досліджує людське суспільство як своєрідну цілісність, вивчає творчу потугу людства в усіх галузях його життєдіяльності та є однією з найважливіших форм самоусвідомлення людством самого себе. Але якщо філософія розглядає суспільство в єдності його динамічних і структурних, діахронічних і синхронічних характеристик, а соціологія фокусується на структурних, синхронічних, то історія як наука акцентує увагу на діахронічних, динамічних характеристиках суспільства як цілого. Історія — інтегративний процес розвитку і зміни не лише людських індивідів, а й мезоіндивідів (наприклад етносів) та макроіндивідів (як-то, цивілізацій). Протягом тривалого часу домінував своєрідний лінійний "моноцентризм" історії як науки, тобто тлумачення історичного процесу в цілому лише з позицій власної цивілізації. Наприклад, для класичної західноєвропейської історичної науки властивий європоцентризм, з позицій якого всесвітня історія поділялася на стародавню, середньовічну і Нового часу. Однобічний, європоцентристський характер цього поділу був підданий критичному аналізу в праці Данилевського "Росія і Європа" (1871), та пізніше — Шпенглером ("Занепад Європи", 1918 — 1922) і Тойнбі ("Дослідження історії", 1934 — 1961). В працях цих та ряду інших мислителів доводиться спрощеність лінійного тлумачення історії в таких різновидах, як регресистське (Монтень, Руссо, Ортега-і-Гассет) та прогресистське (Вольтер, Кондорсе, Гердер, Гегель, класичний марксизм) і наголошується принципово новий підхід до історії, за якого вона постає як вельми складне, нелінійне, поліцентричне утворення. За сучасних умов відбувається інтенсивна розробка саме такого, некласичного розуміння історії як поліцентричного процесу.

 

ІСТОРІЯ ДІАЛЕКТИКИ — складова частина історії філософії. Найбільш розвинутою і цілком свідомою історія діалектики постає в європейській історії філософії. Діалектика є рухливий, динамічний спосіб життя. Тому навіть в Європі в застійні Середні віки вона відсутня і характеризує лише античність і Новий час. Розвиток діалектики визначається розвитком філософії взагалі. Основних етапів останньої три: на першому переважає філософія пізнання, свідомості, розуму. Він триває від античності до класичної німецької філософії включно. Відтоді починається другий етап — зближення духа з дійсністю, практичною позитивною діяльністю, на основі чого виникають позитивізм, марксизм, філософія життя. В 20-ті рр. XX ст. починається третій етап — філософії людини (філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм тощо). На першому етапі бачимо дві всесвітньо-історичні форми діалектики — давньогрецьку і німецьку класичну. В першій наявні три її форми: стихійна натурфілософська діалектика (Геракліт, Піфагор, Емпедокл). Це — діалектика становлення, або діалектика мінливого, плинного світу явищ. Крайнім її виразом є релятивізм Кратила. Друга форма — діалектика як пошук істини засобом "питань — відповідей", маєвтика, діалог, звідки походить і сам термін "діалектика" (Сократ, сократичні діалоги Платона). Третя форма — логічна, або категоріальна діалектика як пізнання сутності речей (Платон, Аристотель, неоплатоніки Прокл, Порфирій, Ямвліх). Найбільш загальні здобутки античної діалектики — розкриття структури процесу становлення, єдності протилежностей, тріадичної будови світу. Перехідною є діалектика епохи Відродження (Кузанський, Бруно). Основний принцип тут — збіг протилежностей конечного і безконечного, мінімуму і максимуму. Цей принцип виник завдяки осмисленню досягнень математики, астрономії у поєднанні з протилежностями релігійного світогляду і з усвідомленням єдності земного і небесного світів. Специфіка німецької класичної філософії — в побудові систем діалектики, а не лише окремих ідей чи принципів, як було у попередників. Діалектика Канта викладена в його "Критиці чистого розуму" і концентрується у вченні про антиномії, суперечності, які позначають межі людського пізнання. Його діалектика негативна, це не теорія пізнання, а скоріше теорія незнання, його обмеженості. Позитивну діалектику розробив Фіхте в "Основах загального науковчення". Діалектика Фіхте — система суб'єкт-об'єктних відношень, одночасно пізнавальних і діяльнісних. Загальний зміст суб'єкта і об'єкта втілений у протилежних категоріях, об'єднання яких здійснюється за допомогою "синтетичного методу". Зовнішня форма методу подається структурою "тезис-антитезис-синтез". Поєднання змісту протилежних категорій робиться завдяки їх кількісній подільності. Шеллінг відкрив нову форму їх поєднання — взаємоперетворення протилежностей. Це був новий принцип діалектики, але загальної системи її він не створив. У філософії природи Шеллінг сформулював "всезагальний принцип полярності, а в філософії історії — діалектику свободи і необхідності, розбіжність цілей і результатів людської діяльності. Найбільш масштабна і глибока система діалектики втілена в "Науці логіки" Гегеля. Діалектика Гегеля — це філософська логіка, або система категорій, побудована діалектичним методом. Основні з них буття, сутність, поняття. Рух категорій здійснюється від абстрактних до конкретних і виражає основні щаблі пізнання. Тому у вченні Гегеля має місце принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання. Свою логіку Гегель будував як узагальнення всієї історії європейської філософії і на цій підставі розробив принцип співпадання історичного і логічного. Діалектика Гегеля завершує і німецьку класичну, і всю попередню філософію, тобто весь етап філософії пізнання. На другому етапі наявні декілька різновидів діалектики: діалектика марксизму з основною ідеєю про непримиренність, антагонізм протилежних класів, з яких один знищується в ході революції; цей принцип переглянутий "реформізмом" (Бернштейн, Каутський та ін.) і замінений принципом співробітництва класів в еволюції суспільства; ленінізм, який посилив в теорії і на практиці силу і гостроту антагонізму, спрямувавши його, в особі держави, проти всіх класів, усього народу. В практично-духовній сфері значною є діалектика К'єркегора, вчення про несумісність протилежних стадій життя особистості: естетичної (чуттєвої) і моральної та релігійної, по яких здійснюється сходження духовного світу людини. Звідси принцип діалектики К'єркегора "або-або" ("Entweder-oder" — один з основних його творів). Практично-духовний зміст має і трагічна діалектика Ліберта — про остаточну нерозв'язність антиномії існуючого і належного (ідеалу) в історичному процесі. Навпаки, в "діалектиці відмінностей" Кроче обмежує саме поняття протилежності, як різновид поняття відмінності. В межах "філософії людини" помітними є три концепції діалектики: екзистенціальна діалектика Сартра; негативна діалектика Горкгаймера і Адоргмо. Найновіша її форма розробляється в останні роки в межах філософії ноосфери. Її ядро складають глобальні протиріччя, а основною проблемою є існування людини на землі. (М. Булатов)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)