АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Адресність соціальних допомог

Читайте также:
  1. A. Невідкладні заходи кваліфікованої терапевтичної допомоги
  2. A. Покликати на допомогу оточуючих свідків події і викликати швидку допомогу.
  3. A. Покликати на допомогу оточуючих свідків події і викликати швидку допомогу.
  4. B. Викликати швидку медичну допомогу.
  5. B. Викликати швидку медичну допомогу.
  6. B. Відстрочені заходи кваліфікованої терапевтичної допомоги
  7. B. Відстрочені заходи кваліфікованої терапевтичної допомоги
  8. B. Покликати на допомогу оточуючих свідків події і викликати швидку допомогу.
  9. B. Проведення ревізії ротової порожнини за допомогою ручного відсмоктувача
  10. D. Дефіцит кількості мобільних госпіталів, що могло б наблизити медичну допомогу до місця пригоди.
  11. E. З’ясувати, чи є аптечка першої допомоги?
  12. E. Кваліфікована хірургічна допомога третьої групи

Складовою частиною побудови системи соціальної допомоги є визначення цільових груп - адресність. Адресність означає спрямованість на когось або на щось - людей або соціальні одиниці. Зокрема, Світовий банк обстоює ідею "індикаторів адресності", що позначають регіони, вікові групи, стать чи інші види спільних характеристик.

У цьому контексті йдеться про "групи, що мають потреби". Цей термін охоплює людей, які перебувають у схожих обставинах та потребують певного колективного рішення. Такі ситуації називаються "станами залежності", вони включають:

- умови, в яких людина може опинитись будь-коли впродовж свого життя: бідність, бездомність, хвороба та безробіття;

- кризи життєвого циклу, яким властива довготривала залежність (похилий вік або дитинство);

- стан людей, обмежених у виконанні щоденних обов'язків (інваліди, пацієнти із хронічними психічними захворюваннями чи розумово відсталі).

Наведена класифікація є базовою, вона далеко не повна і може бути розширена в залежності від тієї соціальної політики, яку проводить кожна конкретна країна. Соціальна політика загалом сфокусована на кількох різних групах, вирізняють політику, спрямовану на індивідів; сім'ї; громади; різні види соціальних груп та суспільство в цілому. Зазвичай обговорення фокуса політики (тобто хто і за якими ознаками є об’єктом соціальної політики) точиться навколо відмінностей між "універсальністю" та "адресністю".

Універсальна соціальна політика має на меті створення служб для кожного представника певної групи людей, наприклад, людей похилого віку чи дітей. Адресна політика зосереджує свої зусилля лише на людях, що мають певні потреби.

Принципи універсальності та адресності стосуються шляхів постачання ресурсів. Універсальність – це спосіб постачання ресурсів всім, хто їх потребує, за рахунок того, що їх отримують і ті, хто такої потреби не відчуває. Наприклад, у Великій Британії програма підтримки дитинства вважається програмою захисту бідних. Багато дослідників вважають, що тотальне постачання ресурсів є марнотратством. Якщо віддавати блага саме малозабезпеченим можна досягти більшого ефекту за менших витрат. Цінність такої цілеспрямованості, звичайно, залежить від масштабу проблеми та її складності. Саме тому Світовий Банк впевнений, що "визначення цільових груп" є більш ефективним, ніж вибірковість на індивідуальному рівні.

Основними аргументами на користь адресності є принципи ефективності та рівності. Адресність має бути більш ефективною, ніж універсальність, оскільки гроші не витрачаються на тих, хто не потребує цього, а також не створюється надлишок ресурсів у тих, хто отримує допомогу (тобто люди з певними проблемами отримують лише стільки, скільки їм потрібно). Для досягнення більшої ефективності існують чотири основні перешкоди:

1. Для того, щоб потрапити у фокус соціальної політики, необхідно, щоб основні характеристики індивідів були чітко визначені. Необхідно провести перевірку наявних потреб та засобів для існування, а досвід використання таких опитувань показує, що часто вони надто агресивні, складні чи принизливі.

2. Існує також проблема визначення та встановлення меж надання допомоги, тобто за яких умов припиняється надання допомоги. Проблему зазвичай називають "пасткою бідності" в соціальному забезпеченні, коли людина втрачає набагато більше, якщо її прибутки дещо збільшуються. Але подібну ситуацію спостерігаємо і в інших випадках. Наприклад, людина з функціональними обмеженнями, яка навчилася протистояти певному безсиллю, може втратити допомогу, або особа, яка користується суспільним житлом, повинна буде звільнити будинок (як це трапляється в США).

3. Адресний розподіл благ не завжди охоплює всіх малозабезпечених. Люди часто не звертаються за соціальною допомогою частково тому, що нічого не знають про її існування, частково, бо не вірять у можливість отримання допомоги або через складність процедур реєстрації, а також тому, що соромляться "стигматизації".

4. Ефективність адресності не обов'язково означає те, що допомога спрямована на тих, хто має найбільші потреби. Існує явище, яке називається "парадоксом" адресності: забезпечення людей, чиє становище є найскрутнішим, потребує більше ресурсів, чим більше їх потреб задовольняти; натомість можна охопити забезпеченням більше людей, задовольнивши лише їх базові потреби при меншому використанні ресурсів.

Адресність соціальних допомог розглядається у двох аспектах:

• здатності системи забезпечувати відповідну допомогу саме тим, хто її дійсно потребує;

• унеможливлення доступу до коштів допомог тих, до кого вона не скерована.

Для характеристики адресності допомог використовують коефіцієнт доступності допомоги (КДД):

КДД=А'/А, де

А' - частка осіб, котрі отримують допомогу;

А - частка осіб, які потенційно мають право на отримання допомоги.

Відомо два типи помилок у наданні населенню адресної допомоги: помилки "включення" та помилки "невключення" або неповного охоплення. Якщо допомогу отримує сім'я (домогосподарство), котра насправді її не потребує, то це - помилка "включення", що призводить до перевитрат соціальних коштів, і, як наслідок, зменшення коштів на допомогу дійсно тим, хто її потребує. Помилка "невключення" (чи неповного охоплення) виникає тоді, коли допомогу не отримують ті, кому вона дійсно потрібна. У такому випадку треба констатувати неефективність соціальної програми. Зменшуючи ймовірність появи одного виду помилок, збільшують ймовірність прояву іншої помилки, (виникає певна взаємокомпенсуюча залежність). Адресність допомог ніколи не повинна бути самоціллю, а лише засобом ефективного використання коштів.

Є три основні способи визначення адресування соціальних допомог:

1. Перевірка засобів існування - один із способів визначення відповідності критеріям надання допомоги тим, хто за нею звертається. Допомога виплачується лише особам, чий рівень добробуту, сформований за всіма можливими доходами, є нижчим за визначену межу. Перевірки можуть проводитись формально (документально) або ж шляхом реальної вибіркової перевірки матеріальних та економічних засобів існування людей, які потребують допомоги, силами соціальних служб за місцем проживання. Однак цей спосіб вимагає значних адміністративних видатків.

2. Категоріальний спосіб адресування допомог є досить дешевим та простим, ґрунтується на врахуванні потреб певних соціально-демографічних груп чи категорій населення, які найбільше потребують допомоги (люди похилого віку, багатодітні сім'ї, матері-одиначки, пенсіонери тощо). У країнах з досить стратифікованим суспільством цей вид допомог може проводитись за географічним чи регіональним принципами.

3. Отримання допомог на основі принципу самовизначення полягає в тому, що особа сама вирішує: скористатись їй допомогою чи ні. Тому й функціонують магазини з продажу товарів (продовольчих та широкого вжитку) чи надання певних послуг (перукарських, відпочинкових тощо) бідному населенню. Досить часто цей спосіб може поєднуватись із раніше перерахованими способами відбору населення для надання йому адресної допомоги. І саме таке поєднання способів є найпоширенішим.

Таким чином, з метою гарантії доступу до основних товарів і послуг необхідним є посилення боротьби з бідністю як реакція на диференціацію доходів. В цьому контексті на перший план виходить адресний підхід, зміст якого полягає в тому, щоб, наскільки це можливо, система допомог охоплювала всіх, хто їх потребує. Таким чином, в ідеалі всі бідні мають отримувати допомогу. А це, зокрема, передбачає удосконалення і розширення системи допомог по безробіттю і бідності. Адресність виплат може бути покращена шляхом підвищення витрат на допомоги по безробіттю і бідності при одночасному скороченні витрат на деякі інші види допомог. Кошти, зекономлені завдяки скороченню інших видів допомог, могли б бути використані на фінансування значної частини додаткових витрат, пов’язаних з підвищенням розміру допомоги по безробіттю та нужденним.

Необхідність паралельного вирішення двох завдань – боротьби з бідністю та стримування витрат – робить особливо важливою максимальну адресність відповідних програм. Адресність вимагає правильної ідентифікації бідних, що, в принципі, може досягатися кількома шляхами. По-перше, можна почати з оцінки рівня доходів чи витрат окремих індивідів чи сімей. Однак такий підхід пов’язаний зі значними труднощами, а саме: з проблемою вимірювання бідності, а також з високими адміністративними витратами, та, що особливо важливо при оцінці сімейного, а не індивідуального доходу – з зайвою набридливістю опитувань та їх політичною непопулярністю. Крім того, такий спосіб оцінки неефективний, коли йдеться про тих, хто має значний доход у “натуральному вигляді”, наприклад, з підсобного господарства.

Альтернативний підхід базується на показниках (індикаторах) бідності, тобто на перевірці наявності у даного індивіда чи сім’ї однієї чи кількох характеристик, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути незадовільний стан здоров’я, старість та наявність дітей. Перевагою даного підходу є доступність багатьох з характеристик для спостереження, що полегшує адміністративну роботу. Недолік полягає в тому, що той чи інший показник може мати лише опосередковане відношення до бідності. Це призводить до однієї або одразу двох помилок в забезпеченні адресності: до неповного охоплення та/або “розсіювання” допомог.

Визначити, якою мірою запроваджена система заходів має попереджати “розсіювання” допомог (досягнення вертикальної ефективності) – важка задача. Ігнорування проблеми призведе до зростання витрат та порушенню бюджетних обмежень. Проте занадто строга адресність загрожує значними прогалинами в охопленні. Один зі шляхів вирішення проблеми – створення механізмів самоадресування. Зміст цього підходу полягає у розробці таких допомог, які намагаються одержати лише ті, хто дійсно бідний.

Як показує світовий досвід, необхідно зміцнювати та розвивати систему соціальної допомоги, здатної надати підтримку у випадку бідності потенційно великій кількості нужденних, забезпечити необхідний адміністративний потенціал та заохочувати практичні заходи щодо адресного надання благ в інтересах стримування витрат. Однак зрозуміло, що все це може мати місце лише за умови відповідного рівня соціальних допомог.

http://www.cpsr.org.ua/?pr=9&id=243


1 | 2 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)