Історія української культури

1. Виникнення мистецтва. Його найдавніші пам’ятки, знайдені на території України.

Багата історія української художньої культури бере початок з прадавніх часів. Вона успадкувала найкращі культурні надбання народів, які в різні части жили на теренах сучасної України, і збагатила ними власні мистецькі традиції. Наші пращури залишили дивовижні пам’ятки й витвори мистецтва, явивши світові такі визначні культурні осередки як Київська Русь і Галицько-Волинське князівство. Ця багата спадщина зрештою визначила особливості національної української культури.

Перші культурні пам’ятки, які знайшли на території України, відносяться до епохи палеоліту. У селищі Мізин, що на чернігівщині, знайдено стародавнє поселення мисливців на мамонтів, що налічує близько 20 тисяч років. Найбільшу цінність мають знайдені тут витвори прадавніх художників: жіночі статуетки та фігурки тварин із бівнів мамонта, прикраси з кісток, оздоблені складними різьбленими орнаментами та розписані червоною охорою черепи мамонта.

Ще однією видатною пам’яткою первісного мистецтва в нашій країні є Кам’яна Могила, розташована поблизу селища Терпіння. У ґротах цього прадавнього святилища збереглися наскельні зображення тварин і людей, вишкрябані на піщанику. Деякі малюнки містять залишки червоної та чорної фарби.

2. Причини і суть «неолітичної революції»

3. Трипільська культура, її місце та роль у світовій культурі.

Трипільська культура є унікальним явищем в історії світової культури. Свою назву вона отримала від селища Трипілля, що на Київщині, де наприкінці XіX століття археолог В. Хвойка провів перші розкопки стародавніх поселень.

Відомості про рівень розвитку та особливості образотворчого мистецтватрипільської культури вчені отримують за численними знахідками керамічних виробів того часу: посуду та статуеток, що представляють собою ритуальні фігурки тварин і людей. Серед знахідок також чимало глиняних моделей трипільських будинків (іноді навіть з хатнім начинням).

Трипільська кераміка за якістю не поступається порцеляні й вражає надзвичайною красою орнаментів, виконаних білою, чорною, червоною й коричневою фарбами. Дослідження пишно розмальованого трипільського посуду свідчать про те, що в його створенні брали участь не лише гончарі. Складні візерунки, ретельно дібрані кольори та глибокий зміст символіки — усе це вимагає обізнаності й майстерності справжніх художників.

Вплив мистецьких традицій трипільської культури на більш пізні дуже помітний. Вчені вважають, що вишукані вази критської та егейської культур багато чого успадкували саме від трипільської кераміки. Безперечно й те, що ця культура залишила слід і в українському образотворчому мистецтві.

4. Культура кіммерійців, скіфів і сарматів та їх роль в культурі.

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Приблизно в X — середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена.

Кочові племена в Україні: кімерійці, скіфи, сармати

На зміну добі бронзи приходить ранній залізний вік. Перші знахідки залізних виробів на території України належать ще до XI -IX ст. до н.е. (курган зрубної культури поблизу м. Каховки).

Залізо видобували з болотної та озерної руди за допомогою сиродутного способу. Руду промивали, подрібнювали і випалювали на відкритих вогнищах. Потім засипали у горн разом з деревним вугіллям. У верхній частині горна залишали отвір для виходу газу, а в нижню вставляли керамічні сопла-про-духи. За допомогою шкіряних міхів у горно нагніталося "сире" (ненагріте) повітря, залізо збиралося в нижній частині горна у в'язкому стані (так звана криця). Крицю виймали і, подрібнюючи в кузні, проковували на ковадлах.

Першими державними утвореннями на території України було державне об'єднання кімерійців і таврів.

Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.

Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіфами.

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: "Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.

Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонну Причорномор'ї скіфи ввійшли У контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці Уст. і з початку IV ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарі я захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії "спаленої землі", скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.

З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж.

Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю.

Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

5. Античні держави-поліси Північного Причорномор’я в історії української культури.

Поряд зі скіфською культурою на півдні українських земель розквітла надзвичайно багата культура грецьких античних міст. Найвизначнішими серед них були Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Тіра.

Мистецтво Північного Причорномор’я поєднало в собі елементи грецької та місцевих культур. історію його розвитку можна поділити на два періоди: у перші століття існування причорноморських міст в їх культурі переважав грецький художній стиль, але за часів розквіту Боспорського царства творчість місцевих митців стала вирізнятися надзвичайно яскравою

самобутністю.

Унікальним архітектурним творінням Пантикапеї є «царський курган» й курган» (іV ст. до н. е.) — усипальня боспорського володаря, імовірно левкона і, знайдена 1837 року. Під час розкопок жодних скабів там не виявилося могилу було пограбовано ще за давніх часів. Проте саме спорудження по праву увійшло до переліку найвизначніших шедеврів архітектурного мистецтва. Окрім чудового інженерного рішення будови, митець надав їй глибокого філософського змісту: гостроконечне склепіння входу до поховання зведене під кутом. Тож до склепу шлях видається коротким, «як швидкоплинне життя людини», а зворотній — безкінечно довгим, нагадуючи про неможливість повернення з потойбічного світу.

Антична архітектура Північного Причрномор’я має певні особливості. Краще за все збереглись до нашого часу захисні споруди. Один з найцікавіших пам’ятників такого роду — міцні фртеційні стіни Херсонеса, викладені з великих кіадрів щільного вапняка. Ретельна обробка каменя, цілеспрямоване розташування башт і брами дозволяють вважати цей пам’ятник одним з найвизначніших витворів античної архітектури. Будівлі храмів, базилік, театрів не збереглися, але про їх колишню значущість свідчать знахідки окремих частин, зокрема руїни базиліки, так званого «монетного двору Херсонеса» тощо. Особливого розвитку набула пантікопейська архітектурна школа. Створені її зодчими громадські, культові та поховальні споруди помітно вирізнялися від елінських. з архітектурою Північного Причерномор’я нерозривно пов’язаний живопис, зокрема розписи поховальних споруд. Ці твори, виконанні в техніці фрески, надзвичайно гарні, яскраві та представляють дуже велику художню цінність, адже переважна більшість грецьких фресок не дійшла до нашого часу. У настінних розписах причорноморські художники часто використовували прийом імітування кладки стін із кольорового мармура (білого, чорного й червоного). У настінному розпису присутні ошатні рослинні орнаменти, а також міфологічні, батальні та побутові сцени. У живописі Причорномор’я переважають світлі тони: рожевий, блакитний, блідо-зелений, жовтий. Твори місцевих художників відрізняються цікавими сюжетними композиціями, чудовим кольоровим рішенням і вражають реалістичністю образів, зокрема в портретах, виконаних в техніці енкаустики1. Також про високий рівень розвитку образотворчого мистецтва античних міст півдня України свідчать вишукані мозаїки будинків та храмів Херсонесу, Ольвії.

Значення в античному мистецтві монументальної скульптури дуже велике, але в художній культурі Північного Причерномор’я воно значно скромніше і представлене переважно в рельєфі. Скульптурні пам’ятники, знайдені під час розкопок Ольвії, Херсонеса й Пантикопея, головним чином є привозними витворами грецьких або римських митців. Талант причорноморських скульпторів більш яскраво проявивися в коро-пластиці2. Теракотові фігурки Афродіти, Деметри, Кори-Персефони й інших божеств часто слугували окрасою храмових інтер’єрів та будинків заможніх городян. Ці витвори відрізняються від грецьких: боги й люди зображені місцевими митцями реалістичніше, живіше.

Дослідження мистецтва античних міст півдня України показує, що воно є дження мистецтва античних міст півдня України показує, що воно є однією з важливих ланок в історії світової художньої культури.

Безумовно, це мистецтво було знайоме і нашим пращурам — праслов’янським племенам, які населяли береги Дніпра, відомого за часи античності як Борисфен.

6. Усна народна творчість та її роль у культурі України.

7. Язичництво східних слов’ян.

Поиск по сайту: