Тема 2. Філософія Стародавнього світу

План лекції:

1. Веди і Упанішади, як витоки релігійно-філософської традиції.

2. Філософія буддизму.

3. Філософські погляди Лао-цзи та Конфу-цзи.

У формуванні давньосхідної філософії значний внесок зробили давньоєгипетські мудреці. Вони одними з пер­ших збагатили культуру мислення ідеєю єдиного в усьому — взаємопов'язаної роздвоєності цілого, в алегоричній формі виклали принцип першоджерела всього, що існує. Таким першопочатком для них було Сонце. Створюючи культ Сонця, якому притаманні такі властивості, як життя, світ­ло і тепло, давні єгиптяни символічно пояснювали чотири стадії його вічного життя, природу чотирьох пір року і його поділ на 12 місяців (12 знаків Зодіаку), що деталізу­ють етапи сонячного кругообігу. Плідними для наступних поколінь філософів виявилися і вчення єгипетських му­дреців про існування трьох світів: духовного, матеріально­го та інтелектуального, які, на їх думку, зумовлені рухом трьох небесних сфер. Духовний світ, за їх вченням, поро­джує сферу причин, матеріальний — сферу наслідків і впливів, інтелектуальний (духовний) — сферу медитації (лат. meditatio — зосереджений роздум).

На становлення діалектичного погляду на природу і мислення вплинуло й уявлення давніх єгиптян про існу­вання активного принципу всього сущого (ідея богині Ісіди — духовне начало) і пасивного принципу (ідея бога Осіріса — матеріальне, природне начало).

Характерною особливістю давньоєгипетської і всієї то­гочасної східнофілософської думки було подання елементів астрономічних і математичних спостережень у формі містерій (грец. musteron — таємниця) — утаємничених знань та одкровень, доступних лише обраним, посвяченим (ініційованим) у ці таємниці. Згідно з легендами, заснов­ник єгипетської вченості Гермес Трисмегіст, передавав жрицям і античним філософам ці таємниці у формі міфів, алегорій, емблематичних фігур.

У давньосхідній філософії поєднані міфологічні уявлення із зачатками наукових узагальнень про світ (космологія). Так, у Вавілонії, країні, яка існувала у VI—V ст. до н. е. (територія сучасного Іраку), виникає астральний (зоряний) світогляд, який ґрунтувався на вірі у здатність світил безпосередньо визначати долю людей і держав. Звідси пішла астрологія (грец. astran — зірка). У міфологічній симво­лічній формі вавилонські мудреці вчили, що проблема сві­ту і темряви, боротьби добра і зла зумовлюється й уособлю­ється природою і взаємодією Сонця і Місяця. У їх розумін­ні саме Місяць є джерелом світла («батько батьків»), а С,онце — джерелом темряви, адже на його фоні блиск Мі­сяця непомітний. Звичайно, не ці (міфологічні, космоло­гічні за суттю) тлумачення визначають внесок вавилонян у світову науку і філософію (натурфілософія), а передусім за­початковані на Давньому Сході геометрія, математика, ал­гебра, астрономія. Саме вавилоняни створили шістдесяти-кратну «позитивну систему» письмового числення (година дорівнює 60-ти хвилинам, одна хвилина — 60-ти секун­дам). Ще в VI ст. до н. е. в Халдеї (держава на узбережжі Персидської затоки, яка з часом була включена до Нововавилонського царства) почалися астрономічні спостережен­ня, які супроводжувалися астрологічними пророцтвами і прогнозами. Пізніше словом «халдей» почали називати кожного, хто займався астрономічними спостереженнями.

Теоретичною реконструкцією, інтерпритацією і критич­ним осмисленням філософського знання, постала....

Історія (грец. historia — дослідження; знання, наука) філософії — філософська дисципліна, предметом якої є процес виникнення і розвитку філософських поглядів і вчень. Цей розділ найбільш розроблений у філософії, адже фі­лософія є нічим іншим як її власною історією. Історія фі­лософії охоплює всю множину ідей, положень, концепцій світової філософської думки. Новітня західна філософія (М. Хайдеггер, Ж. Дерріда) заперечує наявність в ній віч­них (наскрізних) тем і проблем, переконує, що всі філософ­ські вчення є оригінальними системами, непідвладними будь-якому історичному поступу, тобто незалежними одна від одної позачасовими духовними цінностями, які уособ­люють творчу індивідуальність та оригінальність ідей їх авторів. Однак такий підхід руйнує загальнофілософський простір, ігнорує існування вічних (інваріантних) філософ­ських питань, унеможливлює плідний діалог між філосо­фами різних поколінь, шкіл і традицій.

Так, староіндійська філософія складає декілька тисячоліть. «Веди» — найдавніша пам'ятка духовної культури арійської Індії. Вони як духовне підґрунтя філософського знання (II - I тис. до н.е.). «Веди»: Рігведи (веди гімнів), Самаведи (веди пісень), Яджурведи (веди ритуалів), Атхарваведи (веди заговорів), Веди-загадки (Х мандала) — філософського знання. Веди наголошують, що сенс людського існування полягає у шануванні Бога, до якого ведуть три шляхи: праведне життя відповідно до релігійних настанов; «правильне» пізнання Бога через розмірковування, розду­ми; наближення до Бога через демонстрацію безмежної лю­бові до нього. У давньоіндійських тек­стах ще не вживали термінів «філософія», «філософ». Форма знання шруті (одкровення). Написані у віршах Ріші «поетами-піснярами». Перша спроба філософського знання — це Упанішади. У них відносна самостійність та взаємозв'язок з Ведами, Брахманами, аран'яками. Ознаками філософського знання був пошук першопринципу у філософських школах Індії — «даршани» (ортодоксальні та неортодоксальні).

До Староіндійської філософії належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.

Буддизм – світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, буддизм вважає, що життя – це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є шлях, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждання є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступеневий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана – стан незворушності й спокою, який перериває сансару – безкінечність народжень. Гаутама Будда надавав своїм повчанням форми бесід. Його вчення було систематизоване послідовниками у двох найбільш відомих школах — хінаяні, яку утворили на Півдні, і махаяні, погляди котрої поширили на Півночі.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) Санжари можна аскетичним життям. Джайнізм наполягає, що пізнання не зводиться до сприйняття. Висновки і свідоцтва є неодмінно достеменними. У цій школі розробляється своєрідна теорія умовного судження. Відповідно до неї, кожне звичайне судження (висловлене недосконалим розумом на кшталт нашого) вважається правильним щодо окремої частини предмета, і виражає лише ті погляди, що лежать у підгрунті даного судження. Такий підхід до судження, з одного боку, робить джайністів більш терпимими щодо висловлювань інших людей, а самому судженню надає гіпотетичного характеру. Етика джайністів, це етика реальної допомоги людини самій собі, етика сильних і смілих.

Чарвака-локаята – єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п’ять елементів – воду, вогонь, землю, повітря і ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує водійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі. Її моральному вченню притаманний відхід від уставлених традицій індійської культури.

Як специфічна форма духовної культури філософія ви­никла в давні часи і подолала складний шлях. Щодо того, коли і де виникли перші філософські вчення, деякі автори­тети філософії дотримувалися західноцентричної точки зору. Так, Гегель вважав, що «філософія у власному сенсі започатковується на Заході». Саме тут в античну добу, за його словами, виявилася свобода самосвідомості, що і породило філософію. У східних народів мислення тоді пере­бувало на стадії спостереження, тобто на дофілософському рівні. Однак західноцентризм у поглядах на походження (генезис) філософського знання поступово був подоланий. Становлення філософської думки у країнах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай) почалося задовго до виникнення першоєвропейської — античної (давньогрець­кі) філософії.

Герместична філософія іс­тотно вплинула на філософські погляди Платона і Піфагора, а також позначилася на сучасних концепціях герме­невтики та інших новітніх філософських вченнях. Отже, зачатки філософської думки, формування її першопонять розпочалося в країнах Давнього Сходу задовго до вини­кнення перших давньогрецьких філософських шкіл. По­при те, що деякі греки вважали себе творцями філософії, найосвіченіші з них визнавали, що філософська мудрість прийшла у Європу зі Сходу.

Філософські по­гляди мислителів Давнього Китаю та Індії. Конфуціанство — вчення китайського філософа, творця однієї із перших зрі­лих філософських концепцій Кунфу-цзи («вчителя Кун») (прибл. 551-479 до н. е.) є етико-релігійним, оскільки позбавлене натурфілософської частини (основи філософії західного зразка як світоглядної теорії). Питання онтології, космології, логіки в конфуціанстві майже відсутні. Тільки у працях послідовників Кунфу-цзи, насамперед Мен-цзи і Чжу Сі, конфуціанство набуває певних системазованих ознак. Однак неоціненним є значення конфуціанської філософії в становленні таких важливих складових філософії, як етика і філософська педагогіка.

Засновником конфуціанства - етичної філософсько-релігійної доктрини – є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім’я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень – людинолюбства.

Важливим місцем у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватися установленого «лі» - одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

Даосизм. Засновником даосизму – другої за значенням течії у філософії Китаю – є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то дао-сизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджаюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) – найглибинніші ворота народження… Воно існує вічно… і його дії невичерпані», - зазначається в трактаті.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Трактат «Дао де цін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місяця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного…» Всі істоти містять у собі протилежні часточки – «ян» та «інь». Дао, як небуття, заперечення субстанцій. Дао, як принцип зародження та закономірність світу. Де, як принцип становлення.

Першоджерела:

1. Антология мировой философии. 1 т. – М.: Мысль, 1969. – 576 с.

2. Антология даосской философии. – М.: Тов. Клышников-Комаров, 1994. – 448 с.

3. Будда. – Мн.: Современное слово, 1998. – 316 с.

4. Конфуций. – Мн.: Современное слово, 1998. – 379 с.

5. Хрестоматия по истории философии: Западная философия: Учеб. пособие. В 3-х ч. М.: Гуманит. издат. центр «ВЛАДОС», 1997.

Література:

1. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: Высшая школа, 1976. – 544 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 408 с.

4. Всемирная энциклопедия: Философия. – М.: ACT, Мн.: Харвест, – Современный литератор, 2001. – 1312 с.

5. Губерський Л. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. Л. Губерського – К.: Знання, 2009. – 621 с.

6. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін..; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

7. Історія філософії: Словник./ За заг. ред. В. І. Ярошовця. – К.: Знання України, 2005. – 1200 с.

8. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

9. Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

10. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2001. – 441 с.

11. Таранов П.С. От Периандра Коринфского до Ван Шоуженя. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2001. – 350 с.

12. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высшая школа, 1991. – 512 с.

13. Ярошовець В. Історія філософії: Словник / За заг. ред. В. Ярошовця. – К.: Знання України, 2005. – 1200 с.

14. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

Поиск по сайту: