АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 65 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

Основні твори: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962).

 

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) — перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприкінці 1576 року, закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу ку­льтурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гур­ток та друкарня. Незважаючи на право­славне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі українські вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці університетів Падуї, Венеції, Кракова, а також протес­тантських шкіл. Тут підготували і вида­ли в 1581 році першу повну Біблію церковнослов’янською мовою, здійснили ґрунтовну ре­дакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що до­зволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час бого­словські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напря­ми, що характеризують розвиток того­часної української думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, на­прям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істи­ни і життя в ній (Княгиницький, Випіенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (ла­тинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформо­вано комплекс ренесансно-гуманістич­них і реформаційних ідей, що був на­слідком переосмислення відповідних за­хідних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, На­ливайко, Філалет та інші). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів бу­ло: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках при­чин історичних подій, створення но­вітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутверджен­ня і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої бого-причетності кожного християнина, рів­ності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Ака­демія відіграла визначну роль у культур­но-національному розвитку України. (Я. Стратій)

 

ОСТРОЗЬКИЙ КЛІРИК (?-?) — український письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя Острозького Клірика майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що Острозький Клірик — це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. Острозький Клірик є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький,зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом. За філософськими поглядами Острозький Клірик був православним християнським неопла­тоніком, утворах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гу­маністичними ідеями. Так,виходячи з концепції християнського неоплатоніз­му, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини мож­ливе тільки через самопізнання і містич­не осяяння. Звідси заперечення "зов­нішньої" — античної і схоластичної вче­ності, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять Острозького Клірика не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесанс­но-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті за­вдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сково­рода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку Острозького Клірика, повин­на використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та куль­турний розквіт свого народу.

 

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ — най­давніша датована пам'ятка слов'янської писемності в давньоруській редакції. Включає євангельські читання для тиж­ня і свят. Остромирове Євангеліє переписане в 1056 — 1057 роках в Києві дияконом Григорієм з давньо-болгарського оригіналу для новгородсь­кого посадника Остромира. Складається з 294 аркушів пергаменту, є важливим джерелом для вивчення давньослов'янської і давньоруської мов. Зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина.

 

ОСТРЯНИН Данило Хомич (1906, село Більськ Полтавської області — 1988) — український філософ. Закінч, філософсько-атеїстич­ний факультет Українського інституту комуністичного вихо­вання (1929). Доктор філософських наук (1956), член-кореспондент АН УРСР (1957). Дирек­тор інституту філософії АН УРСР (1952 -1962), завідуючий кафедрою марксистсько-ле­нінської філософії гуманітарних факультетів (1963— 1969), завідуючий кафедрою історії філо­софії (1969-1975) КНУ ім. Т. Шевченка. Автор дев'яти монографій, серії брошур, численних статей, передусім з історії ма­теріалістичної традиції в Україні і Росії.

Основні твори: "Світогляд Іллі Ілліча Мечнікова" (1948); "І.І.Мечніков у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (1954); "Світогляд М.О. Максимовича"(1981); "Матеріалізм і діалектика у вітчизняному природознавстві (кінець XVIII - початок XIX століття)" (1984).

 

ОУЕН Роберт (1771, Ньютаун, Уельс — 1858) — англійський соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шот­ландія, 1800), пізніше — "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі во­ни зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, яс­ла, недільні школи для робітників), про­те не переоцінював цих досягнень і вва­жав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності — праця, а не золото". Серед заходів, що готували "но­вий моральний світ", Оуен надавав особли­вої уваги педагогіці — вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієн­тацію особистості на суспільне благо. Розробляв конкретні заходи щодо подо­лання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднан­ня праці розумової та фізичної, промис­лової та землеробської, всебічного роз­витку особистості, рівності усіх у правах.

Основні твори: "Новий погляд на суспільст­во" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

 

ОЦЕЙНІСТЬ — термін, поширений у схо­ластичній філософії, що його увів Дуне Скот. Оцейність він тлумачив як принцип буття, що метафізичне співконституює суще як останню специфікацію універсального, яку вже далі уточнювати неможливо і яка є, безумовно, неподільною; це те, за­вдяки чому одиничне є саме цим і нічим іншим. Цей термін часто використовува­ли філософи КМА.

 

ОЦІНКА — одне з основних (поряд з нор­мою та цінністю) понять аксіології (те­орії цінностей) та логіки оцінок (форма­льної аксіології), яке відображає цін­нісний аспект взаємодії дійсності та лю­дини. Оцінка може даватися за різними озна­ками, проте найчастіше — добре/погано, її слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне оцінки, параметричні розрізнення типу "великий/малий". В оцінці завжди присутні суб'єкт оцінки (особа, соціум), з точки зору якого дається оцінка, об'єкт оцінки (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься оцінка, а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознака­ми відношення суб'єкта до об'єкта оцінки (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру оцінки можна зобрази­ти як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлюван­ня з оцінки містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В оцінці завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (де­скриптивний, ознаковий) фактори, внас­лідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом оцінки. Опозиція суб'єкт — об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семан­тиці. Суб'єкт спирається і на своє відно­шення до об'єкта оцінки, і на стереотипні уяв­лення про нього, і на шкалу оцінки, на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті оцінки поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та деск­риптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною струк­тури оцінки є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого — властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростан­ня, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає оцінку на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи опе­рації порівняння. Емотивістські кон­цепції виходять із того, що емоційний ас­пект оцінки є первинним, раціональний — вторинним, а сама оцінка не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна. Натуралістські концепції оціночні зна­чення прямо приписують об'єктам оцінки. Зокрема, інтуїціоністи вважають оці­ночні властивості об'єктивною реаль­ністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Най­частіше смисл оцінки імплікативно пов'яза­ний з дескриптивним. В оцінці суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концепту­ального світу учасників акту комуні­кації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'яза­ний з прагматикою комунікації, відобра­жає злиття семантики (власного значен­ня мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає спів­існування ціннісної і предметної картин світу. (О. Кравченко)

 

ОЧЕВИДНІСТЬ — безпосередня даність істинності деяких видів знань на проти­вагу іншим, істинність яких встанов­люється шляхом застосування спеціаль­них процедур доведення. До них нале­жить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому споглядан­ню предмети чи явища дійсності і прий­має вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення ак­сіом, наприклад, аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встанов­ленні істинності знань вищих рівнів. Іс­торично виділяють чуттєву очевидність, що ґрун­тується на свідченнях органів чуттів, і раціональну очевидність, яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абст­рактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різно­виду очевидності, нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної очевидності, то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої очевидності. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна очевидність допов­нюють одна одну, перебуваючи в ор­ганічній єдності. Однак і в такому поєд­нанні роль очевидності як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. То­му в науковому пізнанні при обґрунту­ванні істинності положень науки на очевидність покладаються мало, а застосовують ви­вірені складні системи доведення. (П. Йолон)

 

ПАВЕЛКО Олексій Пилипович (1918, село Прохори Черні­гівської області — 2001) — український філо­соф. Закінчив фі­лологічний факультет Ніжинського педаго­гічного інституту (1938). У 1946 - 947 роках працював у складі українського дипломатичного представництва при ООН (Нью-Йорк). У 1973 році захистив докторську дисертацію, професор. Пра­цював на посаді проректора НПУ ім. І. Драгоманова, завідуючий кафедрою філософії цього університету. Сфера наукових ін­тересів — історія української філософії. Автор близько 100 наукових праць.

Основні твори: "З історії суспільно-політич­ної думки в Україні" (1972); "Історія філософії на Україні". Том 2, у співавторстві (1987).

 

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович (1957, Київ) — український філософ та історик. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук (1996), професор (1998). Від 1994 року працює в інституті світової зкономіки та міжнародних відносин НА­НУ. Головний редактор міжнародного журналу; Коло наукових інтересів: філософія історії, культурологія, теоре­тична археологія, етнологія, релігієзнавзтво, історія України.

Основні твори: "Передісторія давніх русів у світовому контексті" (1994); "Українсь­ка державність у 1917 - 1919 роках", у співавторстві (1995); "Історія світової циві­лізації: соціокультурний розвиток людства" (1996, 2000); "Шляхи та манівці сучасної цивілізації", у співавторстві (1998); "Праслов'яни та арії" (1999).

 

ПАВЛИК Михайло Іванович (1853, село Монастирське, Прикарпаття — 1915) — український письменник, публіцист, громадсь­ко-політичний діяч. Закінчив дві гімна­зії — Коломийську і Львівську академіч­ну. Навчався на класичному відділенні філософського факультету. Товариш і соратник Франка. Перебуваючи за кордоном (1879-1882), видавав разом із Драгомановим і Подолинським журнал "Громада". Один із за­сновників і організаторів української демокра­тичної преси в Галичині; стояв біля ви­токів Русько-Української радикальної партії (1890), редактор її друкованих органів: двотижневиків "Народ" (1890 -1895) і "Хлібороб" (1891-1895). Від се­редини 90-х років XIX століття відходить від актив­ної громадсько-політичної діяльності та цілковито зосереджується на науковій і видавничій. Ретельно досліджував жит­тя і творчість Драгоманова. За переко­наннями Павлик — соціаліст, з ухилом у "селянолюбство". Високо цінував "Капітал" Маркса, вважав цей твір "наріжним ка­менем соціалізму". Та передовсім був палким прихильником Бєлінського, реч­ником драгоманівсько-громадівського соціалізму і національно-визвольних змагань українців. Бачив Україну спілкою самоврядних громад. Шанував російську культуру, але перебування України під Росією оцінював, слідом за Драгомано­вим, як "пропащий час".

Основні твори: "Карл Маркс.(Некролог)" (1883); "Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Його ювілей, смерть, авто­біографія і спис творів" (1896); "Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876-1895." У 6 томах (1901-1912); "Московофільство" (1906); "Ми­хайло Драгоманов як політик" (1911); "Твори" (1959); "Проза. Публіцистика. Листування з маловідомої спадщини" (1995).

 

ПАВ ЛОВ Василь Терентійович (1915, Стара Герикла, Російська федерація — 1998) — український філософ. Закінчив історико-філологічний факультет Карело-фінського університету (1942). В 1969 році захистив докторську дисертацію; професор (1970). Працював завідуючим кафед­рою логіки КНУ ім. Т. Шевченка. Нау­кові інтереси зосереджувалися на проб­лемах логіки і теорії пізнання. Автор по­над 100 наукових праць.

Основні твори: "Відношення між поняттями" (1961); "Модальна логіка", у співавторстві (1982); "Логічні методи і форми науково­го пізнання", у співавторстві (1984).

 

ПАЗЕНОК Віктор Сергійович (1934, Київ) — український філософ. Закінчив філо­софський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1979), професор (1980), член-кореспондент НАНУ (1988). Від 1991 року — головний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів — соціокультурні та етичні проблеми філософської антропо­логії і філософії історії, методологічні принципи новітньої соціально-гуманітарної теорії (зокрема, плюралізм та релятивізм як домінуючі), досвід історико-культурного осмислення сучасної епохи. Цій тематиці присвячено понад 200 наукових праць, у тому числі 8 моно­графій.

Основні твори: "Етико-соціологічний реля­тивізм" (1978); "Соціальний конфлікт і соціальна злагода" (1995); "Культура "кризового суспільства" (1996); "Со­ціально-етичні засади державотворення" (1997); "Сковорода —етик, "перевідкриття продовжується" (1997); "Природа су­часного соціального конфлікту" (1998); "Політики і гуманізм: антиномія чи кон­сенсус?" (1999); "Гуманізм: нові виміри" (2001).

 

ПАЛАМА ГРИГОРІЙ (1296, Константи­нополь — 1359) — візантійський богослов, містик, теоретик ісихазму. В полеміці з Варлаамом Калабрійським та Акіндином про фаворське світло розвивав вчення про відмінність Бога як сутності від енергій, через які він виявляє себе у світі і відкривається людині. Вчення Палами Григорія стало від 1351 року офіційною доктриною православної церкви. Його ідеї знайшли відоб­раження в історії української містичної думки, зокрема, в духовній спадщині Величковського, який був перекладачем з грецької мови і видавцем творів Палами Григорія у XVIII столітті

 

ПАМ'ЯТЬ — у теорії пізнання одна із пізнавальних здатностей, яка полягає у мимовільному закріпленні, збереженні і відтворенні у свідомості суб'єкта здобу­тих у процесі пізнавальної діяльності відомостей про суб'єктивний і об'єктив­ний світи, результати їх творчої перероб­ки, умов і способів відображення. Завдя­ки пам’яті суб'єкт спроможний примножува­ти свій минулий досвід, нагромаджувати знання й оперувати в уяві та мисленні образами — замінниками реальних об'єк­тів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна пам’ять, в основі якої лежать механізми вищої нервової діяль­ності, головного мозку, і колективна пам’ять (соціальна), що виражається в проявах суспільно-історичного досвіду, суспіль­ній свідомості, культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і со­ціальна пам’ять тісно пов'язані між собою. Здобутки індивідуальної пам’яті в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної пам’яті, а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого до­свіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і ко­лективних пізнавальних надбань від по­коління до покоління, що робить інди­відуальний досвід невмирущим, а соці­альний — дієспроможним. Пам’ять як пізнава­льна здатність розвивається та удосконалюється в індивідуальному та соціаль­ному планах. Вона збагачується не тіль­ки змістовно, а й розширює та поглиблює свої можливості. Насамперед це пов'яза­но з виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням технічних но­сіїв пам’яті та моделювання. Альтернативою пам’яті є забування, забуття. Біологічну при­роду і психофізичні властивості пам’яті вив­чає фізіологія, психологія та психоаналіз. (П. Йолон)

 

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА — позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізна­вального і комунікативного досвіду лю­дини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою форму­вання духовного світу людини. Завдяки пам’яті соціальній здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного до­свіду людства, на основі чого стає можли­вим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріаль­ної і духовної культур. Пам’ять соціальна виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій пам’яті соціальной належать: фіксація, систе­матизація, збереження і передача сус­пільне значущої інформації. У смислово­му аспекті пам’ять соціальна постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивно­го і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяль­ність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія пам’яті соціальной як складової універсуму людського буття. У такому аспекті пам’ять соціальна виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної са­мосвідомості людини. Пам’ять соціальна є тим реаль­ним механізмом, завдяки якому опо­середковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "пам’ять соціальна" дозво­ляє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смис­ли. Характерною рисою пам’яті соціальної є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значу­щих, інтелектуально, морально і ху­дожньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості. (Є. Андрос)

 

ПАНЕНТЕЇЗМ — релігійно-філософське вчення, яке, синтезуючи теїзм і деякі риси пантеїзму, постулює ідею, що ця реальність є частиною буття Бога, але, на відміну від пантеїзму, не розчиняє Бога у світі. Термін "панентеїзм" увів німецький філософ Краузе (1828), який стверджував, що світ — це конечне творіння посеред безконечно­го буття Бога. Панентеїстичні погляди поділяли деякі українські філософи й богосло­ви (Могила, Туптало, Гізель та інші). У наш час ідеї панентеїзму застосовуються деякими теологами (Наср, Реммерт та інші) як ключ для вирішення екологічних проблем.

 

ПАНІНІ (V — IV століття до нашої ери, місто Гандгар у Північно-Західній Індії, нині Лахор, Пакистан) — давньоіндійський мовознавець, засновник граматики санскриту, яка була ним викла­дена в "Восьмикнижжі", що подає класичний зразок системного підходу до мови. Розроблені Паніні методи описання мови тісно пов'язані із загаль­ними проблемами логіки та методології наукового пізнання. "Восьмикнижжя" є най­давнішою з відомих граматик світу і складається із 4000 стислих правил — афоризмів, кожне з яких за допомогою кількох слів передає певне граматичне правило. Паніні послідовно размежовує мову-об'єкт та метамову, остання подаєть­ся у вигляді формалізованого запису ал­гебраїчного типу та є одним із ранніх зразків спеціалізованих мов науки.

 

ПАШОТТО Володимир Ілліч (1947, Київ) — український соціолог. Закінчив меха­ніко-математичний факультет КНУ їм. Т. Шев­ченка (1970). У 1970-1990 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Доктор філософських наук, від 1992 року — директор Київського міжнародного ініституту соціології, професор НУ "КМА". У 1994, 1995, 1996 роках — запрошувався професором в університет Дж. Гопкінса (США).

Основні твори: "Структура міжособистісних відносин" (1975); "Кількісні методи в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1982); "Якість соціологічної інфор­мації" (1986); "Поштове опитування в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1988); "Досвід моделювання соціальних процесів" (1989) та інші.

 

ПАНЛОГІЗМ — абсолютизація ро­зуму, раціонального мислення в піз­нанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. Панлогізм — ха­рактерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецького до класичної німецької філософії. Найповніше панлогізм вираже­ний у філософії Регеля, який створив цілу систему панлогізму. В пізнанні панлогізм виявився у надмірному піднесенні логічного мис­лення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері панлогізм проя­вився у намаганні звести зміст всієї ду­ховної культури до пізнання. В онто­логічному сенсі панлогізм — перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом панлогізм діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній ку­льтурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від панлогізму в широкому розумінні слова. Критика панлогізму у світі лю­дини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціона­льності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, поси­лення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та іншого. (М. Булатов)

 

ПАНТЕЇЗМ (від грецького: Pan - усеіTheós - Бог) — філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є то­тожними, такими, що збігаються. Пантеїзм слід відрізняти від панентеїзму, що роз­глядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Бо­гові. Впровадження терміну "пантеїзм" завдя­чує полеміці ірландського філософа Толанда та нідерландського теолога Фея. Пер­ший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 році стосовно соцініанства. Фей, кри­тикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для пантеїзму ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії роз­витку філософського мислення. У давньокитайській філософії до пантеїзму тяжів даосизм, у давньоіндійській філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської тра­диції пантеїзму сягають ідеї гілозоїзму про не­віддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповне­ні Богами". Для філософії Парменіда ха­рактерною є форма пантеїзму, що згодом була оз­начена як "акосмічний пантеїзм" її первинну основу становить твердження Пармені­да, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття космосу як чуттєво сприйма­ного індивідом світу по суті заперечувало­ся (звідси — заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII столітті, ідеї акосмічного пантеїзму виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ — це ли­ше відображення Бога) та Спінози, якраз стосовно філософії останнього і був ужи­тий Регелем термінологічний вислів "акосмічний пантеїзм". У тлумаченні Гегеля цей різновид пантеїзму означає всеохопну то­тожність Бога і Природи і не враховує то­го моменту, що, за Спінозою, світ (приро­да) не заперечується Божественним на­чалом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кізанський і Бруно збагатили філософське розуміння пантеїзму ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові. На рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII столітті погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із пантеїзмом Спінози, так і з де­якими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для пантеїзму тен­денцію до синтезу із різними філософсь­кими концепціями. У XIX - XX столітті здатність пантеїму до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських прин­ципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї пантеїзму моністичного ґа­тунку (дивись Монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей — плинних і релятивних — це світ; з другого — як з'єднане ціле, ця ж сукупність є Богом). Бредлі та Ройс обстоювали абсолютистсь­ку форму моністичного пантеїзму (Бог є над індивідуальним і над природним абсолютом, водночас цей абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В українській філософській тра­диції виразні елементи пантеїзму зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково — скептицизмом — у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковоро­ди. (Н. Поліщук)

 

ПАРАДИГМА (від грецькьго приклад, взірець) — поняття, яке використовувалося в античному і середньовіч­ному філософських дискурсах для ха­рактеристики відношення між фізичним та надфізичним світами, а саме: другий світ, зазвичай, слугував за парадигмою для першо­го. Так, Платон застосовував термін "парадигма" стосовно ідей або форм як доконечних взірців для реального існування. У сучасному дискурсі парадигма означає прийняту певним науковим співтовариством мо­дель постановки та вирішення проблем, яка забезпечує існування наукової традиції. Застосування терміна "парадигма" у цьому сенсі було започатковане у праці Куна "Структура наукових революцій", де бу­ла здійснена спроба елімінувати із сучас­ного філософського дискурсу нормативістські (властиві, зокрема, неопози­тивізму та критичному раціоналізму Поппера) образи науки. Останні, на думку Куна, призводили до хибного пе­реконання в існуванні єдиного та загаль­нообов'язкового критерію науковості й раціональності. Концепція парадигми Куна, для якої засадничим є поняття "наукове співтовариство", спрямована проти над-історичної нормативності епістемологічних образів науки; наголошує на їхній функціональній залежності від панівно­го в дану історичну епоху способу діяль­ності наукового співтовариства; викри­ває умовність демаркаційної лінії, що відокремлює раціональну науку від не­раціональних форм інтелектуальної діяльності. За Куном, наукова революція — це зміна парадигми (точніше, повна або часткова зміна "дисциплінарної матриці"). (В. Лук'янець)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)