АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Представники повітряного (верхнього) простору

Читайте также:
  1. Взаємодія міфологічних, політичних, літературних, культурних повідомлень в рамках комунікативного простору
  2. Врахування впливу простору, часу та інших факторів що відповідає в нашому випадку
  3. Коментар до статті 278. Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового
  4. Представники сторін і третіх осіб.
  5. Представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені)
  6. Регулювання подачі зміною величини шкідливого простору
  7. Сприймання простору
  8. Стан повітряного середовища та його охорона на Україні
  9. Тварини земноводного (нижнього) простору
  10. Тварини земного (середнього) простору
  11. Тема 1.1. ВСТУП ДО КУРСУ «PR У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ». МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПРОСТОРУ.

Жар-птиця у слов'ян — посланниця Сварога, денного світла, весняного розквіту природи. Вона зображається магічним знаком — свастикою, її ім'я пов'язане з жаром — розпеченим у печі вугіллям, а також літньою спекою. Нашій Жар-птиці тотожна Гаруда — чарівна птиця давньоіндійської міфології, що має чудові золоті крила, а також чеський і словацький Птак-огнівак, германський der goldene Vogel, назви яких вказують на зв'язок з небесним вогнем, золотим світлом. Цей образ походить із найдавніших священних текстів Рігведи, де сам Бог Агні уподібнюється швидкому, золотокрилому птаху або могутньому соколу, що символізує небесний вогонь (блискавку), викрадену і передану людям.

Жар-птиця живе в золотій клітці, що висить на чарівному дереві в Райському саду, споживає золоті яблука, які дають вічну молодість, красу і безсмертя. Коли вона співає, з її дзьоба сиплються коштовні перлини — образ оживляючих крапель дощу. Навіть одне перо з хвоста Жар-птиці вночі освітлює увесь сад. У греків до Жар-птиці подібний птах Фенікс, схожий на орла з червоно-золотим пір'ям, який вилітає у призначений час зі святилища Геліоса (Бога Сонця) і, співаючи похоронну пісню, вмирає, спалюючи сам себе, щоб знову воскреснути зі свого попелу. Так, міф розповідає про вмирання природи взимку і воскресіння її навесні, про спочинок Сонця увечері і його пробудження на світанку.

У слов'янській міфології існують також дивовижні казкові птахи, наділені чарівними властивостями: Алконост і Сирин — дві птиці з райського дерева. Ці напівптахи-напівжінки зображалися на давніх лубочних картинках ось як: дівоча голова, часто в золотій короні або з золотим ореолом, пташиний тулуб з крилами і барвистим пір'ям. У лапах-ру-ках Алконост тримає райські квіти. Ця птиця має чарівний голос: той, хто почує її спів, забуває про все на світі. Можливо, птиця Сирий близька до грецьких сирен, які своїм заворожуючим співом заманюють мореплавців на свій острів, де ті вмирають від їх солодких божественних пісень. Через це сирену іноді сприймали як музу потойбіччя і зображали на кам'яних надгробках. Одісей, щоб не піддаватися співу сирен, прив'язував себе до корабельної щогли, а своїм матросам велів заліплювати вуха воском.

До цих птахів близька також Гамаюн — віща птиця слов'ян, посланниця Богів, що співає героям слави, передрікає майбутнє тим, хто вміє почути її чарівну пісню. Гамаюн знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба, Землі, Богів Прави, духів і героїв, людей і звірів. Але вона іноді приносить і небезпеку — бурю, негоду чи навіть смерть, якщо летить зі сходу.

Орел — цар птахів. У греків і римлян він вважався посланцем Зевса, носієм його блискавок. І досі на деяких гербах орел зображається із пучком блискавок у дзьобі. Орел також приносить Зевсу Божественний нектар (добуває живу воду). Орел, яструб і сокіл у багатьох народів символізували Бога-громовика. Скандинавський Одін в образі орла викрав Божественний напій із Неба.

У різних арійських народів уявлення про орла пов'язані зі скиненням з Неба вогняної блискавки, яку Бог дає на користь людині. Вважають, що цей вогонь приносить птах (найчастіше орел). Подібні легенди маємо також про сокола, лелеку, дятла. Орел здавна вважався символом перемоги: якщо перед битвою воєначальник бачив у небі орла, він рішуче спрямовував своє військо на неприятеля. Римляни вірили, що Зевс посилає орла як свого вісника. У слов'ян орел також символізував перемогу. Як писав Саксон Граматик, наші Предки виходили на війну зі станицею (бойовим знаменом) і орлами Світовида.

Навіть назва орел давнього індоєвропейського походження, що має в своїй основі санскритське аг, ara, ama — швидкий, буйний, стрімкий.

Це, дійсно, дуже могутні птахи. Орел належить до родини яструбових, хижих птахів, яка налічує 217 видів.

Орел високо літає, за що його вважали ясновидющим. У замовляннях і молитвах звертаються до віщих птахів, запитуючи про місце перебування своїх рідних, коханих, близьких та просять донести вісточку до свого роду-племені. Так, у народній пісні запитують орла про новини:

Ой орле, орле, сивий соколе! Чи не бував ти в моїй стороні? Чи не чував ти о якій новині?

Гиф, грифон — один із видів орла. Іноді його ототожнюють з фантастичною істотою — крилатим левом, що є уособленням пильності й зіркості у багатьох народів. Наприклад, у російській казці "птиця-львиця" завбільшки з гору, а від помаху її крил здіймається буря. Вона летить швидше від кулі і допомагає доброму молодцю відшукати свою наречену за морем. Подібний образ орла-грифона був у скіфів. Як культовий мотив супутника громовержця зображення грифона досить часто використовували в оздобленні давніх храмів. Зберігся він і в християнському храмобудівництві, наприклад, на фресках Софійського собору в Києві.

Однак грифоні і не фантастичні істоти, вони існують і в природі. Це дуже потужні птахи, вагою до 12 кг, довжина тіла яких сягає 1,15 м, а розмах крил близько 3 м. Грифон злітає на висоту 7 000 м і може в польоті досягати швидкості 80 км/год. В Україні живуть чорні грифи, які занесені до Червоної книги України та Європейського Червоного списку і підлягають ретельній охороні скрізь, куди б вони не залітали. Відомі також випадки нападу орлів на літаки та вертольоти. Як вважають фахівці, орли сприймали їх за конкурентів, які порушили мисливську територію.

Орел у багатьох народів здавна був чи не найпоширенішим символом на прапорах, військових обладунках, державних гербах. Його зображали в геральдипі римляни, германці, австрійці, американці, вірмени, араби, албанці та ін. Поважають символіку орла і слов'яни: поляки, українці, росіяни, югослави. За польською легендою, славнозвісний князь Лех, шукаючи долі, натрапив на чудову галявину з високим деревом посередині. На ньому він побачив велике гніздо, в якому сидів білий орел. Птах мав дивовижний вигляд на червоному тлі вечірнього сонця, що заходило. Саме тут Лех і заснував місто Гнєзно (від гніздо), що довгі століття було столицею князів П'ястів, нащадків легендарного Леха. Саме такий білий орел на тлі червоного щита є й досі гербом Польщі. Хоча протягом багатьох років малюнок орла змінювався, мінялися корони, зірки, вовчі щелепи та інші атрибути, однак з 1990 р. герб знову набув традиційних форм і символіки.

Орел був геральдичним символом у Київській Русі за часів Ярослава Мудрого — саме таким важають зображення орта на шиферній плиті X! ст.1*

Двоголовий орел має окрему історію. Вперше вій був впроваджений у 395 р. як символ Священної Римської імперії. Згодом такий же орел з'явився на гербі Візантії, а в 1804 р. став гербом Австрійської імперії.

В Україні також відомі геральдичні двоголові орли. У 1097 р. за княжіння Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого) двоголовий орел був емблемою Чернігівського князівства. За відновленою традицією в 1633 p., коли Чернігів отримав Магдебурзьке право, двоголовий чорний орел з решростер-тпмн крилами знову з'явився на гербі міста. Однак пізніше він "втратив одну зі своїх голів, бо повгорював офіційну емблему Російської імперії"w.

У Московському царстві двоголовий орел з'явився у M53 p. після.захоплення Константинополя турецькими військами султана Мухаммеда II. Коли Візантія ("другий Рим") перестала існувати, тоді Москва проголосила себе "третім Римом", тобто спадкоємицею візантійської релігії (ортодоксального християнства). Остаточно утвердився він у Москві після одруження Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог в 1497 р. Саме тоді на честь звільнення Московського царства від монголо-татарського ira на шпилі Спаської вежі Кремля у Москві був уперше встановлений двоголовий орел.

Переживши тимчасові червоні зірки, серпи й молоти, ЗО листопада 1993 р. золотий двоголовий орел знову став державним гербом Російської Федерації. Він зображений на червоному щиті з трьома коронами часів Петра І, тримає в лівій "руці" державу (символ єдності країни), а в правій — скіпетр (символ суверенітету). На грудях орла зображення "святого" Георгія, який протикає списом дракона, — данина християнському світогляду і менталітету.

Сокіл у багатьох арійських народів символізував Божественне начало. Назва цього птаха близька до санскритського cakuna, cakra (гриф, сильний, могутній), що є епітетами Індри — Бога-громовика. Єгипетський бог-сокіл Гор був втіленням Сонця. Зображення Сокола мав на своєму бойовому щиті славнозвісний вождь Аттіла. Сокіл у слов'янській міфології є персоніфікацією Рода — першоптаха. з якого постає Всесвіт і рід людський. Сокіл символізує хоробрість, молодість, силу, розум. Він охоронець Дерева Життя та живого Вогню'".

У чехів і словаків сокіл має назву papo/. Збереглася і і українська його назва papъ (або балабан — порода яструбиних, лат. Falco laniarius). Він відомий як "пернатий мисливець", якого часто заводили багаті поміщики, які полюбляли цей давній вид полювання. Із птахом раро-гом у народному світогляді пов'язана міфологема яснобачення і взагалі дуже гарного зору, що цілком відповідає його винятковим природним якостям: він помічає метелика чи бабку на відстані 800 метрів (в той час, як людина й за 100 метрів ледь бачить її)51.

Недаремно в українських казках згадується "сокіл-вмнозор", який мас "яснії очі і бистрії крила". Сокіл с посередником між світами, він рятує мертвих героїв з допомогою живої води, а також знає "всю правду і неправду".

Борис Грінченко записав українську народну приказку "Дивитися, як на рарога", яку пояснює "смотреть, как на диковину"^.

Про Рарога в архаїчних пластах слов'янської міфології залишилось уявлення як про вогняного духа, пов'язаного з культом родинного вогннша. Порівняльне релігієзнавство дає можливість зіставлення Рарога зі слов'янським Сварогом, кашубським Тварогом, іранським Веретрагною (одна з інкарнацій якого — сокіл), литовським Айтвара-сом, російським Рахом (вогняним вітром — суховієм), які в своїй основі так чи інакше пов'язані з життєвим вогнем, а відтак, первісно — з Родом. Саме тому сокіл (рарог) — птах Перуна-громовержия, який приносить зародки життя. Птах Рарог зображається у вигляді вогняного сокола або птаха, з рота якого вилітають вогненні язики. Ч и не такий птах згадується в українській колядці про Різдво: "в нього з рота полум'я б'є, з очей іскри скачуть"? Саме такий різдвяний птах символізує сотворення Світу і Роду людського.

Деякі дослідники міфології змішують Рарога з Рарашком, вважаючи останнього "злим началом у природі" що неправомірно.

Оскільки сокіл, як і орел, птах-хижак, його ще здавна почали використовувати на ловах диких качок, гусей, лебедів та дрібних тварин. У Київській Русі серед князівсько-боярської верстви було поширене соколине полювання. Соколиний двір у Києві був організований ще в IX ст. Віщим Олегом. Для цього існували спеціальні методики навчання мисливських птахів і посада "сокольничого" при княжому дворі, яка вважалася однією з найпочесніших. Один із видів цієї пташиної родини — сокіл-сансан (у варягів він називався рюриком), який став династичним символом князів Рюриковичів, а пізніше увійшов до гербівниитна України. Деякі дослідники символіки припускають, що й український Тризуб — стилізоване зображення сокола, який атакує здобич.

Скандинавський і германський епос містить сказання про орлині і соколині сорочки, які час від часу вдягають Боги і герої. Образ пташиної сорочки відомий також у слов'янській міфології: голубина, качина, лебедина сорочки або "крильця", які вдягають віщі діви, щоб перетворитися в голубок, качечок, лебідок, а скидаючи їх, знову стають дівами.

Ворон у грецькій міфології був супутником Аполлона і приносив йому свіжу джерельну воду. У слов'янських міфах ворон називається "птицею вішою", яка вміє говорити людською мовою. У казках ворон виступає власником золота, срібла і самоцвітів, які зберігаються в його гнізді, він приносить "живу" і "мертву воду", дістає молодильні яблука. Як свідчить давньоскандинавський епос, два ворони Іугін і Мунін були посланцями Одіна, якому щодня приносили звістку про всі події, які відбулися у світі.

Оскільки птахи літають у просторі, вважалося, що вони більше чують і бачать, тому й знають краще від людей, що відбувається у світі. Якщо зграї ворон супроводжували військо, то вважали, що вони віщують поразку і загибель багатьох воїнів. Траплялося, що орли і і ворони летіли разом. Це знак, що буде запекла битва: хтось одержить перемогу, а хтось — поразку (Іпатіївський літопис 1249 р., опис битви Ростислава з Данилом Галицьким). В українських народних думах ворон, який "кряче", віщує смерть козака. У германців, навпаки, оскільки ворон -помічник Одіна, вірили, що вій — вісник перемоги.

Слов'яни переконані, що в Чистий четвер ворон перший купає своїх дітей у цілющій воді, наділеній чарівними властивостями. Вважалося, що цей обряд, виконаний людиною "до ворона", приносить надзвичайну силу. Ворон також віщує непогоду: якщо каркає — до вітру, бурі, заметілі (залежно від пори року). Вороняче каркання вважають поганою прикметою. Щоб захиститися від негативної прикмети, слід відповісти вороні: "Кар — на твою голову!".

Лелека — священний птах, покровитель сім'ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір'я про святенність лелеки. В Україні існує також кілька синонімів його назви: чорногуз, /айстер, бусол, бузько, російське аист. Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров'я ще в IV—II тисячолітті до н. ч. Зв'язок лелек з племенами лелегів та пелазгів, напевно, ґрунтується на мовній співзвучності й релігійній тотожності31.

Вбивство цього птаха прирівнювалося до вбивства людини. Нині в Україні є прикмета: якщо на хаті звив гніздо лелека, то в хаті поселилося щастя. До господарів цієї хати сусіди ставилися з повагою. Взагалі тварин ніколи не називали людськими іменами, виняток становили лише лелеки, яких називали як людей: з ними розмовляли, "ралилися", як із членами сім'ї. З прильотом лелек можна починати сівбу: якщо вони довго не відлітають у вирій, то зима має бути теплою, а якщо поспішають відлетіти, — на холодну зиму.

Соловей. Назва цієї маленької співочої пташки походить, як вважають мовознавці, від давньоруського слати — той, що співає пісню-сла-ву Богам. Недаремно соловей, як і інші великі птахи, вважається віщим пташком, про що свідчить пісня:

Соловейко маленький! В тебе голос тоненький, Скажи де мій миленький?

Віщий співець Боян у "Слові о полку Ігоревім" названий "соловієм старого часу". І Іро те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім'я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей" (Іоакимівський літопис).

Соловей - провісник Богині Весни: його спів (давньоруське щекот) завжди сприймається як щасливіш Божий знак, а відсутність співу солов'я свідчить про передчуття біди. Так, у "Слові о полку Ігоревім" описано, що перед нещасливим походом "щекот славій усне, говоръ галичь убули" (спів солов'їний завмер, говір гачок пробудивсь), і, навпаки, коли "галіті пом.тъкоша, соловії веселими пісьми світ повідають" — добрий знак.

Шевченкове "соловейко в темнім гаї сонце зустрічає" має глибинну народно-світоглядну основу, яка пов'язує солов'я з сонячним Божеством. Соловей називається "птицею рахманною" (від рахманів, брахманів), тобто птахом жрецької верстви, "Божою", "святою пташкою". Усі слов'янські народи шанували солов'я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Л елі, співця любові й щастя.

На Київщині (с. Зазпм'я, Княжичі, м. провари) існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник — це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був грозою заїжджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрищених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище".

Пізніша християнська інтерпретація надана йому образу розбійника. Російський народний епітет Солов'я-розбійника "алатырец некре-щенный""'; доповнює ці припущення і свідчить про язичницьке походження Солов'я, а також і про символіку цих особливих птахів. Солов'ями були наповнені священні гаї, де стояли жертовники (пор. камінь Алатир — вівтар) язичницьких святинь.

В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, "як нап'ється води з березового листя".

Сова - нічна птиця, яка символізує зоряне небо. Археологам відомі давні зображення цієї вухатої пташки з очима, схожими на нічні світила, -це вказує на її культовий характер. Греки і римляни пов'язували сову з войовничою і мудрою Богинею-громовницею Афіною (Мінервою). Сова і змія

завжди були символами цієї Богині, що свідчить про її давнє зооморфне і матріархальне походження (саме сова і змія охороняли палац Мінотавра на Криті). Отже, сова — хранителька мудрості. Гомер називає Богиню Афіну "совоокою", "соволикою винахідницею ремесел", "мудрою, як змія"57.

У польських легендах розповідається про сову, яка стереже скарби.

Сова — антипод сокола. Українці про сову кажуть: "сова не родить сокола", позначаючи тим самим її нічну природу (на відміну від ясного сокола — сонячного птаха). Через цю нічну природу сова вважається особливою пташкою — вона здатна передбачати майбутнє і віщувати його людям. До роду совиних зараховують пугача та сича, які відомі в Україні як "віщі птахи".

Ось які прикмети побутують в народї щодо сови: коли сова "сміється", віщує заміжжя, а коли кричить —народження дитини.

Зозуля. Віща птиця, присвячена Богині Весни Живі, символ людської долі. її свято відмічали під час воскресіння природи. їй приносили пожертви ті, хто вперше навесні почув голос зозулі. Вважалося, що сам Бог чи Богиня в образі зозулі літає лісами і віщує роки. Зозулю запитували: скільки літ житиме та чи інша людина, скільки буде в шлюбі, скільки матиме дітей тощо. А після того, скільки разів вона "накує", робили висновки про тривалість того, про що питали. Тому зозуля пов'язана з Богинею Долею. Про це говорить українська приказка: "Зозуля кувала, літечка казала".

За повір'ями, на зиму зозуля відлітає у Вирій, тому вона вважається посередницею світів Яви, Нави і Прави. Зозуля прилітає останньою, а відлітає першою. Отже, зрозуміло, чому вона також вважається "ключницею" Вирію — бо зачиняє і відчиняє Небесну браму.

Побутують такі прикмети: якщо зозуля вперше закує на сході сонця і при зеленому дереві — на врожай, якщо увечері і на "голе дерево" — до неврожаю, голоду й епідемій. Якщо зозуля закує після солов'я, то буде гарне літо, якщо ж почути зозулю раніше солов'я — переслідуватимуть невдачі. Хто почує зозулю на голодний шлунок, тому буде невдача. Якщо ж зозуля не закує аж до Купайла, буде неврожай, голод, мор. Почувши вперше зозулю, слід побряжчати монетами, "щоб водились гроші". Про це й приказка: "Сховай грошульку на зозульку", бо якщо в цей час грошей не виявиться, не буде їх і протягом року.

Зозуля перестає кувати після Перунових свят (у християнстві після Петрівки). Якщо ж почути її після цього часу — на біду. Щоб запобігти негативній магії (не дати їй кувати після вказаного часу), з пшеничного борошна, яєць та сиру випікали спеціальні пампушки — "мандрики". В такому випадку кажуть, що "зозуля мандрикою подавилась". В Україні господині також варили вареники з сиром і казали: "Будем давить зозулю вареником". Крім того, вважалося, що це хліб, який зозуля бере на дорогу ("у мандри") до Вирію.

Кування зозулі поблизу хати віщує весілля, особливо, якщо вона сяде на калину. Магічною силою наділялося пір'я зозулі або сучки з того дерева, на якому вона кувала.

Ластівка. Символізує щасливе родинне життя, ласку, любов і ніжність. Там, де звила гніздо ластівка, живуть добрі господарі. Вона також оберігає житло від грому, блискавки, пожежі. Ластівка пов'язана з Новоліттям, недаремно згадується у щедрівках, які первісно виконували навесні: "Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка". В Україну ластівки прилітають на Благовіщення (25 березня). Якщо ж ластівка прилетить на День Землі-Матері (9 березня), буде тепле літо і добрий врожай. Вважають, що ластівка — улюблена Богом пташка, своїм щебетанням вона прославляє Його, наче молитвою. Тому вважали великим гріхом розорити її гніздо, тим більше не сміли вбивати, бо могли накликати біду на свій дім. У поляків, чехів і словаків ластівка — пташка, яка сприяє закоханим, переносячи їх вісточки.

Загалом у слов'ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: "Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут — як ворони". Ластівки, за повір'ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачить ластівку, віддає їй "веснянки" і просить у ластівки "білянки" (щоб було біле лице). Недаремно темні плями на обличчі мають ще іншу назву "ластовиння".

Лебідь. Назва цього птаха означає "білий", що відповідає його символіці як білого денного світла (сонячний птах). У багатьох народів лебідь — Божественний птах. Його зображали поруч з Афродітою, Аполлоном, Зевсом, Ледою, Орфеєм, Брахмою, Сарасваті та іншими Богами. Лебеді були в упряжці Аполлона-Купайла. Порівняємо священне ставлення до лебедів у слов'янських народів. Лебідь у давніх русів — символ вірності, любові до рідної землі, наприклад, легендарна княжна Либідь (сестра Кия, Щека і Хорива).

Германці вірили, що сонце може перетворюватися в прекрасну Богиню — білосніжного лебедя. Так виникло уявлення про Лебедину діву як дочку і супутницю Сонця. У греків білі лебедині крила мала Богиня Вранішньої зорі — Еос58. На лебедя іноді перетворюються різні Боги, наприклад, Зевс з'являвся до Леди в образі лебедя.

Лебедині метаморфози відомі також у слов'янських казках, наприклад, "Царівна Лебідь". Оскільки лебідь — символ Сонця, його казкова "біографія" пов'язана зі скиненням пір'я і перетворенням на діву, викраденням юним героєм "лебединої сорочки" і поверненням її через випадкове порушення ним визначеного табу. Казка має солярну символіку зміни літа і зими, де лебідь наділений здатністю вмирати і відроджуватися. Краса цього птаха широко використовується у фольклорі, особливо в описах жіночої і дівочої краси. Біла лебідка завжди символізує відродження, чистоту, мудрість, ясновидіння, досконалість, але і смерть.

Досить часто лебідь виступає символом душі, яка літає по небу в образі цього благородного білого птаха. Відомий вислів "лебедина пісня" означає останній вияв таланту чи героїчний вчинок у кінці життя. Він ґрунтується на уявленні про те, що лебідь перед смертю злітає високо в небо, ніби лине до сонця, і співає останню пісню, схожу на срібний мелодійний дзвін. Пара лебедів зберігає подружню вірність усе життя. А втративши свою пару, лебідь, проспівавши прощальну пісню, каменем падає на землю, розбиваючись на смерть. "Лебедина вірність" стала зразком любові і відданості закоханих, породила безліч поетичних, музичних та інших мистецьких творів, а сам вислів став крилатим.

Білому лебедю (символу сонячного дня) у казках протиставляється чорний лебідь (символ темної ночі). Відомий також мотив перетворення білих лебедів на сірих гусей — символ обманутих надій, несправжності, брехні.

Півень ( стародавнє Кур) — віщий птах, провісник Зорі і Сонця, дуже шанований усіма слов'янськими народами. Своїм голосним співом, він нібито пробуджує з нічного сну небесне світило, повертаючи на Землю світло дня. Через це в Україні його називають Будимиром. Українська загадка порівнює Сонце і його промені з півнем: "Сидить півень на вербі, спустив коси до землі". Півень, як і всі інші птахи, вважається "двічі народженим" — спочатку народжується яйце, а потім саме пташеня. Тому пташине (найчастіше куряче) яйце є Божественним символом відродження природи і використовується з магічною метою в обрядах, починаючи від Стрітеиня до Купайла.

Уявлення про Сонце як золоте яйце знайшло своє відображення в численних казках різних народів. Це яйце, занесене в темну хату, освітлює все навкруги, як ясне сонце. Відомі казки про Курочку Рябу, Качечку з золотим яйцем. Цікава казка про Півня (Кочета), який зніс чарівне яйце. Із цього яйця потекло сім річок, що наповнили землю зеленню і всякими плодами, перетворивши її в Рай. Безтурботно і щасливо жили в цьому Раю люди. А високо в Небі сидів божий Кочет і щодня сповіщав людям, коли що треба робити: коли вставати, коли працювати, коли обідати. Надокучило це людям і почали просити Богів, щоб звільнили їх від набридливого птаха, мовляв "ми самі знаємо, коли що робити". Боги послухали і виконали прохання — божественний півень зник з І іеба і почалося безладдя, голод і хвороби. Тому навесні люди і і пишуть писанки, аби на Великдень відродився небесний півень (Сонце) і навів лад на Землі.

Півень присвячувався Сварогу, Світовиду, Перуну - Богам Великого Триглава. У західних слов'ян півень зображався поруч із Богом Світовидом як символ денного світла - Дива. За часів християнства його приписали "святому" Виту.

Півня приносили в жертву при будівництві хати та господарських споруд, особливо овина, бо він був здавна пов'язаний із культом Вогню-Сварожича59. Саме через свій зв'язок із небесним вогнем півень став символом і вогню земного, він вважається як охоронцем дому від пожежі, так і винуватцем пожежі (особливо червоний півень).

У багатьох європейських народів півень вважається символом хлібного духу, духу врожаю. На півночі Німеччини кажуть, що "в останньому снопі сидить півень", а після обжинок господар подає женцям так зване "півняче пиво". Подібні уявлення відомі і в українському фольклорі: "Сидить півень на копі, дивується бороді..." — співається в жниварській пісні під час обряду завивання "Велесової бороди". Відомий також півень у жниварському обряді "водіння Перегені" та на вишитих рушниках з Берегинею.

Півень також наділявся різними якостями залежно від кольору: білий — півень Світовида, приносить щастя; чорний — символ грозових хмар, приносить сварки; червоний — символ вогню, може передбачати пожежу (якщо кричить і б'ється у вікно). Символом небесного світу був білий півень, а підземного темного царства — чорний.

Півень широко використовувався у слов'янських звичаях, пов'язаних із магією родючості полів, у жниварських, весільних обрядах, а також у дівочих ворожіннях про заміжжя. Крик півня, за народними віруваннями, відганяє різного роду злих духів, "нечисту силу", оберігає від епідемій. Півень має таку природу, що тісно поєднується зі станом космосу: він співає у певний час дня і ночі, починаючи з опівночі, — "перші півні", "другі півні", і, нарешті, вранці — "треті півні").

У зв'язку з цим, своєчасний спів півня сприймається як символ порядку, ладу. Існували також деякі прикмети, пов'язані з півнем: якщо він прокричить на порозі — чекай гостей; несвоєчасний крик півня віщує отримання новин (листів). Якщо ж курка закукурікає — то дуже недобрий знак. Якщо кури "купаються" в пилюці - буде дощ. У греків і римлян були кури, що використовувались спеціально для ворожінь: їм посипали певне зерно і за тим, як вони клювали, могли передбачати наслідки війни. Таких птахів доглядали спеціальні служителі, бо кожен легіон мав своїх "віщих курей".

Стратим-птиця. У сказаннях про Голубину книгу є образ чарівної Стратим-птиш, яка "всім птицям — мати". Вона живе "на морі, на окіяні". По Божому повелінню, Стратим-птиця стрепенеться, океан-море сколихнеться. Від удару її могутніх крил народжуються вітри і піднімаються бурі. Оскільки вітри в народі завжди уявлялися крилатими, то їх образи тісно переплетені з різними казковими птахами. Стратим (або Стрсфил) прокидається вранці, щоб пробудити всіх півнів на усій Землі. Тому-то півні й співають одночасно зі сходом Сонця. Вважають, що Стратим-птиця тримає увесь світ під правим крилом. Вона - найголовніший "Небесний Півень". Кажуть: "коли півень перестане співати, тоді кінець світу буде".

Сорока нині в народі має негативне значення. Можливо, це спричинено християнськими уявленнями про створення сороки Чортом. Однак очевидність магічного значення сороки в багатьох обрядах свідчить про її давнє язичницьке пошанування. Уявлення ж про сороку як про коня, на якому їздить сам Чорт, споріднює її з чарами, волхвуванням, лікувальними властивостями. Вона наділена магічною здатністю виліковувати дітей від пристріту, зурочення, забираючи від них хвороби. Тому в замовляннях побутує словесна формула: "Йдіть уроки на сороки, а пристріти — на їх діти". Сорочиним яйцем дівки вибілювали обличчя від веснянок, а вживання їх у їжу поліпшує пал/'ять. Кажуть, що сороку не любить Домовик. Водночас вбита сорока, причеплена до дверей стайні, оберігає коней від злих духів, а на дверях хліва — оберігає корів, аби їх "відьми недоїли". Сорока літає всюди, сповіщає людям, коли хтось іде лісом чи вулицею. Недарма існує приказка про те, що сорока "на хвості вісті приносить".

Давнє свято Сорочини (9 березня) за етимологією пов'язане з сорокою, але якимось чином виявляє свою символіку і через число сорок. У цей день ще до схід сонця випікають сорок "пташок-жайворонків". "буслів" або варять сорок вареників, щоб роздати їх дітям. Така пташина магія має забезпечити приліт пташок із Вирію. Отже, сорока виступає символом пташиного свята взагалі, вона ж є і зв'язківцем зі світом Предків.

Із сорокою також пов'язана весільна сорочка молодої, яку після шлюбної ночі виносять з комори і танцюють навколо столу, стрибаючи по лавах. Такий танець називають "сороку скакати". Вірогідно, цей обряд має символічний зв'язок із тілесною сорочкою і первісно належав до жіночих ініціальних ритуалів культу Роду. Сюди ж можна віднести звичай на Сорочини виткати сорок цівок до схід соппя, "і тільки після цього можна було ткати, не боячись нічого"'1". Ткання полотна завжди вважалося священною справою. Недаремно уявлення про полотно, прядиво, нитки пов'язане з "ниткою життя", "життєвою сорочкою". Магія початку, здійснена на Сорочини, забезпечує не просто успіх у роботі протягом року, але й родючість загалом. Така обрядодія, вірогідно, є залишком своєрідної пожертви Богині Мокоші.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.)