АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Мал. 1. Стилі поведінки особистості у конфлікті

Читайте также:
  1. А) людської особистості
  2. А) Органічна частина культури суспільства й особистості.
  3. А. С. Макаренко про програму формування особистості
  4. Акцешуація характеру та особистості
  5. В) дослідження умов, які забезпечує суспільство для виховання особистості.
  6. В) Істеричні особистості.
  7. в) фіксовані правила поведінки, що пропонують визначений тип моральних взаємовідносин, які є оптимальними з точки зору професійної діяльності.
  8. Взаємозв'язок особистісної акцентуації з відхиленнями поведінки
  9. Вибір стратегії поведінки
  10. Види конфліктів.
  11. Види конфліктів. Функціональні та дисфункціональні конфлікти.
  12. Види конфліктів. Функціональні та дисфункціональні конфлікти.

Конфлікт може бути завершений самостійно опонентами чи після втручання третіх осіб. Завершення конфлікту може мати та­кі фор­ми: затухання, вирішення, врегулювання, ліквідація, пере­ростання в інший конфлікт.

Психолог може виступати посередником при вирішенні ко­нфлікту (медіатором[57]). При посередництві слід використовував­ти такі етичні принципи: нейтральність по відношенню до опо­нен­тів; безоцінковість позиції; конфіденційність; процедурний харак­тер діяльності; стимулювання співробітництва; роботу з процесом, а не з рішенням.

При врегулюванні протистояння психолог стратегічним зав­данням вважає не вплив на опонентів, а спонукання їх до переведення конфлікту в ситуацію спільного пошуку рішення.

Психолог організовує роботу з конфліктуючими в двох пло­щинах: 1) організація та проведення переговорного процесу, в ході якого сторони приходять до вироблення узгодженого ріше­ння. Це дозволяє вирішити проблему конфлікту, узгодити інте­реси опонентів[58]. Здійснення конфлікту по типу тріади (опонент – психолог – опонент) робить учасників конфлікту більш по­ступливими, оскільки вони схильні роз­гля­да­ти свої поступки як поступки психологу, а не протилежній сто­роні. Таким чином, психолог дозволяє опонентам зберегти об­ли­ччя (Д.Прюітт) [1, с.498-499]; 2) надання пси­хологічної допомоги опонентам. Важ­ливим завданням такої до­помоги стає відновлення відносин сто­рін. У випадку успіху психологу вдається перетворити стосунки недавніх опонентів у новий якісний стан.

Послідовність діяльності психолога при регулюванні конф­лікту включає роздільні зустрічі з опонентами, формування по­зитивного настрою учасників на спільну роботу, а також етап спільної роботи, яка може бути організована з використанням системи інтеґративного прийняття рішення, запропонованої А.Філлі. Вона складається з шести кроків:

1) аналіз і корекція ситуації, з метою створення сприятливого клімату;

2) аналіз та корекція уявлень. З допомогою спеціальних проце­дур виясняються причини конфлікту та позиції учасників;

3) аналіз та корекція стосунків. Учасники визначають свої по­чуття по відношенню до конфлікту та один до одного;

4) визначення проблеми;

5) пошук рішення;

6) прийняття рішення. Оцінка альтернативних рішень і до­ся­гнення згоди відносно одного з них.

Існують етичні принципи, у відповідності з якими орга­нізується посередницька діяльність психолога[1, c.479]:

- нейтральність по відношенню до опонентів. Психолог не по­винен прагнути до виявлення правої та неправої сторін. Йому слід ставиться до си­туації максимально об’єктивно;

- безоцінковість позиції. Психологу не можна давати оцінок діям чи по­зи­ціям опонентів. Йому слід спонукати їх до самоаналізу дій, допо­магати приймати рішення;

- конфіденційність. Будь-яка інформація особистісного харак­теру, отримана від учасників конфлікту, не може бути вико­ри­стана їм на шкоду чи передана іншим особам без їхньої зго­ди;

- процедурний характер діяльності. Завдання психолога – ор­ганізувати процедуру обговорення, орієнтуючи опонентів на співробітництво. Зміст процесу залежить від учасників;

- стимулювання співробітництва. Психологу слід заохочувати кроки опонентів, спрямовані на нормалізацію стосунків, спо­нукати їх до цього, забезпечуючи перехід від конфронтації до співробіт­ництва;

- робота з процесом, а не з рішенням. Психолог несе відпові­дальність не за характер рішень, які приймаються, а тільки за організацію руху до цих рішень.

Робота психолога-медіатора з різними типами конфліктів має свої відмінності. Наприклад, про­цес врегулювання сімейно­го конфлікту включає чотири етапи:

1) розігрів. На початку роботи психолог робить все, щоб по­дружжя почувало себе комфортно;

2) зняття перешкод. Психолог виявляє сумніви та бар’єри по відношенню до майбутньої процедури медіації[59], які існують у конфліктуючих сторін, і налаштовує опонентів на конструк­тивну роботу;

3) укладання домовленості. Психолог допомагає подружжю чітко сформулювати вимоги один до одного та знайти компро­місні рішення, які влаштовували б обидві сторони;

4) прояснення ситуації. Цей етап характерний для сімейної медіації. Посередник допомагає колишнім опонентам роз­по­вісти один одному про ті почуття і страхи, які заважали їм ра­ніше досягти домовленості, а найчастіше й поговорити один з одним відверто. Емоційне розкриття опонентів закріплює резу­льтати медіації і створює передумови безконфліктного спілку­вання в майбутньому. Чим більш відкрито ведуть себе члени подружжя по відношенню один до одного, тим міцнішим є шлюб.

Діяльність психолога по врегулюванню конфлікту полягає не тільки в медіації, але й в наданні психологічної допомоги уча­сникам, в якій присутні елементи психодіагностики, консульту­вання і психотерапевтичної роботи.

Що стосується асертивної поведінки, то психолог може її використо­вувати у процесі взаємодії з колегами, іншими, з клі­єнтами (в окремих ситуаці­ях), до того ж останніх слід нав­ча­ти цій поведінці.

Асертивна поведінка (від англ. assert – стверджувати, заяв­ляти, відстоювати свої права) – активні наполегливі дії, спрямо­вані на відстою­вання особистих прав та самоствер­дження, не утискаючи таких самих прав ін­ших людей; це спосіб дій, при якому людина активно і послідовно відстоює свої інтереси, від­крито заявляє про свої цілі і наміри, поважаючи при цьому інте­реси оточуючих.

Асертивна поведінка припускає, що людина знає, чого вона хоче і чого не хоче (по крайній мірі, в даній конкретній ситуа­ції), і може це чітко сформулювати – без страху, невпевненості, напруги, іронії, сарказму і будь-яких інших форм нападу на про­тилежну сторону [13].

З психологічної точки зору, асертивна поведінка – це пове­дінка цілісної, конструктивної особистості.

Принципи асертивності – це емпіричні правила поведінки у суспільстві в процесі спілкування з оточуючими. Спілкування, побудоване на принципах асертивності, опира­ється на гуманіс­тичні начала, у ньому заперечується маніпуляція, жорс­токість та агресія по відношенню до іншого. Асертивна поведінка дозволяє людині висловлюватися чітко та однозначно, чи­нити чемно, дія­ти впевнено, уникати маніпуляції оточуючих людей, розбирати­ся в собі та інших, вміти наполягти на своєму. Можна сказати, що асертивність – це адекватна оцінка ситуації і своєї поведінки, це шлях до самореалізації та са­морозвитку.

Виділяють десять правил асертивної поведінки, які, не дивлячись на їх­ню простоту, охоплюють практично всі можливі ускладнення, котрі можуть вини­кнути в процесі взаємодії з ін­ши­ми людьми та по відношенню до самого себе.

Я маю право:

- оцінювати власну поведін­ку, думки, емоції та відповідати за їх наслідки;

- не вибачатися і не давати жодних пояснень та обґрунту­вань, які виправдовують мою поведінку;

- са­мостійно обдумати чи відповідаю я, чи в якій мірі відповідаю за вирішення проблем інших людей;

- змінювати свої погляди;

- робити помилки і відповідати за них;

- сказати «я не знаю»;

- бути незалежним від доброї волі інших людей;

- приймати нелогічні рішення;

- сказати «я тебе не розумію»;

- сказати «мене це не хвилює».

М. Дж. Сміт розглядає асертивну поведінку з точки зору прав особистості: людина обізнана з власними правами, користу­ється ними і, коли виникає необхідність, відстоює свої права. У той же час асертивна людина визнає за оточуючими такі ж права і прагне будувати взаємостосунки без їх порушення.

Якщо розглядати стилі поведінки в термінах транзакційного аналізу, то спостерігається наступне:

- cтан «Батько»: людина мислить так само, як переважно роз­мір­ковував один із його батьків (вихователів, керівників), реагує так, як прореагував би він. Завдяки Батьку, чимало реакцій дав­но стали автоматичними, зло допомагає зберегти масу часу та енергії. Люди чимало роблять тільки тому, що «так прийнято ро­бити». Це звільняє Дорослого від необхідності приймати багато тривіальних рішень, але утруднює прийняття точки зору іншої людини. Поведінка Батька описується формулою «Так треба», «Знаю, як треба»;

- cтан «Дитина»: людина реагує так само і з тією ж метою, як це зробила б маленька дитина. Дитина не завжди замислюється про наслідки своїх дій для себе і для інших людей і керується фор­му­лою «Я хочу»;

- cтан «Дорослий»: людина самостійно і об’єктивно оцінює си­туацію, неупереджено викладає хід роздумів, формулює свої про­блеми і висновки, до яких прийшла. Людина переробляє ін­фор­ма­цію і вичислює ймовірності, які необхідно знати, щоб ефективно взаємодіяти з оточуючим світом. Дорослий усвідом­лює свої цілі, емоції та спонукання і спроможний ними керував­ти. Формула дії для дорослого: «Я вибираю», «Я надаю перевагу».

Асертивна поведінка – це поведінка на рівні Дорослий-До­рослий, тобто асертивна людина сприймає себе і веде себе як до­рослий плюс так само відноситься і до об’єкта взаємодії.

Асертивний стиль корисний і в діловому, і в особистому житті. Труднощі його застосування пов’язані з ним, що навички такої поведінки вимагають серозної підготовки і практики, оскі­льки для більшості людей більш звичними є інші стилі спілку­вання [13].

Для людини, яка обрала асертивну поведінку, характерно: відповідати без заминки, говорити достатньо гучно і природним для себе тоном; не уникати прямого погляду на співбесідника; охоче обговорювати запропоновану тему; відкрито давати знати про свої почуття; висловлювати свою думку; вчитися під час бе­сіди та будь-якого іншого особистісного контакту правил і зако­нів, притаман­них даному колективу, але при цьому орієнтувати­ся і ви­користовувати їх на свій погляд.

У процесі асертивного спілкування обидва співрозмовника повинні вести себе гідно, не принижуючи ні себе, ні іншого. Як­що один з них набагато доросліший, досвідченіший, то правило залишається правилом, але старший обов’язково повинен взяти на себе більшу відповідальність, оскільки його поведінка носить навчальний характер. Вміле та успішне застосування цих прин­ципів припускає використання комунікативних прийомів, в ос­нові яких лежить взаємна повага, доброзичлива наполегливість, ввічлива вимога.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)