АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 2. Методи наукових досліджень

Читайте также:
  1. I. ОРГАНИЗАЦИОННО-МЕТОДИЧЕСКИЙ РАЗДЕЛ
  2. I.ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
  3. III. Метод, методика, технология
  4. III. МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ СТУДЕНТАМ ПО ПОДГОТОВКЕ К СЕМИНАРУ
  5. III. Общие методические указания по выполнению курсовой работы
  6. IV. Учебно-методический блок.
  7. IV. УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ, ИНФОРМАЦИОННОЕ И МАТЕРИАЛЬНО-ТЕХНИЧЕСКОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ДИСЦИПЛИНЫ
  8. V. Учебно-методическийблок
  9. VII. УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ДИСЦИПЛИНЫ
  10. VII. УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ КУРСА
  11. А. Методика розрахунків збитків внаслідок забруднення атмосферного повітря
  12. Анализ ВКР на соответствие требованиям методических указаний

 

2.1. Методологія і методи наукових досліджень.

2.2. Методи емпіричного дослідження.

2.3. Методи теоретичного пізнання.

2.4. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.

 

2.1. Методологія і методи наукових досліджень.

Процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, є складним і вимагає концептуального підходу на основі певної мето­дології, застосування певних методів. Характерною ознакою сучасної науки є зростання ролі методоло­гії при вирішенні проблем росту і розвитку спеціалізованого знання. Можна вказати на ряд істотних причин, які породили цю особливість науки: складність структури емпіричного і теоретичного знання, спо­соби його обґрунтування та перевірки; тісне переплетення опису властивостей матеріальних об’єктів з абстракціями, що штучно вво­дяться, ідеальними моделями тощо.

Існують різні рівні методологічного аналізу. Конкретно-наукова методологія зі своїми методиками має справу з технічними при­йомами, приписами, нормативами, формулює принципи, методи конкретно-наукової діяльності, описує і обґрунтовує їх. Методологія науки, ґрунтуючись на загальнофілософських принци­пах і законах, історично виникла і розвивається на основі гносеології та епістемології, логіки, а в останні роки також історії, соціології на­уки, соціальної психології та культурології, тісно зливається з філо­софськими вченнями про мову. Специфіка наукової діяльності в значній мірі визначається мето­дами.

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова — «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність пев­них правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб’єкта у вирішенні кон­кретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяль­ності.

Метод – це інструмент для вирішення головного завдання на­уки – відкриття об’єктивних законів дійсності. Метод визначає не­обхідність і місце застосування індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстракції, формалізації, моделювання, порівняння теоретичних та експериментальних досліджень.

Методологія – це тип раціонально-рефлексивної свідомості, спрямований на вивчення, удосконалення і конструювання методів. Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це — система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по- друге, це — вчення про цю систему, загальна теорія метода.

Існують методологічні уявлення і концепції різного ступеня роз­робленості і конструктивності, різного рівня і широти охоплення (методологія на рівні філософської рефлексії, загальнонаукова мето­дологія і методологія науки міждисциплінарного рівня, методологія окремих наук). Будь-яке наукове дослідження має враховувати ви­моги загальної методології. Конкретна методологія ґрунтується на за­конах конкретних наук, особливостях пізнання окремих явищ. Вона зумовлена й пов’язана з принципами і законами конкретних наук, із спеціальними методами дослідження.

Розгля­даючи методологію в цілому, можна виділити низку різних функцій, що вона виконує в науковому дослідженні, з яких найважливішими є координуюча, інтегруюча та евристична. Розглядаючи сутність прин­ципу всезагального універсального взаємозв’язку, слід мати на увазі передусім те, що у світі все пов’язано з усім. Предмети (або властивості й предмети, або властивості й відносини) можуть бути сполучені між собою будь-яким чином: безпосередньо або опосередковано (через де­сятки і тисячі проміжних ланок), випадково, внутрішньо або зовніш­ньо, за змістом або за формою, причино або функціонально.

Методика — це фіксована сукупність прийомів практичної діяль­ності, що призводить до заздалегідь визначеного результату. У на­уковому пізнанні методика відіграє значну роль в емпіричних дослі­дженнях (спостереженні та експерименті). На відміну від методу у завдання методики не входить теоретичне обґрунтування отримано­го результату, вона концентрується на технічній стороні експеримен­ту і на регламентації дій дослідника. Хоча в сучасних умовах, коли обладнання і техніка експерименту ускладнились, велике значення набуває копіткий опис методичного боку досліджень.

Розмаїття видів людської діяльності зумовлює розмаїття спектрів методів, що можуть бути класифіковані за різними основами (крите­ріями), наприклад, методи природничих і методи гуманітарних наук; якісні і кількісні методи тощо. В сучасній науці склалася багаторів­нева концепція методології знання, згідно якої методи наукового піз­нання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути поділені на три основні групи:

• філософські методи;

• загальнонаукові методи;

• часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні).

У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі три рівні:

1. Методи емпіричного дослідження.

2. Методи теоретичного пізнання.

3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.

 

2.2. Методи емпіричного дослідження.

До них відносять спосте­реження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання.

Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно спирається на дані органів чуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). Під час спостереження отримуються знання не лише про зовнішні сторони об’єкту пізнання, але й про його суттєві власти­вості. Спостереження може бути безпосереднім та опосередкованим. Останнє здійснюється за допомогою різних приладів і технічних за­собів, а з розвитком науки стає все більш складним.

Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід про­цесу, що вивчається, відповідні зміни об’єкта чи його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах. Основними стадіями здійснення експерименту є: планування і будова; контроль; інтерпре­тація результатів. Експеримент має дві взаємопов’язані функції: до­слідну перевірку гіпотез і теорій, а також формування нових наукових концепцій. У залежності від цих функцій виділяють експерименти: дослідницький (пошуковий), перевірочний (контрольний), відтво­рюючий, ізольований тощо, а у залежності від характеру об’єктів — фізичні, хімічні, біологічні, соціальні і т.ін. Отже, експеримент — це найбільш загальний емпіричний метод пізнання, який не лише вклю­чає спостереження й вимірювання, а й здійснює перестановку, зміну об’єкта дослідження тощо. У цьому методі можна виявити вплив од­ного чинника на інший. Емпіричні методи пізнання відіграють вели­ку роль у науковому дослідженні. Вони не лише є основою для закрі­плення теоретичних передумов, а й часто становлять предмет нового відкриття, нового наукового дослідження.

Порівняння — це пізнавальна операція, що лежить в основі умо­виводів щодо схожості чи відмінності об’єктів (або ступенів розви­тку одного й того ж об’єкта). За допомогою порівняння виявляють якісні й кількісні характеристики предметів. Найпростішим і важли­вим типом відносин, що виявляються у ході порівняння, є відноси­ ни тотожності й відмінності. При цьому порівняння має смисл лише у сукупності «однорідних» предметів, що утворюють клас. Воно є основою такого логічного прийому як аналогія і є вихідним пунктом порівняльно-історичного методу. Останній є таким, за допомогою якого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в історичних та інших явищах, досягається пізнання різних ступенів розвитку одного і того ж явища чи різних існуючих явищ. Цей метод дозволяє виявити і співставити рівні у розвитку явища, що вивчається, ті зміни, що відбулися, визначити тенденції розвитку.

Опис – пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результатів досліду (спостереження чи експерименту) за допомогою певних систем позначень, що прийняті у науці.

Вимірювання – це сукупність дій, що виконуються за допомогою засобів вимірювання з метою знаходження числового значення вимірюваної величини у прийнятих одиницях виміру.

 

2.3. Методи теоретичного пізнання.

До них відносять форма­лізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і схо­дження від абстрактного до конкретного.

Формалізація це відображення знання у знаково-символічному вигляді (формалізованій мові). Остання створюється для точного виразу думок з метою виключення можливості неоднозначного їх розуміння. За умов формалізації роздуми щодо об’єктів переносять­ся у площину оперування зі знаками (формулами). Формалізація будується на відмінностях природних і штучних мов. Адже природні мови як засіб спілкування характеризуються багатозначністю, ба­гатогранністю, гнучкістю, неточністю, образністю тощо, а форма­лізовані (штучні) мови призначені для більш точного і чіткого ви­раження значення. Мова формул штучної мови стає інструментом пізнання.

Аксіоматичний метод – це спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу покладені деякі вихідні положення – аксіоми (по­стулати), з яких вся решта тверджень цієї теорії виводиться суто ло­гічним шляхом, шляхом доказу. Для виводу теорем з аксіом (і вза­галі одних формул з інших) формуються спеціальні правила виводу. Аксіоматичний метод є лише одним з методів побудови наукового знання. Він має обмежене застосування, оскільки вимагає високого рівня розвитку аксіоматизованої змістовної теорії.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Звідси, метод ґрунтується на виведені (дедукції) умовиводів з гіпотез та інших посилань, істинне значення яких невідоме. А це означає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде мати лише вірогіднійсний характер. З логічної точки зору гіпотетико- дедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрак­тності й спільності яких збільшується по мірі віддаленості від емпі­ричного базису.

Сходження від абстрактного до конкретного – це метод теоре­тичного дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думки від вихідної абстракції (однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату – цілісно­му відтворенню у теорії предмета, що досліджується. Передумовою даного метода є сходження від чуттєво-конкретного до абстрактно­го, виокремлення у мисленні окремих сторін предмета та їх «закрі­плення» у відповідних абстрактних визначеннях. Рух пізнання від чуттєво-конкретного до абстрактного — це і є рух від одиничного до загального, тут домінують такі логічні прийоми як аналіз та індукція.

2.4. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.

До них від­носяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогід­нісні (статистичні) методи.

Аналіз – це поділ об’єкта на складові частини з метою їх само­стійного вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; зна­ходження причин явищ; виявлення рівня знання та його структури тощо. Різновидом аналізу є поділ на класи (множини) предметів на підкласи — класифікація і періодизація.

Синтез – це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в єдине ціле. Синтез – це не довільне, еклектичне поєднан­ня розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності.

Слід розрізняти аналіз і синтез у науковому дослідженні від ана­лізу і синтезу у формальній логіці. Як відомо, в логіці під синтезом розуміють будь-яке поєднання за заданими ознаками. У науковому дослідженні до однієї групи включаються лише ті відомості, які від­повідають головним, визначальним ознакам. Таким чином, аналіз і синтез із звичайних логічних операцій перетворюються на особливі методи дослідження.

Завдання аналізу – це виді­лення тієї частини, з якої сам предмет виникає і розвивається. Об’єкт у синтезі становить єдність протилежностей, при цьому відтворю­ються його виникнення і розвиток. Якщо спочатку синтез виступає в аналізі, то потім включає аналіз у себе. У сучасному науковому пізнанні теоретичні аналіз і синтез не­розривно пов’язані з практичним аналізом і синтезом – з практикою експериментування та із суспільно-історичною практикою взагалі. Лише у процесі практики перевіряються висновки, зроблені на осно­ві аналізу, і підтверджуються теоретичні побудови синтезу.

Абстрагування – це процес мисленевого відволікання від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виді­ленням властивостей (насамперед, суттєвих, загальних), що цікав­лять дослідника. Існують різні види абстракцій: абстракції ототож­нення, ізолююча абстракція, абстракція актуальної нескінченності, абстракція потенційної здійснюваності. Абстракції різнять також за рівнем (порядком). Абстракції від реальних предметів носять назву абстракцій першого порядку; абстракції від абстракцій першого рів­ня – другого порядку тощо. Найвищім рівнем абстракції характери­зуються філософські категорії.

Ідеалізація – мисленева процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об’єктів, що реально є принципово нездійсненними, але є такими, для яких існують прообрази у реальному світі. У процесі ідеалізації відбувається відволікання від реальних влас­тивостей предмета з одночасним введенням до змісту понять, що утворюються, таких ознак, що є реально нездійсненними. В резуль­таті утворюється так званий «ідеалізований об’єкт», яким може керу­ватись теоретичне мислення при відображенні реальних об’єктів. У розвинених наукових теоріях, як правило, розглядаються не окремі ідеалізовані об’єкти та їх властивості, а цілісні системи ідеалізованих об’єктів та їх структури.

Узагальнення – це процес становлення загальних властивостей і ознак предметів. Воно тісно пов’язано з абстрагуванням. Гносеоло­гічною основою узагальнення є категорії загального та одиничного. Загальне є філософською категорією, що відображає схожі, повторю­вані риси та ознаки, що належать кільком одиничним явищам чи всім предметам даного класу, а одиничне – виражає специфіку, своєрід­ність саме даного явища (чи групи явищ однакової якості), його від­мінність від інших. Узагальнення не може бути нескінченним. Його межею є філософські категорії, що не мають родового поняття і тому узагальнювати їх не можна.

Індукція – логічний прийом дослідження, що пов’язаний з уза­гальненням результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Оскільки досвід завжди є не­скінченним, тому індуктивні узагальнення носять проблематичний (вірогіднісний) характер. Індуктивні узагальнення розглядаються як дослідні істини чи емпіричні закони. Серед індуктивних узагальнень важлива роль належить науковій індукції, яка, крім формального об­ґрунтування, узагальнення, яке отримане індуктивним шляхом, дає додаткове змістовне обґрунтування його істинності, - у тому числі за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає досто­вірний висновок завдяки тому, що акцент робиться на необхідних, за­кономірних і причинних зв’язках.

Дедукція – це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загаль­ного до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими пра­вилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних на­укових положень для дослідження конкретних явищ. У процесі піз­нання індукція та дедукція нерозривно пов’язані між собою, хоч на певному рівні наукового дослідження одна з них переважає. При уза­гальненні емпіричного матеріалу й висуванні гіпотези провідною є індукція. У теоретичному пізнанні важлива насамперед дедукція, яка дозволяє логічно впорядкувати експериментальні дані й побудувати теорію, яка спирається на логіку їх взаємодії. За допомогою дедукції і завершують дослідження.

Аналогія – встановлення схожості в деяких властивостях і від­носинах між нетотожніми об’єктами. На підставі виявленої схожості робиться відповідний висновок – умозаключення за аналогією. Ана­логія дає не достовірні, а вірогіднісні знання. У висновку за аналогією знання, яке отримано від розгляду певного об’єкта («моделі»), пере­носиться на інший, менш досліджений і менш доступний для дослі­дження об’єкт.

Моделювання – це метод дослідження об’єктів на їх моделях. У логіці і методології науки модель – це аналог певного фрагмен­ту реальності, породження людської культури, концептуально-теоретичних образів тощо. Форми моделювання різноманітні і зале­жать від використання моделей і сфери застосування моделювання. За характером моделей виокремлюють матеріальне (предметне) та ідеальне моделювання, яке виражене у відповідній знаковій формі.

Системний підхід – це сукупність загальнонаукових методоло­гічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться:

а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у системі з урахуванням того, що властивості цілого не можна звести до суми властивостей цих елементів;

б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумов­лена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

в) дослідження механізму взаємодії системи і середови­ща;

г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного даній системі;

д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи;

є) роз­гляд системи як динамічної цілісності, що розвивається.

Вірогіднісно-статистичні методи ґрунтуються на врахуванні дії множинності випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою. Вірогіднісні методи спираються на теорію вірогідностей, яку часто називають наукою про випадкове, а в уявленні багатьох вчених вірогідність і випадковість практично неподільні.

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)