Історія готельної справи в Україні

Історія української гостинності тісно пов'язана з історією прадавнього слов'янства. Для слов'ян, як і для греків і римлян античного світу, постать мандрівника була священною, а гостинність – почесним обов'язком. Про гостинність слов'ян згадується у багатьох літописах, в історичних джерелах.

Термін «гостинність» був уведений європейськими експертами конфедерації національних асоціацій готелів і ресторанів, утвореної у 1982 році.

Із розвитком людської цивілізації надання гостинних послуг людям, які з різних причин опинилися поза домом (за межами «замкнутого підпростору»), перетворювалося у професію для дедалі більшої кількості людей, поки не стало справжньою індустрією. Згідно з тлумачним словником Вебстера, «індустрія гостинності - це сфера підприємництва, що складається з таких видів обслуговування, які ґрунтуються на принципах гостинності і характеризуються щедрістю та доброзичливістю у ставленні до гостей».

Гостинність - комплексна послуга, якій притаманні визначені споживчі властивості та яка створює позитивний образ підприємства, що означає прояв «вторинного попиту» на послуги.

Пізніше, у XVII-XVIII ст. про гостинність українців схвально писали іноземні мандрівники та дослідники. Так, французький мандрівник- дослідник Жан-Бенуа Шерер у своїй книзі «Літопис Малоросії, або запорожців та козаків України, або Малоросії» відмічає, що гостинність так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи країною, ніколи не робить витрат на ночівлю та харчування. Інший дослідник Д. П. де ла Фліз у своїх етнографічних описах селян Київської губернії, складених у 1854 p., пише про українців, що вони побожні, не люблять незлагоду, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві.

Західноукраїнський учений-мандрівник Яків Головацький у своїй праці «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1839 р.) відзначає гостинність західних українців.

Але власне історія вітчизняної готельної справи бере свій початок з епохи Середньовіччя. Одними з перших притулків для подорожніх були «гостині двори», які будувались у великих містах для іноземних купців. Вони відрізнялись від заїжджих тим, що, крім розміщення і харчування, тут були можливості для проведення комерційних операцій, тобто в цих дворах об’єднувалися мебльовані, торгові ряди, крамниці та склади. Переважно все це обгороджувалося стінами та баштами з в’їзними воротами, оскільки вони передбачалися саме для торгівлі й зберігання товарів, бо купцям не дозволялося торгувати у власних будинках. Ця заборона стосувалася всіх категорій товарів та купців і була знята тільки у XVIII ст.

Перші гостинні двори на Русі були засновані в XII ст. у Великому Новгороді. Розміщення іноземних купців проводилося за національною ознакою. У XII-XV ст. у Новгороді існували «готський», «німецький», «датський» гостинні двори, в Москві - «грецький», «німецький», «перський», «вірменський» та ін.

Х-ХП ст. на Русі розрізняли два види торгівлі: внутрішня («купівля») та міжнародна («гостьба»), а іноземних купців називали «гості». Будинки та крамниці «гостей», об'єднані в єдине подвір'я, називалися «гостинними дворами». «Гостинні двори» були в Архангельську, Пскові, Володимирі, Києві.

З часом на Русі виникають заїжджі двори для чиновників і гінців великого хана, які подорожують у службових справах.

На початку XVIII ст. на Русі з'являються «поштові тракти» – лінії далекого кінного зв'язку, що з'єднували Москву з Петербургом, Ригою, Архангельськом, Псковом, з поштовими станціями та заїжджими дворами на них. Зі збільшенням й удосконаленням мережі шляхів збільшується і кількість цих закладів, на початку XIX ст. у Російській імперії було вже 3200 поштових станцій та заїжджих дворів. У той же час при поштовому відомстві почали організовувати готелі, першим відомим з яких був заснований у 1715 р. готель у Санкт-Петербурзі. Спочатку в готелях розміщувались в основному іноземні гості.

З прийняттям християнства посилюються культурні й релігійні зв'язки Русі з країнами християнського світу, великого розвитку набуває паломництво. В Україні до паломників ставилися дуже шанобливо.

Паломники могли зупинятися у приватних будинках і садибах, де їх охоче приймали, а також у «странноприйомних» будинках при церквах і монастирях, де нічліг був переважно безкоштовним, рідше вимагав посильного пожертвування.

На рубежі XVIII і XIX ст. у столицях Російської імперії, а згодом і в губернських та повітових містах починають масово будувати невеликі, як правило, двоповерхові готелі з внутрішнім двором для постою коней та екіпажів. При них облаштовувались також невеликі ресторани або трактири.

У столичних містах Російської імперії будуються великі фешенебельні готелі:

· у 1878 р. мануфактурист купець-міліонер Корзинкін збудував у центрі Москви на вулиці Охотний ряд п'ятиповерховий готель «Великий Московський», згодом «Гранд-Готель» з розкішним рестораном.

· у 1883 р. французький кухар Олів'є та московський багач Пєгов заснували «Товариство готелів «Ермітаж-Олів'є» на Трубній площі з великим рестораном, кухнею та садом.

· Московський пекар Філіппов перебудував свій 6-поверховий будинок на Тверській вулиці під «Люкс-готель» на 400 номерів.

· У 1898-1903 pp. Петербурзьке акціонерне товариство побудувало у Москві готель «Метрополь».

Після прокладення у 70-х pоках XIX ст. Києво-Одеської і Києво-Курської залізниць та з розвитком пароплавства на Дніпрі Київ перетворився на важливий транспортний вузол.

Стрімко збільшується населення Києва, протягом другої половини XIX ст. його кількість зросла майже в 4,5 раза. Так, у 1861 р. у місті було 65 тис. мешканців, а у 1897 р – вже 247,7 тис.

Все це викликає наприкінці XIX ст. справжню будівельну лихоманку. У тому числі швидко зростає кількість готелів. До 1880 р. в Києві було всього 15 готелів.

З них найбільшими були:

· монастирські – готель для прочан при Михайлівському монастирі по вул. Трьохсвятительській,

· «Зелений готель», побудований у 1803-1805 pp., який належав Лаврі та користувався популярністю не тільки у паломників.

Для заможних людей залишаються на вибір п'ять готелів: «Європейський», «Грандготель», «Французький» («Hotel de France»), «Континенталь» і готель «Савой», – написано у київському путівнику 1910 р. – «Кімнати в цих готелях коштують від 1 крб., 1 крб. 50 коп. до 12 крб.». Готель «Європейський» був найкращим вибором для людей заможних, які не любили «шумного життя».

Більш популярним, але й більш «шумним» був «Гранд-готель» на 110 номерів у центрі Хрещатика поблизу поштової контори (нині Майдан Незалежності). Він мав власний омнібус на вокзалі, першокласний ресторан і «всі зручності великого і дорогого готелю».

Неподалік знаходився теж першокласний «Hotel de France», а на Миколаївській вулиці (нині вулиця архітектора Городецького) у 70-80-х pоках архітекторами Е. Брадтманом і Г. Шлейфером був збудований великий (на 100 номерів) готель «Континенталь» для дуже заможних людей.

Великих готелів у Києві було порівняно небагато набагато більше було готелів «середньої руки», «другокласних»: готель «Ермітаж», «Ліон» та «Італія», «Франсуа», «Прага» та «Північний», «Берлін», «Оріон», «Імперіаль» на В. Васильківській; «Сан Ремо» і «Росія», «Версаль» на Прорізній; «Люнівер» на Інститутській; «Великий Національний» та «Пале-Рояль» на Бессарабці. Як і російські, ці готелі використовували пишні французькі назви або назви країн і міст Європи.

Крім готелів у Києві існували також «мебльовані кімнати» або «нумери», сервіс в яких часто не поступався хорошим готелям другого класу.

Були в Києві й «нічліжні будинки» («нічліжки»), або як їх називали «народні будинки» для бідноти, що будувалися коштом заможних громадян і меценатів Терещенків, Ханенків. У жовтні 1885 р. прийняв перших пожильців народний будинок Миколи Терещенка поблизу Бессарабського ринку.

Велике будівництво курортних готелів проводиться у Криму, починаючи з середини XIX ст. У цей час Крим стає популярним місцем відпочинку, а його містечка перетворюються на модні курорти. У 1843 р. затверджується проект забудови Ялти, яка раніше була маленьким поселенням і отримала статус міста тільки у 1837 р. Згідно проекту у місті починається будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, лікарень і приватних дач. У 1915 р. у місті працюють 14 готелів на 800 номерів, 5 пансіонатів і 3 комфортабельних приватних санаторії. Будуються готелі, санаторії та пансіонати в Євпаторії, Саках, Судаку, Сімеїзі. У Севастополі в 1890 р. було 14 готелів і 5 пансіонатів.

Крім дорогих дач, пансіонатів, санаторіїв і готелів пропонувалося розміщення у невеличких будиночках та помешканнях, малопридатних для житла.

З початком відбудови господарства у рамках перших державних п'ятирічних планів починається й планомірний розвиток готельної справи.

У містах проводиться інвентаризація готельного фонду, невеликі, погано пристосовані для готелів будинки зносяться або використовуються з іншою метою, придатні готелі відбудовуються та передаються за призначенням. Так, у Києві на початку 1930-х pp. були відбудовані та введені в дію 10 готелів на 694 номери, серед яких такі відомі як «Франсуа», «Ермітаж», «Імперіаль», «Гранд-готель» та «Палас».

Серед відомчих готелів найбільша їх кількість перебувала у віданні «Інтуриста», який отримав власну матеріальну базу після об'єднання у 1933 р. з ВАТ «Готель».

У 30-х pоках розробляються перші типові проекти готелів – спочатку на 50-100 місць, згодом більших, на 150 місць. Підвищується благоустрій готелів – частина номерів оснащується умивальниками, з'являються багатокімнатні номери, заклади харчування при готелях, збільшується кількість послуг.

Поряд з модернізацією існуючих готелів активно будують нові. За період з 1961 до 1972 р. в Україні збудовано 56 готелів.

Відомчі готелі управлялися структурними підрозділами відповідних відомств. Готельне будівництво в СРСР досягає піку в 1980 р. – рік проведення XXII Олімпійських ігор. Тільки в Москві напередодні Олімпіади було здано в експлуатацію 27 тис. нових готельних місць. У Києві до Олімпійських ігор були збудовані готелі «Русь» і «Братислава». Розпочинається підготовка професійних кадрів для готельного господарства.

У той же час у готельному господарстві країни намітилася низка негативних тенденцій. Наприкінці 80-х pоків темпи готельного будівництва значно знизилися, з'явилися «довгобуди». Забезпеченість готельними місцями складала 2,5 місця на 1 тис. жителів, що є дуже низьким показником. Нестача готельних місць і відсутність економічних стимулів в управлінні персоналом породжували штучний дефіцит готельних місць, на основі якого процвітали корупція, хабарництво.

4. Готельне господарство України на сучасному етапі

Початок 90-х pоків ознаменував новий етап розвитку готельного господарства у незалежній Україні. Він розпочався цілою низкою проблем. Через припинення належного фінансування припиняється й готельне будівництво. Після розвалу СРСР та його монопольних структур виникають проблеми управління готельною базою. Втрачає чинність нормативна база діяльності готелів. У другій половині 90-х pоків ситуація в готельній галузі почала стабілізуватися, хоча все ще залишалася незадовільною.

З початку 1990-х p.p. спостерігалася тенденція зменшення готельної бази. Якщо в 1993 р. в Україні було 1654 готелі на 157370 місць, то в 1994 р. – вже 1466 на 140013 місць. Ця тенденція продовжувалася й у другій половині 1990-х p.p. Станом на 2001 р. база закладів розміщення в Україні (готелів, пансіонатів, будинків і таборів відпочинку) включала 4,5 тис. Зниження місткості готельної бази порівняно з 2000 р. склало 3,8 %.

Готелі використовувалися під офіси, житло, але найчастіше зменшення кількості готелів в Україні відбувалося за рахунок закриття неефективно діючих підприємств. У період з 2002 р. до 2004 р. кількість готелів продовжувала знижуватись, хоча їх місткість коливалася незначно.

Починаючи з 2005 p., простежується збільшення кількості готелів у країні. У 2005 р. на території України функціонує вже 1232 готельних підприємства місткістю 106 тис. місць, а на 1 січня 2007 р. – 1269 місткістю 110,7 тис. місць.

Кількість готелів збільшилася за рахунок створення нових підприємств. Але ця тенденція мала нерівномірний характер по регіонах.

В Україні найбільше підприємств готельного господарства розташовано у м. Києві (9,2 % їх загальної кількості), Львівській та Дніпропетровській областях (відповідно 8,7 та 8,4 %), Автономній Республіці Крим (6,3 %), Луганській, Одеській і Донецькій областях (відповідно 6,2; 6,0 та 5,5 %), що пов'язано з високим рівнем їх індустріального розвитку, наявністю туристських і курортних ресурсів. Забезпеченість готелями в Україні нині є дуже низькою. Вона становить 2,3 місця на 1 тис. населення. У столиці України м. Києві ця цифра становить 6 місць на 1 тис. населення, що є дуже низьким показником для великого міста – столиці європейської держави.

На жаль, поки що готельна база країни використовується недостатньо ефективно, про що свідчить коефіцієнт її завантаженості. У другій половині 1990-х pp. українські готелі використовувались трохи більше, ніж на 20 %. У 2000 р. коефіцієнт завантаженості готелів в Україні становив 24 %, при цьому найменшим був показник завантаженості готелів у Луганській і Миколаївській областях, найбільшим у Севастополі – 78 %.

На початок 2000-х pоків 40 % українських готелів перебували у загальнодержавній і комунальній власності, 57 % – у колективній і 3 % – у приватній власності.

Готелі України підключаються також до світових готельних асоціацій.

Прикладом цього є приєднання двох українських готелів – «Донбасс Палац» (Донецьк) та «Опера» (Київ) до асоціації Leading Hotels of the World, що є однією з найстаріших готельних організацій у світі, заснованою у 1928 р. Нині асоціація представляє більш ніж 430 готелів 80 країн світу, загальний потенціал яких перевищує 80 тис. номерів.

Подальший розвиток готельної галузі України потребує пильної уваги та підтримки з боку держави. Розбудова туристської інфраструктури, інвентаризація та модернізація матеріальної бази туристсько-рекреаційного комплексу, розробка регіональних програм її будівництва, створення сприятливих умов для залучення інвестиційних і кредитних коштів у її розвиток, у тому числі на пріоритетних напрямах, визначаються серед основних заходів Державної програми розвитку туризму в Україні на 2002-2010 p.p.

Поиск по сайту: