ТЕМА. Національне виховання студентської молоді

ЛЕКЦІЯ.

1. Концепція, програма і зміст національного виховання студентів в сучасних умовах.

2. Шляхи і засоби національного виховання молоді у навчальний і позанавчальний час.

3. Викладач як духовний провідник молоді у справі її національного виховання.

4. Молодіжні організації України та їх роль в національному вихованні молоді.

В сучасних умовах реформування вищої школи в Україні втілюються концепції демократизації й гуманізації навчального процесу та національного виховання молоді.

Національне виховання молоді – одне із провідних завдань сучасної вищої школи. Національне виховання – це виховання молоді на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях обрядах, багатовіковій мудрості духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного та демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації.

Свого часу К.Ушинський писав: «Виховання створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих системах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях, чи запозичені в іншого народу».

Національне виховання духовно відтворює в молоді народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Виховання є складовою частиною ідеології та культури суспільства. Це категорія загальна, об'єктивна, історична і вічна.

К.Д.Ушинський стверджував, що всі європейські народи мають багато спільних педагогічних форм, але кожний народ має свою мету виховання.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю сутністю, змістом, характером. Софія Русова писала, що національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні і самобутні скарби задля вселюдського поступу. Тоді виховання через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів.

Виховний процес, що організується в кожній виховній системі (великій, середній, малій) є дуже складним явищем. Кожен колектив вихователів завжди відповідальний за його організацію перед суспільством, майбутніми поколіннями.

За словами А.С.Макаренка, перед вихователями завжди стоїть подвійний об'єкт: особистість і суспільство. Змінюючи особистість, змінюємо суспільство; зміна суспільства впливає на формування особистості кожної людини.

Процес виховання завжди спрямований на зміну поглядів, переконань, ідеалів, звичок, поведінки. Сутність виховання з точки зору філософії визначається як перетворення культури людства в індивідуальну форму існування. Сутність виховання з точки зору педагогіки полягає у привласненні соціального досвіду. Зміст цього процесу полягає в тому, щоб те зовнішнє, об'єктивне, найкраще, що є в соціальному досвіді, стало суб'єктивним, тобто перетворилося на погляди і переконання, вчинки і поведінку особистості.

У формуванні людської особистості, поряд з природними особливостями, провідна роль належить виховуючим відносинам.

Ідеалом виховання в нашому суспільстві є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Ідеал виховання Г.Ващенка.

Традиції відіграють особливо велику роль у збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілість поколінь минулих, сучасних, майбутніх. Таку цілість підтримують передусім. Завдяки їм зберігається і розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали – все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності.

По-перше, народ може надто консервативно ставитись до своїх традицій, перетворювати їх в непорушні святощі.

По-друге, він, переважно в особі своєї інтелігенції, може з презирством ставитись до минулого свого народу, нехтувати традиції, намагатись без критично переймати все від інших народів, не міркуючи над тим, чи воно відповідає інтересам і психології свого народу.

По-третє, нація може шанувати й зберігати свої традиції, але не зупинятись на них, а йти вперед, не замикаючись у вузькі рамки своєї традиційної культури, а брати від інших народів їх кращі здобутки, органічно переробляючи їх, відповідно до інтересів і психології свого народу.

Третій шлях забезпечує нормальний розвиток народу та його високу здобутки в галузі, як про це свідчить приклад стародавніх греків і сучасних англійців.

У виборі ідеалу людини велику роль мають відігравати традиції. Відмовлення від них саме в цьому пункті означало б відмовлення від своєї національності. Традиційний ідеал людини – це не вишивана сорочка, яку можна скинути і все ж залишитися українцем. Ідеал людини – це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особистості та її призначення.

Але що визнати за традиційний ідеал людини, коли їх у народу не один, а декілька? Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників.

Національний ідеал людини всякого народу має свою Істрію. Початки його треба шукати ще в доісторичному періоді життя народу. Людини як моральна і суспільна істота не могла жити без певного уявлення про те, якою вона мусить бути.

Дуже мало даних про ідеал доісторичного українця.

Геродот, звичай побратимства.

Літописець пише про полян, що вони мали лагідну вдачу. Мандрівники, що побували в ті часи на Україні, відзначають велику гостинність наших предків. Чужинці відзначали також добре поводження наших предків з рабами, полоненими. Маврикій пише, що тим, що потрапляли у полон, через деякий час дозволяли зробити вибір: чи повернутись додому, чи залишитись з ними як вільні й приятелі. Про високий рівень мистецьких здібностей стародавніх українців свідчать залишки посуду і знаряддя.

Великий вплив на психологічні властивості старовинних українців мав матріархат. Передусім це стосується психології жінки. Оскільки вона була господинею в родині й не залежала від чоловіка так, як у патріархальній родині, у неї виробилась свідомість своєї гідності, те, що можна назвати духовним аристократизмом. Стриманість жінок. Їй відповідає друга висока моральна риса – вірність у коханні і в родинному житті. Українська жінка часто залишається вірною чоловіку й після його смерті.

Мандрівники відзначають відважність і хоробрість українців, любов до волі. Це варязькі риси. Але вони під впливом слов’янської стихії ушляхетнені, позбавлені кривавої жорстокості. Друга риса – це духовний аристократизм. Живим втіленням цього ідеалу був Святослав Завойовник.

Ідеал людини в творах письменників княжої доби.

Запровадження християнства мало особливо великий вплив на мораль народу і на формування поглядів на ідеал людини зокрема. Варто зазначити, що християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття народ. Воно залишало те, що не суперечило його духові. Таким чином вироблявся світогляд, мораль і звичаї, в котрих органічно об’єднувалось євангельське вчення з деякими непротивними йому елементами попередньої національної культури.

Відповідно до цього, довгий час після Хрещення Русі серед народу існувала подвійність і в розумінні ідеалу людини. Одна лінія в розумінні його виходила безпосередньо з євангельського вчення, друга була пов’язана з традиціями поганського часу. Перша відбита в творах церковних письменників княжого періоду, а також в “Повчанні” Мономаха. Основні риси християнського ідеалу: віра в Бога, відданість волі Його, любов до Бога й ближнього, смиренність, правдивість, пошана до старших і батьків, любов до праці (не тільки фізичної, а й духовної).

Інший ідеал – це ідеал, що відбивав переважно місцеві народні традиції. Відбиток його можна знайти в першу чергу в билинах Київського циклу. В билинах як герої виступають богатирі, що репрезентують різні стани суспільства: І.Муромець – селянство, Добриня Нікітич – боярство, Олексій Попович – духовенство. Основна позитивна риса богатирів – це велика хоробрість і любов до своєї батьківщини, широка гостинність.

Ідеал людини, властивий кожному народові, відбивається й в його народній творчості, зокрема в українській народній пісні.

Тут ідеальна людина – глибоко релігійна, проступає міцна віра в Бога. Здоровий оптимізм поєднується з мужністю, здібністю сміливо дивитися у вічі смерті. Крім глибокої релігійності українця характеризує щирий патріотизм. Український лицар живе для Батьківщини: він завжди готовий віддати за неї своє життя. Найдорожче для нього – лицарська честь і слава. Найбільша ганьба для українця – зрада вірі й Україні.

Українська пісня високо ставить любов і пошану до батьків. Український народ створив культ дружби і побратимства, що особливо розквіт у козацькі часи.

Неодмінною рисою правдивого українця є любов до праці. Зате українська пісня різко засуджує ледарів і висміює їх. Нарешті звертає на себе увагу характерна риса для українця – свідомість своєї людської гідності, почуття честі, те, що можна назвати духовним аристократизмом. Аристократ духу органічно не може бути рабом. Тому правдивому українцеві властива непереможна любов до волі й ненависть до рабства й неволі. Цими почуттями пройняті козацькі думи, невільницькі плачі, а також майже всі стрілецькі пісні, складені у ХХ ст.

Пошана до себе органічно поєднується з пошаною до інших людей. притаманні чемність і ввічливість, привітність, гостинність, стриманість у поведінці і словах.

Вічно живим оберегом українських виховних традицій була українська сім’я, передусім селянська. Тут завжди свято дотримувались моральних заповітів предків, звичаїв і традицій. В сім’ї завжди визнавали культ предків, панували пошана до бабусі й дідуся, до батьків. До них діти зверталися на “Ви”. Така атмосфера забезпечувала відчуття цілості родоводу, формувала впевненість у собі.

В основу своїх поглядів на ідеал українського національного виховання Г.Ващенко поклав закони віри в ідеали добра, намагання творити і відстоювати це добро. Вихована на цих засадах людина у своїй поведінці керується вірою, утверджуючи її навколо себе і в самій собі.

Ідеал українського виховання ґрунтується на двох головних цілях: служінні Богові та служінні своїй нації. У педагогічному сенсі виховний ідеал – це людина, яка служить богові та Україні.

Виховні засади української традиції:

1. Українську народну педагогіку, народну творчість, звичаї, обряди пронизує філософія боротьби добра і зла.

2. Українське національне виховання завжди ґрунтувалося на християнських засадах, а тому церква і релігія відігравали тут поважну роль.

3. Любов до батьківщини, рідної землі, віри пронизувала всі ланки виховання.

4. Українське виховання характеризується глибоким демократизмом і увагою до особи вихованця (свобода вибору).

5. Гуманістичне спрямування виховання.

6. Українська національна традиція завжди орієнтувалася на виховання як розвиток душі дитини. У народній педагогіці моральні правила подаються не у вигляді обов’язкових інструкцій, авторитарно, а лише способом підказування, дитина має змогу їх осмислити. Тут глибоко шанувалося природне право дитини спиратися на власну волю і розум.

7. Наші предки жили в злагоді з природою, відчували себе її частиною, і це теж було однією із засад народного виховання.

8. Велика увага приділялася тіло вихованню.

9. Працьовитість.

Українська виховна традиція характеризується прагненням до соціальної гармонії.

Головна мета національного виховання: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді рис громадянина української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а для всього суспільства загалом.

У виховній діяльності ВНЗ досить суттєвим є використання теоретичної парадигми національного виховання, запропонованої В. Гнатюком, через тріаду рис особистості "громадянин - патріот - гуманіст".

Поиск по сайту: